РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Загальні умови і основні напрямки розвитку економічних досліджень в Україні(кінець 19 – початок 20 ст.) - Історія економічна - Реферати - Каталог статей

“Загальні умови і основні напрямки розвитку економічних досліджень в Україні (кінець 19 – початок 20 ст.) План 1. Передумови та основні напрямки розвитку економічних досліджень на кінець 19 ст. 2. Економічні дослідження на початку 20 ст. в Україні Висновок Список використаної літератури 1. Передумови та основні напрямки розвитку економічних досліджень на кінець 19 ст. Економічна думка в Україні має багатовікову історію. В другій половині XIX ст. відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві. Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи-тання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські еко-номісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи. Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду-мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю-ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж-них класів — поміщиків та селян. Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро-дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай-ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич-ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші). Представники революційно-демократичного напряму були при-хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова-них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу. Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по-зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю-ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере-конання поміщиків у необхідності проведення реформ. В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Помі-щицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові. Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпос-ницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформу-вання аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.). В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя. Він був прихильником конститу-ційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув'язнень, заборони проживати у Моск-ві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує па-нщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонай-маною працею. В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомо-ги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капі-талістичного способу розвитку промисловості. А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвіт-люються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, геогра-фія, статистика, економіка. Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистич-ного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження міс-тить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин. Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обґрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на про-тивагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам ве-ликих землевласників півдня України, які переходили до капіталіс-тичних форм господарювання і були заінтересовані в максимально-му збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту. Основне завдання економічної політики А. Скальковський вба-чав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв'язане зі зрос-танням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання. Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн-ська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі-льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо-го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро-стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства. Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко-ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині 70-х рр. у добу загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяль-ність нелегально. До 1879 р. регулярно проводилися збори, посилю-валися зв'язки з революційними народниками. Якщо члени «Моло-дої громади» брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени «Старої громади» обмежувалися лише матері-альною допомогою революціонерам. Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Дра-гоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Дра-гоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су-спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря-мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич-ні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», пи-сав М. Драгоманов. Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драго-манов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.»". На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу-вав капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталі-стичного виробництва М. Драгоманов намагається використати по-літичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці з полі-тичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в ці-лому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви-тку в пореформений період було революційне народництво. На від-міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін-тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва. Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч-ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на-родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на-родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні, Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се-лянського землеволодіння на Україні і національних моментів. В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич-них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа-лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль-ному подушному переділі землі. Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі-зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера-тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на-писані самими народниками. Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю». Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання. Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс-тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став-лення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита-манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача-лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому ви-гляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали». І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Гали-чини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земель-на власність у Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодаль-них відносин у тім краї. Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і після реформи 1848 р. Указом про скасування кріпацт-ва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгова-ності і масового розорення селянства. За підрахунками І. Франка, 1848 р. було продано з молотка 881 господарство, а за період 1873— 1883 рр. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177 господарств щороку. Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов'язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва. Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції. Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Якийсь час І. Франко викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, «невеликий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишев ському і Марксу». Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко по-чав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питан-ням політичної економії. І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної еко-номії. Він скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче приве-рнути увагу суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На науковому рівні, але доступно, він намагається роз-крити трудящим причини їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за цензурних утисків про економічні й політичні справи не можна було говорити відкрито, а довелося «заходити з боків» і говорити про діла менш дражливі, як-от «про історію гро-шей, теорію людності, історію селянства і т. д.». Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті рр. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе-ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб-ництва вони надавали різним формам кооперації. Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен-ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі-ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії. Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкає-ться лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від су-спільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення. М. Вольський прагне об'єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксенофонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише від-найти середнє пропорційне»4. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта. У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності, її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корис-ність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Ки-ївського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив тео-рію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність ко-рисністю. Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає осно-вним у політичній економії, від розв'язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за-роджується самостійна політико-економічна література. А. Анто-нович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цін-ність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визна-чення цінності. З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як приро-да й капітал. 2. Економічні дослідження на початку 20 ст. в Україні Найбільш відомими представниками суб'єктивно-психологічно-го напряму в Україні на початку XX ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь-кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри-мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ-ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає історико-філософське обґрунтування психологічного напряму, його за-гальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб'єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об'єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага». Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін-ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який) породжується фактом володіння благом, або його відсутністю. На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького позначився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб'єктивно- психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття-ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо. Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео-рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо-вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту-пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро-бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа-тації зависла у повітрі». У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра-нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль-кістю благ. О. Білимович виступав прихильником використання математич-них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме-тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль-но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя-щих, то О. Білимович зв'язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці. Сприйняття і пропаганду суб'єктивно-психологічної теорії цін-ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат-ний український економіст М. Туган-Барановський. Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче-ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо-го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар-ківського університету. Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен-ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу. Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган- Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва. Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес-тиції» як головну рушійну силу економічних активностей. Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо-мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря-мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політекономічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко-номічної думки. Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар-тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган- Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар-тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи. Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси-хології людей, їхньої моралі. У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео-рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче-ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла-сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден-тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів. Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його докторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера). Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розпо-ділу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологіч-ної шкіл. 1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слуш-ність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються. Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб'єктивному трактуванні ко-рисності, а й сформулював функцію суспільної корисності. Першим у Росії й Україні глибоке обґрунтування принципів за стосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для еко-номічних досліджень і вважав за доцільне використовувати матема-тику переважно для ілюстрації викладу. Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста- математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо. Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), викладач Київського ко мерційного інституту (1913—1926). Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Йо-го твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної ста-тистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів на селення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в іта-лійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал» (1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про статтю Слу-цького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були опу-бліковані в журналі «Economica »(1934), це не завадило йому ви-знати, що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці «Вартість і капітал». —Л.К.), належить, по суті, Слуцькому...». Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економі-чної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю, присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцін-ку його теорії поведінки споживача . 1950 р. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову стат-тю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали ве-ликий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів. Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку ос-нов праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально- праксеологічних засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою мовами, Слуцький уперше в світовій лі-тературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної по-ведінки людей за різних умов. Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апара-том, широко використані у творах зарубіжних економістів Р. Алле-на, Дж. Хікса, Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших. Висновок Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко-ла, її представники розглядають явища економічного життя з по-гляду психології суб'єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те-орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит. Підсумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не тільки запозичували економічні ідеї, теорії за-хідних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-еконо-мічних особливостей розвитку України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової економічної думки. Використана література Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. - К., 1994. Злупко С.М. Економічна думка України: тексти лекцій. - Львів, 1992. Історія економічної думки України./ Р.Х. Васильєва та ін. - К., 1993. Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. - К., 1999 . История экономических учений. - ч.1. / ред. В.А.Жамин. - М., 1989. История экономических учений. - ч.2./ ред. А.Г.Худокормов.- М., 1994. Коропецький І.С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. - К., 1995. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. - К., 2000. Ядгаров Я.С. История экономических учений.- М., 1996, 1998. Українська економічна думка: Хрестоматія. - К., 1998.
1 2 3 4 5 Категория: Історія економічна \| Добавил: DoceNt (15.10.2017)
Просмотров: 250 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: