РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ - Історія економічна - Реферати - Каталог статей

План “Теорія ощадливості” Н.Сеніора Наукові новаторства М.Туган-Барановського та їх вплив на світову економічну науку Інституціоналізм як ідейно-теоретична база ліберального реформізму Список використаної літератури 1. “Теорія ощадливості” Н.Сеніора Сеніор (1790—1864) підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної фі-лософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивчен-ням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса. Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці «Політична економія» (1850), яка спочатку (в 1836 p.) була видана у вигляді статей в енциклопедії. Об'єктом дослідження політекономії, на по-гляд Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кіль-кості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто «властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль»'. Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властиво-стей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства. Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та заощадження. Природні ресурси — це матеріальне його на-повнення, а заощадження — це відмова від його невиробничого вико-ристання, праця ж — спосіб його зберігання і формування. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів. Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того-часні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту-вань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому. До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був наймен-ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста — винагороди за заощадження від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, «той і є капіталістом, і ви-нагородою за його дії є прибуток» . Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра-цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю-чає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта-ліста— підприємницький дохід ( плата за працю ) і процент (плата за капітал). З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичко-вий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб-ництва, з іншого — її не можна було віднести й до витрат виробни-цтва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі. Сеніор указував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об-меженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду заощадження, зв'язаного з мо-нополією на володіння землею. Монополія у Сеніора, поряд з заощадженням, є основою для пояс-нення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сені-ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви-ща. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли заощадження здійснювалось іншою осо-бою (прибуток на успадкований капітал). Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює приро-ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар-тістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко-вій монополії, і вона не зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями. Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти. Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в «Політичній економії», ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 pp. Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів форму-вання прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів заощадження. Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на ка-пітал як плати за підприємництво та заощадження від негайного спо-живання грошей. Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвіт-люються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виро-бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від заощадження капіталіста. Визначенню поняття граничної (спадної") корисності у праці Се-ніора належить значне місце. Він зазначає: «Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задово-лення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп'ятеро більше задово-лення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великою буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність». Щоб з'ясувати міру заощадження, Сеніору до-водиться показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна. З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре-гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз-ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці-на товару дорівнює сумі заощадження капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність. З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього за-лежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та про-позиції. Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового ви-раження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є пише «регулятором» цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції. Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оціню-вання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника. Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце. У зв'язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинником, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробницт-ва нівелює їхню дію. Рівень монополі-зації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факто-рів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він ви-окремлює п'ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь винят-кові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабіль-ність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним вироб-ником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва без-межно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробни-ком, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва. Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й ви-трат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції фак-торів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з мен-шими витратами отримає надприбуток, або ренту. Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння ви-робника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як ро-зуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробницт-ва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб'єктивних оці-нок величини заощадження з боку споживача та виробника. Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні еле-менти майбутньої доктрини граничної корисності, факторів вироб-ництва та інших основ неокласичного аналізу. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від йо-го теорії заощадження. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вто-ринним) фактором, є, на його погляд, заощадження. Двох перших не-достатньо для виробництва, третя чинна сила — «поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати». Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і заощадження, необхідного для продовження вироб-ництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З ча-сом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці. 2. Наукові новаторства М.Туган-Барановського та їх вплив на світову економічну науку Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче-ний зі світовим ім'ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо-го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім'ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 p. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар-ківського університету. Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес-тиційної теорії циклів. Ще 1894 p. він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси-теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видан® майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання'. Великого значення у про-блемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зо-внішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктив-них сил, не існує». Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв'язок промисло-вих коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Ту-ган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зу-мовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активнос-тей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповід-но до якого фази промислового циклу визначаються активністю ін-вестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів еконо-мічної активності. М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта-лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен-ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу. Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва. Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес-тиції» як головну рушійну силу економічних активностей. Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо-мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря-мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко-номічної думки. Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з'являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар-тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар-тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи. Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси-хології людей, їхньої моралі. У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео-рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче-ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб'єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла-сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден-тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів. Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його до-кторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера). Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розпо-ділу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. 3. Інституціоналізм як ідейно-теоретична база ліберального реформізму Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо-го своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інститу-ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Інституціоналіти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналі-зу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному су-спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опо-зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав но-вих рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позна-чилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно. Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає. Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американсь-ким економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму по-ходить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів).1Дуже часто ці терміни вживаю-ться як синоніми. Їх тлумачення є досить широким і не надто чіт-ким. Представник інституціоналізму і автор терміна «інституціо-налізм» У. Гамільтон писав: «Інститути — це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною осно-вою інститутів». Як правило, «інститути» визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» — приватна вла-сність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише фор-мою прояву або втіленням «інституцій», тобто навичок, звичайно ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналі-сти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку. У формуванні філософських основ інституціоналізму вели-ку роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на форму-вання й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літерату-рі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американсь-ким різновидом історичної школи. Американським напрямом історичної школи називає інституціо-налізм також всесвітньо визнаний авторитет у царині історії еконо-мічної думки японський економіст Такаші Негіші. Але не запере-чуючи певних спільних рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за різних історичних умов і відобра-жають різні історичні реалії. Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов ран-нього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і се-редньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість Інституціоналісти мають з англій-ськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтува-ти реформістські програми. На відміну від психологічної школи граничної корисності інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну кон-цепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівно-ваги, відкинули постулат «гармонії інтересів». Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефе-ктивного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фак-тора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціо-налісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економі-ки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Ін-ституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклек-тизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм. Батьком соціально-психологічного інституціоналізма можна вважати Торстена Веблена (1857—1929). Веблен виступив з гострою критикою капіталізму, що дало під-ставу колегам назвати його «американським Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав Мар-кса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капі-талізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками до-сліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соці-альних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією». Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природ-ного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характери-зується певною своєрідністю: закономірності суспільного розвитку в нього психологічні, інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних законів. Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першо-причину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання. Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму пе-ребуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, зві-льнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Веблен виступає за реформування капіталізму, рекомендуючи замінити бізнесменів промислово-технічною інтелігенцією. Індустрією має керувати не бізнес, а інженери чи технологи. Вони, стверджував Веблен, ство-рюватимуть генеральний штаб індустріальної системи, котрий візь-ме під контроль усе суспільство. Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональ-ний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спря-мованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у пра-цях неоінституціоналістів. Список використаної літератури Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. - К., 1999 . История экономических учений. - ч.1. / ред. В.А.Жамин. - М., 1989. История экономических учений. - ч.2./ ред. А.Г.Худокормов.- М., 1994. Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до профессоров. - М., 1996. Мешко І.Н. Історія економічних учень. - К., 1994. Несторенко О.П. Історія економічних вчень. - К., 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Історія економічна \| Добавил: DoceNt (16.10.2017)
Просмотров: 365 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: