РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Імперія Великих Моголів в Індії - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

План Вступ ХV-ХVI ст., незважаючи на політичні конфлікти, стали епохою стрімкого культурно-господарського піднесення Північної Індії. За винятком посушливої Західної Індії (де процвітали ремесла і торгівля, особливо в Гуджараті), по всій Індо-Ганзькій рівнині збирали два, а подекуди й три врожаї на рік. Вирощували високоврожайний рис (21 сорт!), пшеницю, ячмінь, горох, сочевицю, безліч садових, городніх та баштанних культур. Розширювалися посіви бавовнику, індиго, цукрової тростини, джуту (для вироблення першокласної джутової олії), шовковиці — бази шовківництва. Населення Індійського субконтиненту сягнуло позначки 45-50 млн. Звичним явищем стали міста з 200 тис. мешканців (Патна, Делі, Лахор, Масуліпатам та ін.). 1. Виникнення імперії Великих Моголів Ставши падишахом великої країни, Бабур здійснив свою мрію, але владу треба було відстояти. Останній опір вояків Делійського султанату очолив брат покійного Ібрахіма Лоді — Махмуд. На допомогу він запросив войовничих раджпутів, пообіцявши їм як винагороду право грабувати колишніх підданих султанату, і раджпутський правитель Рана Санга вирушив у похід на чолі 120-тисячного війська. Бабур не дав своїм ворогам об'єднатися. Нечисленних махмудівців розбили й вигнали в джунглі Бенгалії, де їх доконали жахливий клімат і місцеві царки, а раджпутів падишах зустрів поблизу Сікрі в 1527 p. Долю битви знову вирішили бабурівські гармати, які впритул розстріляли піхоту раджпутів. Справу довершила кіннота. Долина Гангу залишилася за Бабуром, де він правив до 1530 p., аж доки не помер від дизентерії у несприятливому індійському кліматі. Будуючи могольську державність, перший падишах запровадив систему джагірів (земельних пожалувань своїм воякам на зразок ікта), а в чиновницький апарат залучив індусів, які краще знали місцеві традиції та максимально можливі обсяги податкових зборів з кожного регіону долини. Індуси не вирізнялись особливою бунтівливістю, а за умов, коли загальний обсяг податків відчутно зменшився порівняно з часами Делійського султанату, відчуття дискомфорту в підданих поступово зникло. Державна машина Монгольської імперії, що спиралася на три дівани: військовий, податковий та адміністративно-релігійний, запрацювала стабільно, і по смерті Бабур залишив своєму синові Хумаюну («Щасливому») невелику, але міцну імперію, до складу якої входили Афганістан, Пенджаб і Ганзька долина. Хумаюн, якщо вірити мемуарам його дочки Гульбадан-бегум «Хумаюн-наме» («Книга про Хумаюна»), виявив себе хоробрим полководцем, чудово знав класичну перську літературу, але не мав здібностей політика, погано знався на людях, вирізнявся нестямним сластолюбством, й до того ж був хронічним наркоманом (курив опіум). Така людина не могла втримати хиткий корабель влади. Спроба завоювати Гуджарат скінчилася невдачею. У 1540 p. проти Хумаюна відкрито виступив його бенгальський намісник Шер-хан Сур («Сонячний лев-хан»). Дві битви поблизу Біхара падишах програв і втік до Сінду, де одружився з 14-річною дочкою місцевого воєначальника. Від цього шлюбу в 1542 p. народився майбутній падишах-реформатор непереможний Дже-лал ад-дін, який увійшов в історію під іменем Акбар («Великий»). Шер-хан захопив у 1540 p. Делі й оголосив себе Шер-шахом. Правив він недовго (1540— 1545), проте встиг багато зробити для відновлення державної єдності та централізації. Опорою влади знову стали афганські войовничі роди, до яких належала родина Сур, але в питаннях адміністративного управління країною вагомо звучала думка персів-управлінців і навіть брахманів. Прискіпливої ревізії зазнала система джагірів: права їхніх володарів (джагірдарів) надалі перевірялися на щорічних військових оглядах. Створення нових джагірів припинили, а решту найманого війська перевели на жорсткий грошовий оклад. Стабільними, але диференційованими (залежно від якості ґрунтів) стали за правління Шер-шаха податки, які збиралися грошима або натурою в залежності від можливостей платника. Щонайменші непокора або прояви сепаратизму нещадно придушувалися владою. Зміцнивши свої позиції, Шер-шах спробував розширити кордони імперії, але під час облоги раджпутської фортеці Каланджар енергійний «Лев-шах» безглуздо загинув від вибуху власного складу боєприпасів, куди потрапило рикошетом ядро після невдалого залпу його ж артилерії. 2. Індія за часів правління Акбара Після смерті шаха єдність афганської військової знаті була втрачена. 10 років за владу над Ганзькою долиною боролися чотири претенденти, чим скористався Хумаюн, точніше, його енергійний полководець туркмен Бейрам-хан. Хумаюн знайшов притулок у сефевідського шаха Тахмаспа в Персії, але грошей син Бабура не мав, тому почував себе дуже принижено. Коли до нього дійшли звістки про смути в Індії, цей безвольний наркоман не наважився боротися за повернення престолу, але Бейрам-хан звернувся до всіх, хто мріяв про славу й багатство, із закликом вступати в армію моголів. Різноплемінне військо головорізів-авантюристів зібралося досить швидко (туди входили тюрки, перси, узбеки, туркмени, афганці), й хоча платити падишах не міг, усім їм обіцяли казкову здобич в Індії. В 1555 p. ця багатотисячна банда рушила в похід. У тому ж році вона здобула Делі, але Хумаюнові довго правити не судилося: накурившись до нестями опіуму, він упав з мармурових сходинок і розбився на смерть. У центрі Делі йому побудували оригінальну купольну усипальню, а на престол зійшов 13-річний Джелал ад-дін Акбар. Регентом при ньому (тобто реальним правителем) став Бейрам-хан. Почалося тривале правління падишаха Акбара (1556-1605). Спочатку імперією правив Бейрам-хан, але він, хоч як це дивно, будучи туркменом, сповідував шиїзм (як і його колишній патрон Хумаюн, котрому шиїзм дозволяв уживання наркотиків). Зрозуміло, що на всі ключові державні посади всесильний регент також призначав шиїтів, чим заслужив палку ненависть тюркського суннітського воїнства. В 1560 p. Бейрама позбавили посади й зарізали, а до влади прорвалася суннітська кліка узбеків — родичів акбарівської годувальниці. За кілька місяців їхнього домінування моголи встигли завоювати невелику державу Мальва (правитель якої Баз Бахадур боягузливо втік, а його фаворитка — індійська танцівниця Румпаті — покінчила з собою), проте на цьому епоха клік завершилася, бо керівництво державою взяв на себе 18-річний Акбар. Боротьба з непокірними вимагала пошуку союзників, і Акбар, відкинувши забобони, поповнив свій гарем кількома раджпутськими княжнами, після чого частина раджпутів пішла служити моголам, а раджпутів-«незалежників» Акбар нещадно вирізав, здобувши в 1568 p. штурмом Чітор. Нерви в падишаха виявилися міцнішими, ніж у гуджаратського Бахадур-шаха, тому джаухар Акбара не злякав, і землі раджпутів були приєднані до імперії. Наступною жертвою став Гуджарат, де після зрадницького вбивства португальцями в 1537 p. султана Бахадур-шаха тривали безперервні усобиці: в 1572 p. моголи захопили всі багаті торговельно-ремісничі центри Західної Індії. Ще два роки чинила опір Бенгалія, однак її Акбар завоював. Влада не дуже втручалася у внутрішні справи сільських общин індусів, але чиновники всіляко спонукали селян розширяти посівні площі, а податки не перевищували 1/3 врожаю. Це багато, проте індуси з такою ставкою змирилися й не бунтували. Знову зміцнилася в імперії система джагірів, а обсяги халіси (земельні ділянки, що належали виключно державі) суттєво збільшилися внаслідок конфіскацій у розгромлених політичних супротивників. Що ж до приватного привілейованою землеволодіння (вакф, мульк), то його держава всіляко обмежувала. Загальна площа таких ділянок не перевищувала 3% орних земель у країні. У містах знову розквітли своєрідні індійські ремесла, лихварство (900% річних) і зовнішня торгівля, чому сприяло зменшення митних зборів до 1,5% вартості товару та введення єдиних для імперії грошової системи й системи виміру. Особливий успіх мала релігійна реформа Акбара. Її метою було розширення соціальної бази режиму. Вже в 1564 p. падишах скасував джизью (подушну подать з усіх немусульман імперії). Наступним кроком стало проголошення в імперії політики «загального миру» (сульх-і кул) і припинення будь-яких переслідувань чи правових обмежень щодо немусульман. Щоб запобігти антивладним заколотам мусульман-джагірдарів, систему джагірів ліквідували ще в 1574 p., перевівши все військо на грошове утримання з бюджету: такі «державні» службовці іменувалися накді («котрим платять готівкою»). Землі повернули в халісу. Пізніше Акбар поновив дмсагіри, але джагірдари поводилися надалі значно спокійніше. Всі ці новації викликали серед панівної мусульманської страти суспільства масове невдоволення, яке вилилось у 1580 p. в антиакбарівське повстання. Його очолили шейхи та молодший зведений брат Акбара — Мухаммед Хакім. Заколотники оголосили Акбара «єретиком», і лише крайнім напруженням сил та жорстоким терором падишахові вдалося придушити бунт. Ця подія остаточно підштовхнула Акбара до реалізації в 1582 p. ідеї створення нової релігійної системи, яку він назвав дін-і-ілахі («божественна віра»). Завершивши глобальні реформи, Акбар знову зайнявся зовнішньою політикою. Його генерали (Тодармал, Ханханан, Джаганнатх, Прасад) рвались у бій, і падишах їх більше не стримував. У 1586-1589 pp. моголи захопили Кашмір, який славився килимами, шафраном, бавовною, прохолодним кліматом і дивовижними озерами, тому став для падишаха місцем щорічного літнього відпочинку. В 1590-1601 pp. вояки Акбара завоювали Сінд, Оріссу, Кандагар (відбили в Сефевідів), Ахмеднагар і навіть неприступне місто-фортецю Доулатабад, започаткувавши тим самим завоювання Декану. «Імперія Великих Моголів» перебувала в зеніті слави, але за реформи треба платити, тому останні роки акбарівського царювання виявилися непростими. Мусульмани не змирилися з утратою своїх привілеїв, розкіш і невпинна релігійно-ідеологічна чехарда розклали армію, а коли падишах почав дихати на ладан, проти нього збунтувався син Селім, який очолив партію ісламських ортодоксів. Смерть Акбара (1605) перервала його оригінальні реформи. Не стало й візира Бірбала, який іще раніше загинув під час походу на пуштунів. На Індію чекала реісламізація. 3. Правління Джахангіра На престол зійшов Селім, який коронувався під іменем Джахангір (джехангір — «завойовник світу», 1605-1627). Більшість реформ його батька була скасована, дух віротерпимості забутий, мусульманські привілеї й полігамія поновлені, а сам молодий падишах звернувся до шиїзму, який давав йому моральне право пиячити, слухати музику та вживати наркотики. Увійшли в легенду похітливість і жорстокість Джахангіра. Зміцнивши свою владу, Джахангір негайно поновив завоювання і здобув на цій ниві гучні перемоги. Моголи завершили завоювання Північної Індії, придушили сепаратистсько-егалітарний рух рошданітів в Афганістані, захопили Бенгалію й північну частину Декану, а південно-індійські мусульманські султанати (Ахмеднагар, Біджапур, Голконда) після низки поразок змушені були сплатити імперії велику контрибуцію. Джахангір тішився безмежністю своєї влади, проте фінал його царювання був трагічним. У боях із султанатами Декану неабиякі військові здібності виявив другий син Джахангіра. За це падишах призначив його спадкоємцем престолу й подарував ім'я Шах-Джахан (шах-джехан — «правитель світу»), та двірцеві інтриги ускладнили політичну ситуацію в державі. Розвиток індійського господарства на засадах традиційних І східних цінностей досяг апогею і перейшов у інволюцію. Варново-кастова система остаточно загальмувала технологічний прогрес суспільства, а з ним припинилося розширення орних земель; зовнішня торгівля, яка буквально «роздягала» Індію, цілком потрапила до рук іноземців. Нееквівалентний обмін і грабіж з боку іноземців знесилили економіку, на підтримку якої вже не вистачало казкових індійських багатств. Навіть серед мусульман (окрім грабіжницької верхівки) почався різкий спад життєвого рівня: джагірдари, реальні доходи яких скоротилися в результаті «революції цін» на 2/3, не могли прогодуватися й почали жити бандитизмом. Влада підвищувала податки, але загальний господарський регрес перешкоджав збільшенню її доходів. Перестала розвиватися наука, геніальні винаходи якої не знаходили практичного застосування у виробничій сфері. Індія вперше зіткнулася з господарським запустінням і голодоморами (з мільйонами жертв). Система, яка не давала людині розкрити її індивідуальні здібності, вичерпала свій потенціал, а глобальне технологічне відставання від Заходу активізувало в регіоні колоніальні зазіхання європейців. Початок шах-джаханівського царювання не став спокійним навіть після того, як вирізали всіх найближчих родичів падишаха: боротьба з бунтівними намісниками вимагала коштів, і Шах Джахан знову підвищив податки. Це спричинило масовий голод в імперії (вперше в індійській історії!). Особливо постраждав Гуджарат, де від голодної смерті загинуло 3 млн. мешканців, у тому числі городян (купців, ремісників). Навіть англійських колонізаторів розруха змусила перенести свою активність на Коромандельське узбережжя (там вони заснували порт Мадрас) і в Бенгалію, де вони пізніше (в 1690 р.) побудували Калькутту. Англійські колоніальні володіння в Індії доповнив Бомбей, який Португалія подарувала в 1661 р. Карлу (Чарльзу) II Стюарту як посаг за своєю принцесою, що стала дружиною англійського короля. Європейська експансія підривала могутність моголів, і першою їхньою жертвою стали португальці. В 1632 р. Шах-Джахан після тривалої облоги захопив бенгальський порт Хуглі, який контролювали португальці. У 1656 р. 70-річний Шах-Джахан тяжко захворів, «і вже думали, що він не видужає», а тому чотири його сини від покійної улюбленої Мумтази розв'язали криваву боротьбу за владу. 4. Занепад імперії Великих Моголів Усобиці за владу тривали два роки, а перемогу в родинній ворожнечі здобув намісник Декану, третій син Шах-Джахана «розсудливий», «скритний, хитрий і надзвичайно лицемірний» фанатичний сунніт Аурангзеб («Краса престолу», 1658-1707), «який добре розбирався в людях, вмів вибирати тих, кого хотів використати, і знав кого й коли осипати щедротами» — лідер крайніх мусульманських ортодоксів. Зашорені ісламські фанатики вперто не бажали розставатися зі своїми привілеями в Індії. Із Аурангзебом вони пов'язували свої надії на повне збереження існуючих порядків і цілком щиро прозвали його пір-і зінда — «живим богом». Холодний, жорстокий політик Аурангзеб прославився фанатичною відданістю суннітському ісламу, заповідям Корану й Сунни. В імперії почали всіляко переслідувати шиїзм та інші прояви вільнодумства (включаючи спроби вести історичні хроніки): заборонили шиїтські свята, вино, танці, музику, наркотики (а також саме вирощування коноплі), живопис та скульптуру. Цілком безправними стали індуси: їм заборонили носити багатий одяг і прикраси, їздити верхи й на слонах, а їхні храми падишах наказав руйнувати й будувати з цього ж каміння на тому самому місці мусульманські мечеті. Навіть храм Айодх'я — святиню індусів, де, за легендою, народився Рама, — було перетворено на купу каміння, з якого спорудили мечеть. У 1679 p. знову ввели джизью, а невдоволених показово топтали слонами. Така політика спричинила загальноімперську катастрофу. Проти влади повстали сикхи, раджпути, афганці, джати, різноманітні егалітарні секти (сатнамі, сатпантхта ін.), але найбільшого клопоту моголам завдали деканські горяни маратхи — індоарійські нащадки могутніх Раштракутів, які відродили в XVII ст. свою державу (1674-1689) з центром у м. Пуна на базі рамаїтського індуїзму (а Рама — бог-воїн!). Усе життя Аурангзеб із фанатичною впертістю придушував бунти й заколоти, вів війни, рубав голови непокірним і розширював свої володіння. «Імперія Великих Моголів» контролювала весь Афганістан і майже всю Індію (крім Канда-гару, підвладного Сефевідам; крайнього півдня Індостану та кількох європейських колоній). Падишах навіть подумував про похід на бірманський Аракан, маючи намір завоювати основні центри виробництва прянощів у Південно-Східній і Азії. Проте вражає й ціна цього ілюзорного процвітання. Країна була розорена, вичерпалися потенції традиційної індійської суспільно-господарської системи, в стан регресу занурювалися економіка та більшість галузей науки й культури. За несплату податків катували й саджали за грати, але попри все щорічні видатки держави становили трирічний обсяг її прибутків (різницю покривали за рахунок коштів, накопичених у попередні століття). Зростали лише обсяги податкової заборгованості підданих (до 10 % щорічно). Лише в 1702-1704 pp. на Декані від голоду померло понад 2 млн. людей. Роками не отримували платню джагірдари, які перетворилися на грабіжників і бандитів. Імперія стояла на краю прірви, що болісно відчув незадовго до своєї смерті сам Аурангзеб. У 1707 p. під час чергового походу знесилений війнами 89-річний правитель тяжко захворів і, помираючи, написав листа синам, де однією фразою підбив підсумок своєму правлінню: «Життя, таке цінне, пішло на ніщо». Невдовзі суворий падишах помер, але йому не стали будувати пишний мавзолей, а поховали просто в Доулатабаді (Аурангабаді), поставивши над могилою просту біломармурову стелу, на якій викарбували цю гірку фразу. Смерть Аурангзеба позначила початок цілковитої політичної, економічної та соціальної анархії в Індії. Стабільності не забезпечували вже ані держава, ані варново-кастова система. Традиційні суспільні структури Індії не контролювали більше ситуацію, а славетні титули нащадків гордих могольських імператорів перетворилися на чистісіньку фікцію. Висновок Середньовічна Індія, населення якої перевалило за 100 млн. чоловік, як унікальна стабільна система традиційних порядків перестала існувати, але тотальна криза не створила умов для фазового переходу до нових суспільних структур. Країна вступила в нелегкі часи перманентної суспільно-господарської та політичної нестабільності, ускладненої нестримною колоніальною експансією технологічно передових країн Заходу.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (15.09.2016)
Просмотров: 865 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: