РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Відображення соціалістичних ідей та їх критика в українській економічній думці - Історія економічна - Реферати - Каталог статей

“Відображення соціалістичних ідей та їх критика в українській економічній думці” План 1. Соціалістичні ідеї М.Драгоманова в економічній теорії України. 2. Ідеї соціалістичного ладу в народницькому русі 3. Погляди С.А.Подолинського на соціалістичний лад 4. Соціалістичні ідеї та їх критика на західноукраїнських землях 5. Критика соціалізму в науковій діяльності І.В.Вернадського, М.Бунге, Туган-Барановського та інших українських вчених Використана література 1. Соціалістичні ідеї М.Драгоманова в економічній теорії України. Економічна думка в Україні має багатовікову історію. М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політич-ному та науковому житті України. Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найбільш пов-но викладено ним у «Передньому слові» до першого числа збірки «Громада». Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму), федералі-зму й анархізму. М. Драгоманов так і писав, що за кінцеву мету він бере «цілковите безначальство і цілковите громадство». Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Дра-гоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Дра-гоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су-спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря-мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич-ні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», пи-сав М. Драгоманов. Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драго-манов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.». М. Драгоманов зв'язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабри-ки, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільсь-ким громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, «без яких інколи не можна обійтись». Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом, громадівцем) полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому грунті — здійсненні соціально-економічних реформ. Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики. 2. Ідеї соціалістичного ладу в народницькому русі Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч-ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на-родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре-волюції. Народники України організаційно були міцно зв'язані з на-родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се-лянського землеволодіння на Україні і національних моментів. В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич-них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа-лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль-ному подушному переділі землі. Деякі українські народницькі гуртки з різними формами земле-володіння навіть зв'язували питання про політичну боротьбу. З від-сутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу. Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про-паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ-ницької. Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе-ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української бур-жуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей. Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі-зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера-тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на-писані самими народниками. У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува-лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів. Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У бро-шурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за-суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський до-хідливо роз'яснює селянам суть реформи 1861 p., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування. Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при-миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за ви-рішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда-цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю». Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз'яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання. Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс-тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став-лення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита-манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача-лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому ви-гляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали». Проте народники не спромоглися викликати помітних завору-шень серед селянства. Після розколу (1879) народницької організації «Земля і воля» на «Народну волю» і «Чорний переділ» саме «Народна воля» відіграє провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організа-ція звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра II. Після 1881 р. в Україні запа-нувала реакція. 3. Погляди С.А.Подолинського на соціалістичний лад Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) — представ-ник революційно-демократичного напряму, народився в сім'ї бага-того поміщика Київської губернії. С. Подолинський підкреслює прогресивність капіталізму порів-няно з феодалізмом, але вказує на його історично минущий харак-тер. Він критикує цей спосіб виробництва і виступає передовсім проти його економічної основи — приватної власності на засоби ви-робництва. С. Подолинський аналізує суперечності між працею і капіталом, між зростанням багатства буржуазії і зубожінням трудя-щих мас, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх марну-ванням за умов капіталізму. «Корінь зла» капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці ро-бітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність зни-щення капіталізму. Капіталізму він протиставляє соціалізм як такий спосіб виробництва, котрий створює найліпші можливості для роз-витку продуктивних сил і найбільш відповідає вимогам моралі. Не випадково, що цю працю як таку, що «посягає на приватну влас-ність» і «розпалює ненависть робітників до своїх хазяїв», було забо-ронено царською цензурою. Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації еконо-мічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому — тео-рія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх досліджен-нях він приділяє цій категорії особливу увагу. Як писав сам С. Подолинський, його брошура «Про бідність» є спробою викласти в популярній формі теорію додаткової вартості і механізм капіталіс-тичної експлуатації з допомогою прикладів, узятих із сільського го-сподарства й цукрової промисловості України. У викладі і трактуванні багатьох категорій економічного вчення К. Маркса С. Подолинський був часто непослідовним, а інколи до-пускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайом-ленню широких кіл української громадськості з економічним учен-ням Маркса. Як фахівець у галузі природничих наук, С. Подолинський і в них шукав доказів неминучості соціалізму. Так, ним було зроблено спробу «погодити додаткову працю з панівними фізичними теорія-ми». У статті «Труд человека и его отношение к распределению энергии», що була опублікована 1880 р. в журналі «Слово», а також у кількох зарубіжних виданнях С. Подолинський намагався знайти природничо-наукові основи соціалізму. Цією працею Подолинський набагато випередив свій час. С. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кількісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту — величина постійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах всесвіту. На розподіл енергії має вплив людська праця. Подолинсь-кий дає нове природничо-наукове визначення праці. «Праця, — пи-ше він, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні»'. Саме праця може ста-ти причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення люд-ських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запи-тання: який же спосіб виробництва є найсприятливішим. Таким спо-собом виробництва, за С. Подолинським, буде соціалізм. Свою працю С. Подолинський надіслав К. Марксу і в листі до нього зазначив, що написав її під впливом «Капіталу». К. Маркс прихильно відгукнувся про працю С. Подолинського і звернувся до Ф. Енгельса з проханням висловити свою думку. У лис-тах до К. Маркса (1882) Ф. Енгельс, указуючи на цінність відкриття С^ Подолинського, водночас зазначав помилковість його висновків. «Його справжнє відкриття, — писав Ф. Енгельс, — полягає в тім, що людська праця може довше утримати на поверхні землі і довше при-мусити діяти сонячну енергію, ніж це було б без неї. Усі економічні наслідки, які він звідси виводить — помилкові». «Подолинський, — писав далі Ф. Енгельс, — відхилився в бік від свого дуже цінного від-криття, тому що хотів знайти природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму і тому переплутав фізичне з економічним»2. Минуло понад сто років, і ідеї С. Подолинського оцінили належ-ним чином3. Його природничо-наукове пояснення процесу праці на-звали «законом Подолинського». Завершив наукові розробки Подолинського В. І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу. 4. Соціалістичні ідеї та їх критика на західноукраїнських землях На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші. О. Терлецький (1850—1902) — видатний громадський діяч, представник революційно-демократичної течії суспільної думки. Після закінчення філософського факультету Львівського універси-тету працював у бібліотеці Віденського університету. У 1878 p. вступив на юридичний факультет цього університету, згодом склав іспити на доктора юриспруденції. Громадська і наукова діяльність О. Терлецького була досить ак-тивною. У Відні він вступає до народовського академічного товари-ства «Січ» і закликає галицьку молодь зайнятися практичною спра-вою на користь народу. У 1874 р. О.Терлецький бере участь у роботі археологічного з'їзду у Києві, 1875 p. видає у Відні брошури С. Подолинського, Ф. Волховського та ін., за що потрапляє під суд. На судовому процесі О. Терлецький захищав соціалістичні ідеї й за-явив, що він соціаліст за переконанням. Знайомство з С. Подолинським, М. Драгомановим, обізнаність із творами К. Маркса не могли не позначитися на світогляді О. Тер-лецького. Він виступає як революційний демократ і саме з цих позицій висвітлює найзлободенніші проблеми Галичини. Найголов-нішим питанням, яке потребувало вирішення, було аграрне. І не ви-падково О. Терлецький підкреслює необхідність звернути увагу са-ме на нього. Він критикує тих економістів, які причину тяжкого становища селянства вбачали в його особистих вадах (пияцтві, лі-нощах тощо) і пропонували рецепти морального виховання народу. О. Терлецький у статті «Лихва на Буковині» (1878) пише, що саме економічні злидні штовхають людей до морального та духовного занепаду. Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе ре-волюційним шляхом. До тих пір він пропонував створювати госпо-дарства, засновані на громадській власності на землю. О. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва, що «оснований на експлуатації усього робочого народу через меншість багату і непродуктивну». Він пише про панування приватного капі-талу, анархію виробництва, конкуренцію, безробіття, цікавиться проблемами заробітної плати. З аналізу становища робітничого класу за умов капіталізму, зро-бленого ним у статті «Робітницька плата і рух робітницький в Авст-рії в послідніх часах» (1881), О. Терлецький робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, «на свою власну силу»1. Майбутнє суспільства О. Терлецький зв'язує із соціалізмом. Проте важливо зазначити, що на суді, спростовуючи звинувачення в антидержавній діяльності, він заявив, що пропаганда «бунту» мож-лива лише там, де розвиток економіки вже призвів до появи двох ворожих верств — капіталістів і пролетаріату. У Галичині цей про-цес тільки почався, тому соціалістичною пропагандою передбачало-ся лише роз'яснення робітникам і селянам їхнього реального стано-вища. Така заява О.Терлецького свідчить про розуміння ним законо-мірностей суспільного розвитку. М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політич-ного життя в Галичині виступив як виразник інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». До цієї категорії М. Павлик зараховував «наймитів і дрібних господарів і взагалі людей фізично працюючих», про що писав у «Матеріалах до ревізії програми українсько-руської радикальної партії» (1891). М. Павлик критикує капіталізм, змальовує капіталістичну експ-луатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий. Головну увагу у своїх працях він приділяє вирішенню питання про усунення експлуатації та побудову майбутнього суспільства, котре він, як і О. Терлецький, зв'язує із соціалізмом. М. Павлик читав твори революційних демократів, був обізнаний із марксизмом. У своїх працях він неодноразово посилається на «Ка-пітал», використовує деякі його положення для аргументації своїх думок. Це, зокрема, стосується питання про переваги великого ви-робництва над дрібним. І не випадково М. Павлик є прихильником громадського господарства. Як палкий захисник інтересів народу, що мріяв про його світле майбутнє, М. Павлик досить детально змальовує це майбутнє. І. Франко писав, що в його працях переважає полемічний елемент і «незвичайне замилування автора до конструювання своїх висновків у будущім часі». Основу соціалістичного суспільства, на погляд М. Павлика, ста-новитиме колективна власність громадян і колективне господарю-вання. Перехід до соціалістичного ладу він бачив як еволюційний процес, хоч і не виключав революційної боротьби. Мирний, еволюцінний шлях може обрати вже сам людський розум. Усі розумні люди, писав він, повинні свідомо прямувати до соціалізму. Револю-ційний шлях буде необхідним тоді, коли правлячі кола відмовляться добровільно визнати новий лад. І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Гали-чини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земель-на власність у Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодаль-них відносин у тім краї. Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко роз-криває історію пограбування селянства як в процесі скасування крі-пацтва, так і після реформи 1848 p. Указом про скасування кріпацт-ва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгова-ності і масового розорення селянства. За підрахунками І. Франка, 1848 p. було продано з молотка 881 господарство, а за період 1873— 1883 pp. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177 господарств щороку. Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов'язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва. Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції. Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться про-ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільно-го ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розви-ток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево-люційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості. Після ув'язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соці-алізму і починає вивчати «Капітал» К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поши-ренню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсько-єврейську) соціалістичну партію. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні вже в 70-ті pp. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, лібе-ральні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотоварного вироб-ництва вони надавали різним формам кооперації. 5. Критика соціалізму в науковій діяльності І.В.Вернадського, М.Бунге, Туган-Барановського та інших українських вчених Прихильником класичної політичної економії був також про-фесор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Эко-номический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосниц-тва і всіх добуржуазних форм виробництва. Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав про-ти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу зв'язував зі зростанням пауперизму. Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х pp. розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікав-лять проблеми аналізу економічних категорій, з'ясування предмета політичної економії, якій вони надавали виняткового значення в су-спільному житті. Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання політичної економії і відношення її до інших наук» пи-сав: «Указавши на загальні засади для заснування правильної, розу-мної й могутньої системи суспільного життя, наука ця ... із незапе-речним успіхом намагалася підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу»4. Для того щоб полі-тична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визна-чити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою. Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський. Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Шторх, Горлов; заперечував ви-значення Маклеодом і Бастіа політичної економії як науки про обмін. Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому ро-зумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. Май-же на таке саме визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Осно-ви політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задо-волення як духовних, так і матеріальних потреб»'. Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано»2. М. Бунге вказував на ве-лике значення для розвитку політичної економії правильного визна-чення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояс-нюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й при-родного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджува-ли існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою»3. Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкає-ться лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від су-спільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення. М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, над-звичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію «гармонічного розвитку». М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення. Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Анто-нович. Природу, працю й капітал він розглядав як фактори ви-робництва й водночас як самостійні джерела цінності. Носіями цих факторів А. Антонович уважав землевласників, робітників і ка-піталістів, які завдяки цьому одержують свою частку. «Об'єктив-ність у розподілі результатів виробництва, — писав А. Антонович у «Курсі політичної економії», — полягає в тім, що кожний з учас-ників виробництва одержує те, що він створив» . Поділяючи погля-ди Кері та Бастіа на «гармонічне співробітництво» різних класів — учасників виробництва, А. Антонович виходить з того, що з роз-витком продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва — робітників, капіталістів і земле-власників, яка забезпечить кожному одержання його частки у ви-робництві, тобто приведе до встановлення справедливої винагороди за працю. Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео-рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо-вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту-пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро-бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа-тації зависла у повітрі»*. У О. Білимовича цінність е продуктом «оцінної діяльності суб'єкта». Величину цінності він зв'язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра-нична корисність», зв'язуючи ступінь задоволення потреб з кіль-кістю благ. Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче-ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо-го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 p. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар-ківського університету. М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта-лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен-ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу. Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва. Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес-тиції» як головну рушійну силу економічних активностей. Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо-мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря-мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко-номічної думки. Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар-тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар-тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи. Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси-хології людей, їхньої моралі. У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео-рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче-ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла-сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден-тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів. Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його до-кторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера). Використана література: Історія економічних вчень. Підручник. – К., 2002. Субтельний О. Історія України. – К., 1996. Українознавство. В 3-х т. – К., 1994-1996 рр. Історія економіки України та світу. Підручник. – Харків, 2002.
1 2 3 4 5 Категория: Історія економічна \| Добавил: DoceNt (25.10.2017)
Просмотров: 281 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: