РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен. - Історія економічна - Реферати - Каталог статей

Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен. Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкне, Л.Ерхард ПЛАН 1. Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму. 2. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен 3. Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкне, Л.Ерхард 1. Історичні умови і економічні ідеї меркантилізму Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошо-вого балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого ви-трачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночас-ною забороною їх вивезення. Адекватною була й економічна полі-тика того часу, головною метою якої вважалося утримування гро-шей у країні, тобто максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися дося-гнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося ви-возити благородні метали за кордон, купців-експортерів зо-бов'язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва. Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою піз-нішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збіль-шення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, вста-новлення високого імпортного мита, зниження позичкового процен-та — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно без-плідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнату-рального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста. Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні. З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналі-зує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого виве-зення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і тако-го ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі. Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а прави-льно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надли-шок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для об-слуговування торгівлі. У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз-му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до-сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового саль-до, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розши-рювалося мореплавство. На перший план висувалася політика про-текціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систе-му митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з ві-тчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переро-бити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизня-них товарів. Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збага-чення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єди-ним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть ак-тивного балансу. кантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для для цього вони мають бути в постійному русі. Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантелісти наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно: треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі. Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади і навіть її опікування госпадарським життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі. Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості. Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—ХІІ ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля). Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і од-ним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Розду-ми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зов-нішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу. Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пше-ничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс. У Франції меркантилізм також ві-дігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький аб-солютизм — суто дворянською диктатурою. Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіля-ко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 pp. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно інозе-мних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення тексти-льних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво. Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фі-нансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь полі-тику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні за-воювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемог-ти їх нашим смаком». Найбільш відомим представником теоретичної школи мерканти-лізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 p. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки. Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти аль-бігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Анг-лія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку. Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження полі-тики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економі-чних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені тор-гівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту. З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію моне-таризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручан-ня держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою проми-словість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюб-ності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду. 2. Особливості англійського утопічного соціалізму: Р.Оуен Роберт Оуен (1771 — 1858) народився в родині дрібного реміс-ника, у невеликому англійському містечку Ньютаун. Після закін-чення початкової школи, у семирічному віці, стає помічником учи-теля, репетитором, пише проповіді на релігійні теми, заживши собі слави «маленького священика». У 9 років починає працювати в тор-гівлі, де протягом восьми років проходить шлях від продавця до ме-неджера великого торгового центру. Згодом він відкриває прядиль-ну фабрику, де виявляє неабиякі організаторські здібності. 1794 р, Оуен стає акціонером компанії «Чарльстон Твіст і К°», яку було за-сновано найстарішими лондонськими й манчестерськими фірмами, і очолює правління товариства. 1800 р. Оуен купує на кордоні Шотландії й Англії фабричне се-лище Ленарк з чотирма прядильними фабриками і створює зразкову колонію, завдяки якій стає відомим у всьому світі. Діяльність Оуена в Нью-Ленарку поділяється на два періоди: організація зразкового промислового товариства — колонії високої культури й високого рівня продуктивності праці та суспільно-реформаторська діяльність, коли він намагався її успіхи поширити на все суспільство. Другий період був невдалим, і 1824 р. Оуен від'їздить до США, щоб там реалізувати свій план кооперативної громади. З цією метою 1825 p. він купує 30 тис. акрів землі разом з будівлями і засновує сільсько-господарське товариство «Нью Гармонія». Воно проіснувало лише три роки. Після повернення до Англії Оуен знову займається суспільно-реформаторською діяльністю, сподіваючись уже не на урядові кола, а на профспілковий рух. Тред-юніони він пропонує перетворити на об'єднання виробників для організації кооперативних громад, роз-робляє плани організації «Великої національної об'єднаної спілки виробництв» і «Банку справедливого обміну», що, на його думку, могло б стати вирішальним кроком до реорганізації суспільства. У жовтні 1832 р. в Лондоні починає функціонувати оуенівський «Національний банк справедливого обміну праці», а 1833 р. в Бір-мінгемі його філія, які користувались успіхом доти, доки їхньою ді-яльністю керував сам Оуен. Через два роки після того як Оуен ві-дійшов від справ, Банк зазнав краху. 1834 p. був переломним пунктом у житті, діяльності та творчості Оуена. Хоч він прожив іще 24 роки, однак тримався осторонь не тільки від робітничого руху, а й від широких соціальних рухів узагалі. Поступово оуенізм пере-творився на суто теоретичне вчення. Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової системи» (1815), «Виклад раціональної системи суспі-льства» (1830). Він є автором проекту Фабричного закону, а після 1834 p. починає видавати журнал, в якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми моралі, з яких головною є «Новий мо-ральний світ» (1845). Роберт Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він ви-ступав за створення нового суспільства за допомогою просвітитель-ства й законодавства. В основу його програми покладено теоретичну систему, провід-ною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятли-вого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина — продукт середовища і що змінити її мо-жна, лише змінивши середовище, в якому вона існує. Це одна з го-ловних ідей теорії та практики Оуена. Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають на поведінку людини. Основними складовими суспі-льного середовища, за Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мо-раль, право, освіта) та економічні компоненти. Він уважає, що фун-кції з формування нового середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукаючи до створення прогресивних інститу-ціональних і економічних форм. Оуен запевняє, що за допомогою виховання та законодавства, яке відповідає названим ним принципам, можна створити нове су-спільство, позбавлене будь-яких проблем. З цією метою з власної ініціативи він створює спілки банкірів та підприємців, проводить з ними «виховну роботу», закликаючи до свідомої перебудови соці-ального середовища, але, звичайно, зазнає тільки поразки. У поняття соціального середовища він включає й економічні ос-нови організації суспільного виробництва. Оуен стверджує, що для перебудови економічного середовища потрібно насамперед знищи-ти приватну власність і прибуток, забезпечити еквівалентний обмін товарами за їхньою вартістю, замінити гроші «бонами праці», що стануть справжнім еквівалентом цінності. Оуен намагається теоретично обгрунтувати структуру прогреси-вної економічної системи майбутнього. Він виходить з аналізу супе-речностей господарської системи капіталізму і, слушно (в цілому) визначивши їхню природу, наголошує, що формування нового еко-номічного середовища полягає в тім, щоб позбутись цих суперечно-стей, ліквідувавши їхню основу — приватну власність. Вихідним пунктом аналізу капі-талізму для Оуена була англійська фабрична система, що утвори-лась у результаті промислового перевороту. Він уважав її досить до-сконалою і такою, що могла б існувати автономно, поза існуючою системою економічних відносин, бо вона створює належні умови для раціональної організації праці, високого рівня її продуктивності і формування свідомого ставлення до неї. Оуен визначає вартість по-рікардіанському, тобто працею, ви-траченою на виробництво товару, а не тією працею, що купується на товар. Він заперечує думку Сміта, що з нагромадженням капіталу і приватної власності на землю продукт праці розподіляється між трьома класами суспільства, а тому вартість визначається доходами. Оуен погоджується зі Смітом, що закон вартості за капіталізму по-рушується, але не вважає такі порушення нормальними. На думку Оуена, їхнім наслідком є швидке розшарування суспільства та зни-ження «ціни праці», що зменшує купівельну спроможність робітни-ків і звужує ринок збуту. У «Доповіді графству Ленарк» він пише, що сучасний устрій суспільства не дає робітникові належної вина-городи за його працю і внаслідок цього всі ринки виявляються не-достатніми. Звідси випливає і невідповідність між пропозицією та попитом. Оуен один із перших зробив соціалістичні висновки з рікардіан-ської теорії вартості. Для Оуена конкуренція і прибуток є двома сторонами того самого явища — виробництва, приватного за харак-тером. Капіталізм базується на прагненні отримання прибутку. Прибуток Оуен трактує як результат несправедливого обміну, до-даток до ціни. Він є причиною економічних криз надвиробництва, або, скоріше, недоспоживання, оскільки через нього робітник не може придбати продукт власної праці і, отже, спожити еквівалент того, що виробив. Оуен вимагав ліквідації нетрудових прибутків. Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної систе-ми Оуена. Реорганізацію всього суспільства на комуністичних заса-дах він уявляв як створення окремих громад. На відміну від Фур'є, Оуен не визнає приватної власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами своєї праці. Господарською основою перших кооперативних громад мало стати землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати реформаторську діяльність, оскільки вона працює на ве-ликі ринки й цілком від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови комуністичного суспільства. Оуен не був революціонером: він відмовився брати участь в чартистському русі, ніколи не виступав за експропріацію приват-ної власності, обмежуючись лише ідеєю соціалістичного реформу-вання суспільства з допомогою найсвідоміших його представників та уряду. 3. Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкен, Л.Ерхард Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо-мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вальтеру Ойкену (1891—1950) належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко-номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин-ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана-лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки. У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин-ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу. Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла-деними у цій праці. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи-стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос-подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале-жить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дій-сності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру-горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єк-тів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів». Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь-но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент-ральним керуючим органом. Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін. Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання. Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез-печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль-ній власності. Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло-гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар-ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова-на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою. Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви-тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра-ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со-ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви-чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова-ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа-тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі-нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна-чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава. В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму-лює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; об-меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за-хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху-нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува-тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан-ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз-риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме-жуватися заходами, що сприяють її зміцненню. Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30—40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками. Людвіг Ерхард (1897—1977) професор, політик-практик, учений-економіст був автором бага-тьох праць з проблем кон'юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямова-ної на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства. Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламенту-вали економіку. Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової ре-форми, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та за-безпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції. Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової оди-ниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обо-роту решти безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним феде-ральним банком, незалежним від уряду. Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошо-вою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і кварт-плати, відмінено нормування споживання та централізований роз-поділ. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монопо-лізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції. Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентно-му ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання вироб-ництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створен-ня умов для його дальшого розвитку. Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому опо-даткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали. Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надхо-дженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отри-мувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки. Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна за-робітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас полі-пшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізу-вались і економічні процеси. Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги. Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав'язувала власну економічну по-літику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і полі-тичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію. Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабі-лізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливо-сті інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ер-хард зумів витримати й ці протести. Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки ко-рейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг. У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо роз-вивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби. Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність. Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу-люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи-ла за межі соціальної сфери. Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці-ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за-вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури. Література Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Та-таренко, А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. О. Та-таренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с. История экономических учений. - ч.1. / ред. В.А.Жамин. - М., 1989. Несторенко О.П. Історія економічних вчень. - К., 2000. Ойкен В. Основные принципы економической политики. — М., 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Історія економічна \| Добавил: DoceNt (08.04.2017)
Просмотров: 353 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: