РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Югославія 1918-1939 рр. - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

ПЛАН 1. Розпад Австро-Угорщини та формування держави словенців, хорватів і сербів 2. Виникнення Королівства сербів, хорватів і словенців 3. Конституція 1921 р. 4. Політичні сили тогочасної Югославії 5. Внутрішньодержавна боротьба Висновок Література *** 1. Розпад Австро-Угорщини та формування держави словенців, хорватів і сербів Хорвати і словенці входили до складу Австрійської імперії до її розпаду 1918 р. Перша світова війна виявилася каталізатором історич-них процесів в Австро-Угорщині. Сербія і Чорногорія, що воювали на боці Антанти, в перебігу війни значно зміцнили свій авторитет серед південнослов'янських держав. Біль-шість впливових партій Хорватії, Словенії, Боснії виступа-ли за надання своїм країнам суверенітету або широкої автономії. 3 листопада капітулювала Австро-Угорщина. 10 листо-пада було повалено монархію в Австрії, 16 листопада в Угорщині. Імперія Габсбургів припинила своє існування, на її руїнах почали створюватися національні держави. На той час Сербія, навпаки, консолідувала свої сили, а її армія, перейшовши у наступ, розпочала звільнення бать-ківщини, що була окупована до 1915 р. країнами Цент-ральної коаліції. 1 листопада до визволеної столиці Белград вступили сербські війська, що, розвиваючи на-ступ, почади визволяти Воєводину, Чорногорію, рухаю-чись до кордонів Хорватії. На цей час сербський уряд розробив нову програму вирішення південнослов'янського питання, узгодивши її з емігрантським Південнослов'ян-ським комітетом. За Корфською декларацією, підписаною 20 липня 1917 р. головою Ради міністрів Сербії Миколою Пашичем і головою Південнослов'янського комітету Анте Трумбічем (представник Хорватії), передбачалося створення об'єднаної південнослов'янської держави, до складу якої повинні були увійти Сербія, Чорногорія і півден-нослов'янські землі Австро-Угорщини: Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина та інші. Главою держави передбача-лося обрати представника сербської династії Карагеоргієвичей, а саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців. Корфська декларація виходила з принципу дотримання конституційних прав і політичних свобод, повної рівності трьох народів — сербів, хорватів і словенців, визнавала свободу віровизнання: православного (серби і чорногорці), католицького (хорвати, словенці), мусульманського (потуречені серби Боснії). Поряд з Корф-ською декларацією в південнослов'янських землях Австро-Угорщини наприкінці війни існували інші програми вирі-шення південнослов'янського питання, що вирізнялися меншим радикалізмом поглядів. Ще в серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня виникло На-родне віче Хорватії, що стало представницьким органом усіх південнослов'янських земель і отримало функції коор-динаційного центру. Незабаром воно дістало назву Народ-ного віча словенців, хорватів і сербів й 29 жовтня 1918 р. оголосило про розрив зв'язків з Австро-Угорською монар-хією, про утворення незалежної Держави словенців, хорватів і сербів. Проте нова держава виявилася нежиттєздатною. Вона проіснувала лише один місяць і два дні й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Ця держава не отримала офіційного міжнародного визнання. 2. Виникнення Королівства сербів, хорватів і словенців В умовах військових дій, територіальних претензій з боку Італії, що захопила слов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, молода держава змушена була піти на союз із Сербією. Сербія не приховувала планів об'єднати всі південнослов'янські землі під своєю егідою. 1 грудня 1918 р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів і сербів та Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів, хорватів і словенців. До його складу ввійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, части-на Македонії та Чорногорія. Нова держава була конститу-ційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичей, і король мав право разом з парламентом (скупщиною) на законодавчу владу. У полі-тичному, економічному й культурному житті відразу ви-никли складні проблеми, пов'язані з боротьбою між великосербською буржуазією, що прагнула посісти панівне становище в країні, та хорватськими, словенськими сепа-ратистами. Сербська влада виступала за створення центра-лізованої держави і обмеження прав органів влади в націо-нальних районах. Народне віче у Загребі та Народна рада в Любляні припинили своє існування втратила самостій-ність і Чорногорія. В уряді Королівства провідні позиції займали сербські політики, ряд міністерських постів було віддано хорватам і словенцям, що були прибічниками централізації. Важливу роль відігравали королівський двір і владолюбний регент Олександр, що керував державою замість перестарілого короля Петра Карагеоргієвича. В державному апараті, поліції та армії переважали серби. В економічному плані найбільш розвиненими регіонами бу-ли Словенія і Хорватія, яких не влаштовувала відсутність реальної влади у новій державі. Гострі протиріччя наміти-лися в зовнішньополітичній діяльності. Хорватія традицій-но орієнтувалася на Німеччину, Словенія — на Австрію, Сербія — на Росію, а Боснія на мусульманські країни. Ця орієнтація склалася історично й продовжувала зберігатися в майбутньому. Найгострішими були релігійні суперечнос-ті, що пояснювалися належністю народів Королівства до різних віросповідань. Католиками були хорвати і словенці, серби сповідували православ'я, деякі жителі Боснії — іс-лам. У країні почала складатися взаємна релігійна нетер-пимість народів. Утворення нової держави на карті Європи було безу-мовно прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіч-чями суперечностей і проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв'язки вже у наші дні. 3. Конституція 1921 р. У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Уста-новчих зборів, в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики центра-лізації держави. 28 липня 1921 р. на день св. Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. "Сербо-хорвато-словенська держава, — проголошувалося в 1-й статті конституції, — є конституційною, парламентською і спадковою монархією". Королю, особа якого про-голошувалася недоторканою, конституція надавала великі права: спільно зі скупщиною він здійснював законодавчу владу, через Раду міністрів — виконавчу. Королю належало право проведення зовнішніх відносин, він був верховним головнокомандувачем збройними силами. Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на чолі з жупана-ми, що призначалися королем. Конституція закріпила уні-тарний державний устрій і визнала наявність в країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат На-родної скупщини був зобов'язаний говорити і писати "сербо-хорвато-словенською державною мовою". Особи, що не належали до "сербо-хорвато-словенської національ-ності", повинні були прожити на території Королівства не менше 10 років, щоб дістати право стати депутатами. Прийняттям Відовданської конституції завершилося фор-мування Югославської держави. Конституція містила по-ложення про демократичні свободи й громадянські права, рівність всіх громадян перед законом. Хоча незабаром було прийнято закон про заборону діяльності КПЮ. 4. Політичні сили тогочасної Югославії Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим конгломератом різних земель. Його виник-нення було наслідком свідомого прагнення південносло-в'янських народів до об'єднання. Напр. XIX — на поч. XX ст. прихильників ідей національної єдності південно-слов'янських народів — сербів, хорватів, словенців — було незрівнянно більше, ніж прибічників концепцій створення "Великої Сербії" або "Великої Хорватії". Особливою попу-лярністю серед багатьох політичних сил користувалася ідея Балканської Федерації. У новій державі, однак, з усіх можливих форм політичного устрою перемогла центрист-ська модель. Унітарне Югославське королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичей не враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану народів і територій, що входили до нього. Тому національ-не питання протягом всього міжвоєнного часу було віссю, навколо якої оберталося внутрішньополітичне життя країни. Кризи на соціальному й національному фунті регулярно струшували країну. Визначальними були сербо-хорватські протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних хорватських, словенських і мусульманських партій виступали з вимогами вирівнюван-ня прав національностей. Популярність ХРКП зросла після того, як влітку 1924 р. її лідер С. Радіч поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського Інтернаціоналу. Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли на ком-проміс з Радічем. Він та інші представники цієї партії були включені до складу уряду, партія перестала називати себе республіканською, визнала Відрвданську конституцію й вийшла з Селянського Інтернаціоналу. Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно поранено С. Радіча, а двох інших парламентарів Хорватської Селянської партії убито. В Хор-ватії почалися масові мітинги протесту. Вибухонебезпечна обстановка складалася сторіччями в Косово, де після поразки від турків в 1389 р. припинила існування Сербська держава. У національному самовизнанні сербів Косово посідало особливе місце, тут знахо-дився центр сербської державності. Проте з кінця XVII ст. з різних причин сербське населення почало залишати свою прабатьківщину, переселяючись головним чином до Воєводіни, а на їхнє місце турецька адміністрація почала посе-ляти албанців. З плином часу албанці стали тут більшістю. Албанізація Косово — відкрита рана в сербській націо-нальній свідомості. У міжвоєнний період виникали чис-ленні конфлікти між сербами та албанцями в цьому регіоні. Прогресивні сили і в Хорватії, і в Словенії, підій-маючи прапор націоналізму, прагнули суверенітету і неза-лежності, що відповідало настроям значної частини жителів цих районів Королівства. Загострення національ-них суперечностей призвело до військово-монархічного перевороту в січні 1929 р. 5. Внутрішньодержавна боротьба 6 січня 1929 р. в країні відбувся державний переворот. Того дня король Олександр опублікував маніфест, у якому заявив, що парламентаризм "став перепоною для будь-якої плідної діяльності в державі". Скасувавши Відовданську конституцію й розпустивши Народну скупщину, король взяв усю повноту влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації, підозрювані в антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство сербів, хорватів і словенців було перейменоване на Королівство Югославія, що мало символізувати державну й національну єдність "трийменного наро-ду". Введення нового адміністративного поділу мало на меті стерти навіть в назвах областей будь-яку згадку про окремі народи. Дев'ять нових областей — "бановін" — було названо за назвами рік. Кордони проведено з таким розрахунком, щоб сербське населення складало в них більшість. Основою всього правопорядку в країні став надзвичайний "Закон про захист держави". Встановлення "диктатури 6 січня", як нази-вали переворот 1929 р. в Югославії, означало перехід від парламентської монархії до абсолютного диктаторського ре-жиму, покликаного зміцнити панування сербської влади. Переворот відбувся порівняно легко, майже без опору. Встановлення монархічної диктатури збігалося із сві-товою економічною кризою. За умов економічної кризи диктаторський режим змушений був удатися до політич-них маневрів з метою поширити свою масову базу, надати подобу законності сваволі, що царювала в країні. З жовтня 1931 р. король Олександр "дарував" народові конституцію. Нова конституція по суті нічого не змінювала в державно-му устрої. Вона лише закріплювала реакційні порядки в країні, трохи прикривши їх подобою парламентського правління. Певні сили в югославській державі, зацікавлені в розширенні торгівлі сільськогосподарською продукцією й мінеральною сировиною, почали вимагати економічного співробітництва з Німеччиною. В травні 1934 р. обидві сторони підписали торговий договір. Однак король Олек-сандр і більша частина правлячих кіл були схильні продов-жувати традиційний профранцузький курс. Тоді гітлерівці організували в жовтні 1934 р. вбивство в Марселі югослав-ського монарха і французького міністра Л. Варту. Вони стали жертвами терористичного акту хорватських усташів (фашистів), що інспірувався гітлерівською Німеччиною (операція "Тевтонський меч"), але документально це було підтверджено лише 1957 р. (У 30-ті роки відповідальність за вбивство покладалася на Італію та Угорщину, на тери-торії яких знайшли притулок усташі.) Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі регентства поставлено дядька мало-літнього монарха принца Павла. Підвалини держави по-хитнулися. Диктатура відчувала свою слабість. Активізува-лися опозиційні уряду Стоядіновича сили. Ліві партії вели боротьбу за створення Народного фронту. Укладання до-говорів з Болгарією та Італією 1937 р. значно загострило стосунки між державами Малої Антанти (Югославією, Чехословаччиною, Румунією). Уряд Стоядіновича в берез-ні 1938 р. заявив, що розцінює "аншлюс" Австрії як "суто внутрішню справу німецького народу". Під час чехосло-вацької кризи югославська влада радила своєму союзнику по Малій Антанті налагодити відносини "доброго сусід-ства" з гітлерівською Німеччиною. 1938 р. Мала Антанта припинила своє існування. Крен зовнішньої політики Югославії вбік фашистських держав ставав очевидним. Висновок Югославія утворилася внаслідок об'єд-нання ряду югославських земель. Серед них були як неза-лежні держави — Сербія, Чорногорія, так і землі, що входили до складу Австро-Угорщини, — Хорватія, Боснія й Герцеговина, Словенія та інші. Утворення нової держави на карті Європи було безу-мовно прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіч-чями суперечностей і проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв'язки вже у наші дні. У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Уста-новчих зборів, в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики центра-лізації держави. 28 липня 1921 р. на день св. Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. "Сербо-хорвато-словенська держава, — проголошувалося в 1-й статті конституції, — є конституційною, парламентською і спадковою монархією".Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим конгломератом різних земель. Його виник-нення було наслідком свідомого прагнення південносло-в'янських народів до об'єднання. 6 січня 1929 р. в країні відбувся державний переворот. Того дня король Олександр опублікував маніфест, у якому заявив, що парламентаризм "став перепоною для будь-якої плідної діяльності в державі". Скасувавши Відовданську конституцію й розпустивши Народну скупщину, король взяв усю повноту влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації, підозрювані в антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство сербів, хорватів і словенців було перейменоване на Королівство Югославія, що мало символізувати державну й національну єдність "трийменного наро-ду". Введення нового адміністративного поділу мало на меті стерти навіть в назвах областей будь-яку згадку про окремі народи. Дев'ять нових областей — "бановін" — було названо за назвами рік. Кордони проведено з таким розрахунком, щоб сербське населення складало в них більшість. Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі регентства поставлено дядька мало-літнього монарха принца Павла. Підвалини держави по-хитнулися. Під час чехосло-вацької кризи югославська влада радила своєму союзнику по Малій Антанті налагодити відносини "доброго сусід-ства" з гітлерівською Німеччиною. Література Всесвітня історія. 1918-1939 рр. Посібник. – К., 2000. Історія Югославії з ранніх часів по наш час. – М., 2001. Словник-довідник з Новітньої історії. – К., 1999.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (10.11.2016)
Просмотров: 429 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: