РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Доля золотого запасу царської Росії - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Доля золотого запасу царської Росії План 1 Золотодобувна промисловість Росії у дореволюційний період. 2. Доля золотого запасу Росії. Золотодобувна промисловість Росії у дореволюційний період Золото практично завжди супроводжувало людство. Протягом довгих тисячоліть воно було світовою валютою, завдяки якій здійснювалися торговельні угоди між державами. Воно завжди було символом влади й багатства, дорогоцінним матеріалом, із якого народжувалися прекрасні твори світового мистецтва Золотом прикрашали храми, палаци й замки. З нього виплавляли емблеми влади й відзнаки, зброю та нагороди. Сьогодні економічна роль золота зазнала значних змін. Воно має унікальні фізико-хімічні й механічні властивості. Завдяки цьому його починають чимраз частіше застосовувати в сфері промислового виробництва. Особливо це стосується галузей нової техніки, ювелірно-прикладного мистецтва, хіміко-фармацевтичних, хімічної галузей. Нині золото вже не відіграє помітної ролі як інструмент внутрішнього й міжнародного грошового обігу. І все-таки навіть на сьогодні воно є особливим товаром серед усіх інших Протягом багатьох років тільки держава мала право на використання золота й операції з ним. Перехід від суворо централізованої економіки до вільних ринкових відносин і відродження внутрішнього ринку золота відродили в країні інтерес до золота Розвиток внутрішньої й зовнішньої торгівлі збільшував попит на металеві гроші, тому держави намагалися збільшити запаси золота й інших грошових металів. У тих країн, які не мали у своєму розпорядженні родовищ золота, основною метою було прагнення якнайбільше купувати його за кордоном. Давньоруська держава купувала золото для карбування монет і для виготовлення предметів розкоші у Візантії й інших країн. Однак це було дуже невигідно, тому що в будь-який момент це джерело могло вичерпатися Виникла необхідність знайти власні золоті родовища. Протягом багатьох століть російський уряд намагався налагодити видобуток золота. Про великі запаси золота на території Росії було відомо ше в V ст. до н. є давньогрецькому історикові Геродоту. У своїх описах він спирається на свідчення мандрівників. Геродот писав, що в Рифейських (Уральських) горах «водиться» золото в значній кількості, тому що місцеві жителі ходили в різноманітних і до того ж численних прикрасах із цього металу. Підтвердженням став і той факт, що скіфські кургани містили безліч золотих виробів. Усе зводилося до того, що десь недалеко повинне було бути родовище золота. Деякі джерела містять інформацію про те, що пошуки цього дорогоцінного металу на Русі велися ще в X ст. коли княжив Володимир До XV ст. належить документ, у якому виявлені перші згадки про спроби уряду знайти й почати видобуток золота. Саме в цей час закінчилося об'єднання російських земель, а центром Русі стала Москва. Московський князь Іван III у 1488 р. просив угорського короля Матвія Гурвина надіслати майстрів, щоб п допомогли відділити золоту та срібну руду від землі Через З роки Іван III споряджає до Приуралля експедицію для пошуку руд. що містять дорогоцінні метали. Серед членів експедиції були й іноземці Розвідка виявила прекрасні результати, і вже через рік почалася розробка руди недалеко від ріки Цильма (притока Печори). Але результати виявилися жалюгідними Існує переказ, нібито розробка рудника припинилася з вини чужоземця, який навмисне влаштував обвал на руднику. За часів царювання Івана Грозного (1533—1584 рр ) також здійснювалися постійні спроби відшукати золото в надрах Росії. У XVII ст. почали зароджуватися капіталістичні відносини в суспільному виробництві, що спричинило посилені пошуки золота. У цей час у країні почав зростати товарний обіг, а місцеві ринки об'єднувалися в один всеросійський Збільшувався грошовий обіг, що вимагало все нових і нових дорогоцінних металів для карбування монет. Щоб якось компенсувати таку нестачу, почалося масове , виробництво мідних грошей Однак це стало причиною розвалу господарства країни, оскільки різко зросли ціни на предмети першої необхідності У країні стихійно поширювалися «мідні» бунти Країні терміново потрібні були дорогоцінні метали А отже, необхідно було починати пошуки їхніх родовищ З приходом на російський престол династії Романових. першим царем із яких к був обраний у 1613 р Михайло (царював до 1645 р ). а потім царював його син Олексій (1645- 1676 рр ). почалися інтенсивні пошуки дорогоцінних металів Знову в район Північного Приуралля була відправлена нова експедиція їй удалося знайти мідні руди з украпленнями золота У 1636—1640 рр шукали золото на узбережжі Ангари й інших сибірських річок З 1650 р численні геологорозвідувальні партії, що були оснащені урядом усім необхідним, розшукували дорогоцінні метали на великих просторах європейського Уралу. Західного й Східного Сибіру Незважаючи на запеклу наполегливість першопрохідників. яким доводилося долати безліч труднощів, знайти покладів руд дорогоцінних металів до кінця XVII сі не вдалося Однак накопичувався досвід розширювалася карта Усе це створювало передумови для майбутніх відкриттів Цьому сприяла постійна систематизація результатів геологічних розвідок, якими займався Приказ кам'яних справ, потім Приказ рудокопних справ, перетворений у 1717 р Петром І на Державну-бері-колегію. У 1882 р у Росії був організований геологічний комітет, що здійснював координацію всіх операцій з пошуку й розробки родовищ золота Наприкінці XVII сі на російський престол сів Петро 1 (1682—1725 рр ) Великий російський реформатор усвідомлюючи, наскільки важливим є для зміцнення економіки Росії становлення й розвиток промисловості й грошового обігу, провів ряд важливих реформ, у тому числі таких, що стосуються й гірничої справи Починаючи і 1700 р Петром 1 був обнародуваний ряд указів, які пропонували шукати золото й інші метали В указах містилося попередження про те, що той. хто приховає свої знахідки, буде жорстоко покараний, навіть страчений Натомість той, хто зробить такі відкриття, буде нагороджений високою нагородою У той час Російській державі золото було необхідне, тому що потрібно було будувати флот, збільшувати армію, розвивати ремесла й торгувати » Європою У зв'язку із цим важко не погодитися з наполегливістю Петра 1. який примушував своїх підданих займатися пошуками дорогоцінних металів У грудні 1719 р Петром І був виданий Указ «Гірничий привілей» що надавав право всім жителям Росії як на власних, так і на державних землях здійснювати пошуки руд і створювати підприємства з виплавки металів Золотошукачі були звільнені від рекрутської повинності Бергколегія була зобов'язана всіляко сприяти розвитку гірничої справи У період царювання Петра І почав працювати на території теперішньої Читинської області Нерченський завод За два роки (1707— 1708 рр і туї було знайдено 160 кг дорогоцінних металів, у 1717 р - 250 кі золотоносного срібла, переробка якого дала можливість одержувати російське золото й срібло Навіть після смерті Петра І не припиняли видаватися царські укази про необхідність пошуків і розробки золотих родовищ. Услід за керченськими джерелами в Забайкаллі золото почали видобувати на Алтаї Тут на мідеплавильних заводах у районі Зміїногорська видобували золото як побіжний продукт У період з 1745 по 1800 р на мідеплавильних заводах було видобуто 17 і золота Також як побіжний видобуток на мідних рудниках поблизу Петрозаводська з 1741 по 1768 р одержали тільки 72 кі золота І все-таки, з огляду на високу собівартість здобуття золота з мідних руд. подальший видобуток тут припинився Пошуки й виявлення золота в першій чверті XVIII ст не могли ще привести до створення золотодобувної промисловості як галузі Незначна кількість добутого золота була продуктом побіжного видобутку при розробці мідних рудників Під час царювання Петра І почалося промислове вивчення Уралу Наявність розвинутих гірничозаводських підприємств, що були пов'я іані з видобутком чорного металу й міді, дала можливість надалі сформувати в цьому регіоні нову галузь російської промисловості - безпосередній видобуток золота Раніше не посильна справа для окремих експедицій стала можливою, коли на Уралі виникли великі рудники, заводи, поселення, фортеці, дорожня мережа, тобто цифра структура, і з'явилися свої фахівці-геологи. У 1747 р. було виплавлене золото на першому в Росії спеціалізованому золотопромисловому підприємстві— Березняківському руднику Уралу Розробка цього родовища спочатку була малоефективною Так, у 1754 р було видобуто не більше ніж 5 кг золота, але в наступні роки видобуток систематично зростав, до 1800 р було видобуто 3,8 т золота Усього за XVII—XVIII ст на рудниках Росії було видобуто 23 і золота При цьому приватні підприємства дали вдвічі більше золота, ніж державні До кінця царювання Катерини II (1796 р.) усі державні золотодобувні підприємства були передані в приватні руки. Державні податки збирали тільки 14 % прибутку Це дало можливість збільшувати зростання золотодобування У наступні після Відкриття Березняківського родовища роки на Уралі функціонували десятки нових золотодобувних підприємств Наприклад, у 1823 р на рудниках і копальнях Уралу працювало 12 тис чоловік Цього року вони добули 1,6 т золота. Цікаво зауважити, що в 1819 р на золотих рудниках Уралу знайшли новий дорогоцінний метал Його спочатку називали білим золотом - це була платина Поклади платини були виявлені й у наступних роках, у 1825 р уже видобули більше 50 кг платини До початку 30-х рр.. XIX ст.. основна кількість золота була видобута завдяки розробкам центральних родовищ, і лише невелика частина (близько 1%) завдяки розсипним родовищам Історія золотодобувної промисловості у всіх країнах виникала в результаті виявлення й розробки розсипних родовищ, що. як пізніше з'ясувалося, були широко поширені на Уралі й у Сибіру. Російська золотопромисловість дуже сильно відрізнялася від загального правила Там спочатку відкрили й почали розробляти рудні родовища, а вже після цього, більше ніж через 50 років. -розсипні. Це можна пояснити так золоті родовища в Росії шукали дуже давно, і вони зазвичай закінчувалися виявленням і розробкою срібних і мідних руд, із яких золото добували як побіжний метал Надалі золото відшукували уже маючи досвід роботи з рудами, осягнувши не тільки методи їх пошуку, але й розробки Свого часу Петро І, а потім і великий російський учений М В Ломоносов Дійшли висновку, що пошуки розсипних родовищ золота просто необхідні І все-таки головні пошуки були спрямовані на рудне золото При цьому були знайдені золоторудні родовища на Уралі. Але виникла думка, що пошуки розсипів у Росії взагалі безперспективні й марні, тому що розсипи золота можуть бути тільки в теплих країнах. У 1814 р. талановитий російський гірник Л І. Брусницин відкрив перші в Росії багаті поклади розсипного золота в басейні ріки Пишма на Уралі Його відкриття стало справжньою сенсацією в російській золотодобувній промисловості. Організовані вслід за тим інтенсивні пошуки дали можливість знайти масу розсипних родовищ із високим умістом золота. їх негайно починали експлуатувати Уже в 1823 р. на Уралі нарівні з рудниками експлуатувалися приблизно 200 копалень. Після відкриття Л. І. Бруснициним золотих розсипів державні золотодобувні підприємства перейшли з розробки корінних родовищ на розробку розсипних. Якщо до відкриття Л. 1 Брусницина в районі Єкатеринбурга працювали 55 рудників, що видобували корінне золото, то через десять років функціонували лише шість. Почалися різкі зміни в обсягах золота, що видобуваються щорічно. Якщо в 1814 р. країна змогла видобути 260 кг золота, то в 1855 р. на рудниках і копальнях Росії видобули 26,4 т золота. Поряд з інтенсивним видобутком золота на Уралі почалося діяльне просування геологорозвідувальних робіт на схід. У 1840 р. була відкрита система золотих копалень на півночі Єнісейського округу, у 1873 р. — у Забайкаллі й далі на сході. До відкриття сибірського золота головним золотопромисловим центром Росії вважався Урал. З відкриттям і початком розробок родовищ у Сибіру центр золотопромисловості просунувся до Алтаю, річок Лена й Амур. До початку XX ст. у Сибіру видобувалося 70 % золота країни. До цього часу розвідали й офіційно зареєстрували понад 2000 золотовмісних родовищ. У Сибіру золото зустрічається як у корінних родовищах, так і в розсипних. Однак 92 % видобутку припадало на розсипне золото, тому що великі запаси цього виду робили збитковими розробку корінних жильних родовищ. Ще в першій половині XIX ст., щоб залучити в золотодобувну промисловість додаткові капітали, російський уряд надав галузі істотні пільги. Ці заходи дали результати, і видобуток золота почав помітно збільшуватися. Розвиток золотопромисловості сприяв підйому інших галузей господарства. Ця галузь стала провідною в Сибіру. Вона сприяла розвитку шляхів сполучення, давала роботу не тільки робітникам, які були безпосередньо зайняті на видобутку металу, але й тим, хто був зайнятий у супутніх сферах. Виник вигідний збут сільськогосподарської продукції, пожвавилися землеробство й скотарство на землях, що прилягали до золотоносних районів. Збільшення золотодобування стимулювало торгівлю та сприяло створенню торговельних і культурних центрів. У 1890—1900 pp. у зв'язку з переходом Росії до золотомонетного стандарту уряд прийняв рішення про додаткові пільги для золотодобувної промисловості. Наприклад, для заохочення технічного переозброєння був опублікований закон про безмитний ввіз золотодобувного устаткування й деталей до нього. У цей час почалася широка модернізація золотодобувної промисловості Росії. Потрібно було мобілізувати капітали, розширити виробництво, запровадити нову техніку, обладнати золотодобування драгами й іншим устаткуванням зі збагачення золотоносної руди. Державним банком Росії були надані короткострокові кредити золотодобувним підприємствам. Заплановані перетворення галузі змушували сконцентрувати фінансові ресурси. Розрізнені самостійні рудники не могли цього зробити, у зв'язку із цим почали утворюватися акціонерні товариства, здатні мобілізувати великий капітал У 90-х pp. XIX ст. був сформований ряд акціонерних товариств, зокрема «Уралліт», «Амурська золотодобувна компанія» та «Саянське акціонерне товариство». У 1896 р. було створене найбільше акціонерне товариство з видобутку золота — «Ленське золотопромислове товариство» («Лензолото»). Ленські копальні стали відомими у зв'язку з розстрілом навесні 1912 р. царськими військами робітників-станкарів. Була ще одна сторона цієї справи. Відповідно до контракту від 4 січня 1909 р. англійська компанія «Лена Голд Філдс» придбала 67 319 акцій «Лензолота», одержавши право на володіння шостою частиною щорічного видобутку цього металу в Росії. З Лондона весь час приїжджали експерти й контролери, які вимагали збільшити видобуток й одержати від копалень, навіть не зважаючи на реальність, максимальну кількість дорогоцінного металу На копальнях, що знаходяться за сотні кілометрів від залізниці, у робітників була мізерна зарплата, до того ж вони жили в несприятливих побутових умовах. Копальні розроблялися хижацькими методами, а власники акцій у Великобританії одержували дивіденди — більше 20 % річних. У зв'язку з важким матеріальним становищем 6 тис. робітників вирішили страйкувати. їхні вимоги були настільки мізерними, що «Лензолото» могло б їх задовольнити, навіть не відчувши втрат, але не бажало цього зробити протягом 2 місяців. У промислових і фінансових колах Росії того часу всі дуже дивувалися, чому компанія, у якої були такі величезні капітали, не захотіла витратити приблизно 1 млн руб., щоб задовольнити вимоги робітників. І це при тому, що за 2 місяці страйку було втрачено більше 6 млн руб. Керували «Лензолотом» із Лондона. «Лена Голд Філдс», розглянувши ситуацію, прийняла рішення повернути втрати грою на фондовій біржі. Коли дрібні власники акцій довідалися про ленські події, то відразу почали їх продавати, у той час як компанія скуповувала їх за низькими цінами. Однак, як тільки роботи на копальнях відновилися, курс акцій знову злетів, «Лена Голд Філдс» не тільки на сто відсотків відшкодувала втрати, але ще й заробила. Натомість російський уряд залишився в програші як в економічному, так і політичному плані. У 1911 р. у Росії було видобуто 50 т золота, у 1912 р. у зв'язку зі страйком на ленських копальнях — лише 44 т. Російським золотом завжди цікавилися іноземні держави. Велика кількість геологорозвідувальних експедицій з Великобританії, Німеччини, Бельгії працювали в азіатській частині Росії. Тільки протягом одного дня — 7 квітня 1907 р. — через Іркутськ пройшли п'ять іноземних розвідницьких експедицій. Знамениті копальні в Приамур'ї мали намір придбати американці Активно вели розробки золота в Сибіру також інші іноземні фірми. Серйозною проблемою для золотодобувної промисловості Сибіру стала робоча сила. У Приамур'ї, наприклад, місцевим жителям заборонялося працювати на підприємствах золотодобувної промисловості, щоб вони могли займатися сільськогосподарським виробництвом. Це змушувало золотопромисловців брати на роботу китайців, які артілями по 100—ISO чоловік переходили на російський беріг Амуру. За їхньою допомогою та за певної підтримки представників іноземного капіталу була сформована підпільна мережа перекачування добутого золота за кордон. Золотопромисловець фактично віддавав копальню на відкуп китайській артілі, одержував заздалегідь обумовлену частину видобутого металу, а на інше закривав очі. .Золото міняли на горілку, що вироблялася на маньчжурському березі й переправлялася на копальні. Назад скупники везли золотий пісок. Цей вантаж постачали в Китай, а потім у Сінгапур, де в лабораторіях пісок переплавляли в злитки, які вже морем йшли у Великобританію, Німеччину й в інші країни. Тільки на копальнях Приамур'я щороку добувалося приблизно 8 т золота, а реєструвалося приблизно 3 т. Інше нелегально вивозилося за кордон. Уже в 1913—1914. pp. у російських районах на сході Уралу з'явилися сотні німецьких скупників золота Вони пробиралися в найвіддаленні райони й закуповували золото безпосередньо на копальнях Для цього їм німецькі банки видавали значні кредити Щоб одержати кредит, було потрібно лише взяти доручення від консула або від кого-небудь із німецьких підданих Якщо доставлялося 20 кг золота, то була ймовірність одержання кредиту для того, щоб відкрити власне підприємство Наприкінці 90-х pp. XIX ст в Америці у зв'язку з відкриттям найбагатших запасів золота на Алясці виникла чергова «золота лихоманка» Фахівці гірської справи справедливо вважали, що аналогічні родовища є й на російській Чукотці. Почали побоюватися, що американці в пошуках золота можуть рушити через Берингову протоку. Уряд Росії оголосив Чукотку закритою зоною для приватного золотого промислу. Однак історії відомі десятки прикладів, коли там порушувався закон Якщо на початку XIX ст частка Росії у світовому видобутку золота складала менше 1 %, го в середині XIX ст. склала ледве не половину. До цього часу Росія стала основним виробником золота у світі. Однак тривало це недовго. Уже в наступні десять років частка російського золота зменшилася до 12—13 %. Таке падіння можна пояснити не зниженням видобутку, що продовжував збільшуватися, а відкриттям і розробкою родовищ в Америці, Африці й Австралії. За рівнем технічного оснащення золотодобувна промисловість Росії не поступалася, а в ряді випадків і перевершувала американську, тим більше австралійську й Південно-Африканську. Відомо, що на російських рудниках використовувалися алмазні бури, на копальнях застосовувалася система термічної обробки руди й зимове промивання золота. Діяли гідроелектростанції, енергія яких застосовувалася не тільки для виробництва, але й для побутових потреб. У 1910 р. на сибірських копальнях експлуатувалися 40 сучасних для того часу драг На початку 1914 p., тобто напередодні Першої світової війни. Росія мала в Держбанку золотий запас у 1312 т, займаючи третє місце у світі після США та Франції. 383 т золота, разом із золотом у сховищах Держбанку, у вигляді золотих монет було виявлено на руках у населення. До того ж Великобританія, Франція й Росія напередодні Першої світової війни сформували в Лондоні спеціальний золотий запас для того, щоб надавати військові кредити союзникам у війні з Німеччиною. Росія передала англійцям 498 т золота, із яких 58 т були продані, а інші 440 т вважалися забезпеченням позик. Відразу ж після початку війни уряд Росії намагався вилучити з обігу золоті монети, однак населення цього не хотіло. У результаті напередодні Лютневої революції 1917 р. станом на 1 січня 1917 р у населення у вигляді монет залишалося всього 337 т золота. За офіційними звітними даними за період з 1719 по 1917 р. у Росії було видобуто з надр і надійшло в державну скарбницю від державних і приватних промислів, а також окремих старателів 2,9 тис. т золота, у тому числі 90,7 % у результаті видобутку з розсипів; 8,8 % — із рудників; 0,5 % було виплавлено в результаті побіжного видобутку з інших комплексних руд. Доля золотого запасу Росії На початку Першої світової війни російська армія була поставлена перед необхідністю відступати й покинути окремі західні губернії. Німці підступили до Петрограда Потрібно було будь-що-будь зберегти державний золотий запас, який знаходився в Петрограді в коморах губернських контор Державного банку. Було прийняте рішення евакуювати золото в далекі від фронту тилові міста. У 1915 р. почалася евакуація державних цінностей з Петрограда до Казані й Нижнього Новгорода. Після революції до Казані перевезли золото з Воронежа, Тамбова й Самари, Курська, Могильова, Пензи й ін. Щоб чітко уявити собі наступні зміни в долі золотого запасу Росії, потрібно загалом відродити в пам'яті основні військово-політичні події у країні в 1918— 1920 pp. Після революції 1917 р. були обрані Установчі збори, до обов'язків яких входило вирішення основних питань державного життя. Більшість голосів одержали есери (Демократична партія соціал-революціонерів). Комуністи були в меншості. Установчі збори не затвердили декрети Радянської влади. Після першого ж засідання в січні 1918 р. комуністи закрили збори. Тоді депутати Установчих зборів переїхали до Самари та створили буржуазно-демократичний уряд — Комітет членів Установчих зборів (Комуч), що очолив боротьбу з Радянською владою. У березні 1918 р. Радянський уряд уклав у Бресті з Німеччиною та її союзниками кабальний мирний договір, відповідно до якого від Росії відійшла значна територія Європейської частини країни, і Росія була зобов'язана виплатити Німеччині контрибуцію в 246 т золота. Есери були категорично не згодні з таким мирним договором. У Першій світовій війні на боці Росії воювали частини чехословацького корпуса, які нараховували 45 тис. бійців. Вони воювали за звільнення Чехословаччини від австро-угорської окупації й не були згодні з Брестським договором. Командування корпуса домовилося з Радянським урядом, що корпус через Владивосток перейде у Францію й разом з іншими військами Антанти продовжуватиме брати участь у війні з Німеччиною та її спільницею Австро-Угорщиною за незалежність своєї Батьківщини. До літа 1918 р. військові ешелони чехів розтяглися по всій лінії залізниці між Сизранню, Пензою, Новосибірськом, Омськом й Іркутськом. На чолі корпусу стояв демократично настроєний орган — Російське відділення чехословацької національної ради. Чехословацькі керівники спільно з майбутнім президентом Т. Масариком у відповідь на настійну вимогу країн Антанти змовилися виступити проти Радянської Росії. 25 травня 1918 р. командуючий корпусом чехів підняв бунт, тому що країни, які входили до Антанти, брали на себе зобов'язання підтримати створення незалежної Чехословацької республіки. Корпус приєднався до військ Комучу й захопив ряд міст уздовж Транссибірської магістралі. 6 липня есери вбили німецького посла й підняли бунти в багатьох містах країни. Командуючий Східним фронтом есер М. А. Муравйов не захотів визнати Брестський мир із Німеччиною. М. А. Муравйов прагнув побудувати незалежну Приволзьку республіку й продовжувати війну з Німеччиною до переможного кінця, але невдовзі його розстріляли. З'явилася загроза захоплення Казані військами Комучу. Більшовицький уряд вирішив евакуювати золотий запас із Казані. Направлені сюди представники Радянського уряду встигли вивезти 4,6 т золота (100 ящиків). 6 серпня 1918 р. війська Комучу й чехословацького корпусу під командуванням полковника В.О. Каппеля зуміли захопити місто й золотий запас, який тут знаходився. Уже 16 серпня золото в кількості 500 т на двох пароплавах під особливою охороною, у складі якої знаходилися офіцери академії Генштабу, було відправлене до Самари для передачі Комучу. Але дуже швидко Червона Армія почала наступати на сили Комучу й чехів, звільнила кілька міст і підійшла до Самари. Під загрозою загибелі контрреволюція об'єднала свої сили, створивши новий уряд. Він увійшов в історію як Уфимська директорія. Військовим міністром призначили адмірала О. В. Колчака. У Сибіру також діяв білогвардійський уряд, що хотів забрати владу в Уфимської директорії. Наприкінці вересня Комуч почав спішно евакуювати золото із Самари в Уфу й потім в Омськ. Тут уже розташовувалися штаб і уряд адмірала Колчака, якого всі антикомуністичні угруповання та течії визнали верховним правителем Росії й керівником білого руху в Росії. Комуч із цим не погодився. Він боявся, що, якщо цінності перейдуть керівникові білого руху, відбудеться розбазарювання російського золота. Члени Комучу на своєму останньому засіданні 28 листопада 1918 р. звернулися до Чехословацької національної ради з проханням, прийняти золотий запас на зберігання віл імені чеського народу, а потім знову вручити його скликаним Установчим зборам або всенародно визнаному урядові. Але позначився вплив англійської місії, у результаті чого командування чехословацького корпусу вирішило перейти на бік О. В. Колчака й не заважати передачі в його розпорядження золотого запасу. Як державний діяч адмірал дбайливо поставився до схоронності золотого запасу, хоча йому й не вдалося запобігти певним втратам і навіть великим розкраданням. Золотий запас супроводжували чиновники Держбанку, які намагалися дуже точно прослідкувати рух золота. Дослідники зауважують, що ніякого розграбування золота не було, тому що діяла сувора звітність. Це підтверджується у відповідних документах, що збереглися в архівах Міністерства фінансів і Державного банку Росії. У листопаді 1918 р. ешелони з золотом прибули до Омська, і золотий запас помістили в Омському відділенні Держбанку Росії. Охороняв золотий запас загін особливого призначення, що підкорявся Міністерству фінансів білого уряду. В Омськ після прибуття ешелонів з казанським золотом йшло золото і з відділень державного й приватного банків Сибіру й Уралу. У травні 1919 р. група банківських працівників почала перераховувати золото, що надійшло в розпорядження, уряду О. В. Колчака. На всіх неушкоджених ящиках були перевірені пломби та печатки. Близько 400 ушкоджених ящиків і мішків із золотими монетами були перелічені в спеціальних приміщеннях. Згідно з обліковими даними, кожен ящик містив два мішки, у кожному з яких золотих монет було на 30 тис. руб. Після перерахування встановили, що всього в Омську знаходиться 505 т золота в російських й іноземних монетах, кружках і злитках. Крім того, тут було золото, що не було включене до державного запасу. Наприклад, золоті частини приладів, що належали Головній палаті мір і ваг, а також золоті самородки зі сховищ Гірничого інституту. У царського уряду знаходилося в Лондоні 440 т золота, за рахунок якого йому були відкриті кредити на придбання озброєння й обмундирування для діючої армії. Кредити дали можливість добре озброїти й забезпечити всім необхідним білу армію, яка розгорнула успішні бойові дії, спираючись на допомогу легіонерів чехословацького корпусу. За допомогою цього корпусу білі захопили основні міста Середньої Волги. Уралу й Сибіру Узимку 1919 р Червона Армія почала наступ Ьш в результаті боїв утра тили багато бойової техніки й озброєння Країни Антанти почали готувати війська О В Колчака до контрнаступу Вони посилено їх озброювали й давали все необхідне для ведення активних бойових дій Біла армія одержала і Великобританії обмундирування й спорядження на 240 тис солдат сотні тисяч гвинтівок, кулеметів і мільйони патронів до них Франція підвезла для білої армії 400 артилерійських гармат. 1700 кулеметів із боєкомплектами та ЗО аеропланів Тільки США дали арміям О В Колчака близько 400 тис гвинтівок, 1 тис кулеметів. 2 млн пар взуття й інші предмети Багато озброєння надійшло з Японії За все це треба було розплачуватися Представники адмірала намагалися відновити кредити під невикористаний залишок царського золота, раніше депонованого в Лондоні Під забезпечення цим золотом були відкриті кредити царському урядові Після Жовтневої революції 1917 р вони були закриті Відновити колишні кредити не вдалося, тому що виникли нерозв'язані міжнародні правові проблеми у зв'язку з тим. що Антанта. Японія га США гак і не визнали уряд О В Колчака Всеросійським, тобто правонаступником царського й Тимчасового уряду О Ф Корейського Тоді Колчак вирішує продати частину золотого запасу, шоб мати можливість фінансувати військові постачання Архівні дані підтверджують факти, що з комор Омського відділення Держбанку золото забиралося великими партіями шість разів і відсилалося у Владивосток для наступного пересилання в Японію, Францію, Великобританію та США За допомогою золотого запасу оплачувалося також постачання зброї добровольчій білій армії, яка під командуванням генерала A J Де ні юна вела боротьбу з Радянською владою на европейській частині Росії У жовтні 1919 р з Омська у Владивосток була відправлена партія золота вартістю 43,6 млн руб., тобто 33,7. У той час генералом Г М Семеновим при сприянні Японії створюється Забайкальська республіка, на потреби якої, а також на потреби своєї армії, генерал забрав золото, яке везли для навантаження на японські й американські кораблі Протягом серпня за допомогою отриманого через океан озброєння уряд білого руху зумів створити 15 нових полків, підготувавши їх для бойових операцій проти Червоної Армії Усього в білій армії нараховувалося до 400 тис чоловік Командування цієї армії також підтримували війська інтервентів Улітку 1919 р у Сибіру й на Далекому Сході знаходилося 120 тис солдатів і офіцерів із Японії, Франції, Великобританії та США Вони забезпечували тили білих армій, які готувалися до наступу. У перших числах вересня колчаківська армія та чехословацькі частини у яких була значна перевага в чисельності й техніці, перейшли в наступ і зуміли прорвати Східний фронт Червоної Армії Вона почала відступати. її підтримували партизани 14 жовтня 1919 р Червона Армія почала наступ Білогвардійці змушені були втікати Командири чеських частин негайно вели свої війська до залізничних станцій, захоплювали ешелони й ішли на схід 4 листопада Червона Армія захопила місто Ішим на території сучасної Тюменської області. Це був на той час основний залізничний вузол на шляху до Омська. У жовтні 1919 р коли наступ Червоної Армії продовжився, уряд О. В. Колчака переніс столицю до Іркутська. Передислокація Міністерства фінансів почалася 28 жовтня 1919 р 31 жовтня згідно з наказом адмірала золотий запас вивезли з Омського відділення банку й завантажили у вагони, які під посиленою охороною офіцерського складу були підготовлені до відправлення. Ешелон із золотом вирушив у Іркутськ 12 листопада, тобто за два дні до того, як в Омську була встановлена Радянська влада. Золото й охорону розташували в 40 вагонах. При цьому в 12 вагонах була охорона й супровідний персонал Ешелон із золотом під номером «Літер Д» повинен був йти з Омська у Владивосток. Уряд був переконаний, що золото вдасться вивезти за кордон Ще 4 листопада Міністерство шляхів сполучення білого уряду розпорядилося про безперешкодний пропуск потяга «Літер Д» до Владивостока по лінії Омської, Томської, Забайкальської та Кітайсько-Східної залізниць. Співробітникам Держбанку, які супроводжували золотий запас, були видані проїзні документи до Владивостока Штабний потяг О.В. Колчака й потяг із золотим запасом переміщалися надзвичайно повільно Залізничні станції та полустанки були забиті ешелонами з чехословацькими військами й вагонами з пораненими. Висланий уперед бронепоїзд розчищав дорогу чехам, які контролювали залізницю та пропускали насамперед свої ешелони 27 грудня штабний потяг і потяг .із золотом прийшли на станцію Нижньо-удинськ Треба було півтора місяця, щоб ешелони просунулися на дистанцію, яку у звичайних умовах потяг долає менше ніж за один день. У цей час в Іркутську повстали робітники, у результаті чого влада перейшла до місцевого уряду — Політцентру, що поєднував представників різних політичних партій Штабний потяг і ешелон із золотом знаходилися в Нижньоудинську до того, як було прояснене становище Командир чехословацького батальйону одержав інструкцію від союзників, згідно з якою.* потяг адмірала й ешелон із золотом союзні держави, тобто Антанта, беруть під охорону,* з першою нагодою ці потяги під прапорами Великобританії, США, Франції, Японії й Чехословаччини будуть відправлені з Нижньоудинська на схід,* станція Нижньоудинськ оголошується нейтральною зоною. Чехи повинні охороняти потяг і не давати можливості ввірватися на станцію місцевій владі та й збройним загонам, /* якщо трапиться збройне зіткнення між конвоєм адмірала та збройними місцевими загонами, необхідно роззброїти обидві сторони й надати адміралові повну волю дій Це можна було зрозуміти як відставку адмірала, якого союзники вже не вважали верховним правителем Росії Чехи спробували зміцнити оборону станції, щоб бути захищеними від імовірного нападу партизанів Охорона ешелонів була покладена на солдатів адміральського конвою, який нараховував 500 рядових і 60 офіцерів Одночасно під натиском Червоної Армії та сибірських партизанів колчаківські представники втратили владу в населених пунктах і містах, що були розташовані уздовж Транссибірської магістралі від Іркутська до Чити. 5 січня 1920 р О.В. Колчаком був підписаний наказ про передачу потяга з золотим запасом під охорону чехословацьких збройних сил. Того ж дня він підписав акт про відречення від верховного правління в Росії на користь" генерала А.І. Денікіна, який ще у квітні 1919 р. об'єднав під своїм командуванням Білу добровольчу армію, донські й кубанські козачі частини. Спираючись на допомогу Антанти, маючи 150-тисячне військо, він прагнув скинути Радянську владу. Генерал А.І. Денікін зажадав передати золотий запас у його розпорядження. Він хотів вивезти золото за кордон і депонувати його в приблизно рівних частинах під забезпечення кредитів у Великобританії, США та Японії. Уряд О. В. Колчака переконався, що вивезти золотий запас власними силами не вдасться, і тому звернувся до уряду США з пропозицією прийняти золото на зберігання. Американський уряд погодився прийняти золото за умови, що доставку його у Владивосток забезпечать чехи. Це зробити було практично неможливо, тому що робітники Іркутська й найближчих районів, яких підтримували партизанські загони, висували чехам ультиматум: або вони забирають свою охорону з ешелону, або робітники блокують подальше просування потягів із чехами в бік Владивостока. Як компроміс вирішили допустити до охорони ешелону з золотом невеликі групи партизанів. Союзники запропонували адміралові вивезти його під охороною чехів в одному з вагонів. Повністю вивезти всю-його охорону та все золото було неможливо. Соратники адмірала пропонували йому одягтися в солдатське вбрання й разом зі своїм ад'ютантом сховатися в одному з чеських ешелонів. Спочатку О. В. Колчак не хотів приймати ці пропозиції, але потім погодився з першою: по суті, адмірал і золотий запас стали заручниками чехів, а ті скористалися ситуацією. Чехи підкорилися Антанті та її вимогам вивезти адмірала й золото. У зв'язку із цим на вагоні О. В. Колчака були підняті прапори союзних держав: американський, англійський, японський, чеський й ін. Адмірал, якого запевнили в повній безпеці, розформував свій загін охорони й повністю покладався на закордонних заступників. Склалася дивна ситуація. Чехи стали основною силою, що продовжувала політику білого уряду. Колчаківські частини воювали з частинами Червоної Армії, але чимраз частіше ці бої закінчувалися втечею на схід. Чехи та словаки, не беручи участі в боях, перемішалися в потягах під захистом колчаківців, які відступали, і диктували умови про пропуск ешелонів. 15 січня 1920 р. до Іркутська прибув потяг, у якому були адмірал і супровідні особи, а вслід за ним прийшов ешелон із золотом. Порадившись з іншими союзниками, чехи почали шантажувати іркутський Політцентр. Вони заявили, що видадуть адмірала та його сподвижників за умови, що їм та іншим союзницьким військам будуть надані паровози й вагони до Владивостока, де їх уже чекали кораблі для подальшого слідування в Європу. Ешелон із золотом вони гарантували передати негайно, як тільки останній чеський ешелон піде з Іркутська. У день прибуття до Іркутська адмірала видали місцевій владі й помістили у в'язницю. 21 січня 1920 р. Політцентр Іркутська передав владу Військово-революційному комітетові (ВРК) Іркутської губернії. На чолі комітету стояли більшовики. У цей час до Іркутська йшла з боями велика група білогвардійських військ під командуванням генерала В.О. Каппеля, який командував свого часу об'єднаним загоном російсько-чехословацьких і сербських військ, які захопили зненацька Казань і золотий запас Росії. Цій групі необхідно було захопити Іркутськ і звільнити О. В. Колчака. 6 лютого по лінії залізниці був переданий наказ Іркутського ВРК. У ньому містилося попередження про недопущення просування потяга з золотим запасом по лінії Забайкальської залізниці. Щоб запобігти цьому просуванню, усі засоби були використані. Червоноармійські частини й партизани відбили атаку каппелівців; ВРК без суду засудив адмірала О. В. Колчака до розстрілу. 7 лютого вирок був виконаний, а останки адмірала спустили під лід р. Ангари. Цього ж дня була підписана угода про перемир'я між командуючими П'ятою радянською армією та чехословацьким корпусом. Радянське командування взяло J на себе зобов'язання сприяти евакуації чехословацьких військ, а чехословацьке ; командування — передати Іркутському ревкомові потяг із золотом при відході з і Іркутська останнього чехословацького ешелону. 22 березня 1920 р. потяг із золотом був відправлений на захід, назад до : Казані. 7 травня 1920 р. його вантаж був знову схований у-коморах Казанської j контори Народного банку РРФСР. З довідки, що була складена в червні "1921 р. Народним комісаріатом фінансів РРФСР, можна вставити, що за період правління адмірала О. В. Колчака золотий запас Росії скоротився на 235,6 млн руб., або 182 т, у тому числі було переправлено у Владивосток золота на 191 млн руб., як виходить з інших публікацій. Що ж трапилося з золотом, яке отаман Г. М. Семенов забрав у Читі з ешелону, що їхав з Омська до Владивостока? З вилученого золота не менше 3,8 т потрапило до японців. У січні 1920 р. прийшов з-під Іркутська загін генерала В. О. Каппеля, який зазнав невдачі, не захопивши місто й не звільнивши О. В. Колчака. Сам генерал під час походу загинув. Цей загін, у якому нараховувалося 15 тис. бійців, в основному офіцерів, з'єднався з козачими частинами отамана Г. М. Семенова, у результаті була сформована Далекосхідна армія (ДСА). На утримання цієї армії Г. М. Семенов виділив 39 ящиків із золотими монетами й злитками. У вересні 1920 р. Червона Армія підступила до Чити. Напередодні відходу з Чити Г. М. Семенов відправив партію золота на ім'я російського військового аташе в Токіо генерала Подтягіна нібито для того, щоб закупити зброю, хоча всі розуміли, що зброя ДСА не знадобиться, бо армія покинула територію Росії. Це золото було депоноване в японському банку «Йокогама слеші банк». ДСА під натиском Червоної Армії опинилася в Китаї. Командування 19 листопада 1920 р., уже після переходу російсько-китайського кордону, вирішило розділити отримані від Г. М. Семенова 39 ящиків золота. На військовій раді був і начальник тилу ДСА генерал П. П. Петров. Його син у 80-х pp. передав професорові Дипломатичної академії МЗС СРСР В. Г. Сиротину документи із сімейного архіву. Згідно із цими документами, військова рада ДСА вирішила розділити 39 ящиків на дві частини: 17 з них, де зберігалися золоті монети на суму 1050 тис. руб., передати командуючим чотирьох корпусів на непередбачені витрати, пов'язані з утриманням евакуйованих військ; 22 ящики, у яких лежали золоті монети й злитки на загальну суму 1270 тис. руб., через реальну загрозу захоплення їх Червоною Армією або китайськими грабіжниками, було вирішено передати під розписку главі японської військової місії на станції Маньчжурія. Виконання цієї операції доручили генералові П. П. Петрову. Перші спроби повернути це золото були здійснені відразу ж у грудні, щоб розрахуватися за військові постачання. Цінності не вдалося-повернути, а Р. Ілзоме виїхав з Маньчжурії, нічого не сказав російським партнерам про долю переданого йому на зберігання золота. У лютому 1920 p., у ті дні, коли Уссурійське козаче військо йшло з Хабаровська, полковник Савицький і військовий старшина Клок забрали з місцевого відділення банку 38 пудів, тобто більше 600 кг, золота Й передали його під розписку командирові японського піхотного полку полковникові Суті Останній видав розписку про прийом золота. До евакуації японца із Хабаровська золото було в генерала Ямаді, який потім передав його на зберігання в японський «Чосен банк». У жовтні 1922 p., коли японці евакуювалися з Росії, золото виправили до японського міста Симоносекі. Генерали Семенов, Петров і Подтягін у 20—30-х pp. пробували через суд повернути передане японцям золото. їх підтримали ліберальні кола керівних партій Японії. Вони обвинуватили колишнього військового міністра, а потім прем'єр-міністра Угакі у використанні російського золота для фінансування своєї консервативної партії. У цих колах відбувалася непроста політична гра проти генералів Квантунської армії. Японський суд знайшов у банках країни російські золоті активи, але задовольнити позов генералів відмовився, спираючись на відсутність офіційних повноважень для того, щоб розпоряджатися державним золотом. Існують докази того, що золото Роси японський уряд використовував у міжбанківських операціях. У 194S р. американська військова адміністрація ліквідувала «Йокогама слеші банк» і «Чосен банк» як пособників японського мілітаризму, однак їхнім спадкоємцем став створений американською окупаційною адміністрацією «Бенк оф Токіо», який злився з «Міцуба-бенк» і виявився в першій десятці найбільших банків світу. Ще в 1922 р. на всесвітній Генуезькій конференції, коли більшовики домагалися дипломатичного визнання в Заходу, то використовували наявні дані про привласнене державами Антанти золото з запасів, що були на зберіганні в Казані. На конференції піднімалося питання про визнання Радянською Росією довоєнних царських боргів. Росія наполягала на тому, щоб повернути й зарахувати для погашення боргу царське золото, що опинилося за кордоном. Російська делегація оцінювала це золото в 21S млн золотих монет, не враховуючи 60 млн, що уряд адмірала О. В. Колчака передав фірмі «Синдикат» й іншим приватним банкам для одержання кредиту на закупівлю зброї. Після пред'явлення претензій вирішили це питання відкласти на потім. Доля російського золота й інших цінностей цікавила багатьох колишніх державних діячів і вчених-істориків. Здійснював спроби визначити їхню вартість і колишній керівник фінансів Далекосхідної республіки О. І. Погребецький. На основі даних О. І. Погребецького і власних пошуків колишній міністр фінансів білого уряду В. І. Моравський підготував довідку про наявність російського золота за кордоном. Ця довідка була виявлена в архівах Гуверівського інституту війни, революції й миру в Каліфорнії. Використовуючи ці документи й результати власних досліджень, російський учений М. К. Аблажей і американський учений М. В. Моравський (син колишнього міністра) склали й опублікували в 1996 р. інформацію, у якій довели, що уряд О. В. Колчака в жовтні 1919 р. депонував 81,5 млн руб. золотом, основна частина якого була використана для оплати озброєння. Залишок складав, за повідомленнями емігрантської преси, приблизно 12—14 млн руб. золотом. У китайському місті Цинцикар генерал-губернатор заарештував у 1920 р. 350 тис. руб. золотом, а митниця китайського міста Харбін знайшла 6 березня 1920 р. 316 тис. золотих карбованців. Що ж трапилося з тією частиною золота, що зберігалася в Нижньому Новгороді? Його доля була пов'язана з мирним договором, який у березні 1918 р. Росія уклала з Німеччиною. Цей договір в історії мав назву «Брестський мир». Була укладена секретна угода, за якою Росія, що втратила за договором Білорусь, Україну, Прибалтику й частину Польщі, зобов'язана була виплатити контрибуцію в розмірі 245 564 кг золота. У вересні 1918 р. 93 т 536 кг були віддані Імперському банку Німеччини. Відправлення з Нижнього Новгорода до Берліна іншої частини золота були призупинені у зв'язку з революцією в Німеччині. Незабаром Брестський договір і угода до нього були Росією денонсовані. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні російське золото потрапило до рук французької армії. Командування окупаційних військ дійшло висновку, що це трофей Франції, але інші країни-переможниці з цим не погоджувалися. У результаті переговорів вирішили депонувати 93,5 т золота у французькому банку під контролем Великобританії, Франції та США. Згодом Великобританія та США перестали цікавитися цим золотом. При укладанні в червні 1919 р. договору між країнами-переможницями в Першій світовій війні й Німеччиною в його текст була включена стаття 259, де зазначалося, що золото в кількості 93,5 т належить Російській державі й зараз передається на зберігання у Францію. Вартість цього золота за сучасними цінами склала б більше 1 млрд дол. У 1963 p. статус цього золота юридично й фактично підтвердився договором на рівні урядів СРСР і Франції. Із цього золота 45 т російська сторона погодилася віддати для погашення старих російських боргів на користь Франції. Недавно була утворена експертна рада, що спільно з акціонерним товариством «Російське золото» досліджує документи, пов'язані із царським золотом, яке знаходиться за кордоном. У пресі вже була інформація про те, що тимчасовий буржуазний російський уряд, який керував країною в лютому—жовтні 1917 р., переправив до Швеції для закупівлі військового спорядження 3,7 т золота, що коштує за сучасними цінами близько 45 млн дол. Ще в 1928 р. Росія одержала підтвердження, що золото лежить у сховищі шведського банку. Сьогодні Росія почала визнавати царські борги, отже, вона може розраховувати на повернення своїх запасів золота. До того ж відомо, що частина цих запасів витрачалася на фінансування закордонних комуністичних і робітничих партій з метою активізації їхньої діяльності. Золото було передано через Народний Комісаріат із закордонних справ РРФСР. У результаті Комісаріат за період 1920—1921 pp. витратив 12 млн золотих карбованців, тобто 9,2 т золота. Золото відправлялося за кордон і надалі. Отже, жовтнева революція 1917 p., а також Громадянська війна й інтервенція країн Антанти стали причиною різкого зниження рівня золотодобування в Росії. У 1917 р. було добуто 28 т золота. Це майже вдвічі менше рівня 1914 р. У наступні роки рівень видобутку ще більше впав. У 1918 р. було видобуто 17,2 т, у 1919 р. золотодобувна промисловість була націоналізована, у 1920 р. видобули 3 т, а в 1921 р. — тільки 2,5 т. Після революції та Громадянської війни Росії необхідно було відновити й фактично заново створити золотодобувну промисловість. Для цього необхідні були неординарні рішення, у тому числі треба було ввести особливі пільги й переваги працівникам галузі. Але з часом уряд почав приділяти менше уваги золотодобувній промисловості. Зникли пільги, уведені для державних підприємств і артілей. Неодноразово проводилася реорганізація галузі, при цьому підприємства позбавлялися оперативно-господарської самостійності. Одночасно тривало скорочення чисельності інженерно-технічного персоналу у виробничих ланках: на рудниках і копальнях. Сильно виріс приплив іноземної валюти як плата за експорт нафти й газу, у результаті чого увага до золотодобувної галузі зовсім послабилася, що негайно на ній позначилося.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (04.03.2017)
Просмотров: 442 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: