РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Корейська проблема. - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Корейська проблема. Війна між Північною і Південною Кореєюпочалась25 червня 1950р. в результаті агресії війсь Корейської народно-демократичної республіки проти Південної Кореї. У війну одразу ж втрутились США. Війська США взяли участь у бойових діях на боці Південної Кореї. До американської експедиційного корпусу приєдналися війська їхніх союзників – Англії, Франції, Канади. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію в якій було піддано осуду дії КНДР і яка оголошувала війська США і їх союзників в Кореї військами ООН. Війна тривала три роки. В перші місяці наступу, народна армія КНДР захопила майже всю територію Пів денної Кореї перейшли в наступ і до жовтня 1950р. окупувала значну частину КНДР, оволоділа її столицею Пхеньяном і наблизилась до кордону Китайської Народної Республіки – це були регулярну збройні частини, які діяли як добровільні частини. Разом з Корейською народною армією вони відкинули противника до попередніх позицій – до кордонів КНДР, які були визначені до кінця Другої світової війни. Генерал Макартур, командувач військами в Кореї запропонував застосувати атомну зброю. Проти уряду США. Президент Трумен, враховуючи наслідки відхилили цю пропозицію. Літом 1951р. розпочались мирні переговори, які через 2 роки – 27 липня1952р. завершились підписанням перемир’я. Згідно з тим кордони двох держав відновлювалися в попередніх межах по 38 паралелі. На цій “лінії перемир’я” залишилися збройні сили воюючих країн. Підчас війни в Кореї в Азії і в країнах Тихого океану виник Договір безпеки – анзюс, у який увійшли США. Австралія, Нова Зеландія. США були ініціатором багатостороннього блоку – Організація договору для Південно східної Азії (СЕАТО), підписаний 8 вересня 1954р. в Манілі. Члени блоку США, Англія, Франція і 5 країн Азійсько-Тихоокеанського регіону – Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія і нова Зеландія. Його завдання були такими ж як і у Північноатлантичного пакту. Його збройні сили могли бути використані не тільки проти зовнішньої але й проти “внутрішньої безпеки” або “підривної діяльності”. Члени блоку мали надати одне-одному допомогу не тільки у випадку збройного нападу, але й тоді коли їхня територіальна цілісність і політична незалежність будуть поставлені під загрозу будь-яким іншим шляхом. Існувало ряд постійно діючих органів – “група військових радників” і “комітет по боротьбі з підривною діяльністю”. У 1955р. був підписаний Багдадський пакт у який увійшли Туреччина, Ірак, Палестина, Іран, Великобританія. Блок як і кожний з його членів підтримував найактивніші зв’язки з США. Військові блоки притримувалися тих же зовнішньополітичних доктрин , що і США. На їхньому “озброєнні” були і доктрини “стримування комунізму”, а в ході корейської війни доктрина “визволення” (стосувалося соціалістичних країн)і “відкиди комунізму”. Вона була доповнена доктриною масової відплати яка передбачала загрозу застосування атомної зброї. У відповідності з цими доктринами СРСР і його союзники були оточені системою баз США і їх союзників з яких могли бути завдані раптові удари по соціалістичному табору. СРСР у свою чергу всемірно зміцнював оборону, оновлював збройні сили, оснащував їх найсучаснішими видами зброї. СРСР активно працював над створенням атомної а потім і ядерної зброї. В свої відносини з союзниками-соціалістами він будував на основі договорів “Про дружбу і співробітництво”. На території ряду країн Центрально-східної Європи він продовжував утримувати значний контингент збройних сил. Перш за все в НДР, Польщі, Угорщині, Румунії. 14 лютого 1950р. був підписаний договір “Про дружбу, союз і взаємодопомогу” між СРСР і Польщею, Румунією, Чехословаччиною підписаний у Варшаві. Так званий Варшавський договір зобов’язував негайно надавати всебічну допомогу один-одному, якщо один з членів договору буде підданий нападу у Європі. Виникла система військово-політичних союзів, яка визначала конфронтаційний характер міжнародних відносин, участь представників країн різних суспільно-політичних систем у регіональних конфліктах, вирішення ряду актуальних міжнародних проблем. 6. Колоніальні війни. Після Другої світової війни колоніальна система імперіалізму переживала кризу і розлад. Частині колишніх колоній, метрополій як Англія, Франція надали незалежність частину ж колоній метрополії намагались утримати силою зброї. Правлячі кола Голландії, Англії, Франції розв’язали колоніальні війни у своїх колишніх володіннях – Індонезії, Малайзії, Індокитаї, які були тривалими і безрезультатними для них. Голландія хоч і визнала незалежність Індонезії,0 літом 1947р. пред’явила ультиматум вимагала формування спільного федерального Голандсько-індонезійського уряду, в якому Голландія відігравала провідну роль. Голландія вимагала повернення націоналізованих підприємств. Індокитай відхилив ультиматум. Голландія розпочала війну яка тривала більше двох років і тільки результат масового протистояння індонезійців завдяки підтримці світового співтовариства Голландія в листопаді 1949р. визнала Індонезію незалежною державою. Проте частину Індонезії – західний Іріан, що острів нова Гвінея продовжували втримувати до 1963р. В Малайї англійські війська роззброїли народну антияпонську армію і відновили панування Англії. Британці відділили від Малайї весь порт і місто Сінгапур, проголосили його самостійною територіальною одиницею. У 1959р. Сінгапур здобув статус самоуправлінської держави. Проти колонізаторів йшла партизанська війна, яка продовжувалась з перервами до 1955р. Весною 1956р., де ударами малайських патріотів англійський уряд заявив про готовність визнати незалежність Малайї. Тільки у серпні 1957р. Офіційно проголошена незалежність Малайї. Найкровопролитнішою і найтривалішою з усіх колоніальних війн цього періоду була віна французів в Індокитаї - 8 років (1946-1954рр.). Вході цієї війни мали місце не тільки звичайні жорстокості, але і масові репресії проти мирного населення. Колонізатори вдавались до політичних маневрів створити маріонеткові уряди у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, які використовувалися у боротьбі з патріотами. Під ударами національно-визвольних сил Франція була змушена надати незалежність, але в рамках Французького союзу Південного В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі. У 1949р. Ці країни отримали самоуправління, але французькі війська залишались на їх території, контролюючи збройні сили і їх зовнішню політику. Тривала боротьба в’єтнамців проти французьких колонізаторів, завершилась їх перемогою. В березні 1954р. частин в’єтнамської народної армії оточили укріплений район Дьєнденору, де знаходились основні сили французького експедиційного корпусу. Виникла ситуація, за якої французький уряд звернувся до США і запропонував вдатися до атомного бомбардування. З огляду на те, що при цьому були б завдані великі втрати і міг би загинути французький гарнізон, від цієї пропозиції відмовилися. Французький гарнізон після двомісячного оточення капітулював. У липні1957р. у Женеві були підписані угоди про припинення воєнних дій в Індокитаї. Нарада НЗС, в якій взяли участь представники протилежних суспільно-економічних систем: СРСР, США, Англія, Франція, КНР і ДРВ прийняли рішення, згідно якого територія В’єтнаму була тимчасово розділена демаркаційною лінією, яка відповідала 17 паралелі. На північ від лінії мали буди зосереджені війська ДРВ, на півдні війська південно-в'єтнамського уряду Женеви. Цими рішеннями передбачали провести на усій території В’єтнаму вільні вибори за якими мала наглядати спеціальна міжнародна комісія. Проведення вільних виборів було зірвано, а демаркаційна лінія на довго перетворилась у кордон між ДРВ і Південним В’єтнамом. Значення женевських рішень у тому, що вони поклали кінець війни в Індокитаї, сприяли досягненню незалежності країни. Індокитайський півострів. Франція остаточно визнала незалежність В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі і вивела з території цих країн свої війська. 7. Боротьба за незалежність держав Близького сходу і Північної Африки. Народи Близького сходу і Північної Африки вели тривалу боротьбу за незалежність. У результаті цього незалежність здобули Сірія, Ліван. Активну роль в антиколоніальній боротьбі відігравали арабські народи, що складали більшість населення того регіону. Залишалась тільки одна колонія – Палестина підмандатна територія Англії. На її території проживало змішане населення – араби і Євреї. Палестина з столицею Єрусалим вважають “святою землею” представники трьох світових релігій – християн, іудеїв, мусульман. Більшість єврейського населення відстоювало ідею створення на території Палестини самостійної держави Ізраїль, більшість арабського населення стояло за заснування арабської держави Палестини. Палестинська проблема неодноразово обговорювалась ООН. У листопаді 1947р. в ООН прийнято резолюцію, якою проголошувалося створення на території Палестини двох незалежних держав – Арабської (площа 11,1тис. км2) і Єврейської (площа 14,1тис км2). “Святі місця” з Єрусалимом передбачалось зробити доступними для усіх прочан. Проте резолюція ООН не була реалізована на практиці. 14 травня 1948р. Великобританія відмовилася ввід мандату на Палестину і в цей же день була проголошена держава Ізраїль. Араби виявили незадоволення цим. Арабські війська, що дислокувались в Йорданії почали наступ на Ізраїль. Почалась перша арабо-ізраїльська війна, в якій з арабського боку взяли участь Франція, Єгипет, Сірія, Ліван і Іран. Вони відмовились визнати факт існування Ізраїлю. У 1949р. перша арабо-ізраїльська війна закінчилась поразкою арабів. Ізраїль зайняв 6,7 тис. км2 арабських земель, населення яких було зігнане і знайшло притулок у сусідніх арабських країнах. З обжитих територій було зігнано і перетворено в біженців більше 900000 палестинців. Єврейське населення Ізраїлю в 1948р. складало тільки 717000. На близькому сході з’явилося джерело міжнародного напруження. Боротьбу проти колонізаторів розгорнули народи Північної Африки. У 1951р. здобула незалежність колишня італійська колонія Лівія. В липі 1952р. була повалена монархія в Єгипті. Внаслідок антиімперіалістичної та антифеодальної революції до влади в країні прийшла група патріотично налаштованих офіцерів на чолі з Гамаль Абдель Насіра. Уряд Насіра розпочав боротьбу за зміцнення державної незалежності і виведення Англійських військ з території Єгипту. Уряд Насіра надавав підтримку в боротьбі патріотів інших арабських країн. Ширилась боротьба з а незалежність у Французьких протекторатах у Північній Африці – Марокко і Тунісі – 1956р. Марокко і Туніс домоглися незалежності. В листопаді1954р. почалося збройне повстання в Алжирі. Спроби Франції придушити повстання сило. Зазнали невдачі. В Алжирі розпочалася колоніальна війна, яка тривала майже 8 років. У результаті визвольної боротьби арабських народів та політики Єгипту і Сірії ослабли економічні і політичні позиції Англія і Франція в цьому регіоні. Союзником Західних європейських держав на Близькому сході виступив Ізраїль, який виконував плани розширення своєї території, оволоділи всіє Палестиною свої претензії Ізраїль виправдовував виключним правом Євреїв на “землю обітовану”, яка колись була заселена ї предками. Ізраїль ігнорував право на створення самостійної держави арабів, які поселились в Палестині в ранньому середньовіччі. Екстремістські сили Ізраїлю виношували плани створення великого Ізраїлю від Суецького каналу до Євфрату. В реалізації своїх намірів Ізраїль потребував економічної, політичної і воєнної допомоги. Він сподівався на допомогу країн Заходу для реалізації своїх намірів. Західні держави, перш за все Великобританія і Франція намагались зберегти status quo на близькому сході. Вони неминуче вступали в протистояння з націоналістичними силами і зокрема Єгипетським революційним керівництвом, очолюваним Насером. Захищаючи національні інтереси, уряд Нас ера 26 липня 1956р. оголосив про націоналізацію компаній Суецького каналу, в якій домінував англо-французький капітал. Уряд Нас ера обіцяв виплатити компенсацію і гарантував вільний прохід по каналу кораблів всіх країн. Але тепер Англії і Франції довелось би сплачувати значні податки на користь Єгипту. Великобританії і Франція вирішили покарати Єгипет і відновити свої позиції в зоні каналу. Про підтримку Єгипту в справі націоналізації каналу заявив уряд СРСР. На вимогу скасувати Акт про націоналізацію каналу єгипетський уряд відповів відмовою. У відповідь Великобританії і Франція разом з Ізраїлем вчинили агресію проти Єгипту в ніч на 30 жовтня 1956р. стотисячна армія Ізраїлю перейшла кордон Єгипту і через Газу та Сінайський півострів підійшла до Суецького каналу. 31 жовтня англо-французька авіація задала бомбові удари по єгипетських містах. 5 листопада англо-французькі війська висадились в порт Саїті. Єгипетська Армія чинила впертий опір, але не могла протистояти агресії. Неспровокована англо-французько-ізраїльська агресія викликала протест у всьому світі. На захист Єгипту виступив СРСР. Відмовились підтримати військове вторгнення в Єгипет США. 2 листопада 1956р. на звичайна сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла резолюцію, яка вимагала припинити військові дії в Єгипті. Проте агресія продовжувалась. 5 листопада з рішучою пересторогою агресорам виступив СРСР. Він поставив вимоги припинити військові дії та очистити територію Єгипту від військ агресора. У іншому випадку СРСР не залишиться в стороні і надасть необхідну допомогу жертві агресії в тому числі добровольцями і зброєю. Це охолодило наступальний порив агресорів і в ніч на сьоме листопада вони припинили військові дії. У грудні англо-французькі війська були виведені з зони каналу, а 6 березня 1957р. завершено виведення з єгипетських територій ізраїльських військ. Провал суецької авантюри підірвав позицію колоніальних держав – Великобританії і Франції і стимулював визвольний рух на Близькому Сході. Внаслідок революції 14 липня 1958р.було ліквідовано монархію в Ірані. Іран вийшов з Багдадського пакту 1955р. Це привело до ослаблення пакту він піддався реорганізації і1959р. був відновлений під іншою назвою – Організації центрального договору (СЕНТО). Ослабленням позицій Великобританії і Франції на Близькому Сході скористались США згідно із доктриною “Ейзенхауера”: вакуум сили, який виник після відходу з Близького Сходу Великобританії і Франції повинні заповнити США. У 1956р. США створили загрозу військового вторгнення в Сирію, а після іранської революції ввели свої війська в Ліван із згоди його президента. Одночасно Англійські війська були введені в сусідні з Іраком Йорданію, прикриваючись необхідністю захисту її королівського режиму. СРСР виступив на підтримку арабських народів і висловив протест проти введення військ на території Йорданії. Під тиском міжнародної спільноти до кінця 1958р. війська США і Великобританії були виведені з Лівану і Йорданії. 9. Боротьба за роззброєння і пом’якшення міжнародної напруженості. Свідченням доброї волі СРСР став ряд його ініціатив спрямованих на роззброєння і пом’якшення міжнародної напруженості. За ініціативи СРСР 14 грудня 1956р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію з закликом до всіх держав заборонити атомну зброю і скоротити звичайні види озброєння, вивести іноземні війська з територій усіх держав – членів ООН. У 1948р. СРСР виступив з ініціативою що 5 постійних членів Ради Безпеки (США, СРСР, Англія, Франція, Китай) скоротили на протязі року свої сухопутні, морські і повітряні сили на 1/3. У вересні 1949р. СРСР вніс в ООН пропозицію укласти між п’яти постійними членами Ради Безпеки ООН “Пакт миру”. Генеральна Асамблея ООН прийняла радянську пропозицію заборонити пропаганду війни. Вона у 1951р. у СРСР була заборонена законом. Такі ж закони були прийняті союзниками СРСР. Більшість зовнішньо політичних акцій СРСР мали пропагандистський характер і не могли покласти край “Холодній війні”. В основі зовнішньо політичного курсу сталінське керівництво СРСР, була покладена ідея боротьби двох таборів на міжнародній арені – імперіалістичного антидемократичного табору антиімперіалістичної демократії (СРСР).
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (20.10.2016)
Просмотров: 344 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: