Меню сайта
Категории раздела
Друзья сайта
Статистика
Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0
| Главная » Статьи » Реферати » Історія всесвітня |
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Двірські перевороти 18 століття
|
Двірські перевороти 18 століття Воцаріння Катерини відкрило собою двірські перевороти середини XVIII в. У травні 1724 р. у головному храмі Росії - Успенськ соборі Московського кремля - відбулася церемонія коронування чоловіки першого російського імператора. Французький посол Ж.-Ж Кампредон повідомляв у Париж: «Дуже й особливо примітно те, що над царицею зроблений був, проти звичаю, обряд помазання так, що цим вона визнана правителькою і государинею після смерті пануючи, свого чоловіка». Майже необмежений вплив на Катерину, зовсім не здатну до державної діяльності, робив Меншиков. Його і Катерину зв'язувала давня дружба; на думку багатьох істориків, вони просто потребували допомоги один одного, щоб протистояти своїм ворогам. Меншиков став фактичним правителем Росії. Царювання Катерини продовжувалося недовго - до своєї смерті 5 травня 1727 р. Це була слабка правителька, що жила, за словами В.О. Ключевского «благополучно і навіть весело, мало займалася справами, розпустила керування». Боротьба за владу в придворних угрупованнях усе більш розпалювалася. При імператриці була заснована Верховна таємна рада із широкими повноваженнями, що обмежують царську владу (8 лютого 1726 р.), що став свідченням «безпорадності» Катерини 1. Він одержав великі повноваження: рада одержала право призначати вищих чиновників, відати фінансами, керувати діяльністю Сенату, Синоду і колегій. До складу Верховної таємної ради ввійшли А.Д. Меншиков, П.А. Толстой, Г.И. Головкин, Ф.М. Апраксин, А.И. Остерман і найбільш видний представник старої знаті Д.М. Голицин. Визнаючи за радою роль реального уряду країни, варто підкреслити, що він складався при особі імператриці. Самі «верховники» визнавали, що рада є імператорським, оскільки Катерина в ньому «президентство керує», а їхній борг - «токмо Ея величності до полегшення» служити. Верховна таємна рада була чисто «абсолютистським органом» і вів свій родовід від негласних рад Петра 1 - саме в Петра народилася думка про створення невеликого по складу, більш гнучкого, чим Сенат, постійного органа. Його створення відповідало задачі зосередження влади в руках абсолютного монарха. Ту ж ціль переслідувала при Катерині перебудова роботи колегій (скорочення штатів, тенденція до єдиноначальності), місцевого державного апарата. Указом від 15 березня 1727 р. пропонувалися «як надвірні суди, так і всіх зайвих управителів і канцелярії і їхньої контори, камериров і земських комісарів і інших тому подібних зовсім залишити, а покласти всю розправу і суд як і раніше на губернаторів і воєвод». Катерина 1 розпорядилася вивести армійські полки «з вічних квартир» і розселити їхній подгородними слободами. Міра ця, безсумнівно, полегшувала положення селян, оскільки зміст полків лягало, за словами Ключевского, «важким і образливим тягарем» на село; постійно «у солдатів з мужиками» случалися «незгоди». Найближчою опорою трону з'явилися гвардійські полки, дворянські по складу. Вони представляли ту реальну збройну силу при дворі, що могла сприяти і зведенню на престол, і скиненню царів. Тому правителі всіляко намагалися заручатися підтримкою гвардії, обсипали її знаками уваги і милостями. Перед смертю імператриця призначила своїм спадкоємцем Петра Олексійовича. Цього призначення вимагали члени Верховної таємної ради, Синоду, президенти колегій, гвардійці. Зокрема А.Д. Меншиков ще в 1726 р. таємно перейшов на сторону сина царевича Олексія, задумавши женити його на своїй дочці. У надії на збереження свого головного положення А.Д. Меншиков не перешкоджав князям Довгоруким і Голицин, коли вони посадили на престол 12-літнього онука Петра 1 (сина царевича Олексія) - Петра 2 (1727-1730). Меншиков задумав женити Петра 2 на своїй дочці. Але його обійшли Довгорукі, що більше процвітали в справах сватовства химерного молодика в короні: Петро 2 зробив пропозицію однієї з княжен Довгоруких. З воцарінням Петра Олексійовича Меншиков зумів стати єдиним опікуном хлопчика-імператора і, по - істоті, регентом держави. Однак незабаром князь важко занедужав, чим не сповільнили скористатися його недавні соратники, а тепер вороги, незадоволені надзвичайним посиленням влади Меншикова, - у першу чергу, Остерман і Долгоруковы. За п'ять тижнів хвороби князя вони змогли схилити Петра на свою сторону. 8 вересня Меншикову повідомляють розпорядження Верховної таємної ради про домашній арешт, а потім і указ імператора про позбавлення його чинів і нагород і посиланню. Меншиков був зміщений із усіх посад, позбавлений свого величезного стану і разом із сімейством засланий у Сибір. Схильності до державних справ Петро 2 не виявляв, зате жагуче захоплювався полюванням, собаками, гульбами. За словами одного історика, у цей час головною державною установою була псарня. Але невдача осягла і Довгоруких. Незадовго до весілля Петро 2 занедужав віспою і помер. Перед «верховниками» (так називали членів Верховної таємної ради) знову виникла проблема престолонаследия. Після закулісної боротьби вирішено було зрадити російську корону племінниці Петра 1, дочки його старшого брата Івана - Ганні Іванівні. Ганна Іванівна була вдовствующей герцогинею курляндской і жила в Митаве. Верховники намірилися обмежити самодержавну царську владу і разом із запрошенням на престол направили Ганні Іванівні секретні «кондиції» (умови), складені в дусі конституційної монархії. Згідно «кондиціям», майбутня імператриця зобов'язувалася без узгодження з Верховною таємною радою не призначати вищих посадових осіб, не вирішувати питань про війну і світ, не розпоряджатися державними фінансами й ін. Тільки після того як Ганна підписала їх, їй дозволили зайняти престол. У Москву на торжества з нагоди весілля, що передбачалося, Петра 2 з'їхалися багато дворян з різних місць Росії. Як ні намагалися верховники сховати свій план обмеження царської влади, про це стало відомо широким шарам дворянства, що уже так багато одержало від цієї влади і сподівалося одержати ще більше. У середовищі дворянства і духівництва розгорнувся широкий опозиційний рух. Кондиції обмежували самодержавство, але не в інтересах дворянства, а на користь його аристократичної верхівки, що засідала у Верховній таємній раді. Настрою рядового шляхетства добре передавалися в одній із записок, що ходила по руках: «Боже, збережи, щоб не зробилося замість одного самодержавного государя десяти самовладних і сильних прізвищ!». На великому прийомі в імператриці 25 лютого 1730 р. опозиціонери прямо звернулися до Ганни з проханням «прийняти самодержавство таке, яке ваші славні і достохвальные предки мали, а прислані... від Верховної ради... пункти знищити». Сильна дворянська опозиція верховникам була в наявності, після чого, зобразивши удаване збурювання тим, що кондиції верховников не були схвалені дворянством, імператриця привселюдно надірвала документ і кинула на підлогу. Гвардія і тут була напоготові, виразивши своє повне схвалення збереженню самодержавної царської влади. Маніфестом від 28 лютого з'являлося про «сприйняття» нею «самодержавства». Правління імператриці Ганни продовжувалося 10 років (1730-1740). У цей час у Росію наскочила безліч німецьких дворян з Курляндии, і в країні установилося цілковите засилля іноземців. Ледача і мстива цариця в усьому покладалася на свого улюбленця - прибалтійського німця Бирона. Цей час охрестили бироновщиной, тому що Бирон, людина корисливий і бездарний, уособлював собою всі темні сторони правителів тодішнього часу: невтримна сваволя, безсовісне казнокрадство, безглузда жорстокість. Усюди лютувала таємна поліція, один за іншим випливали смертні вироки. Про розумові здібності улюблениця цариці улучно відгукнувся сучасник: Бирон говорить про коней і з конями як людина, а з людьми і про людей як кінь. Пристрасть тимчасового правителя (у минулому конюха) до коней було безмежним. Утім, і Ганна Іванівна харчувала слабість до полювання, собакам і верхівковій їзді, не уступаючи в цьому чоловікам. Про примхи імператриці ходили всякі слухи. Вона, наприклад, не могла заснути без того, щоб не вислухати казку про розбійників. По її наказах відшукували всюди «балакучих бабів», що вміли придумувати і розповідати страшні історії. На правах блазнів при ній складалися князі. Скандальну-сумну популярність одержало весілля блазня в «крижаному будинку», побудованому за наказом цариці. Проблема «бироновщины» не раз привертала увагу істориків. Дотепер зберігаються суперечливі оцінки державної діяльності Ганни Іванівни. Одні історики говорять про те, що саме в часи правління «німці посипалися в Росію точно сміття з дірявого мішка», інші сходяться в думці, що іноземці «посипалися» ще задовго до царювання Ганни і їхня кількість ніколи не була застрашливим для російського народу. З незапам'ятних часів іноземні фахівці приїжджали працювати в Росію, і особливо широко двері країни відкрив для них Петро Великий. Багато наказів Ганни Іванівни не були спрямовані на захист інтересів іноземців, а навпроти, захищали честь росіян. Так наприклад, саме при Ганні було усунуте хворобливе для російських офіцерів розходження в платню: вони стали одержувати стільки ж, скільки іноземці, а не в два рази менше, як було при Петрові 1. Таким чином, «бироновщина» не ставила іноземців у якісь особливі казкові умови. Внутрішнє становище країни в часи «бироновщины» у літературі теж характеризується як дуже драматичне: «Народне, а з ним і державне господарство, - пише Ключевский, - розбудовувалося. Торгівля упала». Однак дані багатьох інших істориків, особливо сучасних, доводять зворотне, а саме, що представлення про упадке торгівлі ні на чому не засновані. Зовнішня політика Росії в царювання Ганни не перетерпіла істотних змін у порівнянні з петровским періодом і не була відступом від принципів царя-перетворювача. Російських дворян турбувало не «засилля іноземців», а посилення при Ганні Иоанновне безконтрольної влади й іноземних, і росіян «сильних персон», олігархічні домагання частини знаті. У центрі боротьби, що йшла усередині дворянського стану, стояв отже, не національний, а політичне питання. Сама Ганна Иоанновна активно брала участь у керуванні державою. Істориками відзначається властиві їй «ясність погляду і вірність судження, постійне шукання правди», «методичний склад розуму, любов до порядку». У царювання Ганни спостерігається подальше посилення відносної самостійності абсолютистської влади. Цьому сприяли перетворення системи державного керування. Почалися вони під знаком повернення до завітів Петра 1:4 березня 1730 р. пішов маніфест про скасування Верховної таємної ради і відновленні Правительствующего Сенату «на такій підставі й у такій силі, як при Петрові Великому був». Однак незабаром був створений невеликий по складу рада при імператриці, що одержала в указі від 18 жовтня 1731 р. назва Кабінету міністрів. У нього ввійшли Остерман, граф Г.И. Головкин і князь А.М. Черкаський; після смерті Головкина його послідовно заміняли П.И. Ягужинский, А.П.Волинський і А.П. Бестужев-Рюмін. По суті справи, Кабінет з'явився прямим спадкоємцем Верховної таємної ради. Була продовжена лінія на підпорядкування церкви державі і перетворення священнослужителів у слухняний самодержавству специфічний рід чиновництва. Так, 15 квітня 1738 р. з відомства Синоду була вилучена Колегія економії, що передавалася Сенату. Разом з нею туди ж передавалися накази, що існували при Синоді, Палацевий і Казенний. По суті, Синод став бюрократичною установою, що могло міститися тільки жалуванням із загальної державної скарбниці. У правління Ганни Иоанновны дворянству було повернуте право розпорядження вотчинами, що дозволяло поділяти свої маєтки між усіма дітьми. Відтепер усі маєтки визнавалися повною власністю своїх власників. Збір подушної податі з кріпаків був переданий їхнім власникам. Поміщик тепер був зобов'язаний спостерігати за поводженням своїх кріпаків. Крім того, однак уряд зобов'язав поміщиків годувати своїх селян у неврожайні роки. Таким чином, можна укласти, що в цілому абсолютистська держава проводила продворянскую політику - дворянство було його соціальною опорою. Незадовго до смерті Ганна Іванівна оголосила спадкоємцем престолу Івана Антоновича, сина своєї племінниці Ганни Леопольдівни, а регентом (правителем) із усією повнотою влади - Бирона. Однак Бирон недовго залишався при. Стало відомо, що він заграє з претенденткою на трон - «дочкою Петровой» Єлизаветою, веде з нею якісь переговори і нібито бажає женити на ній старшого сина. Поповзли слухи про те, що регент має намір видалити від справ кабінету-міністра Остермана, фельдмаршала Б.К. Миниха й інших впливових сановників. Побоюючись цього, учорашні союзники регента завдають превентивного удару: Бирон арештований у ніч з 7 на 8 листопада 1740 р. Пройшло менш місяця після смерті Ганни Иоанновны. Гвардія скинула ненависного правителя. Регентшею з'являється Ганна Леопольдівна, однак у влади залишатися їй призначено було не більш року. Невдоволення нею викликало сильне шумування в дворянстві і гвардійських полках. Незабаром знаходилася доти в тіні дочка Петра 1 принцеса Єлизавета, підтримана гвардією, зробила новий двірський переворот і була проголошена імператрицею. Вона царювала 20 років (1741-1761). Традиційно в історичній літературі затверджується, що переворот 1741 р. носив «патріотичний», «антинімецький» характер і був кульмінацією боротьби російського дворянства проти «іноземного засилля» у країні. На ділі гвардійців, що брали участь у змові, надихала ідея відновлення в Росії сильної самодержавної влади, що похитнулася при дитині. Активну роль у підготовці перевороту зіграли «іноземці» Иоганн Лесток і французький посол Ж. Шетарди. Важливо і те, що при Єлизаветі в складі правлячої верхівки державного апарата не відбулося кардинальних змін - були вилучені лише найбільш одіозні фігури. Зовні здавалося, що наступили «нові» часи. Був скасований Кабінет міністрів і засновувалася особиста канцелярія імператриці, подібна по характері функцій з Кабінетом Петра 1. Були відновлені скасовані в попередній період інститут прокурорів, Головний магістрат, Берг - і Мануфактур-колегії й ін. Було заявлено про повернення до петровским порядків у церковному керуванні. Імператриця заснувала перший дійсний університет - Московський. У перший же день після перевороту був створений тимчасовий орган - «збори рр. Міністрів і генералітету» з 11 чоловік, називаний «радою 11-ти». Надалі роль імператорської ради грають спеціально скликувані Єлизаветою «наради», а в 1756 р. засновується Конференція при найвищому дворі - прямий спадкоємець Верховної таємної ради і Кабінету міністрів. Можна, таким чином, говорити про стабільність вищих рад при особі монарха як інституту російського абсолютизму, його необхідного елемента. Збереглася таємна пошукових справ канцелярія - спадкоємець похмурої пам'яті Преображенского наказу. В умовах централізації відбувалася деградація колезької системи - більш діючим виявлялася єдиноначальність. Президенти колегій в основному самі приймали рішення, а члени колегій лише підписували їхній потім. При Єлизаветі встало питання про секуляризацію архієрейських і монастирських маєтків, однак остаточного рішення так і не пішло. Верховна влада на час придбала стійкість. А легковажна красуня на престолі віддавалася розвагам. Її оточували здатні державні діячі (Шуваловы, Воронцов і ін.). Але були серед них і зовсім випадкові люди. Вищий військовий чин генерал - фельдмаршала одержав колишній простий український козак А.К.Разумовский, що ніколи не служив в армії. Він став чоловіком імператриці Єлизавети, з яким вона таємно обвінчалася. Існують різні оцінки діяльності Єлизавети Петрівни. Одні історики затверджують, що її час відрізнявся гуманністю і віротерпимістю, посиленням ролі дворянства в державі, розквітом мануфактурного виробництва і торгівлі, подальшому розвитку утворення; інші думають, що якихось корінних і значних змін у державі і суспільстві не відбулося. Тому, говорячи про діяльність царюючої особи, потрібно враховувати і брати до уваги обидві точки зору. Наприклад, за словами Ключевского, це була розумна і добра, але безладна і норовлива російська бариня XVIII в., що по російському звичаї багато хто сварили при житті і теж по російському звичаї усі оплакали по смерті. Зійшовши на престол шляхом перевороту, Єлизавета Петрівна не почувала себе на ньому досить міцно. Тому, щоб усталити свої позиції, вона поспішила викликати з Кіля свого племінника Карла-Петера - сина своєї сестри Ганни Петрівни і герцога Карла Фрідріха, онук Петра 1.5 лютого 1762 року, практично відразу після смерті Єлизавети, він був офіційно оголошений спадкоємцем російського престолу. 25 серпня 1745 року Петро 3 одружується з принцесою Софією Фредерикой Августою, нареченої в православ'ї Катериною Олексіївною. Від цього шлюбу Катерина хотіла одержати тільки імператорську корону, а не щастя в шлюбі з Петром. Тому вона спробувала у своїх маніфестах, а потім у «Записках» намалювати потворно-гротескний образ обманутого чоловіка. Ця тенденційна інформація перекочувала в праці істориків. С.М. Соловйов називав Петра Федоровича «чужим государем», «заклятим ворогом Росії», істотою слабким фізично і духовно. Для В.О. Ключевского Петро 3 був «самим неприємної», з «усього неприємного, що залишила після себе імператриця Єлизавета», обмеженим, незначним, брехливим, спившимся людиною, ненависником усього росіянина. За його словами, «перед обуреним почуттям ображеного національного достоїнства знову повстала ненависна примара другий бироновщины, і це почуття підігрівалося ще острахом, що російська армія буде розкасована по армійських полицях, чим їй уже грозив Бирон. Усе суспільство почувало в діях уряду Петра 3 витівка і каприз, відсутність єдності думки і визначеного напрямку». Правда, не можна ігнорувати і позитивних суджень про Петра. Наприклад, слід зазначити спробу дати неупереджену характеристику Петра. Він відзначає, що імператор аж ніяк не був грубим солдафоном: любив італійську музику, грав на скрипці, любив живопис, книги, виявляв стійку цікавість до нестатків Кильского університету і петербурзького Сухопутного шляхетского кадетського корпуса. Йому виявлялися властиві такі якості, як доброта, відкритість, азарт, спостережливість, дотепність, але і запальність, гневливость, поспішність у діях. 18 лютого 1762 року вийшов маніфест про дарування вільності і волі російському дворянству - дворяни звільнялися від обов'язкової державної служби. Розвитку почуття достоїнства в дворян повинне було сприяти і скасування Таємної канцелярії: позасудова сваволя замінялася відтепер нормальним судовим розглядом по справах політичного обвинувачення. Найбільш яскравий зміст цього указу можна виразити в наступних словах Маніфесту: «Мають намір ми поміщиків при їхніх маєтках і володіннях ненарушимо зберігати, а селян у належній їхній покорі містити». Убивство поміщиками своїх селян кваліфікувалося як «тиранське мучення», що карається довічним посиланням. Полегшенням участи церковно-монастирських селян з'явився указ про повну секуляризацію нерухомих церковних имуществ; церковно-монастирські селяни звільнялися від колишніх фортець, наділялися землею і переводилися у ведення держави з виплатою щорічної повітряної податі, що на 1762 р. була встановлена в розмірі одного карбованця з душі чоловічої статі. Ця міра відповідала традиційної лінії на підпорядкування церкви абсолютистській державі. Заохочувалася торгово-промислова діяльність і купецтво, ряд указів був спрямований на розширення застосування вільнонайманої праці на мануфактурах, на пільги купецтву. Імператор поклав кінець переслідуванням старообрядників за віру. Він здійснив кроки по підняттю боєздатності армії і флоту. Імператор намагався зміцнити військову дисципліну в гвардійських частинах, однак його відношення до гвардійців було вкрай негативним. Петро не ховав свого наміру згодом скасувати гвардійські полки, а для початку мав намір відправити їх воювати з Данією. Армія спішно перебудовувалася на прусский лад. Усе це не могло не породити опозиції Петрові 3 в офіцерському середовищі, насамперед серед гвардійців. Невдоволено було і духівництво, і частина знаті, шокованої деякими витівками імператора, зневагою правилами придворного етикету й ін. Цим невдоволенням скористалися. Таким чином, можна відзначити присутність у законодавстві Петра 3 елементів нових тенденцій. Загальний курс уряду країни був продворянским. Після входження на престол, Петро відразу оголосив, що буде в усьому випливати стопам Петра Великого. З перших же тижнів царювання він звернув особливу увагу на зміцнення порядку і дисципліни у вищих присутственных місцях, сам подаючи тому приклад. Наступність у діяльності Петра від його попередниці проявилася й у підборі керівних кадрів. Петро 3 процарствовал півроку, після чого був зміщений своєю дружиною Катериною Олексіївною, розумною, честолюбною жінкою, що відбувалася з роду небагатих німецьких князів. У змові, натхненницею якого вона була, активну роль грали гвардійці. Деяка частина дворянства примкнула до змовників з метою звести на престол спадкоємця Павла Петровича, а Катерину зробити регентшею і при її сприянні перетворити Росію в конституційну монархію. Щоб збільшити число супротивників Петра, розпускалися різні слухи про його намір убити Катерину й одружитися зі своєю фавориткою Єлизаветою Воронцовой, переодягти православних священиків у пасторські одяги і збрити їм бороди й ін. На 29 червня 1762 р., коли по церковному календарі відзначався день Петра і Павла, Петро призначив урочисту церемонію. Ранком напередодні імператор з наближеними направився в Петергоф, де його повинна була чекати Катерина. Але з'ясувалося, що вона за кілька годин до цього виїхала в Петербург. Верхи на коні, у гвардійському мундирі і із шаблею в руці Катерина на чолі гвардійців червневою ніччю виступила проти чоловіка. Петрові 3 довелося відректися від престолу. А через тиждень Петро 3 був убитий наближеними чоловіки. Питання про престолонаследии зважувався недовго: незабаром трон Російської Імперії зайняла Катерина 2 (1762-1796). Список використаної літератури Історія Росії. Курс лекцій по історії Росії з найдавніших часів до наших днів. (під ред. Б.В. Личмана): Екатеринбург, 1993. В.О. Ключевский «Історичні портрети»: М., видавництво «Правда», 1990 р. С.М. Соловйов «Читання і розповіді по історії Росії»: Москва, видавництво «Правда», 1989 р. Е.В. Анісімов «Ганна Іванівна» / журнал «Питання історії», № 4, 1993 р. 5. Анісімов Е.В. Росія в середині XVIII століття. Боротьба за спадщину Петра. М., 1986. 6. Історія Батьківщини: підручник для 8 класу середньої школи / під ред. Б.А. Рибакова, А.А. Преображенского. - 5-і изд. М., Освіта, 1993 р. | |
| Просмотров: 256 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 0 | |