РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Економічний та політичний розпад Югославії - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Економічний та політичний розпад Югославії План 1. Криза економічно та політичної системи 2. Розпад югославської федерації 3. Збройні конфлікти на теренах "другої Югославії" 4. Політичні процеси у "третій Югославії" 5. Література Криза економічно та політичної системи Смерть Тіто 4 травня 1980 р. прискорила економічну й політичну кризу Югославії. Почалась агонія суспільної системи в цілому. Виявилося це передусім у сфері економіки. Безпосередніми причинами загострення ситуації були низька економічна ефективність господарства, зростання світових цін на енергоносії та сировину, а також збільшення зовнішньої заборгованості. З року в рік знижувалася продуктивність праці. Постійно зростала інфляція, яка до 1989 р. переросла у гіперінфляцію. Скорочувались усі види споживання, особливо інвестиційного. Помітно знизився життєвий рівень населення, що виявилось у зменшенні реальної заробітної плати, скороченні роздрібного товарообміну, зростанні соціальної диференціації, збільшенні кількості безробітних (1,2 млн), активізації страйкової боротьби, зростанні соціально-політичної напруженості. Керівництво країни, зіткнувшись із загальною кризою, розпочало проведення нової серії економічних реформ. З 1983 по 1988 р. цей процес характеризувався постійними коливаннями, тому суттєвих змін в економіці не відбулося. П'ятирічний план 1980—1985 pp. за основними показниками не був виконаний. Дедалі очевиднішою ставала неефективність системи "об'єднаної праці" й заснованої на ній так званої договірної економіки. Численні страйки охопили країну. У 1984—1985 pp. розгорнулася дискусія у СКЮ про становище в партії та її роль у суспільстві. Загострення національної проблеми перетворилося на вісь політичного життя країни. У 1981 р. розпочалося одне з перших затяжних міжнаціональних зіткнень у Югославії — події в автономному краї Косово, де вибухонебезпечна ситуація виникла ще в перші повоєнні роки. Вільний режим переселення албанців до Косово викликав необхідність співіснування людей різних національностей, релігій і культур. Стійкість традиційних укладів соціально-політичного життя албанців ускладнювала проблему їх співіснування із сербами, які з давніх-давен населяли Косово. Конституція 1974 р. наділила автономний край Косово правами, які, практично, зрівняли його з республіками. Ситуація різко загострилася в 1981 p., коли під впливом виступів албанських студентів університету Пріштини албанський національний рух швидко ради кал ізувався. Почалися постійні сутички між албанською і сербською громадами краю. Частина сербського населення змушена була залишити небезпечну територію і переселитися до Сербії. Практично, 80-ті роки в Югославії минули під знаком міжнаціональних зіткнень у Косово. Наслідком економічних, політичних та ідеологічних суперечностей у розвитку югославського суспільства стала глибока криза федерації. Загальна ситуація у країні ускладнювалася з кожним роком. У 1987 р. інфляція досягла 170 %, а наступного року — 300 %. Зовнішній борг перевищив 20 млрд. дол. Загострилися соціальні суперечності: у 1987 р. було зареєстровано понад 1,5 тис. страйків. Дедалі виразніше проявлялася криза суспільно-політичної системи, скорочувалася чисельність СКЮ, падав її авторитет у суспільстві. Загострювалися міжреспубліканські і міжнаціональні суперечності. Косовська проблема викликала відродження сербського націоналізму. У правлячій партії і суспільстві посилилася боротьба між консерваторами і реформаторами. У травні 1986 p. X з'їзд СК Сербії обрав новим керівником республіканської парторганізації Слободана Мілошевича. Підтримуючи анти-албанську кампанію, Мілошевич майбутнє югославської федерації бачив у зміцненні централізму шляхом обмеження автономії Косово та Воєводини. Представники Сербії у загальнонаціональних органах зініціювали рішучі дії у плані реалізації соціально-економічної реформи й створення передумов виходу з кризи. Після "всенародного обговорення" до конституції 1974 р. внесено поправки, метою яких було підвищення ролі загально федеративних органів у всіх сферах життя югославського суспільства. Започатковано курс на створення у країні відкритої ринково-планової економіки на базі суспільної власності на засоби виробництва, соціалістичного самоврядування і демократизації суспільно-політичного життя. У березні 1989 р. поправками до конституції CP Сербії автономні краї Косово та Воєводина позбавлялися конституційних законодавчих, виконавчих і судових функцій, якими вони були наділені за конституцією 1974 р. Тоді ж сформовано новий уряд СФРЮ на чолі з Анте Марковичем, який висловився за збереження єдиної Югославії і взяв курс на проведення радикальної суспільно-економічної реформи. У межах програми, спрямованої на стабілізацію економіки, законодавчо закріплено низку заходів щодо фінансової і господарської самостійності підприємств, відкриття ринку капіталу й цінних паперів, фінансової біржі, майже цілковитої лібералізації імпорту, вільного ціноутворення, конвертованості динара та ін. У другій половині 1989 р. в країні спостерігалося стрімке зростання кількості неформальних організацій. Багато які з них до кінця року зареєструвалися як партії. Почалося становлення багатопартійної системи. Особливо активно цей процес відбувався у Словенії та Хорватії, громадськість яких була стурбована зростанням сербського націоналізму, активністю прибічників С. Мілошевича, котрий закликав до зміцнення федерації і боротьби проти сепаратизму. Наприкінці вересня 1989 р. Скупщина CP Словенії прийняла низку поправок до республіканської конституції, які започаткували процес відокремлення цієї республіки від югославської федерації. Реакція сербського керівництва була жорсткою. Між Сербією і Словенією почалася майже відкрита торгово-економічна війна. Отже, наприкінці 80-х років розпочався крах комуністичної диктатури. Стала очевидною неефективність системи так званого самоврядного соціалізму. Почалися глибокі перетворення в політичній галузі, що характеризувалися становленням політичного плюралізму, прагненням до реалізації національної рівноправності. Створювалися основи ринкової економіки. Розпад югославської федерації Невдала спроба XIV з'їзду СКЮ (січень 1990 р.) зберегти існуючу модель тоталітаризму під виглядом "демократичного соціалізму", глибока криза партії, проявом якої був конфлікт між керівництвом СКЮ і його республіканськими організаціями, крах ідеології самоврядного соціалізму прискорили розпад югославської федерації. У країні швидко поширювалися ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Розпочався процес становлення партійно-політичного плюралізму. На тлі кризи югославської федерації загострилося національне питання у самій Сербії, де серби становили лише 66 % загальної кількості населення (албанці — 17 %, угорці — 3,5 % і т. ін.). У січні 1990 р. активізувався рух албанців Косово за відновлення автономного статусу краю, ліквідованого у 1989 р. У відповідь Белград запровадив там надзвичайний стан. Край опинився на порозі громадянської війни. На виборах до республіканських та місцевих органів влади Словенії і Хорватії у квітні — травні 1990 p., що відбувалися на багатопартійній основі, уперше за післявоєнні роки перемогу здобули опозиційні сили. У Словенії до влади прийшла Демократична опозиція (ДЕМОС), а головою Президії республіки був обраний Мілан Кучан. У Хорватії перемогла Хорватська демократична співдружність (ХДС), лідер якої Франьо Туджман обійняв посаду голови Президії Хорватії. Нове керівництво обох республік виступило за конфедеративний устрій Югославії. Проте це аж ніяк не влаштовувало центр, шо спирався, насамперед, на сербські номенклатурні кола. Антитоталітарна демократична революція не скрізь мала логічне завершення. У деяких республіках СК змінив назву та програму, в інших — тільки назву. Комуністи зазнали поразки у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині. У Македонії вони поділили владу з новими політичними силами. И утрималися при владі, прикрившись лозунгом "демократичного соціалізму", в Сербії та Чорногорії. Комуністичні лідери цих республік, а також керівництво югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному виборові. Для сербських номенклатурних кіл та шовіністів це був єдиний спосіб зберегти або відновити югославську федерацію, що не могло не позначитися на характері югославського "шлюборозлучного процесу". Соціальна несумісність республік і країв (демократичні Словенія й Хорватія і комуністичні Сербія та Чорногорія), відмінності в економічному рівні розвитку республік, неадекватному їх політичній вазі у країні, трагічні напластування минулої історії югославських народів і строкатість етнічного та конфесійного складу населення відіграли роль каталізатоpa у процесі розпаду Югославії в 1990—1991 pp. 25 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія й Хорватія, 14 жовтня 1991 р. — Боснія та Герцеговина, 17 листопада 1991 р. декларувала свою незалежність Македонія. Створенням 27 квітня 1992 р. Союзної Республіки Югославії — укороченої "третьої Югославії" у складі Сербії та Чорногорії завершився, в основному, процес державотворення на теренах колишньої СФРЮ. Розпад Югославії та крах самоврядного соціалізму — єдиний і нерозривний процес, його передумови визрівали під впливом цілої низки чинників. По-перше, після смерті Тіто режим залишився без головної опори та керманича. По-друге, на югославську економіку тиснули іноземні борги, на обслуговування яких Югославії довелося виділити 40 % валютних надходжень. По-третє, внаслідок подій у Східній Європі, Югославія втратила роль буферної держави, а відповідно й інтерес великих держав, котрі раніше всіляко підтримували її. По-четверте, посилення відцентрових тенденцій, викликаних економічними й політичними особливостями самоврядного соціалізму. У цьому ряду і події у Косово, де албанці вже з початку 80-х років XX ст. вимагали статусу сьомої республіки. Збройні конфлікти на теренах "другої Югославії" Громадянська війна, що розгорнулася на теренах "другої Югославії" в 1991 p., стала гіршим із варіантів розпаду югославської федерації. Міжнаціональна напруженість, що дедалі більше зростала в міру ослаблення федерального комуністичного обруча і проявлялася в прагненнях до національного відособлення, після краху тоталітаризму вибухнула кривавими конфліктами. Сербія, котра в югославській федерації займала домінуюче становище (36 % усього населення), вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави. Водночас ЮНА, в якій близько 80 % командного складу становили серби, не без відома колишнього федерального центру й сербського керівництва, втрутилася в політичний процес і стала діючою силою конфлікту. Якщо федеральний центр, яким управляло сербське керівництво, порівняно легко розлучився зі Словенією та Македонією (сербської меншини там не було), то в Хорватії події розвивалися за іншим сценарієм. На початку 1991 р. сербські громади в Північній Далмації, Бараны, Кордуні та Славонії заявили про свою незгоду стати хорватськими громадянами й оголосили про створення Сербської автономної області Крайна (АО Крайна), яка займала 28 % хорватської території, де мешкало 880 тис. чоловік (з них лише 316 тис. сербів). Сербія підтримала цю акцію, а контрольована Белградом ЮНА виступила у кривавій і руйнівній війні, що супроводжувалася терором та етнічними чистками, на боці крайнських сербів. У ході боїв, з серпня 1991 по січень 1992 p., загинуло 6 тис. чоловік, а матеріальні збитки становили 30 млрд. дол. На міжнародній конференції по Югославії, що відбулася в жовтні 1991 р. у Гаазі, прийнято Декларацію, в якій світове співтовариство вперше визнало факт розвалу СФРЮ. Тоді ж на адресу Сербії та Чорногорії пролунали звинувачення в намаганні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. На початку грудня р. Рада міністрів Євросоюзу ухвалила рішення про застосування економічних санкцій щодо Югославії (фактично — Сербії та Чорногорії). Рішенням Ради Безпеки ООН навесні р. до Хорватії були направлені миротворчі сили. У хорватських подіях чітко визначилась позиція сербського керівництва на чолі з президентом С. Мілошевичем, яке прагнуло збереження Югославії як єдиної держави. Сербський національний інтерес, боротьба проти сепаратизму, за об'єднання сербів у межах "Великої Сербії" й фактична міжнародна ізоляція об'єднали на певний час і лівих, і правих, владу і опозицію в Сербії і Чорногорії. Між націоналізмом влади і опозиції не було істотних відмінностей. За цих умов Скупщини Сербії та Чорногорії, а наприкінці квітня 1992 р. і югославський парламент у складі представників цих республік прийняли рішення про перетворення СФРЮ на Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею в Белграді. Політичні процеси у "третій Югославії" У день офіційного створення Союзної Республіки Югославії, 27 квітня 1992 p., була прийнята її Конституція, яка проголосила СРЮ федерацією двох республік: Сербії (в її складі два краї — Воєводина і Косово) і Чорногорії (площа новоутвореної держави — 102,2 тис. кв. км, населення — 20,5 млн чоловік). Федеральний парламент СРЮ (Народна Скупщина) складається з двох палат — Віча громадян і Віча республік. Повноваження Президента СРЮ, який обирається союзною Скупщиною, дуже незначні в порівнянні з правами республіканських лідерів. Панівну роль у федерації посіла Сербія, територія якої становить 86 % території країни. Протягом 1992 р. завершилось організаційне оформлення різних політичних течій. Правляча Соціалістична партія Сербії (СПС) консолідувалася навколо президента С. Милошевича і на травневих виборах 1992 р. до Скупщини СРЮ здобула переконливу перемогу. Національно-демократична течія була представлена Сербським рухом оновлення (СРО) на чолі з В. Драшковичем, а націоналістичні сили репрезентувала Сербська радикальна партія (СРП), лідером якої був В. Шешель. Поміркованих демократів (лібералів) очолював відомий югославський письменник і громадський діяч Д. Чосич, обраний 15 червня 1992 р. президентом СРЮ. У Другій половині 1992 р. ці політичні угруповання розгорнули запеклу боротьбу за владу. СРО, апелюючи до національних почуттів сербів, закликав їх усіма засобами боротися за Велику Сербію та всі території, на яких мешкають серби, й обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербського народу, православну релігію, приватну власність тощо. СРП закликала до встановлення сильної влади на всіх рівнях, об'єднання сербських земель, проведення жорсткої політики щодо Заходу, ліквідації усіх "зрадницьких партій" всередині країни. Д. Чосич обстоював демократичні реформи, помірковану політику у сфері міжнаціональних стосунків Й помірковану зовнішню політику, а на посаду прем'єр-міністра СРЮ запропонував М. Паніча — американського підприємця сербського походження, кандидатура якого була схвалена Скупщиною. Напередодні дострокових федеральних і республіканських виборів, намічених на грудень 1992 p., сербська опозиція об'єдналася в Демократичний блок — Демократичний рух Сербії (ДЕПОС), проте не змогла домовитися про єдину кандидатуру на посаду президента Сербії. А відтак перемогу на виборах здобув лідер сербських соціалістів С. Мілошевич. Представники СПС, що мала комуністичні корені, дістали більшість місць у Скупщині Сербії (101 мандат). Значну кількість місць здобули також СРП (73) і СРО (50). Підсумки виборів засвідчили підтримку електоратом нової Югославії політичних діячів, які стояли на антизахідних, націоналістичних позиціях. Помірковані демократи зазнали поразки. М. Паніч пішов у відставку, а союзна Скупщина увільнила з посади президента СРЮ Д.Чосича. Новим президентом югославської федерації став соціаліст Зоран Ліліч, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Фактично влада була зосереджена в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії. Посилився тиск на опозицію в особі Сербського руху оновлення. Незважаючи на катастрофічний стан економіки, парламентські та президентські вибори в Сербії 20 грудня 1993 р. знову завершилися перемогою СПС. Правляча партія забезпечила собі половину місць у республіканському парламенті (123 мандати). Соціалісти набагато обійшли як демократичну опозицію, представлену коаліцією ДЕПОС В. Драшковича, так і націоналістів з Радикальної партії В. Шешеля. Президентом Сербії знову став С.Мілошевич, який вніс суттєві зміни до своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Почалося здійснення програми економічної стабілізації, грошової реформи, різко зменшено асигнування на соціальні потреби. У галузі зовнішньої політики керівництво СРЮ проводило реалістичний курс, на якийсь час відмежувалося від гасла "всі серби — в одній державі", намагалося встановити контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації у Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних організацій з метою розв'язати мирним шляхом питання про статус сербського населення в сусідніх державах. Припинення війни в Боснії та Герцеговині, укладення Дейтонських і Паризьких мирних угод й остаточне скасування з жовтня 1996 р. економічних санкцій щодо СРЮ сприяли активізації політичного життя у країні. У 1996—1998 pp. у центрі громадсько-політичних дискусій перебували питання модернізації економіки й підвищення добробуту громадян, статусу албанського населення Косово, долі біженців тощо. Демократична опозиція звинувачувала правлячі партії — Соціалістичну партію Сербії та Демократичну партію соціалістів Чорногорії — в авторитарності, обмеженні демократичних прав і свобод. Навесні — влітку 1996 p., напередодні виборів до союзної Скупщини та місцевих органів влади, на політичній сцені СРЮ відбулося перегрупування сил. СПС сформувала коаліцію лівих сил, а опозиційні демократичні, реформістські партії об'єдналися в політичний блок "Єдність". На крайньому правому фланзі перебувала націоналістична Сербська радикальна партія. У листопаді 1996 р. відбулися вибори до Віча громадян Скупщини СРЮ та місцевих органів влади. Найбільшу кількість місць як у союзному парламенті, так і в 75 % виборчих округів у провінції зібрала правляча коаліція лівих партій. Проте вона зазнала фіаско в Белграді та інших великих містах країни, де перемогла опозиція. Невдовзі після виборів Верховний Суд Сербії анулював результати голосування в округах, де перемогу здобула опозиція, посилаючись на те, шо там буцімто мали місце порушення виборчого законодавства. У відповідь опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою й вивела своїх прихильників на вулиці. Антиурядові демонстрації під гаслами визнання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, досягнення компромісу з косовськими албанцями тривали до січня 1997 р. Країна переживала гостру політичну кризу. Віл правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Республіки Чорногорії (прем'єр-міністр М. Джуканович), армії та сербської православної церкви. Влада змушена була поступитися. У лютому 1997 р. кандидати блоку "Єдність" здобули більшість місць у муніципальних органах кількох великих міст Сербії, включаючи Белград. Лідер Демократичної партії Сербії 44-річний доктор філософських наук 3. Джин-джич став мером столиці. Активізація діяльності демократичної опозиції й перемога її кандидатів на муніципальних виборах у Сербії супроводжувались посиленням авторитарних тенденцій режиму С. Милошевича, який прагнув до необмеженого контролю над державними інститутами югославської федерації. 15 липня 1997 р. Народна Скупщина СРЮ на спільному засіданні палат обрала С. Мілошевича президентом Югославії, а за результатами повторних президентських виборів у Сербії, що відбулися у фудні того ж року, главою сербської держави став його прибічник М. Мілутінович. Водночас коаліція лівих сил здобула перемогу на виборах до сербської Скупщини. Проте на президентських виборах у Чорногорії 5 жовтня 1997 р. переміг 35-річний прем'єр-міністр М. Джуканович, з ім'ям якого пов'язувалися успішні економічні реформи в республіці. Новий чорногорський лідер, підтриманий парламентом, виступив з критикою політичного курсу президента С. Мілошевича й союзного уряду М. Булатовича, що в кінцевому підсумку привело до бойкоту чорногорською владою федерального центру. Белград, своєю чергою, не визнав ані президентства М. Джукановича, ані чорногорського парламенту. Відтак розпочалася криза югославської федерації, котра ще більше загострилася в березні 1999 p., з початком збройної акції НАТО проти Югославії. 24 червня 2000 р. в Югославії відбулися перші прямі вибори президента, перемогу на яких здобув лідер Демократичної партії Сербії (ДПС) В. Коштуніца. Спроби Мілошевича та його прихильників фальсифікувати результати виборів, нарешті, оголосити їх такими, що не відбулися, призвели до народного повстання в Белграді 5 жовтня. Мілошевич змушений був піти у відставку. Президентом СРЮ став В. Коштуніца. Література 1. Васильева И., Гаврилов В. Балканский тупик?.. Историческая судьба Югославии в XX веке. Москва, 2000. 2. Волков В, К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и Юго-Восточной Европы. Москва, 2000. 3. Гуськова Е. Ю. История югославского кризиса (1990-2000). Москва, 2001. 4. Десять лет распада СФРЮ // МЭМО. 2001. № 9. 5. Козин В. Косово на распутье // Международная жизнь. 2002. № 3. 6. Косово: сепаратизм или самоопределение? (круглый стол) // МЭМО. 1998. № 9. 7. Кудров В. М. Югославия: трудный путь. Москва, 2001. 8. Морозов Ю. В., Глушков В. В., Шараван А. А. Балканы сегодня и завтра: Военно-политические аспекты миротворчества. Москва, 2001. 9. Романеско С. А. Югославский кризис конца 80-х — начала 90-х годов (исторические корни и этнополи-тические причины) // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997. 10. Тягуненко Л. В. Союзная республика Югославия на рубеже XXI века // Новая и новейшая история. 2001. №3. 11. Энгельгард Г. Н. Россия и боснийский кризис 1992 года: (Нормирование подхода к урегулированию // Славяноведение. 2000. № 3. 12. Югославия в огне: Документы, факты, коментарии (1990-1992). Москва, 1992.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (25.10.2016)
Просмотров: 344 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: