РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Історія Римської імперії - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

ВСТУП Історія Римської імперії дуже складна і багатогранна. Неможливо відтворити її довгу низку сторіч, коли остаточний результат повитий таємницею. Країни, прилеглі до Римської імперії сторіччями зазнавали римського впливу і діяли за його наглядом. Особливого віху в історії Римської імперії посідає її зовнішня політика з країнами Центральної Європи. Відносини римського і варварського світу почали складатися ще в період Республіки, коли завойовані римлянами землі і народи, в якості римських провінцій і народів ввійшли в сферу впливу Риму. Форми політичного і військового впливу на варварський світ були виражені вже під час Республіки. Однак певні корективи в політиці Риму мали стати системою існування варварських держав за лімесом. Займаючи проміжне становище між римськими областями, що прилягали до Дунаю і Рейну, племенами більш далекими, варварська держава являла собою своєрідну буферну зону, що відділяла один світ від іншого. Варварське суспільство не підтримувало римську владу і зберігало власне державне управління, свої форми життя і своє право, однак у випадку негативної політики щодо Риму вони піддавалися військовому тиску. Це дало можливість оцінити їх в літературі як підданих імперії, хоч вони знаходились за її межами. В збережені такої системи був зацікавлений і сам варварський світ, бо це забезпечувало рівність у варварському середовищі. Римський уряд в певних рамках гарантував їм свободу дій, а це давало їм безпеку володінь. Актуальність теми: особлива актуальність теми полягає в тому, що свої перші контакти і зв’язки кельтські і германські племена та римляни почали зав’язувати саме на території Північного Причорномор’я (сучасні землі України), де ці народи компактно проживали на протязі кількох десятиліть, залишивши досить помітні сліди свого перебування. Безперечно, написання такого типу роботи актуальне і з тих міркувань, що іде у форватері вітчизняної державної історичної концепції, а саме відображення історичного минулого окремих регіонів нашої Батьківщини, подальше узагальнення цих результатів із викристалізацією цілісної картини історичного процесу в Україні. Об’єктом вивчення є комплекс геостратегічних, політикотактичних, етнічних та економічних причин і передумов, які сприяли налагодженню тісних взаємовідносин між варварськими племенами і Римською державою. Предметом дослідження виступає безпосередньо специфіка, особливості, характер взаємовідносин Римської республіки з кельтами, римсько германських стосунків, римсько-готських, римсько-фракійських і сарматських стосунків, основні етапи їх еволюції, тісні процеси взаємовпливів одного народу на інший і навпаки (у різних сферах життєдіяльності). Хронологічні рамки охоплюють період IV ст. до н.е. – V ст. н.е. Верхня межа – утворення Римської Республіки. Нижня межа – 475р. н.е. – падіння Західної Римської Імперії. Мета роботи полягає в конструктивному, і головне, об’єктивному підході до поетапного висвітлення взаємин племен Центральної Європи з Римом із змалюванням як вузлових, концептуальних моментів, так і суттєвих деталей. Завдання даної роботи полягає у наступному: показати відносини Римської імперії з країнами Центральної Європи; визначити темпи розвитку як Римської імперії, так і країн Центральної Європи; виявити всі фактори, що сприяли цим стосункам; показати наслідки цих відносин. Здійснюючи аналіз джерельної та історіографічної бази, слід наголосити, що серед документальних повідомлень варто відзначити праці К.Тацита [3], О.Марцеліна [2], та Абрамової С.В. [1], які в тій чи іншій мірі непогано відобразили деякі вузлові моменти взаємовідносин Римської республіки з кельтами, римсько-готських, римсько-фракійських і сарматських, римсько-германських, зв’язків на різних етапах їх еволюції. Зокрема вчені охарактеризували специфіку їх зародження у першій половині ІІІ ст., дали детальний опис причин і передумов загострення даних відносин і мирного розв’язання цієї проблеми в першій третині IV ст. (в часи правління Діаклетіана і Констянтина). Однак, дані джерела, що природно не могли повноцінно висвітлити нашої проблематики, а тому ми були вимушені вдаватися до цитат таких стародавніх мислителів, як готський історик Йордан (VI ст.) та візантійський – Прокопій Кесарійський (VII ст.), що наводились в інших виданнях сучасних дослідників [8, 11, 13, 22, 26, 37, 45]. Природно, що даною тематикою займалися різного роду науковці, починаючи ще з ХІХ ст. Одним з перших в Україні це зробив М.Грушевський [8] у першому томі своєї “Історії України-Руси”. Він, вивчаючи готсько-римьскі відносини в контексті змалювання стародавньої історії українських земель Північного Причорномор’я, прийшов до думки, що зародження цих стосунків відбулося під тиском на варварів римської культури місцевих міст-полісів, що в подальшому розвивало загарбницький апетит готів по відношенню до них і спровокувало цілу низку походів в Мезію, Фракію на Балкани. Не погано вивчали специфіку зародження і подальшого розвитку соціально-економічних і політичних відносин даних двох народів у ІІІ ст. О.Ременніков [55, 56], В.І.Кадєєв [43] і Ю.Колосовська[46]. Науковці прийшли до думки про те, що зіткнення обох культур в північно-східному регіоні Римської імперії носило об’єктивний характер, було викликано особливостями Великого переселення народів та кризовими явищами в системі управління Римською державою. Дане зіткнення можна було спрогнозувати, однак відвернути його ніяк. Особливості римсько-готських контактів на цьому етапі полягали в постійній боротьбі за сфери впливу на Дунаї. У контексті висвітлення біографії діячів імператорського Риму, не погано нашу проблему висвітлила О.Федорова [63], яка акцентувала свою увагу на взаєминах з готами таких людей як Максимін, Фракієць, Клавдій Готський, Діоклетіон, Констянтин та ін. В ході висвітлення історії окремих країн досліджуваних питань торкнулись Н.Яковенко [27], Н.Дейвіс [9]. Природно, що всі дослідники акцентували свою увагу на висвітленні виключно тих моментів, які співпадали з подіями римсько-варварських взаємин, що розвивались на тих чи ін. землях Європи. Однак, вони не намагались в деталях передати особливості цих стосунків, що, природно, і не було метою їх розробок. Значно краще дані питання підняли на сторінках своїх навчальних посібників та фундаментальних учбових видань В.І.Кузіщин [16], С.І.Ковальов [44] та М.Машкін [25]. Практичне значення дана бакалаврська робота може знайти в ході лекційних, семінарських занять у ВУЗах під час засідання різного роду конференцій, диспутів тощо. Структура бакалаврської роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Розділ І Великі етнічні зміни пройшли в історії Європи в V ст. до н.е. Кельти стали відомі греко-римському світові, вони пройшли майже через всі землі тодішньої Європи. Культура кельтів простягалась в області північно-східної Франції, на Британських островах, в Північній Італії, Іспанії, Західній Австрії, Чехословаччині, частині Угорщини, Румунії, Болгарії. Окремі племена кельтів поселились в ІІІ ст. до н.е. в Малій Азії, в районі сучасної Анкари, де вони сприяли виникненню Галатії. І хоча кельти не здійснили в завойованих землях єдиної політичної організації, а розділились на багато племен, в релігійних виставах кельтів, в їх матеріальній культурі знайшла місце єдність, яка свідчила про кельтський вплив на тодішні племен а і народи. Окремі області Європи були сильно кельтизовані. В інших переважали кельтсько-іллірійські племена, в незначних областях племена залишились жити при кельтах на своїх давніх землях. Кельтська культура поширилась на тих землях, які були зайняті народами в період раннього залізного віку і в багатьох своїх компонентах вона являється продовженням епохи гальштату [19, c.504]. Етнокультурні процеси розвитку Центрально-Східної Європи характеризувалися складним переходом від доби гальштату до латенського періоду, пов’язаного з поширенням кельтських впливів. Початок руху носіїв кельтських культур на схід від теренів Східної Франції, Південної Німеччини та частини Швейцарії засвідчено за часів середини й особливо другої половини IV ст. до н.е. [13, c.26]. Кельти заселяли землі на Дунаї, Трансільванію, долину річки Серета, північно-західні райони Балканського півострова. На Дунаї вони з’явились біля 400р. до н.е., коли виселились із рейнських областей. За свідченнями давніх авторів кельти були плем’ям суворим і військовим, яке “першим після Геракла перейшло недоступні і непрохідні хребти Альп”. Рух кельтів на Дунай зайняв період в декілька століть. Процес заснування міст на Дунаї відбиває рух кельтів, які рухались течією самої ріки. Це, наприклад, Бойодурум (суч. Пассау), Виндобона (суч. Вена), Аррабона (суч. Дьор), Лавриак (суч. Ларос), Євіакум (суч. Шльоген), Тутацо (близько Міхельдорфа), Атобрига (між Зальцбургом і Вельсом), Бабромогус (суч. Виндиш-Гарстен), Повіудунум (суч. Дрново), Сингідунум і ін. В південно-східному напрямку вони досягли долин великих рік – Залоцаха, Драви, Мура, Сави, Морави, Нішави, Маріци [24, c.26]. Вторгнення кельтів на територію Австрії в місцевість Гальштат завдало гальштатській культурі сильного удару. Загони кельтів проникли ще перед 400р. до н.е. з Галлії до Іспанії і через море до Британських островів, інші удари були спрямовані на південь та на південних схід. Верхня Італія була кельтизована [11, c.21]. У 387р. римляни зазнали поразки біля Галлії. Перший великий напад кельтів припадав на 360р до н.е. на іллірійське плем’я ардіїв, які мешкали в Західній Боснії і Герцеговині. Північно-західні області Угорщини і області навколо озера Балатон були заселені кельтами в 380-350рр. до н.е. Тут виникають найбільші і найвідоміші кельтські могильники – Шапрон, Ерд, Кошд, Соб, Салачка в долині р.Капан. Кельтські пам’ятки концентруються в районі Дюрнберга і Зальцбурга в східній Баварії і Нижній Австрії. Словенія і Каринтія були завойовані в ІІ ст. до н.е. теврисками. Вони осіли в долинах рік Драви і Сави. Пізніше теврисків називають римські історики, згадуючи їх в областях на схід від Альп. Проникнення кельтів на територію сучасної Угорщини спричинило знищення попереднього населення – іллірійців-паннонців, але відзначалось порівняно мирним співіснуванням кельтів із скіфським поселенням в районі Альферда [13, c.26]. На початку ІІІ ст. до н.е. є свідчення про вторгнення кельтських племен на Балкани. В 279р. до н.е. кельти під проводом Бренна пройшли через землі Іллірії, Фракії, Македонії, Греції і дійшли до Дельф – де вони потерпіли поразку від греків. Одна частина кельтів на чолі з вождем Батанатом поселилася тоді біля Сави і Дунаю, а також зайняла області в районі річки Морави. Це плем’я одержало назву скордисків. Якщо в ІІІ ст. до н.е. культура скіфів-сигиннів це існувала в Східній Австрії то біля 250р. до н.е. вона носить уже кельтський характер [51, c. 18]. Скордиски встановили своє правління в дунайських землях. Вони вели довгі війни з іллірійськими і фракійськими племенами – автаріатів, трібаллів і мезів. Гегемонія скордисків в дунайських землях держалась довго. Давні зв’язки скордисків з Македонією, до царів якої вони поступали на службу в якості робочих, свідчили про розклад у них суспільно-родового устрою. В кінці ІІІ ст. до н.е. скордиски почали чеканити свою золоту монету. Ця монета була в ході у всіх племен на Саві до римського завоювання. В зв’язку з завоюванням Македонії Римом в 148р. до н.е. і поверненням її в римську провінцію почалась довга полоса війн із скордисками, поки вони повністю не виграли в 15р до н.е. [1, c.45]. Спроби кельтів осісти в областях Північної Італії зустріли великий опір Риму. Кельти здобули перемогу, а на землях венетів на північному сході Італії була заснована в 181р. до н.е. римська колонія Аквілея, яка стала головним торговим центром в Середземномор’ї, а також центром політичного і військового впливу в кельтськім і іллірійськім світі. Відомо, що в середині ІІ ст. до н.е. тевриски відмовились розробляти золоті розсипи разом з римлянами. Це стало приводом для воєнних конфліктів. в 129р. тевриски і яподи були розбиті римлянами. Це сусіднє з теврисками плем’я займало області Юлійських Альп. Головним племінним центром яподів в римські часи був Метулум. Яподи були змішаним плем’ям, кельто-іллірійським, але мова яподів була кельтська, про що свідчиться в епіграфічних і археологічних матеріалах [26, c.32]. У центроєвропейські райони кельтські племена проникають на початку ІІ ст. до н.е. Тут кельтські пам’ятки концентруються в районах Дюрнберга у Східній Баварії та Зальцбурга у Нижній Австрії. Це був міграційних рух кельтського племені боїв, яке перейшло Альпи і повернулося на рідні території після походу в Італію. З півночі для кельтів загрозою став рух германських племен. У 114р. до н.е. бої зазнали нападу германського племені кімврів. Боям вдалося втриматись лише в окремих районах сучасної Чехії. Біля сучасного міста Брно знаходилося їхнє головне поселення (Страдоніце). На цій території кельтські поселення існували до середини І ст. до н.е., коли на зміну кельтам прийшли германські племена маракананів. (Як вище було зазначено, у)Наслідки змін відбилися у пам’ятках латенської культури на теренах від Богемії до Моравії. Традиційні оппідуми (dunum) – поселення кельтів із системою фортифікаційних укріплень і налагодженим ремісничим профілем – є важливим джерелом до вивчення соціально-економічної історії цього етносу. Кельти досягли високого рівня розвитку сільськогосподарського виробництва, ремесла й торгівлі, мали розвинуту соціальну структуру з прошарками жрецтва (друїди), військової аристократії і простих общинників. Однак вони не прийшли на утворення державних структур [41, c.40]. Племінна організація відбивала складні відносини між учасниками кельтських племінних союзів, які утворювались тільки під час міграції і втрачали свої функції при переході до осілого способу життя. Високий рівень матеріальної і духовної культури кельтів ускладнював їхні взаємини з місцевими племенами Центральної та Східної Європи. Ці взаємини відомі науці під назвою “кельтизації”. У зоні цих контактів навіть античні автори не могли розрізнити іллірійські племена від фракійських та кельтських [53, c.65]. Мали місце як взаємозбагачення культур цих народів, так і складання поліетнічних союзів, які переслідували практичні господарські цілі. Наприклад, кельти займались виготовленням ремісничих виробів, карбували монету, а місцеве населення, сприйнявши кельтські традиції – землеробством та скотарством. У поліетнічних союзах кельти легко входили у соціально-економічну структуру завдяки перевагам у металургійних, гончарних та інших технологіях [15, c.27]. В І ст. до н.е. в альпійських землях виникло царство Норік (на території Швейцарії). Іллірійське плем’я норіків об’єднало під своєю владою декілька кельтських, іллірійських племен і племена венетів. Царство Норік досягло великого господарського успіху. Норік чеканив свою золоту монету. Використовувалось венетське і іллірійське алфавітне письмо. Економічні зв’язки Риму з Норіком набули постійного характеру ще до того, як Норік став римською провінцією. Тут біля 100р. до н.е. виникло римське поселення на Магдоленінберзі (сучасний Цольфельд), де і знайшли місце римські торговці, які поклали початок встановленню римського володіння в районах на північ від Альп [19, c.505]. Є свідчення, що з початку IV ст. до н.е. кельти жили в Сілезії, куди прибули в результаті розселення в Центральній (а також у Північній, Західній і Південно-Східній) Європі, а в першій половині наступного століття з’явилися в районах верхньої Вісли і Кракова, на південному сході Польщі [12, c.11]. Кельти принесли з собою високу матеріальну культуру, яку іменують латенською (названа так за місцевістю Ла Тен у Швейцарії, біля якого вперше виявлено кельтське городище залізної доби): гончарне коло, різновидні серпи, коротку косу, способи обробки металів і дерева, виробництво дерев’яного посуду [20, c.24]. Кельти перші в Центральній Європі карбували срібну і золоту монету, наслідуючи грецькі (македонські) і, рідше, римські монети, використовували свої та грецько-римські монети як засіб торгового обміну. з огляду на їх нечисленність у Польщі (тут вони жили анклавами) кельти були асимільовані місцевим населенням. Цей процес завершився в І ст. до н.е. [12, c.11]. На початку ІІІ ст. до н.е. кельти з’явилися на території сучасної Румунії, у Трансільванії та Олтенії (басейні р.Олт). Вони проникли з Заходу по течії р.Муреш і Сомеш на Схід, очевидно там і зустріли опір скіфів. Є свідчення про перебування кельтського населення у Закарпатті та Буковині. З проникненням кельтських племен у район Подунов’я спостерігається піднесення матеріальної культури та ремесла. З ІІІ ст. до н.е. під кельтським впливом розпочалося карбування монети. Сьогодні відомі золоті монети еравісків, боїв, теврисків. З проникненням кельтів в карпатський регіон пов’язана поява тут гончарного кола. Пам’ятки, які належали періоду перебування кельтів в Румунії, були поширені в північно-західній Трансільванії, біля верхньої течії рік Муреш і Сомеш (Айюд, Апохіда, Сіліваси, Медіаш, Торкла), а також в далині рік Жиу і Олт. Найбільше був відомий кельтський могильник в Апохіді (поблизу сучасного міста Напока-Клуж), датується 200р. до н.е.; тут були поширені кераміка, зброя, прикраси. Деяка частина кельтів, можливо племена бритолагів, осіла в ІІІ ст. до н.е. в Нижнім Дунаї. Тут ще з давнини існували міста з кельтськими назвами: Новиодунум, Аліобріх, Карродунум, Аррубій. На південному сході Балкан, на території Болгарії кельтами опанували фракійські племена. Одна група кельтів відділилась в ІІІ ст. до н.е. від кельтського вождя Бренна і заснувалал свою державу зі столицею в Тилі в 279р. до н.е. В 218р. до н.е. Тила припинила своє існування. Її населення поступово змішалось з фракійськими племенами [19, c.506]. Кельтське населення існувало і на теренах Центральної Австрії. Однак кельтська культура закріпилася на цій території мовно і політично. Кельтською є зокрема назва племені латобіків на сході Каринтії. На горбистій місцевості й у басейнах річок східного краю Альп знову ж таки переважно іллірійський компонент. Мовне і народне розмаїття східно-альпійських земель в останні сторіччя до Христа згодом, без сумніву, полегшило романізацію та вплинуло на доримські назви місцевостей і водоймищ. Згодом цими назвами користувалися римляни, змінюючи їх та не раз залишаючи у спадок народам-наступникам. Тут ми надибуємо римські топоніми: Salurnae (Залюрн), Scarantia (Шарніц), Veldidena (Вільтен), іілірійські Agista (Аіст), Arelape (Ерляуф), Carnuntum, Aguntum (біля Лієнца), Matreium (Матрой), Tergesta (Трієст), кельтські, як-от, Boidorum (Іннштадт-Пассау), Escala (Ішль), Lauriacum (Льорх), Lentia (Лінц), Tragisamus (Траізен), Vindobona (Відень). На сукупності назв відбилися навіть і ті мови, носії яких селилися щонайближче скраю східно-альпійських земель, або ж узагалі жили на прилеглих територіях. Саму ж назву Альп вважають лігурійською, назву Дунаю (Danuvius) – скитською, вона споріднена з такими назвами річок у Європі, як Дністер, Дніпро чи Дон (Danastris, Danapris, Tanais) [12, c.22]. Незважаючи на значну кількість здебільшого дрібних племен, які розмовляли різними мовами і діалектами, державотворчій силі кельтів таки вдалося упродовж ІІ передхристового сторіччя об’єднати великі райони на теренах Східних Альп у королівство Норіків на чолі з племінним князем. Тогочасний перебіг кордонів королівства зараз вже неможливо надійно відтворити, оскільки він неодноразово змінювався. Цілком ймовірно, що на сході вони збігалися з сучасними державними кордонами Австрії, на півдні тяглися приблизно вздовж пасма Альп, а на півночі з плином часу, очевидно, сягнули Дунаю. На заході подекуди можна орієнтуватися на природний кордон по річці Інн. Як видно, йдеться про державне утворення середньої величини. Щоправда, з моменту виникнення королівство норіків перебувало у затінку дедалі могутнішої римської великодержави [16, c.58]. Зацікавленість римлян у порядку і спокої на цьому, розташованому поряд з Італією, альпійському ґласисі, очевидно, сприяла державотворенню Норіків. Це дає нам змогу зробити припущення, що Рим свого часу визнав його у належній формі. за потреби Рим справді рішуче ставав на захист своїх інтересів. Коли 186року до н.е. зі Східних Альп кельти ввірвалися на Фріульську рівнину, маючи намір заснувати міське поселення у пониззях ріки Ізонцо, втрутилися римські дипломати і солдати, кельти відступили. Застування римської колонії Аквілея, очевидно, мало покласти край подібним нападам та пожвавити торгівлю між римлянами і норіками. У наступні десятиріччя ще не раз спалахували сутички. 170 року до н.е. альпійські кельти, ймовірно норіки, з успіхом виступили проти втручання римського полководця Ґая Кассія. Усередині сторіччя тауриски вигнали римських золотошукачів, які розробляли поклади цього благородного металу в Тауерах спільно з місцевим населенням. Значно серйозніші наслідки мало проникнення германських племен у Східні Альпи. Бурхливі повені вигнали зі своєї батьківщини, північного Ютського узбережжя, кімберів, тевтонів, амбронів, до яких згодом приєдналися кельти [17, c.129]. 113 року після невдалої спроби завоювання землі боієрів усі ці племена з’явилися у Норіку і намагалися через договір забезпечити собі право на прохід. Рим, що достеменно невідомо коли – уклад дружний союз з норіками, відіслав туди військо на чолі з консулом Папірієм Каробо. Той розпочав переговори з германцями, однак, згодом зрадницьки напав на їхні загони. Консул зазнав відчутної поразки біля поселення Норея. Переможці чомусь відмовилися від заманливої перспективи блискавичного нападу на Італію і коли кімбери 102 року через тірольські перевали вдерлися до Верхньої Італії, їхня спроба закінчилася катастрофою біля Верцеля [18, c.59]. У наступному сторіччі кельти Центральної Європи не раз опинялися у загрозливих ситуаціях, перебуваючи під впливом двох загарбницьких потуг, які переважали їх, під тиском германських племен з півночі і експансією Римської імперії на півдні. Коли племена гельвеціїв, становище яких було особливо загрозливим, намагалися залишити свої стани у Швейцарських Альпах, за ними рушили племена боієрів з судетських і дунайських земель. При переході через Норік, вони без особливого успіху тримали в облозі Норею. Оскільки, крім цього, зі сходу підпирали дакійці, король норіків Фоччіо намагався заручитися підтримкою наймогутніших сусідів. Його сестра вийшла заміж за германського князя Аріовіста, проте вже через декілька років у громадянській війні 149р. до н.е. він підтримував його противника – переможця Цезаря. З огляду на внутрішню напругу східноальпійська експансія Риму була лише питанням часу [12, c.23]. Від кельтів на Дунаї збереглося декілька городищ. Їх розкопки дають нам знання про рівень розвитку кельтського населення, їх духовну і матеріальну культуру. У верхньому Дунаї влада належала кельтам-вінделікам. Їх головним центром був Манхінг (в Баварії). Укріплення зайняло площу біля 280 га. Місто було повністю заселене. Тут знаходились майстерні по виготовленню зброї, скляних браслетів, керамічні майстерні. Всередині міста були великі вільні місця, які використовувались як загінні пасовища для тварин у випадку нападу. Як показують археологічні дослідження, місто припинило своє існування в 15р. до н.е., коли воно було захоплене і розгромлене римською армією [47, c.221]. Кельтські племена боїв в результаті довгих переселень укріпились за Дунаєм. Вони осіли в областях сучасної Чехії і Моравії, в німецькій назві якої – Богемія, зберегла давню назву місцевості боїтів – Boiohaemum. Центром бойїв був Страдощадь 82 га. Населення було довгий час залежним. Ремесло тут досягло високого розвитку. Золота чеканка у бойїв почалась біля 120р. до н.е. Місто мало торгові зв’язки з римським світом, із якого до бойїв надходили бронзові вироби, гамми, вино, фібули. Бої вели торговельні зв’язки також з іншими дунайськими кельтами, а також з кельтами Галлії. В кінці І ст. до н.е. Страдоніце втратило своє попереднє значення, хоча населення проіснувало до початку нашої ери. Область бойїв за Дунаєм була захоплена германським племенем Маркананів. Кельтським городищем був Завіст (у м.Збраслав, недалеко від Праги). Площа становила 175га. Вся система його укріплень мала протяжність 9 км. Одним із кельтських поселень на Дунаю було городище еравісків І ст. до н.е. Іллірійська назва цього поселення – Аквіек (сьогодні Буда). Воно було відомим ще з римських часів і свідчило про те, що до приходу кельтів воно було заселене іллірійськими племенами. Воно знаходилось на горі Геллерт (біля сучасного Будапешта). Тут на південному схилі гори були виявлені залишки господарських ям, які використовувались як підвали для зберігання продуктів. Будинки було прямокутні і овальні, з високою солом’яною покрівлею, всередині були покрашені. Покрівля і стіни підтримувалися дерев’яними стовпами. У підніжжі гори знаходились керамічні майстерні. Кераміка була високої якості (вази були розмальовані червоними і білими фарбами). Надгробна скульптура римського часу із області еравісків свідчить, що померлі – чоловіки і жінки – зображувались в кельтському одязі, прикріпленому на плечах фібулами, з цепочкою на шиї, яка свідчить про походження із знатного роду. [41, c.105]. Розквіт кельтських городищ на Дунаї припадає на ІІ ст. до н.е. і закінчується з часу римського завоювання – в 50-х роках до н.е. За цей час у кельтів високого розвитку набуло ремесло, торгівля із середземноморськими центрами. Кельти мали в Європі широку мережу доріг із стоянками коней і дорожніми станціями для проїжджих. Укріпляються зв’язки з грецьким і римським світом. Кельти стали продовжувачами техніки бронзового і ранньозалізного віку. Вони дуже добре вивчали також з високо розвинутими культурами Середземномор’я. Уже в період пізньої бронзи було розвинуто виготовлення із золота – діадеми, золоті пов’язки, золоті браслети. Кельти розвивали ювелірну техніку. Були великі майстерні, в яких виготовлялись ювелірні вироби. Кельтський світ виробив багато виробів із заліза (напильники, різні види сокир, молотків, ножиць, ножі для бритв), а також зброю, відбійні молотки, пили, коси, борону, плуг. Вони розвивали мистецтво металічного лиття і кування металу, що було відомо уже період гольштату [25, c.136]. Широко розповсюджувалось лиття по восковій моделі. Модель майбутніх виробів виконувалась з воску, потім вона обмазувалась глиною. Після обпалювання віск топився і глиняне місце заповнювалось розплавленою бронзою. Після закінчення процесу глиняну формочку розбивали, так що кожний виріб був рідкісним витвором мистецтва. Скляне виробництво пізнього латену стало основою цивілізації Центральної Європи. Усі області кельтського світу спеціалізувались на виготовлені одного виду продукції [41, c.107]. Велике значення у кельтів мало керамічне виробництво. Кераміка на гончарнім колі з’являється уже в V-IV ст. до н.е., хоч велика частина кераміки у племен виготовлялася до кельтів руками. У ІІ-І ст. до н.е. в Європі розширюється велика кількість керамічних майстерень. Кельти винайшли особливий вид прикрас із коралів, а також велику різноманітність фібул, які використовувались як ґудзики для одягу. Виготовлялись багаточисленні скляні браслети: солі металів надавали склу красивого окрасу: синю, фіолетову, жовту, зелену. Господарською основою кельтського суспільства було землеробство і скотарство. Кельти розводили овець, свиней, рогату худобу і коней. Богиня Епона – покровителька коней у кельтів, мале велике значення і в римський період. Було розповсюджене полювання на кабанів. Вирощувались пшениця, жито, овес, ячмінь. Ячмінь використовувався для виготовлення пива. Також кельти вирощували коноплю, льон, овочі. Велике значення у кельтів відігравало мисливство. Була високорозвиненою обробка шкіри [41, c.108]. У кельтів існувала общинна власність на землю. Завойовану в походах землю кельти ділили між племенами, які, в свою чергу, розділяли її між окремими сім’ями. Зберігались сліди поділу полів на окремі смуги і клини, які як рахують деякі дослідники належать кельтам. Плем’я було соціальною силою. Аристократія займала високі військові і жрецькі посади. На чолі племені стояв цар або вождь. кельтська аристократія воювала на колісницях, велике значення мала кінна армія, в якій служила переважно аристократія. Особлива каста жерців формувалась також із аристократів, і складалась вона із друїдів, які мали великий вплив в політичному і релігійному житті кельтів. До друїдів ішла вчитися молодь. Простий народ складали воїни, які знаходились в залежності від вождів і царя. Існувала залежність простого народу від знатного, бідні общинники знаходились під покровительством і використовувались як матеріальна підтримка знатних, за що повинні служити їм і допомагати в військових походах [54, c.100]. Свідчення римського часу дають деякі відомості про міфологію і релігію у кельтів. Велике значення мали головні боги кельтів, такі, як бог Тутатес, Езус, Тараніс. Так, стародавній бог Тараніс був богом війни і грому. Йому приносились в жертву навіть чоловіки. Тутатіс був богом хоронителем всього племені кельтів. Деякі боги відомі як хоронителі кожного племені окремо, наприклад, Tutella Bolgensis, богиня племені бельгів. Кельтські боги Епона Нантосвельта, Суцелл, Церкунн, Ендовелік, Сірона мали різні функції покровительства і захисту людини. Так, Епона була зв’язана з культом священних тварин. Срона – з водою і священними джерелами. Разом із Сіроною був Аполлон Гранн, кельтське божество води, рік. Вода мала велике значення в релігії кельтів. Кельтськийй храм переважно мав джерело і багато святих місць кельтських богів в римські часи знаходились в римських джерелах. У кельтів існувала скульптура – кам’яна і бронзова. Кельти уміли реалістично зображувати тварин із бронзи; особливо відомі бронзові статуетки оленя і кабана [10, c.42]. Розквіт кельтських городищ на Дунаї припадає на період 100 років. Він був пов’язаний з високим розвитком ремесла і широкими торговими зв’язками кельтів. Всі кельтські центри на Дунаї знаходились в постійних дружніх економічних відносинах. Від кельтів дійшло багатство монетних типів, які належали різним центрам держави кельтів. Кельтське плем’я теврисків чеканило срібні монети з іменем свого царя або вождя. Золота чеканка бойїв також носила ім’я царя. Золоті монети галльських кельтів, бойїв і вінделіків зустрічаються від Бібракти до Стародоніце. Їх заходять і в Віндоніссії, в Кастра Регіна (сучасний Регенсбург), в Лавріаці. Все це свідчить про високі економічні відносини і торгівельні зв’язки кельтів з іншими племенами Римської республіки. На початку ІІІ ст. до н.е. Рим став відігравати домінуючу роль в Італії. Сфера впливу Риму поширилась не лише на Кампанью, а й на Апулію та Умбрію. Однак небезпечним супротивником римлян були галли (кельти). Галли вигнали етрусків з долини р.По. Поширюючи свої завоювання, вони 387р. до н.е. здобули перемогу над римлянами і їхніми союзниками. Тільки напад венетів на їхню територію змусив кельтів повернутися додому і врятував Рим [13, c.87]. 357-345 рр. до н.е. кельти вдруге наближаються до кордонів Лаціуму, але побачивши зміцнення сили Риму, укладають з ними мирний договір 329р., який зберігав силу до 299р., коли в долині р.По з’явилися нові полчища галлів (кельтів). У ході ІІІ Самніцької війни (298-290рр.) створилася сильна коаліція з галлів, етрусків та умбрів [13, c.87]. Після того, як римляни вторглися до Етрурії, етруски вийшли з гри, уклавши союз з Римом. Зазнали поразки також галли й самніти. Галлів було відкинуто на північ. 295р., об’єднавшись з самнітами, галли завдають поразки римлянами. Але римляни, зібравшись з силами, розбивають дощенту римські й галльські війська біля Сентинума [16, c.56]. 284р. кельтське плем’я сенонів взяло в облогу Арреціум. У ході боїв римляни зазнали поразки, а римських послів, посланих для переговорів, було вбито. Обурені зухвальством сенонів, римляни виступають у похід і завдають сенонам поразки й наступного року, і вони були вимушені 282р. укласти мир. Римляни закріпили свою перемогу й утвердилися в підкорених областях. Протягом сорока п’яти років, як повідомляє Палібій, гали перебували в спокої, дотримуючись миру, Новий похід галлів розпочався 236р. до н.е., але він закінчився невдачею внаслідок міжусобної війни. 225-222рр. до н.е. римляни знову вели війну з кельтами, вона була найважчою від усіх попередніх. Готуючись до цієї війни римська дипломатія докладала всіх зусиль для того, щоб не допустити виступу кельтських племен спільним фронтом. Цього їй вдалося досягти: племена венетів і ценоманів виступили в союзі з римлянами. Тому племена боїв та інсубрів, які 2255р. вирушили з долини Рони та з Альп в похід проти римлян, були вимушені залишити вдома частину війська для убезпеченя проти венетів і ценаманів. Проти римлян рушило близько п’ятдесяти тисяч піхоти й двадцяти тисяч кінноти. Всі союзники Риму включилися в справу оборони Італії. Кельтам було завдано поразки й римляни взялися до підкорення долини По. Нове загострення відносин було викликане спробою римлян поділити землі на кельтській території [42, c.102]. У результаті поширення римської влади на Апеннінському півострові створилися своєрідні державно-правові відносини. В науці вони набули назви Римсько-Італійського або Італійського союзу. Змістом його було підпорядкування союзників Римові. Ці відносини оформлялися незмінно у вигляді договорів. Спільним для всіх союзників, незалежно від статусу, залишався обов’язок не вести самостійної зовнішньої політики й допомагати Риму під час війн. Завоювання Італії відкривало нову сторінку експансії Риму. Рим був зацікавлений у війні, як у способі привласнення багатств і розширення земельного фонду, так і в засобі поширення “влади римського народу” (imperium populi Romani), а також у створенні системи оподаткування і експлуатованих територій. Війни велися майже постійно, періоди миру були рідкісними й короткими. Війна була невід’ємною частиною римського способу життя. [53, c.38]. В 30-х рр. ІІІ ст. до н.е. Рим розгортає експансію в Імперії. Полібій повідомляє, що Голі і Ліцій Корунканій були надіслані до Іллірії, щоб передати скаргу з приводу пограбування італійських купців. Посли прибули до іллірійської цариці Тевти в той час, коли вона взяла в облогу острів Іссу. Незадовільна відповідь цариці й вбивство послів примусили римлян розпочати 229р. похід проти Іллірії. Під час цього походу Ісса була врятована й прийнята до числа союзників римлян. На початку весни 228р. Тевта вирядила посольство до римлян й уклала мирний договір, за яким вона зобов’язувалась сплатити контрибуцію й очистити всю Іллірію та обмежуватися в мореплавстві. Галльська небезпека змусила римлян близько середини 20-х років ІІІ ст. шукати дружби з Карфагеном. Римляни остерігалися, що Карфаген підтримає галлів у наступній війні з ними. Великих зусиль встановлення добросусідських відносин з Карфагеном не потребувало, бо він не прагнув до загострення відносин. Карфагенська експансія тоді була спрямована в бік Іспанії, де його інтереси з Римом поки що не стикалися [13, c.93]. 226р. до н.е. карфагенським намісником в Іспанії Гасдрубалом було укладено договір з Римом, який розмежовував сфери впливу обох держав в Іспанії. Річка Ібер була встановлена межею, яку карфагенці не повинні були переходити з воєнною метою. Очевидно, римляни перед тим як розпочати війну про кельтів бажали спочатку, як каже Палібій, “задобрити й заспокоїти Гаструбала”. За повідомленням Аппіана, римляни зобов’язувалися не воювати з підвладними Карфагена народами на південь від р.Ібер. Договором була гарантована свобода й незалежність м. Сагунту й усім грекам Імберії. Після перемоги над кельтами Рим активізує своє втручання в Іспанії та на Адріатиці. Восени 220р. Рим офіційно заявив Карфагенові про свій намір цікавитися справами Іспанії й вимагав, щоб Ганнібал не турбував согутинців, бо вони перебувають під заступництвом римського народу. Римські посли, відряджені до Ганнібала виступили від імені сили, що збиралася диктувати карфагенцям поведінку навіть на південь від Іберу. Переговори призвели до загострення відносин між двома державами [42, c.112]. 219р. було розпочато Другу Іллірійську війну. Полібій повідомляє, що сенат ухвалив забезпечити себе з боку Іллірії, бо передбачав неминучість важкої війни з Карфагеном. Офіційним мотивом підходів до Істрії була необхідність покарання істрян за їхні злочини й розбої. З іншого боку, підкорення Істрії й Іллірії мало не меті зміцнити панування римлян над південно-східною Італією. Рим у війні підтримували греки, які зазнавали нападів іллірійців на їхні міста. Тоді ж римляни відрядили до прославлених грецьких міст – Коринту й Атек. Рим, таким чином, включився в балканську політику. Успіхи римлян в цьому регіоні неминуче мали заторкнути інтереси Македонії, яка прагнула до встановлення своєї гегемонії на всьому Балканському півострові [44, c.96]. У час між іллірійськими війнами римляни воювали проти галлів, які 225р. до н.е. вторглися до Етрурії й рухалися на Рим. Війна з галлами, яких римляни й італійці вважали за старих і грізних ворогів, вимагала значного напруження сил, але римлянам пощастило домогтися перелому подій на свою користь. Завойовані території – Сицилія, Сардинія, Корсика й Передальпійська (Цизальпійська) Галлія стали першими римськими провінціями. Іллірік став провінцією вже пізніше – в ІІ ст. до н.е. Провінції управлялися повновладними римськими намісниками. Основним джерелом з історії завоювання Галлії є “Записки про галльську війну” Юлія Цезаря цього завоювання має бути віднесена , особливо перші роки, швидше до сфери військово-дипломатичної, а не просто воєнної [6, c.18]. Після озброєння 59р. до н.е. консулом Цезар зумів примирити відомих римських політиків і полководців Помпея і Красса й укласти з ними потрійну угоду про взаємну підтримку. Сам він одержав в управління Передальпійську Галлію й Іллірик терміном на п’ять років, а також намісництво в Заальпійській Галлії. В Галлії Цезар з самого початку втрутився в боротьбу галльських та деяких германських племен і, використовуючи суперництво між вождями, до 56р. до н.е. завоював усю Галлію до Рейну. На середину І ст. до н.е. галли не встановили етнічної єдності. Різним було і встановлення галльських племен до Риму. Так, аллоброги, що жили в прикордонній області між провінцією й вільною Галлією, повставали проти римлян, едуї дотримувалися римської орієнтації, секвани й арвени мали тісні зв’язки з зарейнськими германськими племенами. Ці останні ворогували з едуями й на прохання секванів вождь германського племені свевів Аріовіст перейшов зі значними силами Рейн [63, c.201]. Історія племені свевів та їхнього вождя Аріовіста є показовою для політики Риму щодо Галлії. 72р. до н.е. загони свевів проникли на територію Галлії. Вони виступили в союзі з галльськими племенами секванів та іншими дрібними племенами, які хотіли звільнитися від влади едуїв, що перебували в дружніх відносинах з Римом. 61р. до н.е. едуї зазнали серйозної поразки, а римляни не змогли надати їм допомоги, оскільки були зайняті придушенням повстання кельтського племені аллобргів. За посередництва Цезаря сенат вирішив тимчасово примиритися з Аріовістом, давши йому титул “правителя германців” й оголосивши його другом римського народу. Однак, Аріовіст нарощував сили за рахунок попвнення з боку своїх союзників секвантів. Цезар у своїх “Записках про галльську війну” відзначав зростання небезпеки з-за Рейну. Цією небезпекою переймалися й вожді галльських племен. Цезар прибув намісникмо у Провінцію 58р. до н.е. Становище в Галлії було досить складним. Йому довелося зіткнутися з проблемою пересування через Галлію численного племені гельветів із Західної Швейцарії, які прагнули переміститися до гирла Гарумни. Причини, що спонукали гельветів до переміщення, нині не відомі [13, c.99]. Прибувши до Галлії, Цезар відразу ж терміновим маршем рушив до міста Генови (Женеви), розташованого в сусідстві з гельветами, напереріз їхнього міста до їхньої країни вів міст, який Цезар відразу ж наказав зруйнувати. Дізнавшись про прибуття Цезаря, гельвети відрядили до нього посольство, просячи дозволу пройти через Провінцію й обіцяючи не завдавати їй ніякої шкоди. Йшлося про переміщення понад 300 тисячної маси, в складі якої було до 90тис. осіб., здатних носити зброю. На звертання послів Цезар не відповів відмовою, але, бажаючи виграти час до приходу більших військових сил, запропонував послам з’явитися до нього знову. Сам же в цей час організував спорудження валу з ровом довжиною дев’ятнадцять миль – від Лешаньського озера до хребта Юри.[58, c.306]. Коли посли гельветів з’явилися до Цезаря вдруге, він відповів їм рішучою відмовою Гельвети спробували прорвати укріплену лінію, але марно. Залишалася єдина можливість – рухатися через територію секванів. Хоча це безпосередньо не торкалося інтересів римлян, але посилаючись на те, що гельвети занадто войовничі й ворожі, а тому становлять серйозну загрозу провінції, Цезар вважав за необхідне вдарити проти них. Заскочивши гельветів біля переправи через річку Арвар (Сона), Цезар розбив їхні сили по частинах і потім два тижні переслідував. У битві біля Бібранта гальветам було завдано вирішальної поразки. Тут полководець виявив і особисту мужність. Опір гельветів було зламано. Вони направили до Цезаря послів, виявивши повну покірність. Цезар зжадав насамперед зручників і видачі зброї. Гельветам було звелено повернутися у свої землі й відновити спалені ними їхні села і міста. Перемга над гельветами справила в Галлії значне враження. До ставки Цезаря з привітаннями почали прибувати вожді всіх галльських громад. Він повів переговори так, що вожді галлів запропонували провести нараду з найважливіших питань галльського життя. На нараді вони звернулися до Цезаря з проханням, що римляни не допустили дальших вторжень германців на чолі з Аріовістом. Цезар Був зацікавлений, щоб виступ проти Аріовіста розглядався як відгук на прохання самих галлів, як справа, яку підтримує вся Галлія. Він вибрав надзвичайно вигідну позицію – бути арбітром у галльських справах [8, c.190]. Вирішальна битва з Аріовістом відбулася у вересні 58р. до н.е. Однак, Аріовіст перед тим протягом тижня ухилявся від значної битви. Цезареві вдалося дізнатися через полонених, що германські жінки-провісниці не рекомендували починати битву до нового місяця. Тоді цезар вирішив розпочати її першим. Битва була ним блискуче виграна. Римляни гнали германців п’ять миль аж до Рейну. Лише небагато їх на чолі з Аріовістом зуміли переправитися до Галлії, повернути назад. По дорозі на них напали убії, й свеви зазнали значних втрат. Невдовзі убії вступили з Цезарем у дружні відносини й закріпили їх у договорі. 55 р. до н.е. Цезар здійснив походи за Рейн і до Британії. 52-51рр. до н.е. він придушив значне повстання галльських племен під керівництвом Верцінгеторіга. Тепер уся Галлія стала римською. Частина галльських племен вважалася “союзниками”, частина – “підкореними”. Пробувши в Галлії дев’ять років, Цезар здобув величезні кошти і мав численну армію. Це давало йому можливість претендувати на першу роль в державі [13, c.100]. За Цезаря розпочалося широкомасштабне заснування колоній у провінціях, де було розселено 80тис. осіб. Різко зріс і масштаб падання громадянських прав за межами Італії. Передальпійська Галлія, місто Гадес в Іспанії, а згодом – Сицилія здобули для всього населення права римського громадянства. Цими засобами зміцнювалося панування Риму над підкореними землями. Список використаних джерел та літератури І Джерела Абрамова С.В. и др. – Хрестоматия по истории международных отношений [Для историч. факультетов ун-тов и пед. ин-тов.]. – М.: Международные отношения, 1988. Аммиан Марцелин. История// в кн. Хрестоматия по истории Древнего Рима/ под ред. С.Л.Утченко. – М.Изд. сициально-економиченстой литературы, 1962. Тацит К. Сочинения в 2 т. – Том II. – М.: Наука, 1969. Тацит К. История. – М.: АСТ; Харьков: Фашо, 2001. – 4000с. Хрестоматия по истории Древнего Римма/ под. ред. В.И.Кузищина. – М., 1987. Юлий Цезарь. Записки о Галльской войне. Сочинения. – М.: Ладомир ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1995. – 750с. ІІ Загальні праці Всемирная история в 10т. – М., 1954, Т.1 Грушевський М.С. Історія України-Руси в 10 т., 11кн. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1991. 648с. Дейвіс Норман. Європа. Історія. – К.: Генеза, 2000. – 1464с. Егер Оскар Всемирная История: В-4-х т.- С., 1999. – т.2 Еріх Цьолтер. Історія Австрії, - Львів: Літопис, 2001, - 712с. Зашкільняк Л.О,, Крикун М.Г. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2002, 752с. Зінченко А. Історія дипломатії: від давнини до початку нового часу. – Вінниця, Нова книга, 2002, - 564с. История Венгрии: в 3 томах. – Том I/ под ред. Шушарика В.П. – М.: Наука, 1971. – 644с. Історія Центрально-Східної Європи/ За ред. Леоніда Зашкідьняка, - Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2001. – 660с. История Древнего Рима/ под ред. В.И.Кузищина. – М.: Высшая школа, 1982. – 335с. История Дипломатии: В 5т. – Том 1 /Под ред. Ч.Динерштайна, 0 М.: Государственное Издательство политической литературы, 1959. – 806с. История Европы: в 8 Т. – Т.1: Древняя Европа. – М.: Наука, 1991. История Европы. – Т.1. Древняя Европа/ Под ред Голубцовой Е.С. – М.: Наука, 1988. – 704с. История Европы с древн. времен до наших дней. в 8т./ Под ред. Удальцова. – Т.1. Древняя Европа, - М.: Наука, 1988. – 703с. История Польши в 3 томах. – Том 1/ Под ред. В.Д.Королюка, И.С. Миллера, П.Н. Третьякова, - М.: Издательство Академии Наук СССР, 1956. Маммзен Т. ИсторияРимма: В 5т. – Т.5. – Санкт-Петербург, 1995. Крип’якевич І. Всесвітня історія у 3 кн. – К., 1995. – кн.1. Люблинская А.Д., Прицкер Д.., Кузилин М.Н, Очерки истори Франции с древнейших времен до окончания первой мировой войны. – Ленинград, 1957. Машкин Н.А. История Древнего Рима. – М.: Госпиздат, 1960, - 736с. Чубарьян А.О, Европа в древности и средневековье. Идеи и реальности// Чубарьян А.О. Европейская идея в истории. – Проблеми войны и мира. – М., 1987. Яковенко Н.А. Нарис з історії України від найдавніших часів до кінця XVIIIст. – К.: Генеза, 1997. ІІІ. Монографії та статті. Античное общество. – М., 1967. Античная цивилизация /Под ред. В.Д.Блаватского. – М.: Наука, 1973. – 270с. Буданова В.П. Готы в системе представления римских и византийских авторов о варварских народах //Византийский временник. – 1980. – С.141-152. Буданова В.П. Готы в эпоху Великого переселения народов. – М.: Наука, 1990. – 231с. Рец. Бибиков М.В.// ВДИ. – 1991. - №4. – с. 163-165. Бокщанин А.Г. Социальный кризис Римской империи в Ы веке н.э. – М., 1954. – 237с. Веллей Патеркул. Римская история //ДДИ, - 1985. - №1, - с.227-235. Бокщанин А.Г. Кузицин В. История Древнего Рима, - М., 1982. Вопросы истории древнего мира и средних веков/ Под ред. проф. Нечая Ф.М. и Ливишце Г.М. – Минск, Изд-во БГУ, 1977. Гумилёв Л.Н. Хунны в Азии и Европе// ВИ. – 1989. - №7. с.21-38. Дельбрюк Г. История военного искусства. – М., 1937. Джоунс К. Язык и империя (Древний Рим)// ВДИ. – 1997. - №4. – с.93. Драженьовський О. Скити (гети-готи, анти і слов’яни, і ми – і не ми) // Визвольний шлях. – 1962. – кн.12. – с.482-490. Древние германцы// в кн. Практикум по истории средних веков. – М., 1988. – Тема 1. – с.7-39. Заборовский Я.Ю. Очерки по истории аграрных отношений в Римской респуплике. – Львов, 1985. История Древнего Рима. – В кн. Древний Восток и античный мир. – М., 1980. Кадиев В.И. Херсонес, Боспор и Рим в І в. до н.э. – III в. н.э.// ВДИ. – 1979. - №2. – с.55-76. Ковалёв С.И. История Рима: Курс лекций/ Под ред. Э.Д.Фролова. – М., 1986. Колесницкий Н.Ф. Священная Римская империя: притязания и действительность. – М., 1977. Колосовская Ю.К. Некоторые вопросы взаимоотношения Римской империи с варварским миром// ВДИ. – 1996р. - №2. – 146-166. Колосовская Ю.К. Международный симпозиум в Чехо-Словакии по проблеме «Римляне и варвары в Среднем Подунавье во ІІ-ІІІ вв.»//Вестник древней истории. – 1980. - №4. – с.220-229. Корсунский А.р. Гюнтер Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств. –М.: 1984, - 255с. Корсунский А.Р. О социальном строе вестготов в IV в. //ВДИ. – 1965. - №3. – с.54-74. Маринович, Е.С.Голубцова и др. Рабство в восточных провинциях Римской империи в І-ІІІ вв. – М., 1977. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. – М., 1989. Неусинин А.И. Общественный строй древних германцев. – М.: высшая школа, 1975. Проблемы истории международных отношений. Сборник статей академика Е.В.Тарле /Ред. коллегия Рутенберг В. И. и др. – М., 1972. Разин Е.А. История военного искусства: в 3 т. – М.: 1954. – т.1. Ременников А.М. Вестготы и Римская империя на кануне нашествия гунов// ВДИ. – 1967. - №5. – с.95-106. Ременников А.М. Борьба млемен Подуновья и Северного Причорноморья с Римом в 275-279гг. н.э. //ВДИ. – 1964. - №6. – с.131-138. Сиротенко В.Борьба Западной Римской империи и Византии за префектуру Иллирик в 395-425гг и ей последствия// в кн. Античная древность и средние века. – Свердловск, 1972. – с.73-88. Светоний г.Т. Жизнь двенадцати цезарей. – М.: Правда, 1988. – 512с. Сиротенко В.П. История международных отношений в Европе во второй половине IV – начала IV вв. – Пермь, 1973. Укалова В.Л. «Последние Римляне» и парадигмы средневековой культуры // ВДИ. – 1992. - №1. – С. 104-118. Укалова В.И. «Последний римлянин» Боэций. – М.: Наука, 1982. – 159с. Утченко С.Л. Юлий Цезарь. – М.: Мысль, 1976. – 365с. Федорова Е.В. Люди императорского Рима. – М.: Изд. МГУ, 1990. – 365с. Шелов Д.Б. Римляне в Северном Причорноморье во ІІ в. н.э. // ВДИ. – 1981. - №4. – с.52-63. Шифман И.Ш. Цезарь Август. – Л.: Наука, 1990. – 200с. Штаерман Е.М. Кризис ІІІ в н.э. в Римской империи //ВИ. – 1977. - №5. – с.142-156.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (14.12.2016)
Просмотров: 568 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: