РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Чехословацька республіка повоєнного часу. Економічний та політичний розвиток країни - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Чехословацька республіка повоєнного часу. Економічний та політичний розвиток країни План 1. Відродження Чехословацької республіки 2. Еволюція економічних структур 3. Вибори до Установчих національних зборів. Політична боротьба в суспільстві 4. Лютневі події 1948 р. Встановлення владної монополії комуністів 5. Література Відродження Чехословацької республіки Чехословаччина до 1938 р. була однією з передових країн континентальної Європи. Вона мала добре розвинену ринкову економіку, високий, як на той час, рівень життя, усталені демократичні інститути правової держави. Тому в післявоєнний період демократична альтернатива, в основі якої лежали традиції домюнхенської Чехословаччини, підтримана переважною більшістю народу, мала серйозні шанси на перемогу. Лідери ліберально-демократичних сил, на чолі з досвідченим політиком Е. Бенешем, орієнтувалися на Захід. З іншого боку, Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ), яка спиралася на величезну підтримку СРСР і свій власний престиж, здобутий у роки руху Опору, обстоювала альтернативу соціалістичного розвитку. Значної внутрішньої соціальної бази ця альтернатива не мала. Державно-політична система Чехословаччини включала в себе як традиційні, так і новостворені інститути влади. До Національного фронту чехів і словаків, створеного у березні 1945 р. за ініціативою СРСР, входили чотири чеські і дві словацькі партії: Соціал-демократична, Націонал-соціалістична, Народна, Демократична, КПЧ і Комуністична партія Словаччини (КПС). Складовою частиною фронту були також масові громадські організації, зокрема Революційний профспілковий рух, союзи молоді та ін. Програма Національного фронту передбачала остаточне визволення країни від гітлерівців, запровадження національного управління в акціонерних товариствах, на підприємствах, у банках, передачу землі селянам, забезпечення широких демократичних прав і свобод та рішуче викорінення фашизму. Коаліційний уряд Національного фронту очолив посол Чехословаччини в СРСР, лівий соціаліст 3. Фірлінгер. На місцях влада перебувала в руках національних комітетів, у яких до осені 1945 р. переважали комуністи. Пізніше вони були реорганізовані на принципах рівного представництва всіх партій. Широке коло повноважень, у тому числі й законодавчих, обіймав новообраний президент Е. Бенеш. Тимчасові національні збори були однопалатними й складалися з представників усіх політичних партій — 200 делегатів від чеських земель і 100 — від Словаччини. Виша влада у Словаччині деякий час залишалася у Словацької національної ради та її виконавчого органу — Корпусу уповноважених. Відносини центральних і словацьких державних органів регулювалися спеціальною угодою, яка обмежувала повноваження словацького керівництва у питаннях оборони, зовнішньої політики, торгівлі, фінансів тошо. Міністром оборони став безпартійний генерал Л. Свобода, командир 1-го чехословацького армійського корпусу. Новий міністр мав прокомуністичну орієнтацію, але більшість офіцерського корпусу була безпартійною або тяжіла до немарксистських партій. Хоча діяльність політичних партій у силових структурах була заборонена, комуністи контролювали армійські органи політосвіти, шо посилювало їхні позиції. Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки також очолили комуністи, які призначали своїх однодумців на посади референтів цих силових структур у крайових і районних національних комітетах. Отже, реальне співвідношення сил у системі органів влади було досить далеким від проголошеного принципу паритету. Це об'єктивно підвищувало роль Національного фронту як органу, покликаного забезпечити кожній із сторін контроль за діями партнерів по коаліції. На підставі декретів президента від 19 червня 1945 р. створювались Національний суд і народні суди для покарання нацистських злочинців, зрадників і колабораціоністів. Були засуджені члени уряду протекторату, керівники Словацької республіки на чолі з И. Тісо, чимало нацистських злочинців. Суди розглянули справи більше як 130 тис. чоловік, з яких 22 тис. були засуджені, а решта звільнені. За співробітництво з нацистами була заборонена діяльність Аграрної і глінківської Народної партій, а також багатьох профашистських організацій і спілок. У післявоєнній Чехословаччині відбулися значні демографічні зміни й міграційні процеси, пов'язані з міжвоєнним періодом та наслідками Другої світової війни. Трагічною сторінкою в історії країни було виселення в 1945—1946 pp. З млн. судетських німців, звинувачених у співробітництві з гітлерівським райхом. Уникнули цієї акції тільки антифашисти і ті, за кого поручалися чехи. Проте у 1947 р. згідно з указом президента Бенеша і їх виселили в центральні райони Чехословаччини. 1 млн. переселенців, що прибули натомість у Судети з різних районів країни, не врятували становише: колись квітуча й економічно стабільна земля занепала. Німцям лише в 1950 р. повернули чеське громадянство, а національною меншиною їх визнано лише в 1968 р. Відтак Чехословаччина стала, загалом, двонаціональною державою, де чехи і словаки становили 95 % населення (12,1 млн.). Еволюція економічних структур Після війни Чехословаччина переживала значні економічні труднощі. Матеріальні втрати, завдані країні війною, дорівнювали національному доходові довоєнної Чехословаччини за шість років. Виробництво промислової продукції становило лише половину довоєнного рівня. Сільське господарство було зруйноване. 19 травня 1945 р. президент Бенеш підписав декрет про запровадження національного управління майном німецьких та угорських власників, котрі співробітничали з окупантами. 10 тис. промислових підприємств, на яких працювало 1 млн. чоловік, стали державною власністю. Так було створено основу майбутньої державної економіки, закладено фундамент під розбудову соціалістичної держави. Ця власність стала плацдармом ліворадикальних сил для подальшого наступу на приватну власність у країні. 24 жовтня урядовим декретом націоналізовано основні галузі промисловості, банки, страхові компанії, що фактично підривало засади економічної свободи. Комуністам вдалося провести цей важливий для них захід до скликання Тимчасових національних зборів. Вони побоювалися, й очевидно небезпідставно, що це питання може бути надовго заблоковане депутатами від численних і сильних демократичних партій. До кінця 1946 р. 99 % підприємств енергетики, 77 % хімічної промисловості, 73 % металообробки, залізниці, радіомережа перейшли до рук держави. Проте значна частина промисловості залишалася у приватній власності: поліграфічна, легка тощо. Клас власників у Чехословаччині був численним, сильним і досвідченим, а тому наступ на нього комуністичних сил затягнувся на тривалий час. Улітку 1945 р. розпочалося поетапне здійснення аграрної реформи. На першому етапі були конфісковані землі німецьких і угорських власників та осіб, які співробітничали з окупантами. Ділянки землі (8 га орної і до 13 га загальної площі) передавалися малоземельним і безземельним селянам за символічну плату. Перерозподіл землі проводили селянські комісії із заінтересованих осіб. Проти такої практики виступили націонал-соціалісти й Народна партія. Вони вважали за необхідне збільшити наділи до ЗО га, підвищити плату за землю, засуджували насильницькі методи здійснення земельної реформи. Однак запропонований ними варіант не був підтриманий іншими політичними силами. Перший етап реформи в чеських землях завершився швидко, оскільки йшлося про конфіскацію земель на північному заході країни, звідки виселялися німці. У Словаччині реформа відбувалася повільніше. Фонд землі, що перерозподілялася у краї, був незначним, а малоземельних селян, що її потребували, надто багато. Восени 1945 р. було проведено грошову реформу й запроваджено прогресивне оподаткування. Вибори до Установчих національних зборів. Політична боротьба в суспільстві У січні 1946 р. Національний фронт прийняв рішення про проведення виборів до Установчих національних зборів. Передвиборча кампанія проходила за умов гострої політичної боротьби. КПЧ узяла курс на революційні соціалістичні перетворення, інші політичні партії, що критикували позиції комуністів, виступили на захист свободи, демократії, релігії, гуманізму, приватної власності. У Словаччині напередодні виборів відбулося різке посилення позицій Демократичної партії й зростання її чисельності, особливо після досягнення угоди з клерикальними колами, що мали величезний вплив у масах. Вибори до Установчих зборів ЧСР відбулися у травні 1946 р. В них взяло участь 95% населення. Напередодні виборів комуністи ініціювали деякі зміни до виборчої системи: право голосу дістали військовослужбовці строкової служби, віковий ценз знижено до 16 років, скасовано ценз осілості, позбавлено права голосу колаборантів. Зрештою, завдяки підтримці чеських і моравських селян, робітничого електорату промислових центрів та виборці в-військовослужбовці в комуністи в цілому по країні отримали 38 % голосів, більше, ніж інші партії. Великого успіху в Словаччині домоглася Демократична партія, за яку проголосувало 62 % словацьких виборців, КПС отримала лише третину голосів. Загалом комуністи здобули в Установчих зборах J14 із 300 місць. Керівники Національного фронту виступили проти змін у державних органах влади в Словаччині згідно з результатами виборів і змусили Демократичну партію до низки поступок. Обмежено права словацьких національних органів у вирішенні економічних і кадрових питань. Уряд очолив лідер КПЧ К. Готвальд, а з 26 міністерських крісел дев'ять дісталося комуністам. Цей хиткий консенсус як специфічна форма двовладдя тривав до лютого 1948 р. Урядова програма передбачала розробку нової конституції, здійснення дворічного плану розвитку економіки, збереження зовнішньополітичної орієнтації ЧСР на Радянський Союз. Курс комуністів на розширення державного сектора зустрів опір партії націонал-соціалістів, підтриманих Народною і Демократичною партіями. Внаслідок цього у програмі було зафіксовано положення про рівноправність усіх видів власності. Утім, боротьба між політичними партіями за вибір подальших шляхів розвитку країни тривала. Міністерство сільського господарства, очолюване комуністами, розробило серію законопроектів щодо перетворень у сільському господарстві, передбачалося, зокрема, обмеження норми землекористування (50 га). Усупереч опору опозиції, до літа 1947 р. більшість із цих законопроектів були затверджені Національними зборами. Міністерство юстиції, очолюване націонал-соціалістом П. Дртиною, навпаки, намагалося організувати передачу вже конфіскованих підприємств їхнім колишнім власникам, оскільки практика швидко показала, що націоналізовані підприємства нерентабельні й збиткові. Боротьба за повернення "конфіскатів" тривала аж до весни 1948 р. У 1947 р. Чехословаччину спіткав катастрофічний неврожай. 600 тис. тонн пшениці виділив Радянський Союз. Та це не зняло напруженості в суспільстві. Відбувся розкол у Національному фронті, загострилася міжпартійна боротьба. Демократичні партії, підтримувані президентом Е. Бенешем, орієнтувалися на Захід і виступали за прийняття "плану Маршалла". Комуністи та їх союзники, що орієнтувалися на Радянський Союз, навпаки, наполягали на завершенні соціально-економічних перетворень, остаточній ліквідації економічних позицій буржуазії. Усі події в Чехословаччині були зумовлені суспільною дилемою — соціалізм чи демократія. У багатьох подіях того часу позиція радянського керівництва виявилася вирішальною, зокрема щодо участі Чехословаччини в Паризькій нараді 12 липня 1947 р. з питань реалізації плану Маршалла. У цьому зв'язку прем'єр і ключові міністри кабінету були викликані до Москви, де Сталін і Молотов у грубій формі зажадали відмовитися від будь-якого співробітництва із Заходом. Міністр закордонних справ Чехословаччини Я. Масарик висловився з цього приводу так: "Я їхав до Москви вільним міністром, а повернувся сталінським лакеєм". Відтак, гостре політичне протистояння демократичних партій Чехословаччини, з одного боку, і комуністів — з іншого, на початку 1948 р. досягло критичної межі Лютневі події 1948 р. Встановлення владної монополії комуністів Переорієнтація політики Москви на форсоване просування компартій країн Східної Європи до встановлення монополії на владу означала відмову КПЧ від курсу на завоювання "більшості нації" і забезпечення, таким чином, перемоги на майбутніх парламентських виборах. До того ж ситуація складалася так, що результат виборів могли бути не на користь радикальних змін. Зокрема, праві партії за підтримки соціал-демократів змогли ізолювати комуністів в уряді й провести проти них кілька важливих рішень. Водночас вони планували виступити із заявою про недовіру урядові з метою формування нового кабінету. Відповіддю комуністів стала чистка державних структур від політичних опонентів, що проводилась Корпусом державної безпеки. Опозиція розцінила ці дії як акти свавілля й відповіла відставкою 12 міністрів — представників немарксистських партій, спровокувавши, таким чином, урядову кризу. Однак це не призвело до падіння кабінету, оскільки, відповідно до конституції 1920 р., для цього потрібна була відставка більшості міністрів, тобто 14. Керівництво КПЧ вирішило виборювати збереження уряду К. Готвальда за рамками парламентських методів. Прямого психологічного тиску, що межував із шантажем, зазнали лідери опозиції і навіть президент Е. Бенеш, яких залякували не лише організацією загального страйку, а й можливим уведенням на територію країни радянських військ, розташованих у Німеччині та Австрії. Проведенням 21 лютого стотисячного мітингу у Празі та багатолюдних маніфестацій на підтримку уряду Готвальда в інших містах країни комуністи розпочали наступ на опозицію. На заклик комуністів у країні відбувся одногодинний загальний страйк, в якому взяли участь близько 2,5 млн. чоловік. Розпочалося формування загонів народної міліції. Опозиційна преса була заборонена. Республіка опинилась на межі громадянської війни. Радянське керівництво підтримало непарламентські заходи чеських комуністів. До Праги прибув заступник міністра закордонних справ СРСР В. Зорін з метою підштовхнути Готвальда до подальших рішучих кроків. 25 лютого за умов наростання небезпеки кровопролиття президент Бенеш дав згоду на відставку міністрів-бунтівників і погодився на новий склад кабінету міністрів, в якому 8 з 14 міністерських портфелів належали комуністам. Прем'єром залишився К. Готвальд. Увечері того ж дня у Братиславі був створений Центральний комітет дії словацького Національного фронту. Так, на перший погляд конституційно, завершилася шестиденна урядова криза, у процесі якої кардинальним чином змінився характер влади у країні й була встановлена владна монополія Комуністичної партії. 10 березня 1948 р. на засіданні Установчих національних зборів була схвалена програма нового уряду. В ній наголошувалося на необхідності очишення державного апарату, політичних і громадських організацій від "буржуазних і ворожих народній демократії" елементів. На чолі Соціал-демократичної, Націонал-соціалістичної та Народної партій опинилися ліві. Лідери опозиції зазнавали всіляких переслідувань. Проте й такий "класовий" підхід КПЧ до колишніх політичних противників не задовольнив радянське керівництво, яке закидало лідерам компартії, що "розгром реакції не супроводжувався арештом її політичних лідерів, притягненням їх до суду й викриттям як ворогів народно-демократичної республіки". Уже в червні 1948 р. на базі програми та статуту КПЧ об'єдналися Соціал-демократична і Комуністична партії, а восени відбулося організаційне об'єднання КПЧ і компартії Словаччини. Інші партії та громадські об'єднання "визнали" керівну роль компартії і діяли лише як суто формальні структури. На парламентських виборах у травні 1948 р. керований комуністами Національний фронт чехів і словаків уперше виступив з єдиним списком кандидатів і здобув 89 % голосів виборців. На одному з перших засідань Національні збори схвалили нову конституцію ЧСР, в якій законодавчо закріплювались результати комуністичного перевороту. Президент Бенеш, який висловив незгоду з текстом нового Основного закону й відмовився його підписати, на початку червня пішов у відставку. Президентський пост зайняв К. Готвальд, а уряд очолив А. Запотоцький. Література 1. Вовканич І. I. Чехословаччина в 1945—1948 роках: Нарис історії перехідного періоду. Ужгород, 2000. 2. Волков В. К. Инстинкт самосохранения: советская партократия и "пражская весна" // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997. 3. Коровицына Я. В. Самая "бархатная" революция: "Чешский человек" на фоне общественных перемен // Славяноведение. 2000. № 3. 4. Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1988. 5. Мурашко Т. Февраль 1948 года в Чехословакии: Новые документы российских архивов// Международная жизнь. 1998. № 6. 6. Орлик И. И. Запад и Прага в феврале 1948 г. // Новая и новейшая история. 1998. № 2. 7. Февраль 1948 г. Москва и Прага в феврале: Взгляд через полвека. Москва, 1998. 8. Чеклина Т. Чехия: накопление неблагоприятных тенденций // МЭМО. 1998. № 9.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (04.03.2017)
Просмотров: 410 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: