РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Історія українського мовознавства ХІ – ХVІІІ ст. - Історія України - Реферати - Каталог статей

В К. Русі Х – ХІІІ ст. функціонували 2 генетично-спорідненні літературні мови – старославянськії редакції й давньоруська. Найбільші відмінності між ними мовами існували в лексиці. Фонетико-граиотична будова старослав’янської мови, яка поступово зазнавала величезного впливу живого мовлення Русі, не вимагала спеціального вивчення, була загалом зрозуміла, не дуже відрізнялася від давньоруської. Для оволодіння головними нормами правопису досить було засвоїти азбуку, навчитися читать і писать. За таких умов на Русі ХІ- ХІІІ ст. Навряд чи існували шкільні підручники граматики. Орігінальні давньоруські граматичні праці не збереглися. У східнослов’янських списках дійшли поодиноки твори старослов’янської книжності, які мають відношення до історіїгроматської думки, термінології. Таким є, зокрема житіє Костянтина Філософа, трактат Храбра про букви. Протягом ХІV – ХV ст. на основі давньоруської народності відбувся процес оформлення 3 нових східнослов’янськіх етномовних спільностей – російськіх, українськіх і білоруськіх народностей. На основі давньоруськох пісменності постає українсько- білоруська літературна мова. Але різниця між церковнослов’янськім з одного боку і українськім та білоруськім з другого, була відчутна. Не тількі лексична, а й грамотична система церковнослов’янської мови потребували пояснення , спеціального вивчення. При монастирях і церквах ХІV –ХVст. існували школи де навчали письма, й можливо, елементів граматики церковнослов’янської мови. Чи були створені на Україні в ХІV- ХVст. Орігінальні грамотичні твори, невідомо. Але до нашого часу зберіглися в багатьохсхіднослов’янських списках 2 праці південно-слов’янського похпдження – трактат про 8 частей мови, та орфографічний трактат болгорсько-сербського філолога Костянтина Костенецького, якій присвячений головним чином орфографії. На основі 2ох варіантів українсько-білоруської мови в ХІV – ХV ст. на початку ХVІ ст. почали формуватися 2 окремі літературні мови: українська і білоруська. На Україні в ХVІ ст. були розповсюджені філологічні твори Максима Грека особливо його тлумачення антропонімів громадського походження. Історія громатської думки тісно пов’язана з ім’ям відчизняного першодрукаря Івана Федорова. Дбаючи про поширення освіти серед простого народу, він уклав і надрукував для шкіл “Буквар”. У ньому, крім суто букварного матеріалу вміщено важливі елементи для опанування церковно-слов’янських мов. Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала “Граматика словенська” Л. Зизанія. Він запропонувал школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови. Автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до науки. Дивись “Граматика” М. смотрицького і “Граматика” Ужевича – це продовження. Фонема її ознаки Найменші і не подільні одиниці плану виразу мови, що служать для розрізнення смислу слів і їх форм, називаються фонемами. Термін “Фонема” було введено в науковий обіг в останній чверті ХІХ ст. опрацювання теорії фонем належить російському і польському ученому Бодцену де Куртене та йогоучневі Л. В. Щербі. Фонеми визначають на основі артикуляційних і акустичних протиставлень(опозицій), властивих тій чи іншій мові, як-от опозицій: глуха – дзвінка (бити – пити);; тверда – м’яка (син – синь); коротка – довга (англ. Spot –пляма, sport –спорт) та ін. Фонема є складним явищем та маєбагато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Як диференційні ознаки фонем використовуються: 1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність; зімкненно – прохідність, африкативність; 2) ознаки за місцем творення звуків: передньо – задньо – язиковість, середньоязиковість, губність (лобіальність), глотковість, горловість.3) м’якість і твердість (українське лин – линь); 4) довгота і короткість (англ. Cart ka:t - віз – cut k^t - різати). Ознаки , які входять до складу фонеми, але не відрізняють ії від інших фонем, називаються інтегральними. (Так, в украї\нській фонемі х глухість є ії інтегральною ознакою.). В сучасних фонологічних працях часто використовують поняття кореляції, яке відбиває відношення між фонемами, що протиставляються за однією певною диференціальною ознакою. Кожна фонема має власнийнабір диференціальних ознак ,яким вона відрізняється від усіх інших фонем даної мови. Напріклад,українська фонема \|б\| характеризується такими диференціальними ознаками: губна (чим відрізняється від \|д\| ; \|г\| зімкненно-проривна (відрізняєтьсявід \|в\| ); дзвінка (відрізняється від \|н\| ); неносова (відрізняється від \|м\| ). Губно – губний, твердий і непридиховий характер фонеми \|б\| є її інтегральними ознаками, бо за ними вона не протиставляється іншим фонемам, але без них вона набула б іншого вигляду. Фонема і звук Мовний апарат людини у змозі артикулювати різноманітні звуки неоднакової висоти, сили, тривалості і тембру. Але не всі акустико-фізичні відміності звуків враховуються у мові,адже не всілякі звукиважливі для спілкування. У мові беруться до уваги лише ті звукові одиниці, які пов’язані з розрізненням смислу слів і їх грамотичних форм. Напріклад, в українській мові виділяють 2 звуки: н (твердий) і н’ (м’який) – не тільки тому, що вони як самостійні фонетичні одиниці здатні надавати словам різного змісту. Так, заміна звука н на н’викликає зміну значення: син – син’. Так, найменші і неподільні одиниці плану виразу мови, що служать для розрізнення смислуслів і їх форм, називаються фонемами. Виділення фонем як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття “звук мови “становить лінгвінистичний аспект у вивченні звуків. Звук – це явище фізичне. Фонема – функціональна одиниця мови. Фонгема – загальна мовна одиниця в склад якої об’єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, яка реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних властивостей. З артикуляційного іта акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по – різному., особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи 1-го і 2-го слів об’єднуються в одну фонему [a], хоч в де чому й відрізняютьсяодин від одного. Фонема як абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовлення. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів). Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно. Через те фонему можна визначити як ряд звуків, які позиційно чергуються. Універсальний і бінарний принціп. Американські вчені Р. Якобсон, К. Фант і М. халле на основі електроакустичних досліджень у 50-х роках спробували розробити універсальну систему диференційних ознак, яка б задовільнила всі мови світу. Ця система побудована на бінарному або двоїстому принціпі,внаслідо чого всі фонемні опозиції зводяться до приватних. В основу загальнох класифікації фонем вони поклали не артикуляційні ознаки (наїх думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші і дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної акустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): вокальність – невокальність; консонантність – неконсонантність; компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) – дифузність (менша концентрація енергії); напруженість – ненапруженість; дзвінкість – глухість; назальність (носовий характер) – неназальність(ротовий характер); перервність – неперервність; різкість – нерізкість; глоталізованість – неглоталізованість; низька тональність – висока тональність; бемольність – небемольність; ді’єзність – неді’єзністть. За допомогою цих 12 пар дифіренційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Треба зауважити, що мови використовують не всі ознаки (у наведених 12 парознак можна утворити 4096 різних фонем).для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, консонантність, дифузність, низькість, бемольність, ді’єзність, перервність, різкість, дзвінкість. Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають якусь причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. Зовнішні чинники розвитку зумовлені різними суспільними чинниками.розвиток матеріальних і духовних к-ри, продуктивних сил, науки, техники є одним із потужніших чинників розвитку мови. Другою важливою причиною є контактування мов. Вони відбуваються, коли відбувається загарбання теріторіїі поневолення населення етносу, коли на одній теріторії мирно співіснує різномовне населення, коли різномовне населення живе на сусідніх теріторіях, коли населення вступає в різноманітні (економічні, культурні) стосункиз населенням іншої країни. Контактування мов може зумовити: 1) запозичення лексики й фразеології (momento mori, дисплей, шоп); 2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови; 3) зміну наголосу; 4) зміну у грамотичній будові мови (широке вживання запозичених префік-слів а-,анти-, інтер). Внутрішні причини мовних змін закладені у мові. Ці зміни досить важко простежити. Вони зумовлені необхідністю поліпшення мовного організму, якій ніколи не буває ідеальним, внутрішні суперечності і пристосування мовного механізму до фізиологічних особливостей людьского організму. Внутрішні причини виявляють такі тенденції: Тенденції до економії мовних засобів і зусиль мовців. Вона простежується на всіх рівнях мови. Із обмеженої кількості фонем будується необмежена кількість слів, максимально використовуючи мовні форми. Тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція – є протилежною попередній – економії мовних засобів. Так в українськії є амонімічна пара лічити (рахувати ) та лічити (вживати заходи до припинення якогось захворювання). Тенденція до абстрагування складності мовних одиниць (використання коротких слів).Конкретні мовні одиниці стають абстрактними. Крім того, існують ще позамовні чинники: розвиток людьского суспільства і його матеріального і духовного к-рго, розвиток продуктивних сил, науки і техніки. Функціонування і розвіток мови. Люди давно зрозуміли, що мова, якою вони користуються, постійно перебуває в русі,змінюється. Мова є засобом спілкування людей. Користування мовою і є її функціонуванням. Як тількі мова перестає функціонувати, вона стає мертвою. Функціонування мови – це форма її існування й діяльності. Мова не може функціонувати інакше, як у процесі функціонування. Всі мови, які сьогодні не функціонують, але відомі науці (нд. латинська, старослов’янська, хетська) функціонували раніше. Але мова, функціонуючи,розвивається і відозмінюється. Суспільство, яке користується мовою, постійно відчуває нові потреби в мовному вираженні своєї діяльності. Так, функціонування найтісніше пов’язане з розвітком мови. Мова не народжується раптово, а створюється поступово протягом багатьох сторіч, вона є наслідком своєрідного розвитку в різні періоди. Функціонуючи, мова водночас розвивається, в ній відбуваються зміни, причому змінюються не лише елементи мови та їхні структурні відношення й функції, а й самі правила функціонування. Розвиток мови можливий завдяки тому, щомова ніколи не є завершеною,закритою темою. Вона завжди змінюється відповідно до змінних потреб спілкування. Не можна вважати будь-які зміни в мові свідченням її розвитку. Розвиток мови передбачає її збагачення новими лексичними і грамотичними елементами. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у ХІХ ст. як підкреслював В. Гумбальдт, а пізніше О. О. Потебня та Г. Пауль, мова є діяльністю іпродуктом ціеї діяльності. Якщо б мова змінювалась швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комуникативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцем, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність – щоб фіксувати і познгачати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки. Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історічному етапі поряд зі старими елементами існують їх нові варіанти. Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Розвиток, як правило, починається з індивідуального новотвору, якій потім стає теріторіальним або стилістичним варіантом. Цей варіант з часом може витіснити основний – індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто входять до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства.
1 2 3 4 5 Категория: Історія України \| Добавил: DoceNt (11.09.2016)
Просмотров: 428 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: