РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Кримська війна 1853-1856 р. - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

"Кримська війна 1853-1856 р." План 1. Плани сторін 2. Причини Кримської війни 3. Безнадійна боротьба нації 4. Героїчна оборона Севастополя 5. Падіння Севастополя 6. Мирний договір 7. Значення Кримської війни Плани сторін Боротьба європейських монархій з революцією лише на час відвернула їх від східних справ. Задушивши спільними зусиллями революцію 1848-1849 р., держави Священного союзу знову звернулися до східного питання, і відразу колишні союзники стали друг для друга ворогами. Царат, памятуя про те, що він зіграв у придушенні революції головну роль, хотів і на Сході процвітати більше усіх. Виступаючи проти Туреччини, він сподівався на домовленість з Англією, уряд якої з 1852 р. очолював особистий друг Миколи І Д. Ебердин, і на изоля-цию Франції, де в тім же 1852 р. проголосив себе им-ператором Наполеон ІІІ - племінник Наполеона І (у вся-ком випадку, Микола був упевнений, що з Англією Франція на зближення не піде, тому що племінник ніколи не простить англійцям ув'язнення свого дядька). Далі царат рас-зчитував на лояльність Пруссії, де королевствовал брат дружини Миколи Вільгельме-фрідріх-Вільгельм ІV, що звик пови-новаться своєму могутньому зятю, я на признатель-ность Австрії, що з 1849 р. була зобов'язана Росії своїм порятунком від революції. Усі ці розрахунки виявилися битими. Англія і Франція об'єдналися і разом виступили проти Росії, а Ся-прус-ця й Австрія віддали перевагу ворожий до Росії нейтралітет. Крах зовнішньополітичних розрахунків царату напередодні Кримської війни багато в чому порозумівався особистими якостями пануючи і його міністра. Микола І вирішував дипломати-ческие задачі самовпевнене і необачно, а застерегти і протверезити його було комусь. Його міністром закордонних справ беззмінно був граф Карл Васильович Нессельроде-человек без роду і племені. Головне, це був людину без власного обличчя. Весь зміст свого життя і діяльності він бачив у тім, щоб угадувати, куди схиляється воля пануючи, і спішно забігати вперед у необхідному напрямку. Зате він і просидів у кріслі міністра закордонних справ останні 10 років царювання Олександра Й і всі 30 років царювання Миколи І. Зрозуміло, такий міністр не міг ні підказати царю своє, ні виправити царське рішення. Царат не розібрався в хитросплетеннях європейської політики. Але головне було не в цьому. Головне полягало в тім, що ні паную, ні його дипломатам і генералам недоступно було розуміння тих економічних зрушень, що відбулися в Європі за 30-40-і роки. Усе це час не тільки в Англії, але і у Франції, і навіть в Австрії і Пруссії капіталізм неухильно йшов вперед і, підсилюючи економічний потенціал держав, розвивав їхні апетити до нових ринків, джерелам сировини, сферам впливу. За таких умов західні держави, що охоче співробітничали з царатом політично в боротьбі з революцією, не хотіли ні співробітничати з ним, ні, тим більше, зазнати шкоди від нього в поділі ринків. Навпаки, що росте активність царату в районах, де вони самі сподівалися поживиться, підсилювала їхню протидію Росії. Причини Кримської війни Причини Кримської війни коренилися головним чином саме в зіткненні колоніальних інтересів Росії й Англії, а також Росії і Франції, почасти Росії й Австрії на Близькому Схід і Балканах. І Англія в союзі з Францією, і Росія прагнули в Кримській війні до однакової мети, тобто до панування в зазначених районах, хоча і різних шляхах: Англія і Франція, яким вигідно було мати в особі Туреччини постійна противага і погрозу Росії, воліли закабалити Турецьку імперію, тоді як Росія хотіла знищити її. Туреччина, у свою чергу, переслідувала давню мету отторгнуть від Росії Крим і Кавказ. Словом, Кримська війна була загарбницької, грабіжницької з боку всех. її учасників. Найближчим приводом до війни послужила суперечка між католицьким і православним духівництвом про так званих "святі місця" у Єрусалимі, тобто про тім, у чиїм веденні повинний знаходитися "труна Господень" і кому лагодити купол Віфлеємського храму, де, по переказі, народився Ісусе Христос. Оскільки право вирішувати це питання належало султану, Микола Й і Наполеон ІІІ, обоє искавшие приводів для натиску на Туреччину, втрутилися в суперечку: перший, природно, на стороні православної церкви, на стороні католицької. Релігійна звада вилилася в дипломатичний конфлікт. Царат, будучи упевнений у тім, що Англія, Австрія і Пруссія залишаться, щонайменше , нейтральними в російсько-французькому конфлікті, а Франція не зважиться воювати з Росією один на один, діяв напролом. У лютому 1853 р. по найвищому велінню в Константинополь відплив з надзвичайними повноваженнями князь Олександр Сергійович Меншиков-правнук знаменитого тимчасового правителя, генералісимуса А. Д. Меншикова, один із трьох головних фаворитів Миколи І, що уступав по впливі на царя фельдмаршалу И. Ф. Паскевичу, але з третім фаворитом, шефом жандармів А. Ф. Орловим, суперничав не без успіху. Йому було ведено зажадати, щоб султан не тільки вирішив суперечку про "святі місця" на користь православної церкви, але й уклав особливу конвенцію, що зробила би царя заступником усіх православних підданих султана. У цьому випадку Микола І ставав, як говорили тоді дипломати, "другим турецьким султаном": 9 млн. турецьких християн придбали б двох государів, з яких одному вони могли б скаржитися на інший. Турки, звичайно відмовилися від висновку такої конвенції. 21 травня Меншиков, не домігшись висновку конвенції, повідомив султана про розрив російсько-турецьких відносин (хоча султан віддавав "святі місця" під контроль Росії!) і відбув з Константинополя. Слідом за тим російська армія вторглась у Дунайські князівства (Молдавію і Валахію). Після довгої дипломатичної лайки 16 жовтня 1853 р. Туреччина оголосила Росії війну. У Росії тоді усе ще панували феодально-кріпосницькі відносини. Вони гальмували економічний розвиток країни й обумовлювали її військово-технічну відсталість. Військових заводів було дуже мало і працювали вони погано через примітивну техніку і непродуктивну фортечну працю. Головними двигунами служили вода і кінна тяга, отчого заводи називалися "вододействующими" і "коннодействующими". Узимку, коли замерзала вода і кінчалися запаси корму для коней, ці підприємства значно згортали своє виробництво. Перед війною Росія робила в рік всего 50-70 тис. рушниць і пістолетів (треба було їх за рік війни 200 тис.), 100-120 знарядь (треба було втроє більше) і 60-80 тис. пудів пороху (витрачено тільки за 11 місяців оборони Севастополя 250 тис. пудів). Звідси видно, як російська армія страждала від недоліку озброєнь і боєприпасів. Нові зразки зброї майже не вводилися. Російську піхоту озброювали гладкоствольними рушницями, що заряджалися в 12 прийомів, а стріляли на 200 кроків. Тим часом, на озброєнні англо-французької (почасти і турецької) піхоти складалися далекобійні гвинтівки з нарізними стовбурами, що били на 1300 кроків). Нижче всякої критики була військово-тактична підготовка російських військ. Військове міністерство Росії 20 років підряд перед Кримською війною очолював князь А. И. Чернишов-царедворець, ласий на зовнішні ефекти, що готував армію не для війни, а для парадів. Солдати артистично марширували на плацу, але не знали, що таке застосування до місцевості. Для навчання стрілянині Чернишов виділяв по 10 бойових патронів на солдата в рік. Тільки традиційна стійкість російських солдатів була на висоті, але офіцерський і особливо генеральський склад не завжди міг нею розпорядитися. Нарешті, згубно відбивалося на боєздатності російської армії убивчий стан транспорту і шляхів сполучення. З центра на південь країни не було ні однієї не тільки залізної, але навіть шосейної дороги. Війська проробляли тисячоверстні переходи пішки, зброя, боєприпаси і спорядження перевозилися на волах, багато хто з який здихали в дорозі, трупи їх тонули в бруді, і по них проходили обози. Легше було доставити солдатів у Крим з чи Англії Франції, чим з центра Росії. Військово-морський флот Росії був третім у світі після англійського і французького, але перед флотом Англії і Франції він виглядав, як ліліпут перед Гулливером: англо-французи мали 454 бойових судна, включаючи 258 пароплавів, а Росія-115 судів при 24 пароплавах. Безнадійна боротьба нації У перший період війни, коли Росія борола один на один з Туреччиною, вона домоглася великих успіхів. Як уже повелося в частих війнах між Росією і Туреччиною, і цього разу відкрилися два театри воєнних дій - дунайський і кавказький. Правда, на Дунаї і спочатку не усі йшло гладко. Головнокомандуючий князь М. Д. Горчаков боявся царя більше, ніж усіх військ Туреччини, жив у страху перед царською немилістю і тому не змів почати хоч щось, не запропоноване царем. Так, він бесплод-но протоптався на левом бережу Дунаю все літо, осінь і зиму, і лише в березні наступного 1854 р. що замінив Горчакова 72-літній И. Ф. Паскевич перейшов Дунай і осадив Силистрию - головну міцність турків на Балканах. Облога затяглася. Паскевич не хотів брати Силистрию штурмом, тому що боявся, що не візьме її і, таким чином, наприкінці життя посадить собі пляма на незаплямовану доти військову кар'єру. Зрештою , він, скориставшись тим, що на рекогносцировці турецьке ядро підкотилося до ніг його коня, оголосив себе контуженим і виїхав з армії, здавши командування тому ж М. Д. Гор-чакову. Зате на Кавказу перемоги не змусили себе чекати. Командував там окремим корпусом намісник Кавказу, теж 72 років від роду, князь М. С. Воронцов Не його заслуга в тім, що російські війська 19 листопада 1853 р. розбили турка під Башкадикляром, зірвавши їхні розрахунки на вторгнення в Закавказзя. Цю битву дав туркам і виграв її генерал В. О. Бебутов. Напередодні ще більш видатну перемогу одержала ескадра російського Чорноморського флоту під командуванням адмірала Нахимова. Павло Степанович Нахимов - блискучий флотоводець, другий за значенням в історії Росії після Ф. Ф. Ушакова - різко виділявся із середовища миколаївського адмиралитета своїм демократизмом. Родини в нього не було, "сухопутних" теж. Моряки заміняли йому і дружнє коло, і сімейне вогнище. Майже уся своя адміральська платня він роздавав матросам і родинам їх. Зате він міг цілком покластися на них в усьому. Вони ж боготворили його і готові були йти за ним у вогонь і воду. Отже, 18 листопада 1853 р. ескадра Нахимова усього з 8 судів блокувала в гавані Синоп і цілком знищила турецький флот з 14 кораблів. Лише п'ятнадцятий, англійський корабель, пароплав, врятувався втеч-наздогнати його вітрильники Нахимова не могли. Турки втратили в цій битві від 3 до 4 тис. чоловік, росіяни-38 убитих і 240 поранених іншим Нахимов "не дав потонути". Сам Нахимов був поранений. Командуючий же турецьким флотом Осман-паша з усім своїм штабом був узятий у полон. Так закінчився останній великий бій вітрильних флотів і була здобута одна із самих яскравих перемог російського флоту. З тих пір на комірах матроських сорочок три смужки символізували три такі перемоги: Гангут (1714 р.), Чесма (1770 р.) і Синоп. Тим часом Англія і Франція розцінили російські перемоги на Чорному морі й у Закавказзя як зручний привід для війни з Росією під видом "захисту Туреччини". 4 січня 1854 р. вони увели свої ескадри в Чорне море, а від Миколи І зажадали вивести російські війська з Дунайських князівств. Микола через Нессельроде повідомив їх, що на таке "образливе" вимогу він навіть відповідати не буде. Тоді 27 березня Англія і 28 березня Франція оголосили війну Росії. Явно антирусски повелися і старі поплічники царати-монархи Австрії і Пруссії. Правда, утягти їх у війну з Росією англійська дипломатія, як ні намагалася, не змогла, але й Австрія, і менш рішуче Пруссія зайняли ворожу до Росії позицію на грані війни. 20 квітня 1854 р. вони уклали між собою "оборонно-наступальний" союз і в два голоси зажадали, щоб царат зняв облогу Силистрии й очистив Дунайські князівства. Облогу Силистрии довелося зняти. Дунайські князівств-очистити. Царат виявлявся в положенні міжнародної ізоляції. Англо-французька дипломатія спробувала організувати проти Росії широку коаліцію, але зуміла втягнути в неї тільки залежне від Франції Сардинское королівство. Вступивши у війну, англо-французи почали грандіозну демонстрацію в берегів Росії, атакувавши влітку 1854 р. майже одночасно Кронштадт, Одесу, Соловецьк монастир на Білому морі і Петропавловськ-Камчатськи_ий. Союзники розраховували дезорієнтувати російське командування і заодно прощупати, чи не уразливі границі Росії. Розрахунок не удався. Російські прикордонні гарнізони добре зорієнтувалися в обстановці і відбили всі атаки союзників. Тим же влітку нові поразки потерпіли на Кавказу турецькі війська. Тому з осені 1854 р. союзники перейшли від демонстрацій до рішучих дій на берегах Криму. B плин п'яти днів (з 2 по 6 вересня) 62-тисячна союзна армія на 360 судах безперешкодно висадилася біля Євпаторії, а потім рушила на південь, до Севастопол-головного опорного пункту Росії в Криму. Поки усі складалося для союзників як не можна краще. Дуже допомогла їм феноменальна безтурботність російського головнокомандуючого Меншикова. Російськими військами командував у Криму той самий миколаївський фаворит князь А. С. Меншиков, що, хоча і був генералом і адміралом, не знав, як випливає, ні військового, ні морської справи. Проте , сполучаючи в собі одночасно військово-морського міністра, сухопутний головком у Криму, командуючого Чорноморським флотом і генерал-губернатора Фінляндії, він вважав себе авторитетнішим фахівцем зі справ воєн як на суші, так і на море, а тих, хто був чином нижче його (Нахимова, зокрема ), ні в гріш не ставив. Союзні генерали теж не блищали полководницькими даруваннями; Правда, французький головнокомандуючий маршал А. Сент-Арно був відмінним солдатом. Але як стратег, командуючий армією, Сент-Арно нікуди не годив. Ще гіршим командуючим був англійський фельдмаршал лорд Ф. Раглан, що, на противагу Сент-Арно, усе життя проведшему на війні, хоча і втратив у битві під Ватерлоо руку, з тих пір 40 років не нюхав пороху і навіть забув, як він пахне. Зате війська союзників були майже вдвічі многочисленнее і, мабуть, утроє краще оснащені і збройні, чим російська армія. Їхня перевага в людях і техніку вирішив результат бою 8 вересня 1854 р. на р. Альма. Після битви на Альме Меншиков відступив до Севасто поля, а потім до Бахчисарая, кинувши Севастополь на сваволю долі. Надалі він дав союзникам ще два бої. Під Балаклавою 13 жовтня 1854 р. була майже цілком винищена англійська легка кавалерія, у якій служила сама родовита знать. Будь на місці Меншикова інший воєначальник, росіяни могли б одержати під Балаклавою рішучу перемогу, але з Меншиковим і тут зазнали невдачі . Програв Меншиков і бій у районі Инкермана 24 жовтня 1854 р. Лише за три дні до власної смерті, 15 лютого 1855 р., Микола І наважився звільнити Меншикова "полікуватися", а новим головнокомандуючим призначив знову М. Д. Горчакова. Горчаков зробив 4 серпня 1855 р. у бої на Чорній річці останню, підготовлену з рук геть погано спробу змусити союзників зняти облогу Севастополя, але бив відбитий. Героїчна оборона Севастополя Героїчна оборона Севастополя почалася 13 вересня 1854 р. і продовжувалася 349 днів. Організатором оборони став адмірал В. А. Корнілов. Найближчими помічниками Корнілова були адмірал П. С. Нахимов, контрадмирал В. И. Істомін і військовий інженер полковник Е. Л. Тотлебен. Неприступний з моря Севастополь був легко уразливий із суші. Тому довелося нашвидку зводити целую систему приміських зміцнень, у будівництві яких брало участь усе військове і цивільне населення міста від мала до велика. 5 жовтня 1854 р. союзники почали перше бомбардування Севастополя, направивши проти нього 1340 знарядь (більше, ніж мали французи і росіяни, разом узяті, при Бородіну) і випустивши по його зміцненнях 150 тис. снарядів, але нічого не домоглися. Севастопольські зміцнення витримували вогонь важких знарядь, а гарнізон зберігав цілковите самовладання і був готовий до відображення штурму. Не ризикнувши піти на штурм, союзна армія, чисельність якої досягла вже 120 тис. чоловік, приступила до облоги міста. Захищали його 35 тис. бійців. У день першого бомбардування Севастополя загинув Корнілов. 0борону міста очолив Нахимов. Під його командуванням захисники Севастополя демонстрували зразки військової доблесті, непохитно трималися під час бомбардувань, відбивали штурми, робили сміливі, вилазки. Легендарний матрос Петро Кішка брав участь у 18 вилазках, особисто взяв у полон і привів у місто 6 ворожих "мов", у числі яких були три турки, англієць, француз і навіть сардинец, тобто солдати всіх армій, що осаджували Севастополь. Кішці не уступали в героїзмі матроси Федір Заїка, Аксений Рибаков, солдати Панас Єлисєєв, Іван Димченко, перша у світі сестра мило-сердия Дарья Севастопольська. Поруч з ними захищали Севастополь два росіяни генія: хірург Н. И. Пирогов очолював військово-санітарну частину, а письменник Лев Толстой командував артилерійською батареєю. Уся передова Росія пишалася тоді севастопольцями. Умови оборони були неимоверно важкими. Бракувало вес-людей, боєприпасів, продовольства, медикаментів. Захисники міста знали, що вони приречені на смерть, але не втрачали ні достоїнства, ні витримки. У таких умовах севастопольський гарнізон протримався 11 місяців, вивівши з ладу 73 тис. ворожих сол-дат і офіцерів. 18 червня 1855 р., у 40-ю річницю битви під Ватерлоо, де, як відомо, англійці перемогли французів, союзники почали штурм Севастополя, сподіваючись спільною, англо-французькою перемогою над загальним ворогом додати цьому дню нове історичне фарбування. Одягнені в парадну форму 30 тис. французів і 15 тис. англійців 9 разів за цей день йшли на приступ і всі 9 разів були відбиті. З кожним днем тануло число захисників Севастополя, один за іншим гинули їхні керівники. Слідом за Корніловим 7 березня 1855 р. загинув Істомін (йому ядром відірвало голову). 8 червня був важко поранений і вибув з ладу Тотлебен, а 28 червня французька куля смертельно ранила Нахимова, коли він, коштуючи як звичайно в повний ріст на бруствері того бастіону, де був убитий Корнілов, оглядав у підзорну трубу позиції французів. Павло Степанович Нахимов умер через день, не приходячи у свідомість. Ховався його весь Севастополь, усі, хто був вільний від бойової вахти. Лише 27 серпня 1855 р. французам удалося, нарешті, узяти господствовавший над містом Малах курган, після чого Севастополь став беззахисний. У той же вечір залишки гарнізону затопили збережені кораблі, підірвали уцілілі бастіони і залишили містоо, що навіть ворожа Росії печатка іменувало тоді "росіянки Торей". Падіння Севастополя Так закінчилася севастопольська епопея. Вона уписана славною сторінкою в історію російського народу. Така діалектика історичного розвитку: Кримська війна була несправедливої з боку Росії, але не народ затіяв її. Оскільки ж війна була затіяна і вороги прийшли на російську землю, російські люди, захищаючи вітчизну, робили чудеса героїзму. Значення севастопольської оборони 1854-1855 р. полягає в тім, що вона показала усім виняткову силу патріотичного почуття російського народу, стійкість його національного характеру. До моменту падіння Севастополя Росія після двох років війни уже відчула виснаження сил. Не допоміг і січневий 1855 р. заклик селян у народне ополчення. Країна понесла величезні людські втрати (більше 500 тис. чоловік на усіх фронтах) і виявилася на грані фінансового краху. Якщо до початку війни, у 1853 р., дефіцит державного бюджету складав 52,5 млн. руб., то в 1855 р. він виріс до 307,3 млн. Але боротьба за Севастополь виснажила і сили союзників. Вони втратили в Кримській війні до 350 тис. чоловік. Провозивши цілий рік під Севастополем, союзники вже не сподівалися розгромити Росію. Тим часом, на Кавказькому фронті російські війська до кінця війни зберігали ініціативу. ДО 1855 р. старого і безініціативного князя М. С. Воронцова замінив у посаді головнокомандуючого на Кавказу генерал Н. Н. Мурах. Він був на 12 років моложе Воронцова і, головне, активніше. Під його командуванням російські війська 16 листопада 1855 р. ліпили Карі, що вважалися однієї з найдужчих фортець світу, і відкрили собі дорогу на Ерзерум-в межі Туреччини. Не розраховуючи на близьке закінчення війни, обидві сторони заговорили про світ. Власне, заговорили про світ Наполеон ІІІ, що не хотів ні підсилювати Англію, ні послабляти Росію надміру , і Олександр ІІ. У Росії був уже новий цар, син Миколи І. Він перемінив батька, що вмер 18 лютого 1855 л. Англійські верхи жадали продовження війни. Але Франція більше воювати не хотіла, Туреччина не могла, а бороти проти Росії (як і взагалі проти кого б те ні було) один на один було не в правилах Англії. Довелося і. їй тому погоджуватися на світ. Мирний договір Мирний договір був підписаний 30 березня 1856 р. у Парижеві на міжнародному конгресі с. участю всіх держав, що воювали, а також Австрії і Пруссії. Головував на конгресі глава французької делегації міністр закордонних справ Франції граф Олександр Валевский-двоєрідний брат Наполеона ІІІ. Російську делегацію очолив граф А. Ф. Орел-старий фаворит Миколи І, шеф жандармів, рідний брат декабриста, революціонера М. Ф. Орлова, що 30 березня 1814 р. прийняв капітуляцію Парижа перед Росією і її союзниками. Тепер, рівно через 42 року , жандарму Орлову довелося в тім же Парижеві підписати капітуляцію Росії перед Францією і її союзниками. Але йому удалося домогтися умов, менш тяжких і принизливих для Росії, чим очікувалося після настільки нещасливої війни. Росія втрачала устя Дунаю південну Бессарабію, а головне, позбавлялася права мати на Чорному морі військовий флот і прибережні арсенали, оскільки море було оголошено нейтральним. Таким чином, російське чорноморське узбережжя ставало беззахисним від можливої агресії. Інші умови Паризького договору зачіпали інтереси Росії в меншому ступені. Заступництво турецьким християнам було передано в руки "концерту" усіх великих держав, тобто Англії, Франції, Австрії, Пруссії і Росії. Території, окуповані під час війни, підлягали обміну. Тому Росія повертала Туреччини Карі, а Союзник-Росії Севастополь, Євпаторію й інші російські міста. Значення Кримської війни Кримська війна завдала нищівного удару всій зовнішньополітичній системі царату. Валилися збиті їм у результаті військово-дипломатичних перемог 1826- 1833 р. близькосхідні позиції, різко упав його міжнародний престиж. З іншої сторони. Кримська війна з'явилася найсильнішим поштовхом до розвалу внутрішньої соціальної бази самодержавства. Царат, за словами Ф. Енгельса, скомпрометував у цій війні не тільки "Росію перед усім миром", але і "самого себе перед Росією". Війна загострила загальну ненависть росіян до феодально-кріпосницького режиму і поставила в порядок дня питання про знищення кріпосного права. Словом, Кримська війна прискорила назрівання революційної ситуації, що змусила царат скасувати кріпосне право. Таким чином, якщо кріпосницький режим усередині країни привів до зовнішньополітичного краху царату в Кримській війні, те зовнішньополітичний крах царату, у свою чергу, прискорив падіння кріпосницького режиму в Росії. Список використаної літератури: 1. Бестужев И. В. Кримська війна. M., 1956. 2. Троицкий Н. А. Лекції по російської історії XІ століття. Саратов 1994. 3. Корнілов А. А. Курс історії Росії XІ століття. Москва. 4. Лигман Б. В. Історія Росії з найдавніших часів до другої половини XІ століття.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (25.10.2016)
Просмотров: 623 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: