РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках - Історія України - Реферати - Каталог статей

Основні засади зовнішньої політики Мазепи в 1680-х — 1690-х роках Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими плянами антитурецької коаліції — Священної Ліґи. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними інтересами України. В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорноморщині, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. 1 Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити той відносний спокій, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини. Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Европі. Як витвір немовби чужого походження й чужих політичних інтересів (Священна Ліґа, Польща, Московщина), ця концепція не могла здобути собі особливої популярности на Україні, від якої вона вимагала великого напруження сил та ресурсів — і величезних жертв. Але й ця концепція мала свою українську традицію й, головне, свій глибокий український зміст. Це ж була традиція священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу, початки якої йдуть у глибоке минуле Козаччини (а навіть ще далі). Це ж була ідея, яка присвічувала українським державним і культурним діячам XVII ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, тому ж Петрові Дорошенкові (в останні роки гетьманування), Йоаникієві Ґалятовському (його «Јabкdџ», 1679 p., «Alkoran», 1683 p.) та іншим. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутности, для виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи національної й міжнародньої політики. Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтеґральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини. Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Він, що колись був прихильником старої дорошенківської політики на Чорноморщині, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Ґоліцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючися лише перевести її з тору Священної Ліґи та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проєкти (вони збереглися в московських архівах) мілітарної й політичної офензиви Московщини та України на Чорноморщині, проєкти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародня політична ситуація значно змінилася — і не на користь цих проєктів і плянів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахією, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріярхатами Єрусалима та Антіохії. Що чорноморська політика Мазепи і всі її флюктуації в кінці XVII ст. були органічно пов’язані з його загальними плямами будівництва Соборної Української Держави, видко з того, як Гетьман ставився в своїй державній діяльності до двох інших сусідів України — Польщі та Московщини. Як і Самойлович, Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом» 2. Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви. Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружених 3, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш льояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського імперіялізму та централізму. Годі й казати, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародньо-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи. Зокрема гетьман Мазепа льояльно й ретельно виконував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косаґова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі 4, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а непріятелям страх и разореніе». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень (фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування. Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і Туреччиною.
1 2 3 4 5 Категория: Історія України \| Добавил: DoceNt (12.09.2016)
Просмотров: 630 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: