РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Близькосхідний конфлікт - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії. Дивовижне культурне та, як популярно сьогодні говорити, цивілізаційне різноманіття зробили цей конфілкт одним із найбільш цікавих з точки зору дослідника. Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфілкті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання. Історичні мотиви конфлікту: На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого. Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності. Національні мотиви конфлікту: Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту. Політичний контекст конфлікту: Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід конфлікту від самого його початку. Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним. Основні етапи конфлікту: Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність) Суецька війна 1956 року Шестиденна війна 1967 року Війна на виснаження 1970 року Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року Громадянська війна в Лівані (1975-1990) Ірано-Іракська війна 1980-1988 років Ліванська війна 1982 року Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років Перша палестинська інтифада 1987-1993 років Війна в Перській затоці 1990-1991 років Друга палестинська інтифада 2000-2006 років Війна в Іраку 2003-2006 років Ліванська криза 2006 року Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту. Ми детальніше розглянемо деякі з основних етапів конфлікту, насамперед ті, що стосуються арабо-ізраїльського протистояння або є актуальними і сьогодні. Війна в Іраку 2003-2006 років розглянута нами окремо. Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність) 19 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН запропонувала План розподілу підмандатної території Палестини для одночасного створення там арабської та єврейської держав. План було піддано критиці обома сторонами, але євреї його прийняли, в той час як араби – відмовилися. Майже одразу після цього розпочинаються збройні сутички. Перша фаза війни – 29 листопада 1947 – 1 квітня 1948 року. В цей період відбуваються здебільшого масові заворушення, демонстрації та спорадичні спалахи насильства в Палестині. В країні все ще перебувають британські війська. Станом на квітень 1948 року загинуло близько 650 євреїв, 670 арабів та 46 британців. Друга фаза війни – 1 квітня -15 травня 1948 року. Цей етап війни характеризується масовим систематизованим насильством. З обох сторін діють регулярні війська, здійснюються операції та масові чистки. В цей же час відбуваються перші спроби досягти перемир’я. Третя фаза - 14 травня – 11 червня 1948 року. 14 травня проголошено незалежність Ізраїлю. Наступного дня сили арабських держав атакували Ізраїль. Розпочалася найважливіша фаза війни. Арабські сили нараховували спочатку близько 25000 – 1000 ліванських, 5000 сирійських, 5000 іракських, 10000 єгипетських та 4000 трасйорданських солдатів. Крім цього, в агресії взяли участь загони з Саудівської Аравії, Лівії та Ємену. Пізніше кількість військ арабських держав було доведено до майже 60000. Ізраїль виставив армію у 29000 чоловік, яку згодом було збільшено до 110000. Найбільш інтенсивні бої розгорнулися в Єрусалимі та за шосе між Єрусалимом та Тель-Авівом. Поступово ізраїльські війська розширили територію під власним контролем, захопивши землі, що за Планом розподілу мали відійти до арабської держави в Палестині. З 11 червня між сторонами діє тимчасове перемир’я. Четверта фаза – 8-18 липня 1948 року. Відновлено військові дії. Ізраїльські сили проводять три великі наступальні операції, захоплюючи додаткові території. Із 18 липня діє друге тимчасове перемир’я. П’ята фаза – 15 жовтня 1948 – 20 липня 1949 року. В ході цієї фази Ізраїль проводить ще декілька наступальних операцій, Генеральна Асамблея ООН приймає Резолюцію 194, звертаючи увагу на проблеми біженців та закликаючи сторони до примирення. На початку 1949 року Ізраїль підписує серію окремих двосторонніх угод про перемир’я. Підсумки війни. В ході війни Ізраїль не лише відстояв своє право на існування, але й захопив частину арабських палестинських територій, встановивши загалом контроль над 78% території Палестини. Лінія припинення вогню отримала назву «Зелена лінія». Сектор Газа було окуповано Єгиптом, Західний берег річки Йордан – Трансйорданією. Втрати Ізраїлю у війні – близько 6400 чоловік (1% від загального населення). Втрати арабів оцінюються від 5000 до 15000 чоловік. Близько 711000 палестинців, що складає приблизно половину загального населення, стали біженцями. Суецька війна 1956 року Суецька криза – війна між Єгиптом з одного боку та коаліцією Ізраїлю, Франції та Великобританії з іншого, що тривала протягом жовтня 1956 – березня 1957 років. Війну було спровоковано націоналізацією Єгиптом Компанії Суецького каналу, яка належала спільно Франції, Великобританії та Єгипту і управляла на той час дуже важливим для економік Франції та Великобританії транспортним шляхом. Незабаром після націоналізації було оформлено коаліцію між Ізраїлем, Францією та Великобританією. Хід конфлікту: 29 жовтня 1956 року Ізраїльська армія атакувала Сектор Газа та Синайський півострів, швидко окупувавши їх. За погодженим планом, Франція та Великобританія запропонували замінити ізраїльські війська власними, на що Єгипет не погодився. Тоді було розгорнуто наступальні операції двох європейських держав. Загальна кількість військ коаліції наближалася до 250000, з яких 175000 були ізраїльськими, 45000 – британськими і 35000- французькими. Армія Єгипту налічувала близько 300000 солдатів. Франція та Великобританія зосередили велику кількість авіації на Мальті та Кіпрі, за допомогою якої розпочали 31 жовтня бомбардування території Єгипту. У відповідь Єгипет затопив декілька десятків суден, перекривши у такий спосіб рух через канал до початку 1957 року. В листопаді, після бомбардувань, розпочалися спроби британських командос захопити лінію узбережжя, результатом чого стала позиційна боротьба та зростання кількості втрат. Із самого початку війни Франція та Великобританія відчували тиск світової спільноти до пошуку умов перемир’я. Саудівська Аравія запровадила проти них нафтове ембарго. Однак важливішою була позиція США. В їхніх ідеологічних інтересах було якнайшвидше припинити конфлікт, який спровокував різку реакцію всього Третього світу. З цією метою США не стали підтримувати дій Франції та Великобританії, пригрозивши навіть останній економічними проблемами. Внаслідок цього британський прем’єр-міністр Антоні Іден пішов у відставку, а в березні 1957 року сили коаліції відведено. Канадський міністр закордонних справ Лестер Персон запропонував план із врегулювання кризи за допомогою розміщення миротворчих сил ООН, за що пізніше отримав Нобелівську премію миру. Підсумки війни. У 1957 році ізраїльські війська було відведено з Синайського півострова, і їхнє місце зайняли миротворчі війська ООН. Пізніше Єгипет розпочав ремілітаризацію Синаю та вимагав виведення миротворчих військ, що привело до Шестиденної війни 1967 року. Криза також засвідчила остаточний занепад колишніх європейських метрополій. Крім цього, очевидними стали протиріччя між європейськими великими державами та США, що стимулювало розвиток процесу євроінтеграції. На Близькому Сході Суецька криза розглядалася як перемога Єгипту та призвела до зростання арабського націоналізму. Шестиденна війна Шестиденну війну називають ще Червневою війною. Вона тривала лише шість днів, із 5 по 10 червня 1967року. Війна була превентивною відповіддю Ізраїлю на зростання військової активності Єгипту біля кордону між ними та вимогу до миротворчих сил ООН залишити Синайський півострів. Крім того, Єгипет закрив Тиранську протоку для кораблів Ізраїлю. Все це в травні призводить до зростання напруженості в регіоні та ланцюгу мобілізацій. Конфлікту передувала серія дипломатичних торгів, здебільшого між арабськими державами, метою яких було створення якомога більш широкої антиізраїльської коаліції. Співвідношення сил та стратегічна ситуація в регіоні в короткостроковій перспективі складалися на користь Ізраїлю. Єгипетські збройні сили номінально налічували близько 150000 солдатів, але майже половина їх воювала у громадянській війні в Ємені, що тривала на той час. Йорданія налічувала 55000 солдатів, частина яких також воювала в Ємені. Сирія могла виставити 75000. Загальна кількість ізраїльської армії перевищувала 260000 солдатів, військовий дух яких набагато перевищував арабський. Крім того, армія Ізраїлю була краще технічно оснащена та мала відмінних командирів, частина яких стали національними героями після війни, включаючи голову Генерального Штабу Іцхака Рабіна та генерал-майора Аріеля Шарона, які пізніше ставали прем’єр-міністрами Ізраїлю. Хід війни: За таких умов 5 червня Ізраїль наносить превентивний удар по позиціях єгипетських військ. В ході т.зв. «Операції Фокус» - першого етапу кампанії – було знищено основні аеродроми єгипетської авіації навколо Синайського півострова. На аеродромах та в повітрі за перший день операції знищено 452 літаки арабських армій, здебільшого винищувачі МіГ-21, Міг-17; бомбардувальники Ту-16 та Іл-28; транспортні літаки Іл-14 та Ан-12. Ізраїль при цьому втратив лише 19 літаків. Після цього основні операції армії Ізраїлю здійснювалися за допомогою танкових ударів. Протягом чотирьох днів єгипетські війська були розбиті вщент, і Синайський півострів повністю опинився під контролем Ізраїлю. На іншому фронті – йорданському – війська Йорданії, в силу домовленостей із Єгиптом, перейшли 5 червня у наступ, захопивши частину Єрусалима. За два дні Ізраїль силами трьох бригад витісняє йорданські війська з міста. Програвши згодом і Дженін-Наблусську битву, вони відходять за річку Йордан. На сирійському фронті протягом перших чотирьох днів війни тривають обміни артилерійськими ударами. Після цього швидким наступом ізраїльтяни захоплюють Голанські висоти. 9 червня всі сторони конфлікту отримують вимогу Ради Безпеки ООН припинити вогонь. Наступного дня війну завершено. Підсумки війни. В ході Шестиденної війни Ізраїль завдав розгромної поразки коаліції арабських держав. Він захопив стратегічно важливі території: Сектор Газа, Синайський півострів, Голанські висоти та Західний берег ріки Йордан. З того часу лише Синайський півострів повернуто Єгипту за результатами Кемп-Девідських угод 1978 року. На захоплених територіях проживало близько 6 мільйонів арабів. 22 листопада Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію 242, якою закликав Ізраїль вивести війська з окупованих територій. Війна на виснаження Відновивши власний військовий потенціал після Шестиденної війни за допомогою радянської техніки та інструкторів, Єгипет поставив за мету повернути контроль над Синайським півостровом. З цією метою у червні 1968 року він напав на Ізраїль. Війна тривала два роки і завершилась без територіальних змін. Хід війни: В червні 1968 року єгипетська артилерія розпочинає тривалі обстріли позицій ізраїльських військ на східному боці Суецького каналу. Канонада триває до жовтня, коли операцією ізраїльських командос у відповідь знищено єгипетську електростанцію, що на декілька місяців призупинило бойові дії. В листопаді було оголошено перемир’я, яке було порушено Єгиптом в лютому 1969 року. За час його дії Ізраїль створив т.зв. лінію Бар Лев – систему фортифікації вздовж каналу. В березні 1969 року розпочинається нова хвиля масових обстрілів позицій ізраїльської армії. До ударів долучаються радянські літаки Міг-21. У відповідь Ізраїль здійснює серію авіаційних нальотів на позиції єгипетської армії, майже повністю знищивши до кінця року її систему ППО. Крім того, Ізраїль відповідає артилерійськими ударами, результатами яких буди численні жертви серед населення. Беззахисність Єгипту перед ізраїльськими ВПС змушує СРСР шукати переговорів із США, які розпочинаються 17 жовтня 1969 року. Однак план Роджерса, запропонований в грудні, який передбачав виведення ізраїльських військ з Синайського півострова в обмін на єгипетські гарантії миру, було відкинуто обома сторонами. В січні 1970 року Єгипет домовився із СРСР про постачання радянської зброї та допомогу радянських радників. Протистояння продовжувалося. За допомогою СРСР Єгипет відновив свою систему ППО біля каналу. Прикриття радянськими літаками було надійним, оскільки ізраїльські пілоти отримали наказ не вступати в протистояння з ними. Однак, коли рейди радянських МіГ-21 почастішали, ізраїльські ВПС почали їх атакувати. У великій повітряній битві 30 липня 1970 року було збито 5 радянських винищувачів, 3 пілоти загинули. Незважаючи на все це, нова система ППО Єгипту була ефективною. За її прикриттям можна було знову наблизити артилерію, погрожуючи ізраїльським позиціям вздовж каналу. З огляду на це, в квітні 1970 року продовжилися мирні переговори, на цей раз за посередництва США. 7 серпня було підписано перемир’я. Невдовзі Президент Гамаль Абдель Насер помер від серцевого нападу, а його місце зайняв Анвар Садат, який розпочав підготовку до Війни Судного дня. Війна Йом Кіпур (Війна Судного дня) Війна Йом Кіпур називається ще Жовтневою війною, майже як Велика соціалістична революція 1917 року в Росії. Війна між Ізраїлем та коаліцією арабських держав тривала з 6 по 26 жовтня 1973 року, розпочавшись на іудейське свято Йом Кіпур агресією Єгипту на Синайському півострові та Сирії на Голанських висотах – територіях, втрачених арабськими державами внаслідок Шестиденної війни 1967 року. Після короткочасних успіхів арабських армій, викликаних несподіваністю атаки, Ізраїль перехопив ініціативу, відрізав наступаючи єгипетські армії і домігся сприятливих умов перемир’я. Війна стала природним наслідком зовнішньої політики Президента Єгипту Анвара Садата, який змінив Абделя Насера. Починаючи із 1972 року, Єгипет значно підсилює збройні сили, закуповуючи в СРСР винищувачі МіГ-21; ракети класу «земля-повітря» SA -2, SA-3, SA-6, SA-7; танки Т-55 та Т-62. Арабські країни Близького Сходу утворюють коаліцію, готову розпочати війну проти Ізраїлю. Ядром коаліції були Єгипет та Сирія. Помилки ізраїльської розвідки зменшили готовність Армії оборони Ізраїлю до відбиття агресії. Внаслідок цього, атакувавши в день свята, коли євреї традиційно не займаються будь-якою роботою, армії Єгипту та Сирії досягли ефекту повної несподіванки. Хід війни: Уроки минулих війн змусили Єгипет підсилити ППО власних позицій, а також насичити наступаючи війська протитанковою зброєю. Результатом таких заходів стало зменшення ефективності танкових контратак Ізраїлю, до яких він вдався, відійшовши від шоку несподіваної атаки власної лінії укріплень. Крім того, ізраїльська авіація, найсильніша в регіоні, була частково паралізована розгорнутими Єгиптом радянськими комплексами протиповітряної оборони. Епізодичні атаки танкових військ Ізраїлю в перші дні війни завершилися численними втратами. Синхронно із атакою єгипетських військ, сирійська армія силами 5 дивізій (близько 45000 солдатів, 1200 танків та 300 літаків) перейшла в наступ на Голанських висотах, які захищалися двома ізраїльськими бригадами (4500 солдатів та 180 танків). Оскільки ізраїльська армія була змушена воювати на два фронти, сирійці змогли вже 7 жовтня вийти на півдні Голанських висот до тих рубежів, які вони займали до 1967 року. На півночі, однак, їхній наступ було зупинено. Ізраїльський контрнаступ на сирійському фронті розпочався вже 8 жовтня, після прибуття підкріплень. 11 жовтня військові дії вже точилися на території Сирії. Після цього частина військ була перекинута на синайський фронт для підготовки контрнаступу. Лише 15 жовтня, кардинально змінивши тактику і вдавшись до масованого застосування піхоти в рамках наступальної операції «Стійкий народ» під командуванням Аріеля Шарона, ізраїльська армія силами трьох бригад прорвала лінію оборони єгипетських військ, знищили основу системи єгипетської ППО та відкрила шлях діям власної авіації. Як тільки це сталося, СРСР та США, які постачали ворогуючи сторони зброєю, ініціювали пошук перемир’я. 21 жовтня обидві наддержави внесли до Ради Безпеки ООН проект резолюцію про припинення вогню, яку було прийнято (Резолюція 338). Сторонам конфлікту було запропоновано припинити вогонь із 22 жовтня. Єгипет та Ізраїль погодилися, Сирія відхилила Резолюцію РБ ООН. Пізніше і Єгипет порушив умови перемир’я, після чого Ізраїль продовжив наступ, незабаром повністю оточивши тертю єгипетську армію та підійшовши на відстань 50 км до Каїру. Єгипет вимагав Ізраїль відвести війська за лінію перемир’я від 22 жовтня, в той час як Ізраїль наполягав на нових умовах та новій лінії перемир’я від 25 жовтня. На підтримку Єгипту СРСР привів у бойову готовність частину власних військ для відправки на Близький Схід, намагаючись вплинути на Ізраїль. У відповідь, 25 жовтня про приведення до повної бойової готовності своїх військ оголосили США. Лінія перемир’я залишилась станом на 24 жовтня. Наприкінці 1973 року арабські країни наклали ембарго на постачання нафти США та деяким країнам Західної Європи. У відповідь країни Спільного Європейського ринку висловили підтримку позиції арабів. Підсумки війни: В ході війни Ізраїль захопив нові території в Сирії площею близько 325 кв. міль та Єгипті площею близько 1600 кв. міль. В оточенні ізраїльських військ знаходилася третя єгипетська армія (20000 солдатів та 300 танків). Всього в ході війни сирійці втратили вбитими 3500 солдатів, єгиптяни – 15000 (8000 полонених). Втрати Ізраїлю склали близько 2500 солдатів. Ізраїль майже повністю знищив сирійський та єгипетський військово-морські флоти, встановив контроль над північною частино Красного моря та східною частиною Середземного моря. Із набуттям чинності угоди про перемир’я, сили сторін були відведені, в регіоні конфлікту розміщено військові континенти ООН, а держсекретар США Генрі Кісінджер розпочав переговори між Ізраїлем та Єгиптом як посередник. 15 листопада розпочався обмін полонених єгипетських солдат 3 армії на ізраїльських полонених. 21 грудня в Женеві відкрилася мирна конференція з проблеми Близького Сходу під спільним головування США та СРСР. Сирія в конференції участі не брала, розпочавши натомість т.зв. «війну на виснаження», що тривала до 1974 року, однак суттєвого впливу на перебіг подій не мала. Ліванська війна 1982 року Ліван – невелика гірська країна на Близькому Сході, колишня колонія Франції. З півночі і зі сходу межує із Сирією, з півдня – з Ізраїлем. Населення країни - близько 4 млн. чоловік. Протягом 1975-1990 років в країні тривала руйнівні громадянська війна із втручанням зовнішніх сил, насамперед – Сирії. Спровокували війну потоки біженців, здебільшого палестинських, під час Шестиденної війни та Війни судного дня, які змінили демографічний та релігійний баланс в країні (в Лівані проживає багато християн). Сирія втрутилася в конфлікт, не бажаючи прихожу до влади в Лівані ворожих до себе політичних сил. Надіславши війська, вона фактично окупувала територію Лівану й встановила там маріонетковий уряд. Такий стан речей зберігався до 2005 року. Протягом цього часу Ліван потерпав від внутрішніх суперечок: на півночі країни було встановлено владу Сирії, на півдні зростав вплив терористичної організації «Хезбола», якою керували іранські ісламські фундаменталісти. Лише у 2005 році становище в країні стабілізувалося, але вже у 2006 розпочалася нова ізраїльсько-ліванська криза. Ще на початку 1980-х років з півдня Лівану, який фактично не контролювався урядом країни, надходили систематичні загрози безпеці Ізраїлю з боку палестинських бойовиків та загонів «Хезбола». Зростання напруги завершилося підготовкою Ізраїлем наступальної операції «Операція мир Галілеї» під керівництвом міністра оборони Аріеля Шарона, яка розпочалася 6 червня 1982 року. Хід війни: 6 червня 1982 року, у відповідь на обстріли північного Ізраїлю силами Організації визволення Палестини (ОВП) та спробу замаху на посла Ізраїлю в Великобританії з боку терористів організації «Фата», Армія оборони Ізраїлю атакувала війська Сирії, ОВП та ліванських мусульман і окупувала південь Лівану. Метою ізраїльських військ було просунутися на 40 км вглиб території Лівану, встановивши таким чином буферну зону та захистивши територію Ізраїлю від ракетних обстрілів. Так само Армія оборони Ізраїлю діятиме в Лівані і 2006 року, але вже без Аріеля Шарона. Співвідношення сил в ході операції було на користь Ізраїлю. Загалом його сили нараховували близько 75000 чоловік та 800 танків; в операції були задіяні 364 літаки та 42 гелікоптери. Сили ОВП та Сирії загалом налічували близько 37000 чоловік, 650 танків, 300-350 гармат та 250 комплексів ППО. Сирійська авіація нараховувала декілька сотень літаків, однак її ефективність виявилася дуже низькою. В перші дні війни Ізраїль знищив 86 літаків Сирії, не втративши жодного власного. Ізраїль швидко досяг основних цілей кампанії. Сили ОВП були розгромлені, встановлено та забезпечено буферну зону. Згодом в зону конфлікту було направлено мультинаціональні сили миротворців, що складалися з американців, італійців та французів. Приблизно те саме було здійснено і в завершальній фазі ліванської кризи 2006 року. Ізраїльська окупація півдня Лівану тривала до 1985 року, а прикордонних районів - до 2000 року. В той же час Сирія зберігала до 2005 року контроль над рештою території Лівану. Південь Лівану досі контролюється терористичною організацією «Хезбола». В ході конфлікту загинули близько 18000 арабів, військових та мирних жителів; та близько 700 ізраїльських солдатів. Інтифада палестинського народу Арабською мовою «інтифада» означає «повстання». В політичному житті Близького Сходу цим словом позначаються дві організовані кампанії боротьби палестинського народу проти ізраїльської окупації. Перша інтифада тривала із 1987 року і завершилася створенням 1993 року Палестинської автономії. Друга інтифада триває із 2000 року по сьогодні. Провідна роль в обох інтифадах належала Організації визволення Палестини. Цю організацію було створено Лігою арабських держав у 1964 році. Початкової метою її діяльності була збройна боротьба проти держави Ізраїль до повного його знищення та створення на цій території палестинської держави. У 1988 році, однак, ОВП визнала державу Ізраїль. У відповідь прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін визнав 1993 року ОВП як повноважного представника палестинського народу. З того часу між урядом Ізраїлю та ОВП інституціалізовано діалог з проблеми співіснування двох народів.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (13.09.2016)
Просмотров: 806 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: