РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропози - Історія економічна - Реферати - Каталог статей

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропози

Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропозиції” А. Лаффер, К. Мендель. План Вступ 1.Економічна думка Стародавнього Сходу. 2. Нова історична школа. Дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів. 3. „Економіка пропозиції” А. Лаффер, К. Мендель. Вступ Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. З розвитком су-спільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з'явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою архаїчного мислення і дійшли до нас в усній твор-чості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у писемних творах. З часом окремі мислителі спробували проаналізувати характерні риси господарських явищ. Проте їхні економічні погляди ще не відо-кремилися в якусь самостійну галузь знань. Певні економічні питання (наприклад, опис виробничого досвіду, поради щодо організації та ве-дення господарства, характеристика економічної політики держав та економічного змісту реформ різних правителів тощо) було відображе-но, головне, у документах нормативного характеру, що регламентували господарську діяльність, економічні відносини між громадянами, а та-кож у творах стародавніх авторів. У процесі історичного розвитку формується економічне мислення, а окремі висловлювання, поодинокі ідеї переростають у систему економічних знань, в економічні вчення. Це започаткувало етап виникнення та становлення економічної науки. Немає сумніву, що вивчення економічної думки слід розпочина-ти з часів появи людського суспільства. Проте нині досліджено ли-ше ті економічні погляди та ідеї стародавнього світу, які було ви-кладено в писемних джерелах. Тому огляд історії економічної думки починається з характеристики економічних уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій. Ясна річ, економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних су-спільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробни-цтва (держави стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмін-ності між ними й визначали особливості їхньої економічної думки. 1.Економічна думка Стародавнього Сходу. Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економі-чну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе-ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор-ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неод-норазово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатко-вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо-дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит-ку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.). Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале-жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен-ня численні питання організації та управління державним господар-ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни-ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різ-ні адміністративно-господарські та юридичні документи. У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла-далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо-дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем-леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєги-петському суспільстві. Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо-потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер-жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас-ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако-нодавства регулювати економічну діяльність населення та регла-ментувати приватноправові відносини. Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Байбільш цікаві (з економічного погля-ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма-сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу-жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца-ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулю-вання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. Економічна думка Стародавньої Індії, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу-валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за-перечує господарської діяльності мирян, подаяниям яких мають жи-ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги. Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви-годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгів-лю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тіль-ки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо-дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю-дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують-ся брахманізмом. «Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, ма-теріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адре-сованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со-ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін-дійської держави. Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт-ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у ви-нагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів. «Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою ре-гламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут-ком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%. Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про-тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко-номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан-ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч-ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфу-ція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), за-писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч-ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите-лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно-син як запоруку стабільності державного ладу. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува-тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат-ство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бід-ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя. Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу ки-тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та-кий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнава-лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за по-рядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ять однакових діля-нок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята («суспі-льне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між зем-леробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи за-уважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад череви-ки) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво. Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі-ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі-ти мистецтвом усіх ремесел. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер-жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале-жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито. Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч-ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен-ня достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощад-ливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту, їх треба нагромаджувати і зберігати. Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз-глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона-лому законодавстві. Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновни-ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, ко-тре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан-ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб-ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду. Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви-кладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що дер-жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про-довольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю пере-бувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити по-літику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити за-гальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до земле-робства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заста-вах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими ці-нами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам. Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнен-ня її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бід-ності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям опо-датковувати багатих. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по-слідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабст-во, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за-кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихи-льники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди». При цьому було поставле-но питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (ін-дивідуальних) інтересів. 2. Нова історична школа. Дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів. У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, поля-гала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економіч-ного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монопо-лістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристсь-ких тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і нама-галися розробити конструктивні програми «класового миру» і соці-ального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуа-зно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та Ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини. Засновником нової історичної школи вважають професора Бер-лінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір — «Основи загального вчення про народне господарство» —- хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим. Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала на-самперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідо-вної низки подій. Своє завдання — «поглиблення історичного мето-ду» — представники даної течії бачили в написанні великих моно-графій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих під-приємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня. На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в та-кий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія — це послідовність подій, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку в майбутньому. Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який сьогодні набрав велико-го поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й техніч-ними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної пе-ребудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів. Визнаючи нарос-тання класового протистояння в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і ство-рена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики». Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 pp. У цій праці він розглядав фізичні, етичні та юридич-ні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру на-селення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, вивчав ринкові відносини, широке коло соціальних/-проблем. Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з найвидатніших постатей нової історичної школи. Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в істо-рії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне зна-чення» порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав детально й докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення. Об'єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, що поширен-ня тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва. Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеоло-гів таких об'єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найваж-ливіший засіб для усунення криз і безробіття, стабілізації економі-ки. На його погляд,, «картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уник-нення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банк-рутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування». Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного селянського господарства», уважаючи, що вели-кі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробницт-ві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне гос-подарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогоспо-дарської діяльності. З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності пра-ці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівно-правності працедавців і робітників. Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, на-ції, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем. З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);— міське господарство (виробництво для зовнішнього спожива-ча, для безпосереднього обміну);— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд гос-подарств, перш ніж дійти до споживача). Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм. Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Без-перечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якіс-них особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифі-кації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й еко-номічного зростання. Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:— перша стадія зв'язується з домашнім, замкнутим вироб-ництвом;— - друга — з працею ремісника на замовлення;— третя — з прдцею ремісника на вільний ринок;— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;— п'ята — з великим фабричним виробництвом. К, Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трак-тування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпо-рядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства. До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зом-барта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша ба-гатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюраліз-му, Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван-ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних су-перечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справ-дилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході. Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов'язаний найліпшим ри-сам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуаз-ний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта, проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух під-приємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського по-шуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотри-мувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить люд-ська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв'язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та упо-добаннями. Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш ре-акційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і «геополітики». 1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Шта-ммлер (1856—1938) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткував формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явища економічного хара-ктеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяє розви-тку соціальне гармонічної суспільної системи. Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджу-вав, що «соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей». Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою пра-ва, державних законів. Першопричину правової домінанти в житті суспільства предста-вники «соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світ природи, який розвивається за об'єктив-ними законами, і світ людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не є об'єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою. Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні кате-горії» (1896) та «Мета в народному господарстві» (1907). Штольц-ман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв'язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але роз-глядав останній як виключно технологічне явище. У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибо-кого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагува-тися від праці. Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», вла-стиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета в народному господарстві» він виходив з прин-ципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є за-собом, який використовується людьми для моральних цілей. На йо-го думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім чле-нам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні катего-рії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для дося-гнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робі-тникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітни-ками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є ви-конавцями, другі — організаторами виробництва, а така різниця іс-нуватиме завжди. Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що перебуває під захистом капіталістів. «Соціальний напрям» активно захищав права приватної власнос-ті, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам інди-віда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Тому капіталісти повинні отримувати достатню вина-городу і мати приватну власність, щоб виконати свої функції. Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського на-прямів політичної економії. Заслуга її представників полягає в тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обгрунтува-вши єдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історії економіч-ного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інсти-туцій на суспільне життя. 3. „Економіка пропозиції ” А. Лаффер, К. Мендель. Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій-шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за-безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван-ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід-ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування. Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у пра-цях економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер-жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема. Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочу-ють розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця. Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції ін-вестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет. Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки тру-дові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на дохо-дах підприємця. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та змен-шення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить подат-кову базу. Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, пока-завши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію. Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спри-чиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподатку-ванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим. Графічне зображення моделі має назву «Крива Лаффера». Еко-номічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спо-чатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбуваєть-ся тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спа-дання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх. Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу актив-ність, що згодом збільшить і надходження. Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, роз-мірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників. Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере-чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, (зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз-поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості. Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ре-сурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадан-ня продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту. Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрів-няти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудо-ваної на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залу-чаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення. Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин-ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз-витку економіки.
1 2 3 4 5 Категория: Історія економічна \| Добавил: DoceNt (10.04.2017)
Просмотров: 377 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: