РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: "Дарунки" неолібералізму слов'янському світові - Історія України - Реферати - Каталог статей

План 1. Провал неоліберальних реформ 2. Різновиди неоліберальної доктрини Аналогічна ситуація виникла сьогодні і в країнах колишньої соціалістичної співдружності. На рубежі третього тисячоліття слов'янський світ опинився в найнижчій точці свого розвитку. Ще ніколи в історії слов'янські народи не були настільки відда-лені один від одного. Роз'єднання слов'янських держав призве-ло до розриву налагоджених торговельно-економічних і вироб-ничих зв'язків, які десятиріччями складалися після Другої світо-вої війни. На рубежі століть жодна зі слов'янських країн не досягла рівня 1989 року, коли починалися процеси розпаду й відторгнення. За найновішими даними ООН, що охоплюють період до 1995 ро-ку, на слов'янські країни припадало лише 2,2 %, або 624,4 млрд дол., світового виробництва валового внутрішнього продукту (ВВП), який загалом сягає 28383 млрд дол. Населення слов'ян-ських країн становило 295,6 млн, або 5,2 % від усього населення світу. Зіставлення цих даних свідчить про низьку суспільну про-дуктивність праці в слов'янському світі. 1995 року середньослов'янський рівень ВВП на душу населен-ня становив 2112 дол., а середній західноєвропейський рівень — 23152 дол. Це означає, що на рубежі двох тисячоліть матеріальне становище середньостатистичного слов'янина в 10 разів гірше, ніж середнього західноєвропейця. Серед слов'янських країн спостерігаємо таку картину ВВП на душу населення (в дол. на людину на рік): Словенія — 9612, Че-хія — 4365, Хорватія — 4018, Словаччина — 3260, Польща — 3060, Росія — 2331, Болгарія — 1457, Македонія — 918, Україна — 715 (дані по Боснії і Герцеговині та Югославії в довіднику ООН відсутні). Найрозвиненіша країна слов'янського світу Словенія має показник ВВП на душу населення приблизно такий, як по-казник найменш розвиненої Португалії (9849 дол.) і в 2,5 рази нижчий, ніж середньоєвропейський рівень у розмірі 23152 дол. Світовим лідером у 1995 році була Швейцарія, ВВП якої на душу населення становив 42719 дол. (Дані взято із статті В. Гусарова «Чи ввійдуть слов'янські країни до "третього світу"?»; "Незави-симая газета", 4 серпня 2000 року). Україна, яка посідала останнє місце за ВВП на душу населен-ня серед слов'янських країн, перебувала на одному рівні з лати-ноамериканською державою Гайана (717 дол.) і південноазій- ською — Шрі-Ланка (720 дол.). За класифікацією ООН, у середині 80-х років країни, які мали ВВП на душу населення менший, ніж 350 дол., з низьким рівнем освіти — близько 30 %, з незначною питомою вагою обробної промисловості в створенні ВВП — близько 10 % — належали до категорії "найменш розвинених країн" (НРК). Нині, за визначенням Міжнародного валютного фонду, поріг доходу на душу населення для НРК перевищив 700 дол. і вже дещо вищий, ніж середньоафриканський рівень, що становив 670,7 дол. Безумовно, освіченість населення України перевищує 30 %, і питома вага обробної промисловості у створенні ВВП переважає 10 %. Однак за головним критерієм — ВВП на душу населення — Україна в 1999 році (з ВВП на душу населення 539 дол.) перебу-вала на рівні найменш розвинених країн. Отже, в 1999 році мате-ріальне становище середньостатистичного українця було у 40 ра-зів гірше, ніж середнього західноєвропейця. Відкриваючи празьку сесію МВФ і СБ, яка відбувалась в умо-вах потужної критики політики діяльності цих організацій та серйозних сутичок демонстрантів з поліцією, президент Чехії В. Гавел заявив, що ".МВФ і СБ повинні більше робити для по-долання прірви між бідними й багатими." У відповідь директор Світового банку говорив про те, що "глобалізація неминуча, а добробуту країн, що розвиваються, і "третього світу" можна до-сягнути відкриттям їх "економік" в цілому та лібералізацією фінансових ринків для міжнародного капіталу". При цьому він жодним словом не обмовився про особисту відповідальність МВФ і СБ за ту бідність, яку фактично спровокували своєю політикою ці організації в країнах Азії, Латинської Америки, в Росії й Ук-раїні. І тоді як, за даними того ж СБ, середній річний дохід у най-багатших країнах сьогодні сягнув 25480 доларів на людину, то в 20 найбідніших — лише 520 доларів, і розрив продовжує зроста-ти. А кількість людей, які живуть за межею бідності, в республі-ках колишнього Радянського Союзу менш як за 10 років збіль-шилася з 4 млн до 120 млн. Це свідчить про те, що Україна належить до "третього світу". Європейський Союз, про який так довго говорять і мріють наші західні вчителі на чолі з паном Гаврилишиним, нам не світить. Нема навіть найменшого натяку перетворити ці мрії на реаль-ність. Правда жорстока, але настав час сказати її народові України. Сенс проведеної на території України неоліберальної революції, за вказівкою МВФ і нових західних учителів, полягає в очищенні економіки нашої країни від державного регулювання для забез-печення вільного руху міжнародного капіталу і перетворення її господарства у вільний простір для транснаціональних моно-полій. Провал неоліберальних реформ Найяскравіший приклад — Аргентина, країна, де були пере-вірені всі рецепти МВФ у ході реформ колишнього міністра еко-номіки цієї країни Домінго Кавалло. Зміст реформ Кавалло по-лягав у відмові від державного регулювання економіки. На-томість — повна лібералізація зовнішньої торгівлі, швидка приватизація, залучення іноземних інвестицій і кредитів, різке скорочення державних витрат. Результати цих реформ виявилися плачевними для Аргенти-ни. Штучно створена там неоліберальна система швидко злама-лася, і до кінця 1998 року зовнішній борг підскочив до 144,2 млрд дол. У 1998 році кожен новонароджений аргентинець з'явився на світ з борговим векселем на 25 тис. дол. Невже ми хочемо такого майбутнього своїм дітям? Реальні важелі управління економічними процесами в Арген-тині перемістилися за її межі й контролюються фактично Феде-ральною резервною системою США. Тотальна приватизація держ- власності (за суттєвого зниження реальної вартості) призвела до того, що, за даними 1999 року, транснаціональні компанії воло-діють 83 % акцій найбільших підприємств Аргентини. Винятково важливим наслідком відходу держави від управ-ління економікою стала втрата в ході реформ малих підприємств, що породило в Аргентині гострі соціальні проблеми та підірвало внутрішній потенціал накопичення й розвитку. Сприятливий з точки зору лібералів інвестиційний клімат не дав помітного при-росту прямих інвестицій у реальну економіку. Інвестори віддали перевагу операціям на фінансовому ринку. Спекулятивний капі-тал підім'яв під себе виробничий. Аналогічна ситуація складається в Україні. Якщо відповідно до бюджету відбудеться приватизація найбільших підприємств, зовнішній борг повинен зменшитися. Однак досвід Аргентини засвідчує, що це тимчасовий успіх. Потрібно, щоб промисловість почала працювати. Досягти цього не дасть банківська система, яка продовжує свої спекуляції й розвиватиме віртуальну, а не ви-робничу економіку. Лібералізація імпорту в Аргентині призвела до краху багатьох національних підприємств, звузивши тим самим потенційну екс-портну базу економіки. Різко зменшилися державні витрати на оборону, охорону здоров'я, науку. Пенсійне забезпечення й охо-рона здоров'я віддані на відкуп приватному капіталу. Успішні наукові розробки під тиском США згорнуто, рівень витрат на науку становить 0,3 % ВВП. Величезне безробіття і друге за пів-річчя скорочення державних витрат (зниження зарплати 140 тис. бюджетників) і підвищення податків у середньому майже до по-ловини зарплати, здійснені на вимогу МВФ, переповнили чашу терпіння людей. Можна впевнено сказати, що контроль МВФ та іноземного капіталу над економікою й фінансами Аргентини призвів до втрати нею політичної самостійності. Провал неоліберальних реформ Міжнародного валютного фонду, інших фінансових інститутів та зовнішньоекономічної по-літики США в країнах Латинської Америки і СНД викликає кри-тику, адже їх підступність очевидна. Особливо промовиста від-вертість професора Гарвардського університету Джеффрі Сакса, авторитетного серед запеклих прибічників неолібералізму, вклю-чаючи методи "шокової терапії" в латиноамериканських країнах. Аналізуючи причини й наслідки фінансових криз у Бразилії та Росії, він вважає головним винуватцем МВФ, який "занадто тур-бується про інтереси Уолл-стріту". За його словами, "багато інвесторів готові тікати в паніці з Бразилії та інших країн Латин-ської Америки. Ніщо так не спровокує масовий вихід з регіону, як гучний провал політики, підтримуваної Вашингтоном". Еко-номічний протекціонізм для США й необмежена свобода тор-гівлі за межами країни — складова частина "кулачного права", сповідуваного вашингтонськими керівниками. "Нині Сполучені Штати покликані відігравати керівну роль — бути організато-ром світу і прогресу". Ці надвеликодержавні слова завершують підписану Клінтоном, екс-президентом США, передмову до опублікованого щорічного документа Білого дому, названого "Стратегія національної безпеки для нового сторіччя". Цей документ відзначається тим, що в ньому вперше пов'я-зуються проблеми СНД з латиноамериканськими і дуже часто згадується Україна. В самому документі є один пасаж: "Методи сприяння новим демократичним країнам такі ж різні, як і самі ці країни". Пасаж цей безсоромно ілюструється "новим демокра-тичним країнам — Росії, Україні та іншим державам СНД" "рі-шучими заходами на підтримку боротьби зі спробами згорнути демократію на Гаїті і в Парагваї". Дуже прозорий натяк: пишеться Гаїті й Парагвай — мається на увазі Росія й Україна. Тільки спробуйте звернути зі схваленого Вашингтоном курсу! Згадаймо політику великої палиці та дипло-матичних канонерок, яку спізнали латиноамериканські й кариб-ські держави і яка загрожує нашій країні. Але нам тепер загро-жують і крилаті ракети під назвою "томагавк права", апробовані американцями в Іраку та Югославії. Тут доречно зауважити, що США, претендуючи на роль цивілізованої нації, насправді є краї-ною, яку можна назвати "імперією зла". Вона єдина з країн світу, що застосувала ядерну зброю проти іншої нації, і це призвело до масової загибелі жителів Японії. То це було цивілізовано? Аме-рика убила 2 млн людей у південно-східній Азії й останні 45 років підтримувала вбивства сотень тисяч людей від Гватемали до Східного Тимору. Це цивілізовано? Країна, яка наполягає на продовженні проти Іраку ембарго ООН, що виявилося вбивчим для 500 тис. дітей. Одному відсоткові населення країни належить 40 відсотків національного багатства. Це теж цивілізовано? Нині очевидно, що в локальних "миротворчих операціях" Сполучені Штати активно використовують один із найбільш варварських боєприпасів ХХ століття. "Під час операції "Буря в пустелі", — пише Сергій Птичкін в "Российской газете" за 20 березня 2001 ро-ку, — вони забили в пустелі Кувейту й Іраку понад 300 тонн (!) уранових стержнів. Під час конфлікту в Боснії і Герцеговині ці слов'янські землі отримали не менше 3 тонн урану. Під час війни проти Югославії, за різними даними, від 10 до 30 тонн уранових болванок залишилось назавжди в Сербії і Косовському краї". Відомо, що завантаження російського реактора ВВЕР-1000 ста-новить шістдесят тонн урану і майже стільки ж — відходи од ви-користаного палива. Отже, США під виглядом боєприпасів просто викинули ядер-ні відходи кількох своїх атомних електростанцій. Таким чином, миротворча місія американців на захист мусульманського насе-лення призвела до скидання величезної кількості ядерного бруду, що значно збільшило кількість захворювань на рак серед мусуль-манського населення Боснії та Косова. Це також цивілізовано? А де ж захисники екологічної чистоти "партії зелених" — зеленіють від доларових подачок і через те мовчать? Україна та Росія, як і латиноамериканські країни, пожинаючи плоди спровокованої Вашингтоном політики неоглобалізму, са-мою логікою життя змушені будуть дедалі частіше залишати зай-няті позиції, особливо в гострих кризових ситуаціях. Ліберальні реформи, втілювані західними вчителями в краї-нах Східної Європи, призвели до лібертаризму, який у свій арсе-нал із класичного лібералізму залучає постулат про обмеження втручання держави в економічне і соціальне життя. Інші складові лібералізму — плюралізм, терпимість, консенсус — залишилися осторонь. Не випадково сьогоднішньому наступові лібералізму сприяє відсутність соціальної програми і механізмів захисту населення перед загрозою наступу "економічної людини" з яскраво вираже-ними соціал-дарвіністськими інстинктами. Різновиди неоліберальної доктрини Доктрина вільного ринку має два різновиди. Перший — офі-ційна доктрина, нав'язана беззахисним. Ніби за прислів'ям: "На тобі, небоже, що мені негоже". Другий — те, що ми можемо назва-ти "реальною доктриною вільного ринку": ринкові порядки прий-нятні для вас, але не для нас, — хіба що заради тимчасової користі. Саме "реальна доктрина" панувала починаючи з XVII ст., коли Британія стала найрозвиненішою державою в Європі, з високим рівнем податків та ефективним керівництвом, яке організовувало фіскальну та військову діяльність держави, що стала "найбільшим і єдиним гравцем в економіці" та в її глобальній експансії, як вис-ловився британський історик Джон Бруер. До ліберального "інтернаціоналізму" Британія звернулася в 1846 році, після того як 150 років протекціонізму, насильства й державного контролю по-ставили її далеко попереду кожного конкурента. Повчальна історія Індії. Наприкінці XVm ст. вона виробляла сталі стільки ж, як і вся Європа. Британські інженери в 1820 році вивчали передові методи індійських сталеплавильних заводів, на-магаючись подолати "технологічний розрив". Коли розпочався залізничний бум, Бомбей споруджував паровози на конкуренто-спроможному рівні. Але безжалісна доктрина вільного ринку зруйнувала ці сектори індійської промисловості. Так само як ра-ніше вона зруйнувала текстильну промисловість, суднобудування та інші види індустрії, що на той час вважалися передовими. Проте США і Японія уникнули європейського контролю й зумі-ли запозичити британську модель втручання держави в ринок. Через століття після того як Англія звернулася до однієї з форм ліберального "інтернаціоналізму" тим же шляхом пішли й США. За 150-річний період протекціонізму та насильства США перетворилися в найбагатшу й наймогутнішу країну світу, подібно до Британії, вони стали гравцем на економічному просторі, де могли отримати перемогу над кожним конкурентом. Ці пере- моги обумовлювалися тим, що, як раніше Англія, Вашингтон за-стосовував силу для придушення розвитку інших країн. У Латин-ській Америці, Єгипті, Південній Азії та в інших країнах світу такому розвиткові треба було стати "наздоганяючим", а не "конку-рентним". Відбувалося також широкомасштабне державне втру-чання в торгівлю. Так, допомога за планом Маршалла пов'язува-лася із закупівлею американських сільськогосподарських продук-тів, що уможливило збільшення частки США у світовій торгівлі зерновими з менш як 10 відсотків до війни до понад 50 відсотків у 1950 році; водночас експорт зерна з Аргентини скоротився на дві третини. Американська допомога "Хліб для світу" також використовувалася для субсидій у сфері агробізнесу в США і по-ставок американського зерна; така політика відігравала роль од-ного із засобів боротьби з незалежним розвитком інших країн. Такими засобами фактично було зруйновано зернове господар-ство Колумбії, що стало одним із факторів зростання її нарко- індустрії. І так повсюди. Текстильна промисловість Кенії зазнала краху в 1994 році. Тоді адміністрація Клінтона нав'язала їй квоту, і це перегородило країні шлях для розвитку. "Африканських рефор-маторів" попередили, що їм слід і далі рухатися шляхом "реформ вільного ринку", здійснюючи політику в торгівлі й інвестиціях, що відповідала вимогам західних інвесторів. І це тільки деякі з безлічі ілюстрацій. Проте найбільші відхилення від доктрини вільного ринку в країнах, що успішно розвиваються, зокрема і в США, полягають в іншому. Один із основних постулатів теорії вільної торгівлі прого-лошує, що державні субсидії не допускаються. Так, після Другої світової війни лідери американського бізнесу вважали, що без дер-жавної підтримки американська економіка рухатиметься назад — просто депресуватиме. Вони наголошували на тому, що високо- розвинена промисловість, зокрема авіаційна, "не може задовільно існувати в конкурентоспроможній економіці без субсидій, що ґрунтується лише на вільному підприємництві" і "уряд — єдино можливий її рятівник". Після війни провідні газети й журнали визнавали, що система Пентагону — найкращий спосіб перекласти витрати на суспіль-ство. Вони розуміли, що соціальні витрати могли б відігравати й стимулюючу роль. Хоча це не прямі субсидії для корпоративно-го сектору, тому що вони є перерозподільними. Військовим вит-ратам не властивий жоден із цих "недоліків". Вироби військової промисловості також легко продавати. Секретар президента Трумена з військово-повітряних сил висловив це дуже просто: нам не слід вживати слово "субсидія"; ми повинні вживати слово "безпека". Він переконаний, що військовий бюджет здатний за-довольнити потреби авіаційної промисловості. Одним із наслід-ків цієї політики стало те, що авіація тепер є провідним сектором експорту США і джерелом найбільших прибутків. Так само Клінтон підтримав "Боїнг", назвавши його взірцем для компаній в усій Америці. Це призвело до того, що літакобу-дування в США належать переважно двом фірмам, "Боїнг-Мак- дональд" і "Ейрбас", кожна з яких зобов'язана своїм існуванням та успіхам широкомасштабній державній підтримці. Така ж мо-дель переважає у виробництві комп'ютерів і взагалі в електро-ніці, автоматиці, біотехнологіях, засобах комунікації, а фактич-но — майже в кожному секторі економіки, що динамічно розви-вається. Адміністрації Рейгана не потрібно було роз'яснювати докт-рину "реально існуючого капіталізму вільного ринку". Її співро-бітники — майстри своєї справи: звеличуючи перед бідними пе-реваги ринку, вони вихваляються перед діловим світом тим, що Рейган "дав більше субсидій американській індустрії, ніж кожен з його попередників майже за півстоліття". Більш ніж "скромне" твердження, позаяк ці субсидії переважили субсидії всіх поперед-ників, разом узятих, коли ті "керували найбільшим зсувом у бік протекціонізму після 30-х років XX ст.". Такий коментар про рейганівське десятирічне правління опублікував журнал "Форін афферз". Без цього та інших надзви-чайних заходів державного втручання в ринок сталеливарна, автомобільна, верстатоінструментальна чи напівпровідникова галузі промисловості навряд чи впоралися б з японською кон-куренцією і були здатні стати лідерами в нових технологіях, які мали важливі для всієї економіки наслідки. Цей досвід свідчить про подвійну мораль проповідників вільного ринку. США, як і Японія, знову ж оголосили про нові важливі про-грами інвестицій у передові технології в авіаційній та напівпро-відниковій галузях промисловості, щоб підтримати приватний індустріальний сектор державними субсидіями. На доказ того, що є "реально існуюча теорія вільного ринку", зазначимо й таке. "Фактично всі найбільші фірми світу мали виз-начальний вплив з боку урядової політики, яка стосувалася їх стратегії й конкурентоспроможності"; "понад 20 компаній зі 100 найбільш успішних впродовж 1993 року, за визнанням журналу "Форчун", взагалі б не вижили, якби їх не врятували уряди країн, коли вони потрапили в біду". Одна з них, компанія "Локхід", була врятована гарантіями великих урядових позик. Урядове втру-чання, яке "було скоріше правилом, ніж винятком, протягом двох останніх століть, відіграло ключову роль у розвитку й поши-ренні безлічі новинок у продуктах і процесах виробництва, особ-ливо в авіакосмічній та електронній промисловості, у сільському господарстві, технологіях виробництва матеріалів, енергетиці й транспортній технології", а також у телекомунікаційній та інформаційній технологіях. Урядова політика "була й зали-шається рушійною силою у формуванні стратегій та конкуренто-спроможності найбільших фірм світу". Чимало досліджень під-тверджують ці висновки. Про все це можна ще довго розмірковувати. Але й так очевид-но: санкціоновані доктрини вигідно придумуються й застосову-ються заради влади і вигоди. Сучасні "експерименти" наслідують знайомі зразки, коли набирають форми "соціалізму для багатих" у рамках системи глобального корпоративного меркантилізму. А там, як відомо, "торгівля" полягає в значній кількості угод, що реалізуються в межах одних і тих же фірм під центральним керів-ництвом. А фірми ті — гігантські організації, взаємопов'язані зі своїми конкурентами стратегічними альянсами; всі вони тира-нічні за своєю структурою, зорганізовані для того, щоб пере- шкоджати демократичному прийняттю рішень і оберігати госпо-дарів від ринкової дисципліни. Мається на увазі, що ці жорстокі і невблаганні доктрини мають осягнути бідні й беззахисні. Ми можемо запитати: наскільки "глобальна" нині економіка і якою мірою вона може підлягати народному демократичному контролю? Якщо за відправний сегмент взяти торгівлю, фінан-сові потоки, то сьогодні економіка не глобальніша, ніж на почат-ку ХХ ст. Мало того, ТНК значною мірою спираються на дер-жавні субсидії та внутрішні ринки, а свої міжнародні угоди укла-дають переважно в межах Європи, Японії і США, де політичні засоби ефективні, де немає загрози воєнних путчів тощо. Чи, можливо, є особливі механізми, яких слід дотримуватися? Немає, якщо ми уважно проаналізуємо доктрини класичного лібералізму. Так, добре відомо, що Адам Сміт хвалив розподіл праці. Однак для багатьох залишається невідомим те, що він вик-ривав його антигуманні наслідки, які перетворювали трудящих на об'єкти "настільки безглузді й неосвічені, наскільки це можли-во для людської істоти"; а відтак, "у кожному цивілізованому суспільстві слід запобігати" урядовим діям, спрямованим на пе-реборення руйнівної сили "незримої руки". Не надто рекла-мується думка Сміта й про те, що урядове "регулювання на ко-ристь трудящих завжди справедливе й рівноправне", але "коли воно на користь господарів", то не є таким. Інші провідні пред-ставники класичної ліберальної традиції йдуть значно далі. Віль- гельм фон Гумбольдт засуджував найману працю як таку. Він зазначав, зокрема, що коли робітник працює під наглядом, то "ми можемо захоплюватися тим, що він робить, але зневажати як особистість". "Ремесло вдосконалюється, ремісник деградує", — зазначив Алексіс де Токвіль. Ми лише окреслили часом заплутані питання, які наштовхують на думку про те, що основні принципи класичного лібералізму природно й по-сучасному виявляються не в неоліберальній "ре-лігії", а в усвідомлених діях трудящих. Належить обачливо оцінювати доктрини, що панують на інте-лектуальній сцені, й ставитися уважно до аргументацій, фактів і уроків минулої та сучасної історії. Безглуздо запитувати, що "правильно" для конкретної країни, начебто ці країни мають спільні для всіх громадян інтереси й цінності. До того ж, що прийнятне для народу США, який має незрівнянні переваги, не-прийнятне і навіть шкідливе для тих, хто має вужчий діапазон вибору. При цьому можна стверджувати: те, що корисно для лю-дей усього світу, навряд чи відповідатиме планам "головних ар-хітекторів". І сьогодні підстав дозволяти цим "головним архітек-торам" влаштовувати майбутнє в їхніх власних інтересах не біль-ше, ніж це було раніше. Проблема можновладців полягає в тому, що їм непросто при-щепити народові доктрину, згідно з якою багаті повинні грабу-вати бідних. Ця проблема не вирішена донині. Адміністрація Кеннеді намагалася вирішити цю проблему шля-хом переорієнтації латиноамериканських військових від завдань "оборони півкулі" на забезпечення "внутрішньої безпеки". Армію слід скорочувати, а внутрішні сили "правопорядку" збільшувати — для захисту багатих від бідних усередині країни. Ще 1792 року американський мислитель Джеймс Медісон за-уважував, що розвинена капіталістична держава "заміняла мотив суспільного обов'язку мотивом особистої користі"; це призвело до "реального панування меншості під прикриттям вигаданої свободи більшості". Він засуджував "зухвалу розбещеність цього століття", коли приватні власники "стають преторіанською бан-дою уряду — його засобами й тиранами одночасно, підкупивши його щедротами і вселивши йому побожний страх гучними про-тестами і змовами". Вони кидають на суспільство тінь, яку ми називаємо "політикою", — коментував це Джон Дьюї. Один із видатних філософів XX століття, він підкреслював: демократія практично позбавлена змісту, якщо життям країни керує великий бізнес, який контролює "засоби виробництва, обмін, рекламну справу, транспорт, зв'язок, якщо йому підпорядкована преса, журналісти і різні засоби реклами та пропаганди". Він стверджу-вав, що у вільному й демократичному суспільстві робітники по-винні бути господарями своєї долі, а не наймитами своїх госпо-дарів.
1 2 3 4 5 Категория: Історія України \| Добавил: DoceNt (12.09.2016)
Просмотров: 546 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: