РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Династія Габсбургів - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Провідною династією Європи у XVI-XVII- ст. була династія Габсбургів з її іспанською та австрійською гілками (7,181). Імперія Габсбурзького дому складалась практично без воєн. Початок династичним комбінаіям було покладено в 1477р. шлюбом Максиміліана Габсбурга з донькою бургундського герцога Карла Сміливого – Марією. Оскільки в якості приданого він отримав графство Франш-Конте, економічно найрозвинутішу область в Західній Європі – Нідерланди. Це призвело до суперечок з Францією. Одруживши свого сина Філіпа Австрійського на доньці Фердинанта Арагінського та Ізабелли Кастільської-Хуані Божевільній, Максиміліан розраховував і на іспанську спадщину. Донька Максиміліана, Маргарита була видана заміж за герцога Савойського. (13,46). В останні роки правління Максиміліана схід відігравав помітну роль у його політиці. Йшлося про підтвердження спадкових прав у землях корони Стефана і Вацлава, де тепер правила династія Ягеллонів.У 1516р. Фердинанд зробив відповідну заяву на Чехію і Угорщину. Тепер Угорська і Чеська спадщина становила разом з іншими спадщинами підставу для однаковою мірою популярного і злостивого сприймання Габсбурзької Імперії як утворення зліпленого з різних частин шлюбами. Це виявляється у відомій перефразованій цитаті Овідія “Хай інші ведуть війни, а ти,Австріє, щасливо одружуйся, бо володіння, що їх іншим дає Марс, тобі дає Венера”. Однак одруження ще нічого не вирішували. Тепер вимагалося вміння завойовувати або принаймні відстоювати території “щодо яких висувалися династійні претензії” (19,156-157). Однак легкість, з якою Максиміліан І, а згодом, Карл V здобули корони скількох країн, свідчить про те, що правлячі верстви цих країн в загальному самі прагнули виникнення імперії. (12,27). Ядром імперії залишалась Іспанія, що на 1516р. охоплювала володіння власне Іспанії, Південної Італії, Сицилії, Нідерланд, Франш-Конте, колонії Нового Світу. Вона стає політичним гегемоном Європи у XVI ст. Цей період охарактеризовувався для неї економічним розвитком. Населення країни складало в кінці XVI ст. 8 млн. чоловік, однак, за щільністю населення вона поступалась більшості країн Європи. 84% населення проживало в Костілії, а 15% в Арагоні, Каталонії, Валенсії, Наваррі. Різні райони Іспанії зберігали особливості свого історичного розвитку. В Арагоні ще панувало кріпостне право, В Каталонії через селянські повстання найважчі форми повинностей були ліквідовані. В Кастілії більшість селян були вільними. Важливі зміни переживають міста. В кінці XVI ст. нйбільшими серед них були Севілья (100 тис.), Толедо (35 тис.), Вольядолід, Мадрід, Гранада, Валенсія, Барселона, Сарагоса. За ними йшло біля 40 міст з населенням 10-30 тисяч. Більша половина з них була розташована в Андалусії. В Новій Кастілії переважали міста з населенням 5-10 тисяч. Міста Кастилії здавна були центрами ремесел. Найважливіші з них були вироби сукна, шовку, обробки металів і шкір. В центральних і рівнинних районах ремесло концентрувалося в великих містах з складною системою цехів і переважанням високоякісної продукції. В Старій Кастилії, до вплоть до XVI ст. цехи тут не отримали розвитку, за ініціативою короля вводитися цілі установи по виробництву сукна, де на найбільших підприємтсвах працювало до 300 чоловік (2, 232-233). Не дивлячись на ріст промисловості внутрішня торгівля в Іспанії розвивалась слабо. Імпорт перевищував експорт, в якому переважала сировина, продукти сільского госсподарства. Текстильна промисловість навіть в середині країни не могла здійснювати конкуренцію з голандською та англійською. Також розвитку внутрішньої торгівлі перешкоджали природні особливості Іберійського півострова: практично всі ріки течуть з сходу на захід, так же само розташовані і гірські хребти. До того ж економіка півночі орієнтувалась на торгівлю з Англією, Францією. Арагон, Каталонія з Валенсією знаходилися в орбіті середземномор’я, а економіка Костилії перепліталась з процесами колонізації Америки і колоніальною торгівлею. (2, 234-235). Адміністративна структура Іспанії відрізнялась громіздкістю, неефективністю. Загальні напрямки політики розробляла Державна рада, що виказувала королю свої рекомендації по важливих питаннях. Для системи рад характерна двоякість. Одні ради – по справах Кастилії, Арагона, Наварри, Італії – управляли певними територіями, інші з фінансових, військових та інших питань – виконували різні функції. Взаємодія між радами була майже відсутньою, що створювало складності в управлінні. При кожній з рад діяли чиновники з складним апаратом. Найбільш громіздкою була судово-адміністативна організація Кастілії. Кастілія з Наваррою, Арагоном, Каталонією, Майоркою і Валенсією складали королівство Іспанію. В організації виконавчої влади велучу роль грав інститут коррехідорів. Вони призначалися королем на кілька років і були знаряддям політики короля на локальному рівні. В колоніях і всіх некостильських землях, виконавча влада виконувалась віце-королями або намісниками (2, 242). Якщо Кастилія, була вірною королю, то інші території були далекі від соціальної єдності. Вон не тільки зберегли свої особливості управління і своїх віце-королів, але і підтримували дух сепаратизму, що проявлявся у привілеях і вольностях. Вони мали право не пускати на свою територію іноземні війська (навіть Кастільскі), не приймати чиновників-іноземців. Арагон навіть не вважав обов’язковим захищати кордони Кастілії (20,163). Важливу роль в управлінні країною гарли летрадо-чиновники з юридичною чи теологічною освітою. Величезне значення мали кортеси-аргани муніципального управління (2,243). Вони мали право затвердження податку, подавати петиції королю, при чому результати петиції повністю залежали від волі короля. В Арагоні, Каталонії кортеси мали ще право подавати скарги на королівських урядовців. Отже, кортеси могли боротися за дотримання привілеїв, але при цьому вони не повинні втручатися в область законодавства (20, 166). Карл І (1516/1557), онук, Максиміліана І Габсбурга виховувався поза межами Іспанії практично до кінця 1517 року. З моменту проголошення Карла іспанським королем (1516), управління Іспанією велося з Фландрії, знаходячись під впливом фламандців, згідно свідчень Дієго Монріке, єпископа з Бодахоса, що перебував в 1516р., в Брюсселі, Карл не знав ні одного слава по-іспанськи. (8,56). Невдоволення системою фаворитизму і проажем посад виразилося в скаргагх і петиціях поданих королю від різних міст (Бургоса, Саламанки, Вальдоліда, Леона) і навіть від імені королівської ради (1617). Прибуття короля з фламандцями ще більш напружило ситуацію. Так Адріан, кардинал Утрехта, будучи фаворитом короля, отримав посаду кардинала. Проти роздачі посад у 1518р. виступили кортеси Вальядоліда. Король змушений був дати змінити свою політику. Фаворит Карла V – Шьєвр розробив проект податку, яким мали обкласти дворян, які були вільні від сплати податку, а також добився від папи були, що зобов’язувала іспанське духівництво виплачувати на протязі трьох років 1/10 частину своїх доходів (20, 19-10). Тим часом вся увага Карла перекинулася на схід в Священну Римську імперію германської нації. Почувши наближення смерті Максиміліан І вирішив почати перебвиборчу кампанію щодо обрання свого старшого внука Карла імператором. Це могло бути логічним завершенням по створенню універсальної європейської імперії (13, 34). На початку XVI ст. “Священня Римська імперія германської нації” не мала ні загального управління, ні єдиного центру, ні столиці. В орбіту її панування, політичних впливів входила територія в центрі Європи, що межувала на сході з Польщею, Угорщиною, на півночі з Скандинавськими державами, на заході з Францією, на півдні її межі доходили до Середземномор’я і Адріатики. Імперія включала землі власне німецьких земель, сформованих що в Х ст. (Тюрингія, Саксонія, Баварія, Швабія), велику колонізовану зону на сході Центральної Європи, в Заельбі, спадкові володіння Габсбургів, Чехію, Ельзас, Швейцарський союз, який успішно з кінця XV ст.відстоював свою незалежність від імперії (28,34). В склад імперії входили області з власне французьким населенням – Артуа, дрібні північносхідні провінції. Франш-Конте, а також Мец, Туль і Верден (2, 16).і голландським населенням. Нідерланди займали територію сучасних Голландії, Бельгії, Люксембургу, деяких районів Півн.-східної частини Франції (2,260). По політичному статусу Імперія була монархією. Коолівська влада в Німеччині не була спадковою: німецькі королі вибиралися колегією курфюрстів з фамілій Габсбургів, Люксембургів, Віттельсбахів, а з 1438р. – тільки Габсбургів. Наймогутніші сили – курфюрсти намагалися не допустити спадковості влади імператора. Королівській владі протистояли могутні феодальні правителі. До кінця XV ст. прораховувалось близько 350 імператорських ленів: королівські васали, церковні ієрархи, графи, барони і ін. Перше місце серед імператорських членів займали курфюрсти “князі-виборці”, що мали право вибору і скинення короля. Це архієпископ Трірський (ерканцлер Бургундії), архієпископ Майнцький (канцлер Німеччини), архієпископ Кельнський (ерканцлер Італії), а також світські князі – пфальцграф рейнський (імперський стольник), герцог Саксонський (маршал), маркграф Бранденбурзький (імператорський казначей), король Чеський (імператорський виночерпій). Колегія курфюрстів була вищим органом імперської влади. Другими важливими полтичними органами були міста, що поділялися на підчинених імператору як сеньйору і “вільних”, завоювавших автономію. В кінці XVI ст. різниця між імперськими і вільними містами стерлася, оскільки вони володіли автономією. Згідно Мотрикулу 1521р. в Німеччині нараховувалося 85 вільних і імперських міст. До нищих імперських чинів належало рицарство, що вже втрачало політичний вплив. На межі XV-XVI ст. закінчується процес консолідації земських санових груп нищої знаті, патриціату, купецтва. Це виразилось у формуванні ландтагів певних територій. В компетенцію ландтагів входило забезпечення земського миру, обговорення податків, судова влада. Найважливішими органом Імперії були загальні зібрання знаті – Рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрсти, духовні, світські князі, імперські і вільні міста. Компетенція рейхстагу була широкою: питання війни і миру, заключення договорів, його повноваження охоплювали від порушеня установ проти розкоші і шулерства, до спроб впорядкування монетної системи, законодавства. “Священня Римська імперія” була лише тінню середньовічної Німецької імперії. Окрім німецьких територій в її склад входило багато слов’янських земель, а також областей з французьким, італійським, воллонським, угорським населенням (2, 55-57). Австрія, розташована на берегах Дунаю, володіла найбільш важливим і безпечним шляхом, що пов’язував східну і західну Європу. Країна займала положення на перехресті торгових шляхів, дуже рано виникли міста. Австрійські герцоги використовували свої переваги і завоювали слов’янські землі – Штірію, Карінтію, Крайну, Гродишки, Горицю. Під владу Габсбургів попали також Тіроль і розкидані дрібні німецькі володіння у верхній Швобії і Південному Шварцбальці – так звана передня Австрія. (2, 425). Всі ці землі стали ареною виборів. Передвиборча ситуація була надзвичайно складною. На титул римського короля претендували одразу три монарха: Карл І Іспанський, Французький король Франціск І і англійський Генріх VIІІ. Шанси на успіх останнього були мінімальними. За час воєн, які Англія вела проти Франції і Шотландії, більша частина грошей накопичена його батьком Генріхом VIІ було використано. Боротьба розгорнулась між Габсбургом і Валуа. І не просто між двома королями. Мова йшла не тільки про обрання чергового імператора, але і про те, як складеться ситуація в Європі. Намагаючись забезпечити підтримку Карлу Максиміліан намагався зміцнити зв’язкі з південно-німецьким Швабським союзом, доказував італійським князям і Риму, що він зможе захистити від турків, так як турки вже давно здійснювали набіги на прибережні міста Піденної Італії. Ситуація нерідко мінялась. Курфюрсти відкрито набивали собі ціну. Здавалося, що восени 1518р. 5 з 7 курфюрстів, включаючи Фрідріха Саксонського вже твердо висловлювалися в підтримку Карла. Але Максиміліан був живий і курфюрсти відкрито торгувалися. Так, Іахим Брандербурзький потребував у Габсбургів збільшення пенсії з 2 тисяч до 10 тисяч гульденів, а у французького короля з 8 до 12 тисяч. Для задоволення апетитів курфюрстів були потрібні гроші. В руках Франціска находився апарат державного оподаткування. Ліонські банкіри, які б не посміли йому відмовити у позиках, як монарху централізованої держави, що мав більше моживостей. Щоб перемогти, Максиміліан І звернувся до південно-німецьких і антверпенських банкірів – Вельзерів, Гахштеттерів, Гаумгартнерів, Тутерів. До Фугерів звернулися не зразу. Габсбурги розуміли, що з обранням Карла вони отримають до багатств Нового Світу, до рудників Іспанії, могли б повністю контролювати діяльність фондової біржі Антверпена. Обрання Францика І загрожувала Фургерам обмеженням на користь ліонських банкірів. Підкуповуючи курфюрстів, дипломатія Габсбургів водночас залякувала їх, малюючи картини можливого правління Франціска І: вільності ліквідовуються, найвищі посади займають французи, буде введено церковний податок. Однак німецькі князі бачили, що Франція володіє більш міцним апаратом примусу, ніж імперія, що не визвало захоплення у князів, в той час без німецьких солдат Габсбургам прийшлося б туго, а без згоди князів наймати їх вони не могли. Обрання Франціска І імператором загрожувало не тільки загостенням французько-габсбурзького суперництва, а й перенесенням його у Німеччину. (14, 18-31). Смерть імператора Максиміліана у січні 1519р., пригальмувала на якийсь час успіх. Існувала невпевненість, чи зможуть Габсбурги, величезна потуга яких наводила жах на курфюрстів, втримати імперську корону; крім того треба було налагодити стосунки німецьких спадкових земель Габсбургів з Іспано-нідерландськими володіннями; це питання було пов’язане з проблемою поділу земель між Карлом і Фердинандом. Фердинанд був більш симпатичніший німецьким князям, ніж замкнутий і незбагненний Карл. Але на користь Габсбургів було те, що піся трьох Габсбургів, які один за одним змінювалися на римсько-німецькому престолі, його претендування можна вважати легітимним (19, 157-158). До початку березня ситуація була неясною. Альбрехт Майицький, Фрідріх Мудрий і представники Чехії схилялися до Карла, архієпископ Трірський і курфюрст Бранденбурзький на сторону Франціска І, архієпископ Кельну і курфюрст Пфальцу вагалися. В ситуацію втрутився Генріх VІІІ, пообіцявши, що залптить більше. Але його посо БІчард Пейс в жаху повідомив про те, в яких масштабах ведеться підкуп. Боротися з Фургерами було безнадійним. Римський папа Лев Х зайняв невизначену позицію. Обрання імператорм Карла загрожувало перетворити Риську курію в стержень світової політики Габсбургів і і послаблення її ролі. Але і обрання французького короня, що ставив релігію під свою владу не обіцяло нічого доброго. Накінець курфюрсти зібралися у Франкфурті і вранці 29 липня, після месси проголосували. Сторону Франциска прийняли лиш Бранденбурзький і Трірський курфюрсти. Карлос І Габсбург став імператором Імперії під іменем Карла V. Що ж забезпечило йому перевагу? Не виключено, що результат значною мірою був вирішений позицією Фрідріха Мудрого і представників Чехії. Однак Яків Фуггер мав право у 1523р. написати імператору: “Відомо, із цього не робиться таємниця, що ваша величність без моєї участі не змогла б отримати імператорську корону”. З суми в 900 тися гульденів, Фуггери дали 543585. В нагороду за це вони отримали право рицарських орденів в Іспанії – Алькантари, Калатрави, Конпостелли. В 1530р. Раймунд, Антон і Ієрохім Фуггери отримали титули графів. (14, 31-34). Як тільки стало відомо про обрання Карла імператором, він відразу дав згоду навіть без дозволу кортесів, відправився в Німеччину. Ця подія викликала велике невдоволення у Іспанії, а також викликало невдоволення, що Карл прийняв титул “Високість”, до цих пір не прийнятий в Іспанії. Поїздка в Німеччину і коронація вимагали великих витрат. Субсидія кортесів 1518р. виявилась недостатньою. Було вирішено зібрати нову субсидію. Схвильованість, що панувала в Костилії і особливо в місті Таледо, призвели до скликання картесів в Сантьяго. Скликанням картесів король намагався припинити рух протесту, що зібрався в Тальдо, що звернувся 7 жовтня 1519 року до найбільших міст Костилії з наміром просити короля не покидати країну, не вивозити золотої монети і не роздавати державні посади іноземцям. Міська рада Толедо замість депутатів в картеси вислали лише представників. Ці представники зустріли короля в Вальядоріді, де король відмовився їх прийняти. В результаті відмови Тальдо охопило повтсання. 31 березня 1520 року відбулося відкриття кортесів в Сантьяго, де депутати Кордови, Леона, Вальядоліда, Сеговії, Самори, Гвадалахари, Сорії, Куенки і Мадріда відмовилися присягати королю поки він не виконає їх вимоги (20, 21-22). Одним з основних напрямків внутрішньої політики Карля були централізація. Цю політику підтримували міста, поки це не токнулось самоуправління самих міст. Найбільша кількість міст знаходилась в Кастилії, тому тут розпочався епіцентр повстання. В русі прийняли участь гранди, скориставшись для відновлення своєї могутності, зломленої абсолютизмом. Організатором повстання стало місто Толедо. Його очолили – аристократи Хуан де Паділья і Педро Ласо де ла Вега. В травні до нього приєдналася Сеговія, Тордесільяс, Самора, Бургос, Мадрід, Авіла. 24 липня в місті Авілв представники міст проголосили “святу Хунту”. Тепер Кастилія була в їх руках. Н перших етапах повстання, участь брали всі верстви населення . Було назначено Хуана де Поділью головнокомандуючим військом. Кардинала було скинуто, а королю було вислано список вимог. Вони вимагали скликання кортесів один раз на три роки без відома короля і уряд повинен відмовитися від права призначати президентів кортесів. Незалежність виборів, воля поглядів і непідкупність голосів – ось ці гасла висували комунари. (2, 238-239). Дворянство, на привілеї яких посягнули городяни, почало відходити від повстання. З боку короля їх було надано деякі поступки, а також використати ворожнечу між Толедо, Бургосом і схилити останнього а бік короля. Крім того, повстання почало набирати антифеодального характеру. Було оголошено, що привілеї, величезні помістя і розкіш грандів приводять до збідніння держави, тоді як місто є джерелом сили і могутності. Частина міст вийшла зі складу нерішучої, схильної до компромісу “Святої Хунти”. В жовтні 1520р. в Вальядоліді утворилось “Хунта Загонів”, що представляла найбільш радикальні погляди. Вона вважала себе вищою владою в Кастилії. Весною 1521р. вона видала маніфест, в якому проголошувалося, що “від тепер війна проти грандів, повинна вестися вогнем і мечем”. Одним з керівників повстання – Педро Ласо де ла Вега – зрадив повстання. 23 квітня 1521р. погано оргнанізовані і різнорідні по соціальному складу війська “Святої Хунти” потерпіли повну поразку під Вільяларом. Паділья та інші керівники повстання були страчені. Міста Кастилії припинили спротив, окрім Толедо, що стійко оборонялося під керівництвом вдови Падільї – Марії Пачеко, Бачучи безнадійність ситуації вони після 6 місяців спротиву, вступили у відносини з урядом і втекли в Португалію. (2, 240). Коли Карл з 4 тисячами німців повернувся в Іспанію, повстання було вже придушене. Подарував амністію учасникам за винятком 293 активних учасники. Приведено до послуху королівство стало знаряддям задумів Карла (2, 241). Повелитель стількох народів не хотів і не міг управляти тільки Іспанією. Необідність оборонятися від турок, протестант і французів змушувало його постійно жити поза Іспанією. Він на протязі свого сорокалітнього правління жив в Іспанії не більше 15 років. Він вичавлював її сили для свого панування над Європою, а в нагороду за це не давав їй нічого, окрім спустошливої слави (2, 242). Після Франкфуртських виборів імператора потрібно було врегулювати стосунки між Карлом і Фердинандом. У Вормському договорі 1521р. нижньо- і середньоавстрійські землі переходили до Фердинанда. За Брюссельським – Тироль, Вюртенберг і власне землі Габсбургів. Від тепер існували дві лінії дому Габсбургів: австрійсько-німецька і іспансько-нідерландська, якій належала римсько-нідерландська корона, якій через надмірне розширення Іспанії належало провідна роль. Австрійська лінія після одруження у 1521р. Фердинанда на Анні ягеллонці собі право на Чехію і Угорщину. Політика Карла V знаходилась в неподільному поєднанні з діяльністю дому Фуггерів. Габсбурги передали Феггерам своє манопольне право на отримання прибутків з гірських промислів у своїх володіннях. Їх монополія базувалась на феодальній системі, де основою фінансових дій були депозити і лихварство. Їх діяльність розвивалася на привілеях, а не на вільній конкуренції, опираючись на допомогу династії, носила не національний а міжнародний характер. В кінцевому результаті тсний зв’язок південнонімецького капіталу з феодальною системою зумовила орієнтацію його представників на союз з імператором в соціально-економічному суперництві в Європі (29, 108). Національна політика Габсбургів в час посилення протекціонізму і меркантинізму нанесла велику шкоду як економіці національних держав, так і імперії. Основу прибутку дому Габсбургів проявлялясь в поступленнях грошей з духовно-римських орденів в Іспанії, митні збори Нідерландах, неопосередковані оподаткування у Німеччині, гірські регалії, позики у лихварській кампанії. Володіння Нідерландами було необхідно як економічна основа. Вона щорічно давала 2 мільйони гульденів прибутку. Прибутки з Італії і Іспанії становили 1 мільйон і 0,5 мільйона гульденів. Утворення величезної Габсбурської держави невідворотньо зіштовхувало її з Францією. Франко-Іспанське суперництво за Італію перейшло у Франко-Габсбурзьке. Франція оточена з усіх сторін, вела боротьбу за саме існування. Ці обставини перетворили Італійські війні (1494-1559) в Європейський конфлікт.(13, 32-34). Італійські війни були стержнем відносин XVI ст. Отримавши початок, як війна Іспанії і Франції, в подальшому стали війнами між Францією і Імперією за гегемонію у Європі. Це був по суті перший загальноєвропейський конфлікт, адже окрім італійських держав, Франції, Іспанії, в них взяли участь Німецька Імперія, Англія. На хід і розвиток воєн відчувалась агресія Оттоманської Порти. На периферії конфлікту знаходились Шотландія, Польща, Данія і Москва. (14,36). У 1519р. рівновага порушилась на користь Іспанії. Володіння Карла V – Нідерланди, Німеччина. Австрія, Іспанія і Південна Італія оточують Францію смертельним колом. Єдиною дорогою, що переривала комунікації між Автрією, Німеччиною, Нідерландами та Італією і Іспанією була Ломбардія. Оволодіння Міланом стає необхідним для Карла і останнім подихом волі для Франції Італія знову стала ареною битв (21, 462). Імперія не могла претендувати на “універсальність” і змушена була залашатись конгломератом держав поки між її володіннями залишилася територія вільної Франції. Карл V на основі “подарунку” папи Боніфоція VІІІ оголосив Францію імператорською власністю. Папа Боніфоцій VІІІ (1294-1303) у боротьбі з Французьким кролем Філліпом ІV Красивим оголосив французький престол вакантним і надав його Альбрехту Габсбургу. “Подарунок” не був прийнятий, але в час Карла V і Франціска І став предметом воєн (27,14). Тому Франціск І рішив першим завдати удару і напав в 1521р. на Наварру та Італію. В цей період Карл міг розраховувати на підтримку папи Лева Х, Німецьких князів та Англії. Перший період війни (1521-1524) привів до втрати французами всієї Північної Італії, а англійці в союзі з Каролом V, спустошили північно-західні райони Франції. Карл отримав допомогу від Венеції і на його сторону прейшов найбільш могутній васал Франціска – герцог Карл Бурбонський. Другий період війни розпочинається захопленням у 1524р. Мілану Франціском та взяттям в облогу Павії. В Німеччині вирувала селянська війна, тому Карл не міг покластися ні на Англію, ні на брата Фердинанда (20,37). Третій період приніс рішучі зміни . Під Павію прийшов іспанський полководець Лейва з 12 тисячами німців і 8 тисячами іспанців. Він 24 лютого 1525 року розгромив французів, сам французький король попав у полон і був відвезений в замок Луханес в Мадрид. (28,166). Коли французи потерпіли розгром , Генріх VІІІ не отримавши гарантій на французьку корону і повернення позики в 150 тис. крон, схилився до союзу з Франціском. Ще в жовтні 1525 року добре освідомлений Протокотарій Карачіалло писав імператору “що Франція з Англією і Італійськими державами можуть об’єднатися з Турцією для виступу проти Габсбургів. (23, 62).” В свою чергу Карл V відказав Англії, бо сам остерігався посилення Англії (13,35). Короткочасне припинення війни намагалась використати Венеція з намаганням об’єнати Італію, однак задум було розгадано і іспанці маючи на меті покорити Італійців приєднали Міланське герцогство до Іспанської корони (21, 463). Скористатися перемогою імператор не міг бо платити солдатам було нічим, у Німеччині йшла селянська війна, Англія відійшла від союзу, а умови миру для Франції були надто важкими: відмова на претензії щодо Італії, уступлення Бургундії, повернення Карлу Бурбонському володіння у Франції, надати у розпорядження Карла армію. заключити шлюб між самим Франціском і сестрою імператора – Елеонорою. Однак, щоб звільнитися Франціск згодився на умови, підписавши 13 січня 1526 року Мадридський мир, який ніколи не був у Парижі ратифікований. Чи вірив Карл у вирішення цього питання? Точних доказів не має. Однак імператор почував себе носителем доброчинності рицарства. Та і селянська війна Німеччині хоч і пішла на спад ще не закінчувалась. Вирвавши у Реформації революційне жало, частина князів намагалася використати її на свою користь (13,36). Боротьба з Рефомацією забезпечувала союз проти імператора. Однак намір Габсбургів перетворити папство у стержень своєї політики протирічило інтересам пап, що не хотіли відмовитися від статусу духовного вождя, розуміючи, що залежність потягне за собою послаблення позиції (10,92). Зміст могутності короля привів до утворення в травні 1526 року між Францією, Венецією, Флоренцією, Міланом і папою союзу “Святої ліги” з підримкою Англії. Наміром союзу було звільнення Північної Італії, а випадку спротиву відвоювання Неаполя, звільнення дітей Франціска І, залишених як застави миру. 17 вересня 1526 року, Карл направив папі документ, де засуджував дії папи. Йому вдалося отримати від протестант 12 тисяч солдат під командою Георга Фрундсберга і об’єднати їх з армією герцога Бурбонського (20,38). Фрундесберг зняв облогу з Мілана, а 4 лютого 1527 року підійшов до Больньї, де папа Климент VІІ як глава ліги оголосив про її розпуск (13,36). Однак недостаток грошей, а також схільність німецьких солдат до бунту привели до падіння дисципліни в армії. Вийшовши з покори армія німців і іспанців рушила на Рим. 6 травня 1527 року Рим був взятий штурмом. Під час якого загинув герцог Бурбонський. Ввірвавшись в місто солдати не пощадили навіть церков. Папа закрившись в палаці Святого ангела місяць надавав збройний опір, а пізніше здався у полон (20,39). Карл V розглядав Климента VІІ як союзника, але ставив на другий план територіальні інтереси папи. Хотів падіння Риму імператор чи ні, але папа получив гарний урок на тему, в якому таборі він повинен бути (13,37). 29 червня 1529 року був підписаний Барселонський мир, зо якам папа зобов’язувався надавати ј прибутків на боротьбу з єретиками і пропускти війська імператора через папську область (13,37). Також папа відмовлявся на користь імператора від своїх найбільших міст в Північній Італії - П’яченца Парми, Модени, виплачував викуп у 400 тис дукатів, але так як платии було нічим то він ще півроку провів в Орвієтто як полонений поки Карл не простив йому борг (21, 465). Було заключено оборонний союз 25 грудня між імператором і папою, Венецією, Міланом і Совоєю. (20,39). За умовами заключеного в серпні 1529 роу миру в Камбре імперія признавала право Франції на Бургундію, а Франція відмовлялася від претензій на Італію, Фландрію, Артуа, зобов’язалась сплатити контрибуцію в 2 млн. золотих ліврів і надати збройну допомогу проти турків (13, 37). Хоча в умовах Камбрейського миру 1529 говорилося про збройну допомогу Франції і Англії проти турків ніхто з них не збирався дотримуватися умови (11,64). За миром у Камбре, папа, Совойя, Монферрат, Мантуя, Феррара стали васалами імператора; не юридичними васалом стала Флоренція. Міланське герцогство і Неаполітанське королівство стали Іспанськими володіннями. На початок 16ст. Турки міцно влаштувалися на Балканах перетворивши його на плацдарм для наступу у Європу. Дунай не міг бути постійним кордоном турків і Європи. Їх притягували нові території – Угорщина, Австрія, Польща. Вони рахували себе законними спадкоємцями появившихся після розпаду Золотої Орди ханств – Астраханського, Казанського і Кримського. Одначасно їх експансія поширювалась на території Азії і Африки. Проти турків складаються коаліції, де першу роль завжди грає Венеція. Якщо боротьба європейських держав з турками в ХVІ ст. носила оборонний характер, то Венеція намагалася наступати. Однак після невдалої війни (1463-1479) вона стала шукати нові шляхи на Схід. Турки залашилися далеко не байдужими намагань підірвати значення транзитних шляхів, що знаходилися в руках Венеції. Вони не тільки протидіяли Венеції і Генуї, але вели боротьбу з Португалією, що відкрила в 1498 році морський шлях в Індію. В правління Селіма І турки оволоділи Єгиптом, Сірією, Палестиною, Аравією. Селім узурпував право єгипетського халіфа зробивши себе главою Ісламу. На протязі 1514-1518 рр. турки оволоділи Курдестаном, частиною Закавказзя, Дагестаном і намагалися в 1538 році відправити флот з Червоного моря в Індію проти португальців. Османська Імперія часів Сулеймана ІІ (1520-1566) перебуваючи в зеніті могутності повела наступ на Європу (1, 6-7). Європа в момент наступу турок була розколотою. Сулейман 29 серпня 1521 року взяв Белград – Ворота Центральної Європи (24, 45). В липні 1522 року турки в кількості 400 кораблів оточили Родос, яким володіли рицарі – іонтіти (30, 114). 21 січня 523 Сулейман захопив острів Родос – ключ до Східного Середземномор’я (4, 45). В 1525 році було видно, що Сулейман І приготовляє похід на Угорщину. Оскільки король Людовік був союзником Габсбургів він звернувся папи Климента VІІ, Венеції, Англії, але безрезультатно. В результаті Лайош ІІ був робитий і загинув на полі битви під Мохачем 29-30 серпня 1526 року (9,73-74). Давнє суперництво між Ягеллонами і Габсбургами відновилося після згасання Угорської гілки Ягеллонів. Не зважаючи на укладені з Гобсбурами угоди Сігізмунд Польский зробив слабку спробу здобути королівство для своєї династії, а коли антигабсьбурзька опозиція обрала Яноша Запольяі на противагу Фердинанду І, позиція Сигізмунда була прихільнішою до Януша. Однак, обмін послами між Москвою і Віднем змусив Сигізмунда повернутися до дружньої політики з Габсбургами та прийняв пропозицію Фердинанда І одружити його дочку Єлизавету з його сином Сигізмундом-Августом (7,38). Уникаючи відкритого конфлікту ческі стани намагалися здійснити ькчесну гру, протиставивши Фердинанду князів Баварії, а також претендентів із свого середовища: Зденака Льва та Войтеха. Однак тягнути з виборами короля без ризику військової сутички з Габсбургами було неможливо і 24 жовтня 1526 року чеський Сейм обрав Фердинанда королем (23, 97). В Чехії для Фердинанда були більші перспективи ніж в Угорщині. Зрештою і в Празі не бракувало проблем – стани не визнавали спадкового права дружини Фердинанда Анни. Однак стани сусідніх земеь – Сілезії, Лужиці, Моравії, які небрали участь в виборах, підтвердили Фердинанда як правителя покладаючись на спадкові права Анни (19,182). Ндивлячись на обіцянку поважати привілеї станів, вже 1 січня 1527 року провелися перші ознаки централізації. У Відні були створені органи загальнодержавного значення – таємна, придворна, військова ради, а також чеська палата для управління королівським майном у Чехії. При призначенні чиновників король на зважав на думку станів, керуючись принципами вірності і таланту. Розуміючи ключове положення Чехії від станів Лужиць Сілезії, Моравії підкоривши останніх придворній палаті (23, 97-98). 16 жовтня 1526 року група угорських дворян вибрала в Пресбурзі (Братіслава) Фердинанда королем Угорщини. Однак більша частина дворян обрала королем Яноша Запальяі, магната Трансільванії і Словакії (23,98). Угорщина мала ще менше можливостей стати багатонаціональною державою, ніж Чехія. Після під Мохачем її сили були підірвані. Смерть короля розпочала уособиці. Основним претендентом на престол став Янош Запольяі, який володів 1/10 частиною Угорщини. Другим претендентом був Фердінанд, що спирався на частину угорської знаті, католицьку церкву і німецький патриціат угорських міст (18,228). Однак на даному етапі ситуація почала складатись не на користь Габсбурзького дому. Величезна міць Карла починала наводити жах і сформовувати проти нього коаліції, де основною ланкою була Франція. Зближення Франції з турками було першим наслідком її східної політики. У цій політиці французька корона під різними причинами уникала змоги допомогти угорцям. Турецька небезпека могла б у більшій мірі скувати сили Габсбургів, ніж можливий Габсбурсько-угорський конфлікт за престол. (9, 75-76). Османці теж бачили у союзі засіб перешкодити єдиній державі домінуючу роль у Європі. (4,45). Англія теж не виключалась із можливих союзників Стамбула. Дійсно, в цій ситуації Лондон настійливо шукав вигідних союзників, які б дали можливість боротися з Габсбургами. власне дипломатичними засобами. Коли ж у Європі стало відомо, що Янош опирається на допомогу турок, Генріх VІІІ не тільки не відмовив йому в допомозі але і рахував його єдиним законним королем Угорщини. Відмова від припинення агресивної політики невідворотньо приводила до зближення Франції і Англії з Турцією і Яношем (11, 64). Однак, на пропозиції Франції порвати стосунки з Габсбургами, Сігізмунд Август залишився прихильником короля через страх перед Габсбурзько-Московським союзом. Великі князі Москви – Іван ІІІ і Василій ІІІ теж мали великий зиск віз контактів з Віднем. Ці відносини піднімали їх статус як правителів і відкривали перед ними Західну Європу. Дружба з Габсбургами допомагала Москві долати ізоляцію (7,388). Фердинанд маючи перевагу у військовому відношенні, Відкинув ??? і зайняв толицю Угорщини Буду. 3 листопада 1527р Фердинанда коронували в Штульвайсенбурзі як правителя усієї Угорщини, бо турки після битви залашили країну, а Запольлі втік в Польщу. Проте намагання схилити турок до визнання прав Габсбургів на Угорщину зазнали невдачі. У 1528 році вони здійснили набіг на країну, а в 1529 році Сулейман здійснив похід на Австрію. (4,45). Турки зайняли майже всю Угорщину, спустошивши Австрію до Лінца і ввійшли в межі Словакії, де в ряді комітетів (Гонт, Новоград, Геллер) розмістилися турецькі горнізони. Словацькі землі створили віддільний осередок. Яношу Султан надав в управління тільки Трансільванію (18,228). Сулейман продовжив наступ аж до самого Відня. Оборону забезпечення 18 тисячна армія, в тому числі з чехів і іспанців під командою Ніклосса Зольна. Наприкінці вересня турки підійшли до міста, яке після невдалих штурмів вони 4 жовтня відступили (19, 184-185). У відповідь 131 року Фердинанд знову взяв Бууд. В 1532 році Сулейман знову повів війська в Угорщину, Взявши в облогу фортецю Гюнс, яка недивлячись на величезну нерівність сил під коандою хорвата Міклоша Юрічинча вистояло пред наступом турків (19,185). У відповідь на просьбу Карла V допомогти йому у війні з турками, англійський король доручив своїм послам у Римі задаи питання: “Чому імператор просить про допомогу проти турок, а сам піклується про зміцнення своєї монархії?” Не налякали Генріха VІІІ і погрози папи накласти кару на корролів Англії і Франції за їх відмову в участі в хрестовомо поході проти ісламу. Лондон, Париж найбільше боялися повної згоди між лютеранами і імператором. Однак, турки були відчутною загрозою для німецьких князів, тому вони завжди ішли назустріч Карлу в його просьбах допомогти. Імператор з свєї сторони теж пішов на поступки заключивши Нюрнберзький релігійний мир у 1532 році. Від тепер головною метою лютеранських князів у турецькій політиці було закріплення умов миру (11, 64-65). Небезпеку Оттолонської Порти відчула окрім Австрії і Іспанія. Напередодні турецького наступу на території Північної Америки, Іспанія володіла опорними пунктами в Тунісі, Тлемсені і Алжирі. Було чітко видно, що для скинення іспанської гегемонії, правителі цих земель постараються спертися на допомогу “братів по вірі” – турків. Карл намагаючись перетворити Західне середземномор’я у внутрішнє озеро Іспанії і першкодити нападам тулійського бея на Італію, очолив експедицію проти Тунісу, взявши у 1535 році місто, перетворивши його у опорний пункт на Африканському узбережжі. У відповід на ці рішучі дії в 1535 році було Заключено постійний договір між Портою і Францією, де французам також надавалися права вільної торгівлі по всій імперії. Заключення цього союзу було важливою подією. Це означало, що Франція залишалаєдиний фронт Європейських держав, спрямованих проти Туреччини. Цей пакт поклав початок її претензіям на роль захисника християн, що перебували під турецьким правлінням. За договором французи мали понести удар в Північній Італії, а турки в Південні Італії, через Албанію і Адріатику (30, 114). На противагу Габсбурги, Венеція і папа заключили союз “Святу лігу”, вирішивши нанести вирішальний удар на морі. Об’єнаний іспано-венеціанський флот під командою Андреа Доріа потерпів поразку в 1538 році біля міста Превезе від сил турецького флоу. Від тепер турки безумовно заволоділи усім Східним Середземномор’ям. Одночасно відбулась зустіч турків і іспанців по території Алжиру. Ситуація ускладнилась вступом у суперечку на стороні турків третьої сили – північноафриканських піратів (реїсів). Морські успіи турків і розгром іспанців під стінами Алжиру в 1514 році різко змінив співвідношення сил на морі, що призвело до встановлення турецького панування і в західному середземномор’ї (30, 113-115). Війська Фердинанда спробували завоювати місто Ессег, що було важливим пунктом у Угорщині, для походів ???, однак, зазнали поразки біля Горіана. Тепер не мав значення Вородський мир із Запольлі, укладений з Фердинандом у лютому 1538 року, за яким у випадку смерті Запольі, влада в Угорщині мала перейти до Габсбургів. Умови договору не було дотримано, бо прихильники Запольлі призначили після смерті у 1540 році королем його сина Яноша Жигмонта. Дві спроби Фердинанда завоювати місто Офен зазнали невдачі. Від тепер турки остаточно утвердилися у центральній Угорщині, а після невдалого контрудару маркграфа Йоахима Бранденбурзького у 1542 році завоювали найважливіші міста між озером Балатон і рікою Тисою (6,185). Одночасно оттолонський флот об’єднавшись з французьким, взяв в облогу Ніццу. Однак в цей час вже відчуається спад турецького натиску через погіршення відносин на сході з Іраном. На цей час вже виокремився поділ Угорщини на три частини, що став фундаментальним на півторастоліття. Королівська Угорщина охоплювала Північно-Західну Хорватію і деморкаційні угорські області на захід від озера Балатон. Північно-Східна Угорщина була володінням Запольлі, пізніше повелителів Семигорщини. А центральнна Угорщина з 1551 року із Теменським Банотом включно, підпорядковувалась як власне турецькій ??? (19, 185). Ще одною державою, яка могла утворити союз і унію Центральноєвропейських держав була Польща. При умовах турецької агресії актуальності набирала проблема польсько-угорсько-чеського союзу. Перед Польщею відкривалась можливість очолити боротьбу. Якщо б Польщі вдалося зіграти цю роль, австрійські Габсбурги нікоди б не змоли стати на чолі багатонаціональної держави в басейні Дунаю. Але такий шлях був можливий тільки у випадку, якби поляки відмовилися від політики східної експансії і тому інкорпорації Литви. Тому і закінчилась невдачею спроба формування союзу, навіть коли на престолах Чехії ( з 1417р.) і Угорщини (1490р.) опинився представник династії Ягеллонів – старший син Казимира ІV – Володистав. Однак поляки не підтримали цієї ідеї, навпаки Варшава звертала головну увагу на Схід, бо з смертю в 1492 році Казимира Ягеллоченжа польсько-литовська унія була розірвана (16, 168-169). Прогабсбурську політику у Польщі проводили два дуже впливові урядовці – коронний канцлер Криштоф Шидловський та підканцлер Томицький. Після їх сметрі, королева Бана, що завжди вороже ставилася до Габсбургів, переконала Сигізмунда виати їх дочку Ізабеллу за Яноша Запольлі і робили все щоб забезпечити підтримку його снові Жигмонту. Син Сігізмунда, Сігізмунд-Август, після смерті своєї дружини Єлизавети ,одружвся з Барбарою Родзивіл, що викликало шалену оппозицію з боку шляхти. В підсумку для протидії шляхті він став шукати підтримки у Габсбургів. У 1549 році через рік після сходження на трон, уклав з Фердинандом угоду, що містила зобов’язання кожної з сторін не підтримувати ворогів іншої. Так Польща Обрала прогабсбурський шлях (7,387). 40-і роки ХVІ ст. були важкими для Карла V. Не маючи – Шмалькоденського союзу, Франції і турків, він став шляхів для заключення миру з Стамбулом, що вів в цей час війну з Іраном. Для ситуації, що склалася, є характерним епізод, що відбувся на Рейхстазі в Шпейєрі у 1544році. У відповідь на заклик Карла V почати війну проти ворогів храстиянської віри – турків і французів, протестанські князі відповіли “Сумнівно, щоб король Франції був таким же ворогом християнської віри як і турки”. В березні 1545 року в Стамбул був відправлений посол Карла Вельтвік. Головною інструкцією була умова: поки існує перемир’я з Французами і Франція воює проти Англії, необхідно заключити мир з турками. Це полегшить боротьбу з протестантами, а можливо і з Францією. В цьому ж році мир було підписано. Хоч він і не означав повної нейтралізації конфлікту Австрії і оотолонської Порти, на кордонах на певний час настав споків. Карл V залишившись з основним суперником на Сході і Заході, від тепер остаточно припинив агресивну зовнішню політику, зосередивши основний акцент на внутрішній. Основним предметом зосередження уваги імператора “Священня Римська Імперія германської нації” (9,82). Імперія Карла V сформувалась на основі політичних шлюбів Габсбурського дому об’єднавши величезний конгломерат народів Європи – Іспанію, Австрію, Німеччину, Чехію, Угорщину, Італію, Нідерланди, Бельгію, опорні пункти в середземнму морі, колонії Нового Світу відомі пізніше під назвою Америка, та підкоривши своєму впливові Англію. Цей список можна поповнити державами прогабсбурського блоку – Данією, Польщею, Португалією, які бачцчи величезну силу і могутність, прагнули вступити у близькі дипломатичні відносини. Володар стількох народів, Карл V, будучи арбітром у вирішенні загальноєвропейських проблем, “християнський король”, пов’язаний відносинами з центром християнства – Римом, діючи по волі намісників Христа на землі – пап, намагався втілити ідею єидної монархії для всіх християн, яка мала стати “універсальною”, охопивши все населення Європи. Ця імперія могла консолідувати всіх християн у єдиний організм для протидії “ворогам Христа” – ісламу. Однак мораль, політика це речі несумісні. Величезну кількість народів, їх поглядів і принципів не можна було поєднати у одній державі з єдиними дя всіх умовами. Німці, іспанці, чехи, голландці, всі вони були різні як за етнічним складом так і за соціально-політчними положенням. Положення, яке було і так хитким, підточувало відношення Франції, що вела боротьбу з Карлом за гегемонію, використовуючи різкі методи для досягення мети, навіть союз з невірними. Остаточного удару створенню і розширенню імперії завдали німецькі протестанти. Карл V не міг збагнути і продумати, щоі в середовищі самих християн, об’єднаних однією вірою, може виникнути протиріччя і “нова віра” Лютера. Ця віра відкине старі догми і постулати церкви, які були умовами столітнього існування християнства і зможе оголосити старій вірі і Риму “священну війну”. Універсальність та єдність імперії вирішувалась тепер у самому епіцентрі імперії – Німеччині.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (24.11.2016)
Просмотров: 715 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: