РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Деколонізація країн Північної Африки - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Проголошення незалежності Лівії. Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Тунісі, Алжирі, Марокко (власне Магриб), Лівії, Мавританії й Західній Сахарі. Франція, що володіла більшістю з них, була скомпрометована поразками на першому етапі війни і вже не могла зберігати свій контроль над регіоном у незмінній формі. У ході Паризьких мирних переговорів було вирішено, що доля італійських колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як упродовж року після введення в дію мирного договору країн-переможниць з Італією. Після того як 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією набрала чинності, було створено спеціальну комісію в складі заступників міністрів закордонних справ США, Британії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання подальшого устрою італійських колоній. Після тривалих суперечок навесні 1949 р. вдалося досягти угоди про тимчасове збереження італійської присутності в Тріполітанії, де ще залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління відповідно Британії та Франції. Однак через супротив СРСР та арабських країн, у яких активно діяли лівійські еміграційні патріотичні організації, цей план не затвердила Генеральна Асамблея 00Н. Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі одразу ж виступив з вимогою об'єднанім Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни Національними зборами, в яких мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Підготовка до проголошення незалежності мала відбуватися під наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенусійї”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа – 1,76 млн. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.). Бідна природними ресурсами Лівія, подібно до Йорданії, змушена була зберігати тісний союз з Британією та дозволити розміщення на своїй території її військових баз, взамін Лондон погодився фінансово субсидувати новостворену країну. Згодом угоду про будівництво військових баз уклали з Лівією і США, а з відкриттям нафтових родовищ на поч. 60-х рр. майже ѕ території країни на украй пільгових умовах було віддано під концесії ТНК. Потік нафтодоларів сприяв зміцненню позиції конституційної монархії й дозволяв вирішувати численні соціальні проблеми. Але в надрах багатіючої країни визрівала змова, нитки котрої вели до підпільної організації “Вільні офіцери”, що була створена на зразок єгипетської. Військовий переворот, здійснений групою молодих офіцерів на чолі з 27-річним капітаном Муамаром Каддафі 1 жовтня 1969 р., виявився раптовим для короля Ідріса, що перебував на лікуванні у Туреччині. Коли король зрозумів, що монархія впала, він відрікся від престолу, емігрував до Єгипту і оголосив, що вважає себе звичайним лівійським громадянином. Там же, в Каїрі, Ідріс помер 25 травня 1983 р. у віці 93-х років. М.Каддафі, екстреміст за натурою, очоливши Раду революційного командування, жорсткою рукою приступив до здійснення радикальних реформ, керуючись при цьому власними уявленнями про благо народу. Свої позиції лівійський лідер виклав у 1973-1979 рр. у “Зеленій книзі”, де намагався переконати співгромадян у тому, що ідеї соціалізму закладені в ісламі й діють через систему прямої народної демократії – джамахірії. У рамках офіційного курсу на побудову в країні “дійсно соціалістичного суспільства”, що спирається на ісламські цінності, в Лівії була здійснена низка важливих реформ: націоналізовані нафтова промисловість, іноземні банки й компанії, підвищений мінімум зарплати, запроваджена безплатна освіта й медичне обслуговування, обмежена приватна власність на нерухомість, значна частка внутрішньої й зовнішньої торгівлі перейшла до рук держави. У березні 1977 р. була проголошена Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, офіційно скасовані держава, уряд і політичні партії, парламент у його класичній формі. Правом законодавчої ініціативи були наділені первісні народні зібрання, що об’єднують усе доросле населення країни за територіальним принципом, їхні секретарі й представники громадських організацій щороку збираються на сесії Загального народного конгресу для остаточного формулювання законів. Директиви лідера Революційного керівництва СНЛАД М.Каддафі обов’язкові для виконання. Спираючись на проголошену в “Зеленій книзі” “третю світову теорію”, лівійське керівництво енергійно підтримувало всі “антиімперіалістичні” збройні партизанські й терористичні угруповання, від палестинських до ірландських, створивши на своїй території бази для їхнього навчання й спорядження. У березні-квітні 1986 р. США, звинувативши Лівію в підтримці міжнародного тероризму, завдали ракетно-бомбових ударів по містам Тріполі, Бенгазі й Сирт. А в листопаді 1991 р. Велика Британія, США і Франція висунули до СНЛАД обвинувачення у причетності її громадян до вибухів американського і французького авіалайнерів у 1988-1989 рр. 31 березня 1992 р. Рада Безпеки ООН запровадила проти Лівії санкції щодо зниження рівня дипломатичного представництва, припинення військово-технічного співробітництва і авіасполучення. Через півтора роки вони були доповнені заморожуванням лівійських авуарів, забороною на експорт до країни окремих видів устаткування для нафтовидобувної промисловості та ін. Ситуацію вдалося частково розблокувати після того, як навесні 2001 р. М.Каддафі дав згоду на те, щоб два лівійці, підозрювані в організації у грудні 1988 р. американського авіалайнера, з’явилися на виїзну сесію шотландського суду в Нідерландах. Національно-визвольна війна в Алжирі. Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції активно вилинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-патріотичного руху. Алжирський революційний комітет під керівництвом Ахмеда Бен-Белли підтримував дружні стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями. У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт національного визволення, який також очолив Ахмед Бен-Белла, уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову допомогу. Силам повстанців протистояли 30 тис. солдат та жандармів, розквартированих у країні, важливим був і той момент, що саме в Алжирі, а Сідді-бель-Аббес, знаходилася штаб-квартира Іноземного легіону. Європейські колоністи становили 11% населення Алжиру і займали ключові посади в його господарстві. Алжир вважався частиною національної території Франції, тому більшість європейських поселенців не допускали навіть думки про його незалежність. Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Повстанці атакували військові та поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів. На думку радикальних діячів ФНВ, необхідно було "пролити таке море крові, якого б уже нічим не можна було засипати". У зв'язку з такою агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване в співпраці з ними мирне населення. До 1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. У свою чергу, повстанці відповідали не менш кривавими акціями проти французького населення країни. У 1955 р, бажаючи ліквідувати бази повстанського руху французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції". З цих районів виселяли все населення, нищили розташовані там криниці й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення поставок зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою “лінія Моріса”. На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака Сустеля кількість задіяних до антипарти-занських дій військ була збільшена до 225 тис. солдат та офіцерів. Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики "війни в місті". Головним форпостом ФНВ стала Казба — арабські квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну", влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у співпраці з ними арабів. Незважаючи на великі фінансові видатки, з якими було пов'язано продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. у Сахарі нафтових родовищ. Але попри постійну тактичну перевагу, французькі війська в Алжирі зустрілися з невдачами стратегічного характеру. Як і під час "брудної війни" в Індокитаї, в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та методів її ведення. Щоб захиститися від звинувачень, військові вдавалися до розпачливих пропагандистських кроків. Бажаючи продемонструвати журналістам відсутність довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були основним методом допиту полонених партизанів, генерал Массю, а згодом і численні офіцери його дивізії добровільно піддавали себе аналогічним тортурам. Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо із середовища лівоорієнтованої інтелігенції. Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили НАТО. З постійними протестами проти французької політики в Алжирі виступали арабські та азійські країни, лише з великими труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною Асамблеєю ООН рішення, яке б засуджувало алжирську війну. Побоюючись державного перевороту, президент Французької республіки Рене Коті у травні 1958 р. звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям. Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією сприйняли прихід до влади Ш. де Голля, однак уже під час першого свого візиту до колонії па початку червня 1958 р. генерал висловився за зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їхнього расового чи етнічного походження, і проведення конституційного референдуму. На референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення колонії проголосувала за план збереження Алжиру в складі Франції з одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд запропонував широкомасштабний план економічної розбудови Алжиру, зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь арабам, будівництво житла та створення робочих місць. Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль наприкінці 1959 р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р. було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників опитування в Алжирі та 75% - у самій Франції. Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери французької армії створили Організацію секретної армії, яка здійснила 21 квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик генералів-бунтівників відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови генералів, а ОАС, у свою чергу, організувала у наступні роки 13 замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру. Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності розпочалися а Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі 1 липня того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На референдумі 90% учасників проголосувало за відокремлення від Франції, але водночас Алжир погодився на трирічний перехідний період, упродовж якого Париж зберігав на його території свій військовий контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом подальшого вибору між французьким та алжирським, французи фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі. 25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (площа – 2,4 млн. кв. км, населення – 31 млн. чол. на 2000 р.), нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ. ФНВ взяв курс на побудову “соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу”, нова влада здійснила аграрну реформу, в ході котрої селяни за незначний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану землю. Націоналізація нафтових і газових родовищ певною мірою стабілізувала економіку країни, у відносно короткий термін були створені основи сучасної індустрії. Але вже наприкінці 70-х рр. 5-річні плани з настановою на індустріалізацію країни виявили неефективність державної економіки, котра до певного часу гасилася прибутками від нафти. Кооперативи та інші форми колективної праці на селі також стали нерентабельними, після евакуації 800 тис. колоністів самодостатній у продовольчому відношенні Алжир став задовольняти свої потреби у продукції сільського господарства лише на 30 %. З кінця 80-х рр. керівництво АНДР приступило до переведення господарства на рейки ринкової економіки, були зняті обмеження на іноземні інвестиції, включно з вивезенням прибутків, прийнято рішення про допущення іноземного капіталу у нафтогазову промисловість. У результаті здійснення у 1988 р. чергової аграрної реформи державні господарства соціалістичного типу були розпущені, а на їхній основі створено бл. 22 тис. дрібних кооперативів, частина земель була передана одноосібникам. Після прийняття у лютому 1989 р. нової конституції країни, що дозволяла багатопартійність, Алжир зіткнувся з фундаменталістською загрозою, коли на дострокових парламентських виборах у грудні 1991 р. перемогу здобув Ісламський фронт порятунку. Але військові анулювали результати виборів, заборонили ІФП, запровадили в країні надзвичайний стан і розгорнули бойові операції проти фундаменталістів, ті відповіли масовим терором. Лише в січні 2000 р. “Армія ісламського порятунку”, збройне крило ІФП, заявила про саморозпуск. Здобуття самостійності Тунісом і Марокко. Дещо інакше розвивався національно-визвольний рух у сусідньому з Алжиром Тунісі (163,6 тис. кв. км, населення – 9,5 млн. чол. на 2000 р.). Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили. У вересні 1945 р. було відмінено попередню цензуру преси, проведено вибори до французького парламенту, а через два роки створено Раду міністрів, що отримала частину повноважень колишньої колоніальної адміністрації. Але скликаний з ініціативи головної патріотичної партії “Нового Дестуру” (ств. 1934 р.) 23 серпня 1946 р. Національний конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни повернувся з еміграції Xабіб Бургіба. За його ініціативою "Новий Дестур" пішов на переговори з французьким урядом, відмовившись від вимог негайного проголошення незалежності. У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої автономії та арабізації адміністративного апарату країни. Однак Париж швидко відмовився від попередніх домовленостей і припинив переговори, підтвердивши спеціальною нотою 15 грудня 1951 р. своє бажання зберегти недоторканим режим протекторату в Тунісі. Після розриву переговорного процесу в Тунісі почалося формування збройного підпілля, "Новий Дестур" відмовився від політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної боротьби. Було створено партизанську Армію національного визволення. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня 1952 р. до Ради Безпеки ООН з вимогою примусити Францію надати Тунісу внутрішню автономію та визначити чіткий графік етапів надання повної незалежності. Франція відмовилася від обговорення цього питання, а у відповідь на терористичні акти Армії національного визволення європейські колоністи створили власну підпільну бойову організацію "Червона рука". Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних стосунків а Тунісом, оскільки до уряду країни було запрошено представників "Нового Дестуру", 9 грудня 1954 р. Армія національного визволення оголосила про припинення збройної боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. було укладено угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони. Переговори продовжилися на початку 1956 р. і завершилися 20 березня 1956 р. (День незалежності) підписанням угоди про повну самостійність Тунісу. Через 7 років Франція евакуювала свою військово-морську базу з Бізерти. Протягом усього періоду незалежності для внутрішньополітичного розвитку Туніської Республіки був властивий високий ступінь стабільності, що забезпечувався монополією на владу “Нового Дестуру”, який з 1964 р. називався Соціалістичною дестурівською партією, а з 1988 р. – Демократичним конституційним об’єднанням. Влада і президент (з 1987 р.) Зін аль-Абідін Бен Алі продовжують проводити політику “дозованої демократії”, діалогу з опозиційними партіями, залишаючи за ДКО виключне право на проведення демократичних перетворень. Виступи ісламської опозиції, очолюваної фундаменталістською партією “Нахда”, на поч. 90-х рр. були жорстко придушені, влітку 1992 р. на політичних процесах фундаменталісти отримали суворі вироки. Туніс посідає провідні позиції у “третьому світі” за рівнем комп’ютеризації, традиційно виступає експортером не лише кваліфікованої робочої сили, але лікарів, інженерів, викладачів у арабські й африканські країни. Французька колоніальна адміністрація в Марокко (446,5 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.) не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Погодившись у принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання в майбутньому. З огляду на посилення очоленого Партією незалежності (“Істікляль”) національно-патріотичного руху французи змушені були провести ряд реформ. Але незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопила головні міста країни. У наступному році тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження. Султан Мохаммед Бен-Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марокканських відносин. Але, відмовляючись вирішувати марокканську проблему комплексно, французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний антифранцузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Через 3 роки він був усунутий від влади і висланий на Мадагаскар. Новим султаном було негайно проголошено Мохаммеда Мулая Бен-Арафу, що користувався авторитетом, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у династичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. Французи арештували близько 20 тис. осіб, але не змогли опанувати ситуацію, лише з серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрибу. Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання, 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Бен-Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р, султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V. Таким чином, упродовж другої половини 50-х - на початку 60-х рр. усі країни Північної Африки звільнилися від колоніальної залежності. Незважаючи на конфлікти з Францією, якими супроводжувався цей процес, Туніс, Марокко й навіть Алжир зберегли нормальні стосунки з колишньою метрополією. Об'єднана з трьох колись незалежних частин Лівія нав'язала тісні стосунки з Великою Британією та США. Водночас країни Північної Африки почали відігравати самостійну роль у русі міжарабської солідарності та міжнародному русі неприєднання.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (03.11.2016)
Просмотров: 259 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: