РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Відповіді до екзамену з Всесвітньої історії - Історія - Реферати - Каталог статей

Питання до екзамену з історії стародавнього світу 1. Утворення Єгипетської централізованої держави. Раннє і Древнє Царство. Військом, як правило керував, той царевич, якого готували на трон. Єгипет розташований в північно – східній частині Африки, де з півночі на південь протікає велика африканська ріка – Ніл, навколо якої утворилась одна з найдавніших цивілізацій людства – Єгипетська. Державність з’явилась в Єгипті в другій половині IVтис. до н.е. у формі адміністративно – територіальних одиниць, які пізніше історики назвуть Номи. Кожен ном займав територію окреслену місцевою іригаційною мережею, й був автономним господарським та адміністративним організмом. На чолі ному стояв номах, колишній родовий старшина, а тепер місцевий царьок, який іноді виступав у ролі верховного жерця, керував іригаційним будівництвом, очолював номове ополчення. Природно – кліматичні умови сприяли консолідації Єгипетських номів. Життєва необхідність централізованого контролю за розподілом паводкових вод Нілу неминуче вела до політичного об’єднання країни. Наприкінці IVтис. до н. е. єгипетські Номи об’єднались у дві держави – Південне і Північне царства, столицями яких стали Єнхаб (Нехен) і Буто. Об’єднати ж Південне і Північне царства зміг володар Скорпіон, що правив у верхньому Єгипті. Першим загально єгипетським царем, об’єднувачем Єгипту, Геродот назвав Менеса, вважають що саме за цього володаря почалося літописання. Але Манес не зумів стабілізувати не спокійну обстановку в державі, це зробили його наступники. Цар ІІ династії – Хасехимуї зумів добитися політичного замирення в країні, тому царі ІІІ династії перенесли свою столицю ближче до Дельти, в Мемфіс, який виріс на місті фортеці Біла стіна ( Хет- ка – Пта, греки ж вимовляли цей топонім як Ейгюптус – Єгипет). Свого апогею політична централізація Є. досягла в епоху Стародавнього Царства (чи будівників пірамід). В Є. царська влада спиралася на громіздкий адміністративний апарат, який виконував не лише фіскальні, судові та поліцейські функції, а й здійснював контроль за сільськогосподарським виробництвом, піклувався про створення запасів на випадок неврожаю, одним словом керував економічним життям країни. На місцях повновладними володарями були номархи, які командували полчищами дрібних чиновників. Номархи всіляко підкреслювали свою відданість трону, однак лише для того, щоб замаскувати свій удільний сепаратизм. В епоху Стародавнього Царства в Є. вже діяла добре налагоджена судова система, яка прийшла на зміну архаїчним общинним судам. Але весь чиновницький і судовий апарат був наскрізь корумпований. Ядром єгипетського війська було ополчення, проте в цю епоху вже з’явились й постійні військові загони. 2. Єгипет Нового царства. Внутрішня і зовнішня політика. Період Нового царства відноситься до 1580 – 1085р до н.е. Цьому періоду передував ІІ Перехідний період – з середини XVIIIст. До середини XVI ст. до н.е., який завдяки нашестю гіксосів, призвів до розпаду Єгипту на дві незалежні держави – з столицею у Фівах та Ксоїсі. Гіксои це кочовики – бедуїни, які спочатку наймались на військову службу до нижньоєгипетських номархів, а згодом наводнили собою Дельту. Остаточно визволив країну від гіксоського панування Яхмос І, який започаткував XVIII династію, він направив своє військо у Східне Середземномор’я , де захопив гіксоську фортецю Шарухен. Єгиптяни остаточно розсіяли гіксосів серед племен і народів Передньої Азії й знов взяли під свій контроль Східне Середземномор’я. Історики вважають ці події початком нового етапу староєгипетської історії – Нового Царства. Цей період в історії Є. ознаменувався широкомасштабною воєнною експансією єгиптян. Причина – велика, могутня армія, для створення якої було мобілізовано всі матеріальні ресурси країни. Було б безглуздям залишати її без діла після того як Є. звільнився від гіксосів. Тому військовий похід Яхмоса І став першим кроком на шляху перетворення Є. в могутню імперію. Третій фараон XVIII династії розширив кордони Є. південний до третього нільського порога, північний - до Євфрату. Кілька успішних військових походів здійснив його син – ТутмосІІ, який «уславився» своїми звірствами на завойованих територіях. Проте, коли влада перейшла до вдови ТутмосаІІ – Хатшепсут – Єгипетська експансія загальмувалась і за її правління авторитет Є. на міжнародній арені дуже підупав. Вона відбудувала зруйновані гіксосами єгипетські храми, спорудила в долині Фів і свій поминальний храм, спорядила морську експедицію в далеку країну Пунт, переважно за парфумами.Лише Тутмос ІІІ став продовжувачем політики ТутмосаІІ. Фараон кинувся впокорювати сирійсько – палестинські князівства, які за панування Хатшепсут потрапили під вплив Хуритів і припинили виплату данини Є. Цього фараона історики називають «Наполеоном Стародавнього Є.», тому що за його правління, в середині ІІ тис., країна перетворилася на могутню «світову державу». Він здійснив 17 воєнних походів лише в Азію, за його панування до складу Є. увійшли нубійські, лівійські та східно середземноморські території, держава далеко розсунула свої кордони з півночі на південь, а її території збільшились майже втроє. З Є. рахувалися наймогутніші тодішні передньоазіатські держави – Вавилон і Ассирія. Естафету у Т. перейняв Аменхотеп ІІ, який очолив три походи до Східного Середземномор’я, де придушив повстання в Сирії та Палестині. Наступні Є. володарі, Тутмос IV та Аменхотеп ІІІ, вже не організовували військових походів, а підтримували міжнародний престиж суто дипломатичними засобами (брали заложників, укладали міждержавні договори тощо), поповнювали гареми мітаннійськими, вавілонськими та ассірійськими принцесами, своїх же дочок у чужі гареми не віддавали (трон у Є. передавався по жіночій лінії). За правління XVIII династії фараонів на васальних територіях не руйнувалась місцева адміністративна система, лише як найсуворіше заборонялось для місцевих царів самостійно здійснювати зовнішню політику. На всіх завойованих ними землях було утворено намісництва, верховне керівництво яких забезпечувало особливе відомство у Фівах. Діяльність намісників контролювали довірені люди фараона «очі царя Верхнього Є., вуха царя Нижнього Є.» 3. Релігійно – політична реформа Аменхотепа IV. Аменхотеп IV став фараоном у 17 річному віці, ще за життя свого батька. Ім’я Аменхотеп означає «Амон задоволений». Юний фараон був переконаним пацифістом, поетом – романтиком, він не завжди узгоджував свої благородні наміри з можливостями втілення їх в життя, йому бракувало як тверезого розрахунку так і політичного чуття. Аменхотеп IV вирішив ощасливити свій народ радикальною ломкою ідеології. Він розпочав з того, що протипоставив столичному культу Амона також сонячний, але провінційний культ Ра – Горахе, що його здавна вшановували жителі Геліополя та Мемфіса. Він побудував у Фівах новий храм присвячений Атону, проголосив сонячний диск - Атон - єдиним вселенським божеством, а себе Атоновим сином і первосвящеником. Приголомшених єгиптян повчали, що лише фараон має право молитися Атону, їм же випало щастя адресувати свої молитви фараонові. Аменхотеп побудував нову столицю – Ахетатон (поблизу сучасної Амарни), та змінив своє ім’я на Ехнатон. В цю нову столицю переїхала вся його родина - дружина Нефертіті й шість його дочок. Навколо реформи Ехнатона й досі серед істориків немає одностайної думки, ймовірніше за все вона була спрямована на пониження статусу столичного жречсества й родової аристократії. Існує також думка, що він був релігійним фанатиком, якому заманулося форсувати становлення в Єгипті монотеїзму. Релігійна - політична реформа Ехнатона не дістала у єгиптян належної підтримки. Культ Атона дуже відрізнявся від традиційних єгипетських культів. По-перше Атон не мав іконографії, бо на відміну від Амона був видимий. По-друге, незважаючи на колосальне значення сонячного тепла в природі, не обріс міфами. По-третє, храми Атона були загальнодоступними. Отож, це був універсальний який краще служив запитам Єгипетської імперії, аніж традиційні єгипетські культи. Разом із тим фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ Озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. Сонцепоклоницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі ( будівництво храмів і нової столиці обернулось для єгиптян новими податками та примусовими роботами, розв’язала руки чиновникам для масових службових зловживань. За 17 років мирного царювання фараона – реформатора підупав і міжнародний престиж Є. Після смерті 41річного фараона життя в Єгипті почало повертатись в звичне, дореформене русло. Малолітній зять Ехнатона – Тутанхамон, під впливом фіванського жречества, перебрався з Ахетотона у Мемфіс. Останній крок у ліквідації зробив Ехнатонів воєначальник котрий знищів всіх послідовників, наказав всім жителям Ахетатона виселитись з міста, яке перетворили на каменоломню. 4. Релігійно-міфологічний світогляд єгиптян. Релігія та органічно пов’язана з нею міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот вважав найбільш набожними із усіх відомих йому народів.Релігія стародавніх єгиптян – це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонії і космогонії, культу і суперечливих міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним був тотемізм. Вони вважали священного тотема своїм першопредком, який може захистити їх від любих напасть долі. Кожен ном, кожне поселення мало свого тотема – покровителя. Єгиптяни обожнювали насамперед тих представників фауни, які були їм чимось корисні ( наприклад знищували шкідників) або вражали їх соєю силою чи способом життя. Зокрема богами стали лев, бики Апіс, Мневіс і Бухіс, крокодил, гіпопотам, павіан, свиня, кішка, гуска, жук-гнойовик скарабей та ін. Окремі з них, у зв’язку з розвитком староєгипетського суспільства та ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах (столичні культи і пов’язані із землеробством). Певну централізацію засвідчувала також поява одного і того ж бога в різних іпостасях (« Я бог Хепра вранці, я бог Ра о півдні, я бог Атум увечері.»). Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад 2000 богів. Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні тварин ( Анубіс, бог підземного царства, у вигляді шакала, Тот, місячний бог, у вигляді ібіса, бог сонця у вигляді лева ч сокола…). Охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини і головою тварини або птаха), інших же піддали повній антропоморфізації ( Озіріса, Пта, Амона. Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.). У Є. розвилося два культа: води – всесвіт виник із водяного хаосу божества Нун, Ніл вони не обожнювали, за то обожнювали її розлив – Хапі ( його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів); солярний культ – бога сонця, найстаріший з яких Ра, центральне святилище якого знаходилось у Геліополісі, коли місто стало релігійним центром Є., Ра злився з одним із найархаїчніших богів Гором, в один культ Ра - Горах те. В свою чергу Фіванський ( коли Фіви стали столицею) Амон утворив Амона-Ра. Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов’язаних з богом підземного царства Озірісом, центральне святилище якого знаходилось в Абідосі, проте його культ вшановувався у всіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор’я. Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресне не тільки душа, але і тіло, щоб цього разу існувати довічно. З розбудовою єгипетської державності релігії відводилась специфічна роль – дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона. На відміну від царя шумерського, вавілонського чи ассирійського єгипетський фараон уважався не представником богів, а самим богом ( за життя - Гором, після смерті – Озірісом). Релігія та міфологія стародавніх єгиптян істотно вплинула на духовний світ інших народів Передньої Азії, передусім східно середземноморських. Зокрема , жителі фінікійського м. Бібл ушановували культ Озіріса, а стародавні євреї влаштовували похорони на єгипетський лад, їхній бог Яхве, як і єгипетський деміург Пта створив світ за допомогою слова. Античний світ також зазнав впливу єгипетської релігії, особливо в плані вшанування культу Ізіди, храми якої існували в ряді міст Риму, Греції, а також у Галії, Іспанії і Британії. 5. Піраміди і храми стародавнього Єгипту. В епоху Стародавнього Царства ( 2800 – 2250 р. до н.е.) єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам’яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов’язана із спорудженням гробниць і монументальних храмів. Найдавніший тип – трапецієвидна мастаба ( «лавка», тому що за формою нагадує лавку з утрамбованої землі), прототипом якої найвірогідніше був могильний пагорб, в горішньому поверсі мала приміщення для статуї небіжчика та комори для похоронного реманенту, в підземній частині - камеру для саркофагу з мумією. Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням в Є. централізованої деспотії, наштовхнула будівельників на думку «поставити» кілька мастаб одна на одну. Чотирикутна форма відображає світогляд давніх єгиптян. Чотирикутник - символ земного життя, кожна із сторін має форму трикутника, що символізує небесне життя. Тримірність світу характерна для всіх релігій світу – підземне, земне, піднебесне життя. Фараон з’єднує у собі земне і небесне.Першою пірамідою була гробниця фараона Джосера (ІІІ династія) в Саккара. Найбільші п., які дійшли до нашого часу це п. фараонів IV династії: Хіопса ( 146,5 м), п. Хефрена сфінкс (106м), та Менкаура (66м). Взагалі, було збудовано понад 120 п., але до наших часів дійшли рештки близько 60. Вражає майстерність стародавніх будівників, які з допомогою лише піску ( піщані насипи, пісок як образив), дерев’яних палиць, долота , зубила та власних рук, змогли пересувати, щільно підганяти багатотонні кам’яні брили ( до 2000т). Піраміди е складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів, тощо. Вони були декоровані як зовні ( облицьованиі плитами дрібнозернистого вапняку або рожевого граніту), так і внутрішньо ( напівколони і колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусі або пальми, зображення священних тварин). За часів V династії (Старе Царство) будуються відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам’яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправлений в електрум. Староєгипетські обеліски прості і виразні вплинули на меморіальну культуру інших народів, зокрема римлян. В добу Середнього Царства (2050 – 1750) єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів – масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам’яними обелісками, тоді ж з’явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою. Однак свого найвищого розквіту староєгипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства (1580 – 1085), коли в Є. імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості. На початку цього періоду єгиптяни остаточно відокремили гробницю від поминального храму. Храм вони як і раніше будували в долині Нілу , гробниці ж вирубували в мертвих ущелинах Долини Царів і в Долині Цариць. Стіни гробниць розмальовували яскравими фарбами що не зблякли й донині. До храмів цього періоду відносяться: храм цариці Хатшепсут у Дер – ель – Бахрі, велетенський зруйнований храм Амона в Карнаці, скельний храм Рамзеса ІІ в Абу – Сімбелі, храм Аменхотепа ІІІ Мемнонія стіни якого були оздоблені золотом, а підлога викладена сріблом ( від нього залишилися лише два сфінкса, які прикрашають набережну Неви) та ін. 6. Виникнення єгипетської писемності та історія її розшифрування. Найдавніше письмо з’явилось в Єгипті наприкінці IVтис. до н.е. Письмо стародавніх єгиптян пройшло у своєму розвитку три послідовні стадії: піктограму ( малюнкове письмо), ідеограму (передача абстрактних понять) та фонограму ( передача звуків). У Стародавньому Є. поступово склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотикка. Найдавніші пам’ятки ієрогліфічного письма ( і –и «священні викарбувані знаки») є «Тексти пірамід», викарбувані на стінах восьми царських пірамід V – VI династій у Саккара (2800 – 2250). Хоч ієрогліфічне письмо проіснувало аж до перших століть нашої ери все ж воно поступово спрощувалось заради скророписання. Таке спрощене письмо наз. Ієратикою, тобто «жрецьким письмом», бо пізніше ним стали користуватися переважно жерці. З VII ст. до н. е. набув широкого вжитку ще простіший стиль, названий демотикою, тобто народним письмом. Цей стиль нагадує нашу стенографію і насилу читається єгиптологами. Писали є. здебільшого горизонтальними рядками справа наліво чи вертикальними – згори до низу, при цьому стовпчик найчастіше розташовувались справа наліво. Найдавніші писемні пам’ятки Єгипту «заговорили» лише в 20 роках XIX ст. Англійському вченому –енциклопедисту Томасу Юнгу вдалося дешифрувати декілька ієрогліфічних знаків, проте далі цього він не пішов. Ключ до дешифрування єгипетських ієрогліфів вдалось найти геніальному французькому вченому Ж.Ф. Шампальону (1790 – 1832) . В 16 років він написав фундаментальну працю « Єгипет за фраонів», за яку його обрали академіком. У 1808 Шампальон почав працювати над дешифровкою Розетського напису на чорній базальтовій плиті, знайденого у 1799р на березі Розетського рукава ,одним із учасників африканської експедиції Наполеона. Напис був двомовний , виконаний трьома стилями письма: старогрецькою і двома староєгипетськими (демотикою та ієрогліфікою). Вчений переконався що в єгипетській ієрогліфіці є фонеми. Озброївшись цією концепцією і спираючись на спосіб написання в Розетському тексті імен єгипетського царя Птоломея та цариці Клеопатри, він 14 вересня 1822р прочитав в іншому ієрогліфічному написі імена фараоні Рамзеса ІІ і Тутмоса ІІІ. Отож ключ до дешифрування староєгипетського письма було знайдено і цей рік став роком народження нової науки – Єгиптології. Справу Шампільона продовжила плеяда інших талановитих учених. Вони глибше проникли в таємницю староєгипетського письма, виправили окремі лінгвістичні помилки Ж.Ф. Шампільона, переклали і прокоментували майже всі відомі нині староєгипетські тексти.Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни нерідко писали на «вічному» матеріалі: на стінах і колонах храмів і гробниць, на кам’яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках «палетках», печатках, амулетах тощо. Найцінніші з писемних джерел – списки фараонів, викарбувані в Карнаці, Абідосі, Саккара, вони містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для складання хронології. Збереглося багато царських літописів ( «Палермський камін», «Анали ТутмосаІІІ» та ін.), автобіографій єгипетських вельмож та ін. джерел. Про наукові знання розповідають словники задачники, медичні та астрономічні трактати , найдавніша у світі енциклопедія «Аменемопе». Релігійне - відображено у «Книзі мертвих», «Текстах пірамід», «Текстах саркофагів» тощо. 7. Археологічні відкриття у Єгипті: від античності до сучасності. Археологічні дослідження території Єгипту розпочалося наприкінці XYIII ст. у зв’язку з воєнною експедицією Наполеона Бонапарта в Північну Африку. Але ще за довго до цього європейці знали письмові роботи античних авторів. Найбільш популярним є опис « батька історії» Геродота, який у 445р. до н. е. побував у цій країні. Він, зокрема, розповів про природно – кліматичні умови в долині Нілу, про культуру і побут стародавніх єгиптян, про окремі події єгипетської історії. Повідомлення про Стародавній Єгипет нам залишив Діодор Сіцілійський, який побудував свою розповідь на матеріалах, почерпнутих в інших авторів, завдяки чому до нас дійшло чимало фрагментів утрачених античних праць. « Батько географії» Страбон описав природні умови Єгипту, господарське життя єгиптян, а Пліній Старший – технологію виробництва папірусу. Цінний матеріал стосовно єгипетської релігії міститься у праці Плутарха Херонейського « Про Ізіду та Озіріса». Окремі повідомлення про Стародавній Єгипет є в працях Гекатея Абдерського, Павсанія, Фукідіда, Сократа, Платона, Аристотеля та ін. Особливо цінним в античній групі джерел є історичний доробок єгипетського жерця Мане фона, який жив у IV – IIIст. до н. е. – двотомна грецько мовна праця « Історія Єгипту». Манефон користувався фондами храмових архівів і бібліотек, тому його повідомлення про Єгипет достовірні. Ця робота зберігалась фрагментарно у працях інших античних авторів. Що стосується Наполеонівської експедиції, то до її складу входила велика група вчених, які здійснили плідну пошукову та описову роботу в країні сфінксів та пірамід. Серед них був талановитий художник Віван Денон, який зробив кілька тисяч малюнків із зображенням староєгипетських історико – культурних пам’яток. Ці малюки лягли в основу великої 37 – томної праці «Опис Єгипту», яка викликала шалений інтерес в Європі. В Нільську долину потяглись науковці ( серед них був Ж.Ф. Шампальон, який розшифрував Розетський камінь) та шукачі скарбів. Ос6новні археологічні відкриття в Є. було зроблено в другій половині XIX ст. Німецькій вчений К.Р. Лепсіус, який опублікував результати своїх надбань в праці « Пам’ятки з Єгипту та Ефіопії», тоді ж в Є. почав працювати видатний вчений самоучка О. Маріет, який першим почав розкопувати не окремі пам’ятки, а цілі архітектурні комплекси. Він розкопав поблизу Мемфіса гробниці доби Стародавнього царства, домігся відкриття в Каїрі в 1858 Єгиптологічного музею і став першим його директором. Наприкінці XIXст. були розкопані гробниці доби Середнього царства (2050 – 1750) в Абідосі (Фаюмський оазис), ці розкопки проводили: д’Морган, швейцарець Навіль, англієць Ф. Пітрі ( ще відкрив знамениті фаюмські портрети). На початку ХХ ст. німецькі археологи почали роз. Ахетотона ( територія сучасної Амарни), де виявили скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефіртіті, проте найцінніша знахідка – близько 400 дипломатичних кореспонденцій XIV ст. до н.е. аркадською мовою. Цей архів називають Амаранським. В 1922 американцем Картером та англійцем лордом Карнарвона в Долині царів, поблизу гробниці Рамзеса IV, було відкрито потаємний вхід в гробницю Тутанхомона. ЇЇ назвали «відкриттям віку», тому що це єдина не пограбоване поховання, яке дійшло до наших днів. У50 – х роках арабські вченні розкопали понад 700 могильників доби раннього царства, знайшли сонячну барку фараона Хеопса – найдавніше у світі судно. У 60 – х роках ХХ ст. у зв’язку з будівництвом Асуанської греблі, до Північного Судану була направлена найбільша в історії міжнародна археологічна експедиція, з метою перемістили на нове місце понад 20 фортець, храмів і святилищ, у тому числі гігантський скельний храм Рамзеса ІІ в Абу – Сім белі.Лише впродовж 80 – 90р в Є. було виявлено: кілька гробниць високопоставлених чиновників, другу сонячну барку фараона Хеопса, нижній храм цього фараона, призначений для бальзамування тіла, 24 статуї на території Луксорського храму, некрополь будівельників пірамід у Гізі, найбільшу єгипетську скельну гробницю для 52 мумій синів Рамзеса ІІ. У 1986 - 1987 французькі та японські вчені обстежили піраміду Хеопса і виявили в її товщі заспану піском камеру невідомого призначення та тунель у напрямку Великого сфінкса. 8. Джерела для вивчення історії стародавнього Єгипту. Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські письменні пам’ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів та гробниць, пам’ятки матеріальної культури. З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів, викарбувані на стінах храмів у Карнаці, Абідосі та Сак кара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їх царювання. Цінну історичну інформацію містять також царські літописи « Палермський камінь», «Анали ТутмосаІІІ», «Стела Піанхі» тощо. Про наукові знання розповідають словники, задачники, медичні та астрономічні трактати, «енциклопедія Аменемопе». Релігійне життя відображене в багатій заупокійній літературі: « Тексти пірамід», «Тексти саркофагів», «Книга мертвих» тощо. Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських храмів, гробниць і саркофагів. Цінні повідомлення містяться в іноземних – вавілонських, ассирійських, кушитських та інших написах. З античних авторів найповніше описав Є. «батько історії» Геродот, який у 445р до н. е. побував у цій країні. « Батько географії» Страбон описав природно – кліматичні умови Є., господарське життя єгиптян, а Пліній Старший - технологію виробництва папірусу. Особливо цінними для єгиптологів є робота єгипетського жерця Манефона, який жив у IV – III ст.. до н.е. і написав двотомну грецько мовну «Історію Єгипту». Манефон користувався фондами храмових архівів і бібліотек, тому його повідомлення про Єгипет достовірні. Виявленні археологам пам’ятки матеріальної культури стосуються різних періодів староєгипетської історії, у тому числі і найдавнішого, і є цінним доповненням до писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської цивілізації відображена в них, як і в писемних джерелах, нерівномірно. Зокрема дуже невиразні сліди залишились від її темних – перехідних періодів . 9. Розвиток науки і освіти у Єгипті. Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві Стародавнього Єгипту культу грамотності. Грамоту єгиптяни здобували у платних школах, які існували здебільше при храмах. Школярі не тільки навчались читати і писати, а й опановували тодішні наукові знання. Школи готували грамотних чиновників - діловодів яким присвоювали звання « писця, що отримав дощечку». Любов до навчання прищеплювалась за допомогою бамбукової полиці. Науки з її теоретичними абстракціями в Є. не існувало, можна говорити про існування суто прикладних наукових знань, які перебували у симбіозі з релігійно – міфологічним світоглядом. У трудових буднях єгиптяни буквально на кожному кроці стикалися з потребою здійснювати математичні підрахунки, тому з давніх-давен вони розвинули математику. В ІІІ тис. до н.е. вони вже знали арифметичну І, можливо геометричну прогресії, розв’язували рівняння з одним невідомим, обчислювали площу трикутника, круга, поверхню кулі, об’єм окремих просторових фігур, єгиптяни користувались примітивною системою дробів. Рівень астрономічних знань у країні виявився достатнім для створення простого і зручного сонячного календаря. Добу єгиптяни білили на 24 години, що потім стало надбанням усього людства. Однак найбільших успіхів стародавні єгиптяни досягли в галузі медичних знань. Для того щоб провести бальзамування, треба провести розтин, тому єгиптяни добре розбирались в анатомії. Як повідомляв Геродот, єгипетські медики на той час вже спеціалізувалися у лікуванні окремих недуг, проводили складні операції, зокрема трепанацію черепа. Староєгипетська медицина вплинула на розвиток античної медицини. Єгипетська рецептура використовувалась в середньовічній арабській та європейській медицині. У галузі гуманітарних знань, передусім філологічних, успіхи єгиптян були скромнішими. Розвиткові єгипетської лінгвістики перешкоджала одномірність населення. Щодо історичних знань, то вони теж перебували в зародковому стані, оскільки зводилися лише до фіксації основних подій. Найвищим досягненням староєгипетської традиції стала історична праця жерця Мане фона, яка має важливе значення для сучасної єгиптології. 10. Культ фараона у Єгипті.З розбудовою єгипетської державності релігії відводилась специфічна роль – дедалі більше задовольняти ідеологічні потреби владних структур, про що яскраво свідчить розроблена жрецтвом система обожнення влади фараона, й зрозуміло власної влади. На відміну від царя шумерського, вавілонського чи ассірійського, єгипетський фараон вважався не представником богів, а самим богом ( за життя Гором, після смерті – Озірісом.): через фараона стверджується на землі божественний порядок, у ньому одному зосереджуються сили, що підтримують економічне, суспільне й політичне життя держави… Він підтримує маат ( світопорядок) і робить безпечним життя підданих, примушуючи втікати варварів й стверджуючи свою владу у всій долині Нілу. Він один має надприродну силу, яка незмінно приносить йому перемогу на полі бою і робить його мудрим у політиці… Втаємничений в усі таємниці і наділений Високою культурою фараон з допомогою мистецтва й релігійних обрядів підтримує життя богів. 11. Виникнення перших міст держав на території Месопотамії. В першій половині ІІІ тис. до н. е. міста виникали шляхом злиття кількох сільських общин. Своїм зовнішнім виглядом, а нерідко і характером господарського життя та адміністративного управління вони майже не відрізнялись від сільських поселень. Здебільшого місто займало територію 2- 4 кв. км , у ньому мешкало кілька десятків тисяч городян. У центрі міста височів оточений мурами храм, там же стояв царський палац, до якого примикали державні господарські будівлі. Решту міської території займали будинки городян, розташовані в притул один до одного чи вперемішку з храмами та каплицями дрібних божків. Міські вулиці були завширшки всього 1,5 – 3 метри. Місто як правило стояло на березі річки чи каналу і мало гавань для причалювання невеличких купецьких суден. Перші держави з’явилися у Південній Месопотамії в середині ІІІ тис. до н. е. Які мали полісний устрій, тобто співіснували незалежно одне від одного і лише інколи на базі спільних господарських інтересів (наприклад, з метою будівництва і використання іригаційних систем) могли об’єднатись. Очолював місто – державу володар, якого називали енсі (« пан, що кладе наріжний камінь») або лугаль (« велика людина», «господар»), влада якого з часом стала легітимною, тобто передавалась від батька до сина. Опорою лугалів були військові дружини, які попервах набиралися із добровольців для здійснення військових походів, а згодом стали постійними. Також до лугалевих помічників відносився дедалі розростаючий чиновницькій апарат, верхні ешелони якого майже поголовно складалися з царської родини. Впливовою силою в найдавніших державах Шумеру і Акаду ,було жрецтво, могутність якого забезпечувалась економічним процвітанням храмів. Верховним жрецем столичного культу був лугаль, який особисто справляв криваві жертвоприношення богам під час війни влаштовував масовий забій полонених. Міста – держави часто конфліктували між собою, причинами суперечок здебільше були територіальні домагання. Щодо економічного розвитку, то його основу складало іригаційне землеробство. Вирощували ячмінь, пшеницю двозернянку, просо, ряд городніх культур( боби, горох, гірчицю тощо), а на підвищеннях куди не сягала паводкова вода, закладали фінікові плантації. Фінікову пальму називали «деревом життя», бо з неї вироблялось близько 360 видів різноманітної продукції. Основною технічною культурою був кунжут, з якого виготовляли олію для натирання та культового ритуалу. Важливу господарську роль відігравало і скотарство. Шумери та Акадці розводили кіз, овець, крупну рогату худобу, бики та осли слугували тягловою силою. Розвивали шумери та аккадці також птахівництво. Здавна розвивались в Південній Месопотамії ремесла, особливо будівельна справа, гончарство, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів, та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці навіть інструменти, із глини. Глина та очерет служили також основним будівельним матеріалом. В жодному стародавньому місті археологи не виявили слідів ринку, тому можна припустити, що торгівля в країні існувала в формі простого обміну. Основною соціальною одиницею була - община. Общинна організація виявилася дуже міцною, адже без неї, без притаманної її традиції взаємодопомоги, вижити в суворих природно – кліматичних умовах надзвичайно важко. В месопотамських общинах не існувало ні майнової, ні соціальної рівності. Формувалася і міцніла общинна верхівка, з якої рекрутувалося жрецтво та чиновництво. Незначна частина общинників, навпаки, бідніла, виходила із общини і влаштовувалась на роботу в царсько – храмове господарство за наділ чи пайок.З’явилося в шумеро – аккадському суспільстві й рабство, що правда воно носили патріархальний характер ( раб сприймався не як чужинець, а як член общини). Основним джерелом рабства попервах були війни, згодом з’явилися інші джерела – боргова кабала, само продаж і продаж членів сім’ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду, тощо. Рабський труд використовувався на іригаційних роботах, у ремеслі. Отож, суспільство в Месопотамії Ранньодинастичної доби склалося з трьох класів: соціальної верхівки, яка могла використовувати чужу працю, середніх прошарків, які залишалися вільними і використовували свою працю, та суспільних низів, які не мали власності на засоби виробництва й визискувалися державою або приватними власниками. 12. ПЕРІОДІЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ У МЕСОПОТАМІЇ. Надійне датування історичних подій – одна з найскладніших проблем у шумерології та ассиріології . У різних частинах Месопотамії літочислення велося не однаково. У Південній Месопотамії календарному року просто давали назву чогось примітного в житті суспільства, наприклад: «Рік, коли обійняв посаду верховний жреці богині Інанни». У Північній Месопотамії рік називався ім’ям особливого чиновника – епоніма лімму , який попервах виконував свої обов’язки тільки пів року, тож і рік тривав стільки же. Треба відмітити ще одну розбіжність – Месопотамський календар був місячний і відставав від астрономічного на кілька діб, щоб узгодити свій календарний рік з астрономічним його доповнювали час від часу тринадцятим місяцем, але до середини І тис. до н. е. робили це безсистемно. Використовуючи події які пов’язані з сонячним затемненням, стародавні записи фаз Венери, радіовуглицевий і дендрохронологічний методи, ученні склали таку хронологічну послідовність для Стародавньої Месопотамії: Епоха архаїки Ранньодинастична епоха: Перший ранньодинастичний період, на який припадає Посилення міста – держави Кіш Другий ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста – держави Урук (біблійський Ерех) Третій ранньодинастичний період, на який припадає посилення міста – держави Ур. Аккадське царство Шумеро – Аккадське царство Старовавілонське царство Середньовавілонське царство (Касситська Вавілонія) Політичний занепад Вавілона Нововавілонське царство ………………………………………………………………… Староассирійське царство Середньоассирійське царство Новоассрійське царство До 2900 р. до н. е. XXVIII – XXVII ст. до н. е. XXVII – XXVI ст. до н.е. XXV – XXIV ст. до н. е. XXIV – XXIII ст. до н. е. XXII – XXI ст. до н. е. XIX – XVIII ст. до н. е. XVI – XII ст. до н. е. XII – VII ст. до н. е. VII – VI ст. до н. е. ………………………………………………………………… XX – XVI ст. до н. е. XV – XI ст. до н. е. X – VII ст. до н. е. 13. Політична історія Ассирії: від виникнення держави до її занепаду. В північних, гористих областях Месопотамії державність з’явилась близько XVIII ст. до н. е. Першим Ассирійським царем здебільшого вважають Шамші – Адада І, а найдавнішою столицею – м. Ашшур, проте слід мати на увазі, що сама назва « Ассирія» з’явилась лише в середині ІІ тис. до н. е. , але коли Шамші – Адад І помер його державу завоював вавілонський цар Хаммурапі так почалося майже тисячолітнє військово – політичне протистояння між Ассирією та Вавилоном. У середині ІІ тис. до н. е. Вавилонію завоювали кассити, але Ассирії від цього не стало легше, бо її саму тоді підкорила сусідня Мітанні, Хетське царство паралізувало ассирійську торгівлю в Малій Азії, єгиптяни витіснили ассирійських купців із Сирії. Однак ассирійські царі все ж таки знайшли вихід – за спиною Вавилону і Мітанні вони уклали угоду з Єгиптом, викликавши безсилу лють царів цих держав. З XV ст. до н. е. ассирійські царі поступово відроджували міжнародний престиж своєї держави. Так, Ашшур – Ураліт І, який першим почав називати себе царем країни Ассирія, визволився з – під мітаннійської опіки і ненадовго завоював Вавилон.Наступні царі Ассирії впродовж майже трьох століть розширюють кордони держави у північному і північно західному напрямку, але серія переможних воєн знесилила державу, військова могутність її похитнулась. Цим скористався вавилонський цар Навуходонасор І, який ненадовго взяв під свій контроль ассирійські області. Проте на межі XII – XI ст. до н. е. для Ас. складається сприятлива ситуація на міжнародній арені – сильне Хетське царство впало під натиском «народів моря», Єгипет остаточно занепав, а Вавилон завоювали кочові південно – арамейські племена халдеїв, які заселяли територію між берегами Перської затоки та південними містами Месопотамії. Цим скористався енергійний і жорстокий Тіглапаласар І, який обклав даниною фінікійські міста Бібл, Сідон і Арвад, завоював Вавилон, Аккад, Сіпар, люто розправився з повстанцями на завойованих територіях. Таким чином, у другій половині ІІ тис. до н. е., тобто в Середньоассирійський період ( XV – XI ст.. до н.е.), Ассирія поступово перетворилася на воєнізовану державу, хоча ще не демонструвала «імперських» зазіхань. Такий напрямок був зумовлений бажанням елітних верств збагатитися за рахунок воєнної здобичі та контролю над караванними шляхами, які почали оминати кордони держави – хижака. Після смерті Тіглапаласара І Ассирія втратила колишню могутність. Вона не змогла стримати натиск кочовиків – арамеїв, яких уже тоді називали сирійцями і які в XII ст. до н. е. наводнили собою Передню Азію. Ассирія зберегла свою державну незалежність, але втратила свої завоювання на захід від Тигру і впродовж півтораста років преребувала на задвірках історії. В арамейському оточенні ассирійці поступово семітизувались, перейшовши на арамейську мову. Наприкінці X – в IX ст. до н. е. Ассирія вдруге стала могутньою середньоазіатською державою. Політична карта Передньої Азії у цей період змінилась, зокрема, Єгипет і Вавилон – най могутні старосхідні цивілізації – занепали, Хетське царство і Мітанні взагалі канули в небуття, політичну ініціативу перебрали на себе молоді, енергійні держави – Куш, Урарту, Лідія, Мідія, а згодом і Персія. Посилився вплив на розвиток міжнародних подій неспокійного племінного світу – кіммерійців, скіфів, фракійців, фрігійців, тощо. Почалася боротьба за « світове» панування, внаслідок якої з’явились найперші імперії, причому епоху первісних імперій започаткувало Ново- ассирійське царство. Політичною прелюдією до перетворення Ассирії на імперію стало її посилення наприкінці X – в IX ст. до н. е. Воно уможливилося тим, що Ассирія навіть в умовах економічної кризи, викликаної арамейським завоюванням, зберігала свою чудову військову організацію, до того ж переозброїла своє військо першокласною залізною зброєю. Найперше, що зробили ассирійські царі наприкінці X на початку IX ст. до н. е. , завоювали територію колишньої Мітанні і відновили, таким чином, ассирійський вплив у Північній Месопотамії та на південь, майже до самого Сіппара. Ассирійська військова машина нарешті запрацювала знов запрацювала. Особливої могутності Ассирія досягла за царювання Ашшур – націр –апала ІІ – талановитого полководця й дипломата, воєнна стратегія якого полягала в «завданні блискавичних ударів і створенні опорних пунктів на завойованих територіях». Його основні воєнні зусилля були спрямовані на завоювання багатих і слабко захищених сирійсько – фінікійських міст.У 746 – 745 рр. до н. е., скориставшись черговою поразкою ассирійського війська у війні з уратами, про військове угруповання передало царський трон полководцю Пулу, який на згадку про свого уславленого попередника прибрав собі ім’я Тіглатпаласар. Саме Тіглатпаласару ІІІ випало стати творцем Ассирійської імперії. Він сміливо здійснив важливі реформи в державі – адміністративну та військову, зокрема розукрупнив намісництва, передав новоутворені адміністративно – територіальні округи до рук своїх чиновників. Уперше в історії Месопотамії було створено регулярну армію, яка перебувала на державному утриманні, отож мала під собою ширшу соціальну основу і вже тому підвищила свою боєздатність. Тіглатпаласар ІІ установив чітке співвідношення між родами війск – піхотою, кіннотою та загонами бойових колісниць. Згодом бойовий стрій ассирійської армії удосконалив також Саргон ІІ. В армії існували інженерні з’єднання, що вправно будували фортеці, прокладали намощені дороги тощо, відмінна служба розвідки, якою керував той царевич, якого готували на трон. Зброя і технічне оснащення армії були поза конкуренцією. Ассирійські командири зарекомендували себе блискучими тактиками. Хоч Ассирія мала сухопутну армію, все ж вона споряджала й морські експедиції, використовуючи для цього першокласний військово – торгівельний флот Фінікії. Саме Тіглатпаласар ІІІ започаткував масове переселення завойованих народів на збезлюднілі окраїни держави. Небачене раніше переміщення десятків і сотень тисяч людей мало на меті роз’єднати їх, послабити їх опір ассирійському володарюванню й водночас забезпечити Ассирію робочою силою, яка катастрофічно танула в перманентних війнах. Тіглатпаласар ІІІ відновив широкомасштабні завоювання в Передній Азії, він не зміг підкорити Урарту, проте відновив ассирійську перевагу на півночі Передньої Азії. Немов ураган він пронісся з військами по території Сирії і Фінікії , остаточно вирвавши Ассирію з арамейського оточення. Тіглатпаласар ІІІ нарешті завоював Дамаск, скориставшись династичною боротьбою у Вавилоні, прогнав з міста халдеїв і проголосив себе вавилонським царем. Відтоді Вавилон майже на 120 років перебував у складі Ассирійської імперії. На сході ассирійці закріпились в окремих районах Мідії. Наступний видатний цар Ассирії – Саргон ІІ, прийшов до влади після вбивства сина Тіглатпаласара ІІІ – Салманасара V. Новий цар продовжив політику Тіглатпаласара ІІІ, вміло розвіявши зловісні хмари, які нависли над державою. У 722р. до н. е. він розгромив Ізраїльське царство, перетворив Тір на свого данника, потопив у крові повстання у Каркамиші. Його вимуштрувані легіони легко розгромили об’єднані військові сили Єгипту та філістимської Гази. Ассирійський контроль над Східним Середземномор’ям було відновлено. Убезпечивши західні тили, Саргон ІІ, скориставшись розгромом держави Урарту Кіммерійцями, напав на військо урартського царя Руси і розвіяв їх. Це був початок кінця держави Урарту, зірка якої закотилась. Потім Саргон ІІ розбив на північному сході мідійців. Упродовж десяти років завоював маленькі князівства у горах Тавра і Кілікії ряд карликових царств на які розпалась Хетська держава – фригійських, лідійських, і карійських. Знову завоювавши Вавилон, покаравши непокірне місто, він все ж таки зберіг автономію Вавилону, задовольнившись титулом ассирійського намісника у Вавилоні. Життя Саргона ІІ закінчилось в побудованій ним же новій столиці Ассирії – Дур – Шаррукін. Місце на ассирійському престолі посів його син Сінаххеріб , який спочатку придушив повстання в Вавилоні, а через деякий час у 689р. до. н. е., зрівняв це квітуче місто із землею, навіть затопив його водами Євфрату і прокляв саму територію щоб туди не ступала нога людини. За Сінаххеріба Ассирія продовжувала агресивно - каральну політику і ассирійське військо потопило в крові повстання фінікійсько – палестинських царств, стягнувши з них величезну данину. Сінаххеріб назначив своїм наступником свого сина Асархаддона, чим викликав невдоволення двох інших синів, які згодом вбили свого батька.Послідовник ассирійської жорсткої політики Асархаддон все ж таки відбудував Вавилон, у тому числі і знамениту вавилонську вежу, чим вгамував політичні пристрасті в державі. В зовнішній політиці ж зберігся завойовницький напрямок. Асархаддон зрівняв з землею фінікійський Сідон, у 671 р. до н. е. розгромив єгипетські військо, заволодів Мемфісом і відав його на поталу своїм воякам. У своїй велетенській державі Асаргаддон марно намагався покласти край між партійним чварам, врешті решт , він вирішив догодити обом політичним угрупованням і назначив наступником на ассирійський трон сина від ассиріянки – Ашшурбанапалу, а Вавилонського - сина від вавилонянки – Шамаш – шум – укіну. Ашшурбанапал у 667 – 663 р. до н.е. , начолі війська вдерся у Єгипет, зрівняв із землею «стобрамні» Фіви. Не залишив він в спокої і Вавилон – завдяки черезмірній опіки Ашшурбанапала в місті почалось анти ассирійське повстання, яке було в черговий раз потоплено в крові. Закінчивши з Вавилоном Ашшурбанапал взявся за Елам, де не вщухали політичні міжусобиці. Ассирійська армія тричі вдиралась в еламську столицю, вони стерли Сузи з лиця землі«Протягом місяця весь Елам я знищив» - хвалився Ашшурбанапал. Проте знищення Еламу оголило кордони імперії з боку мідійців і персів. У 630 р. до н. е. в Ассирії відбувся двірцевий переворот в результаті якого до влади прийшов син Ашшурбанапала, який марно намагався ввести свої війська в Вавилон. Затяжна війна за вавилонський престол призвела до того, що в 627р. до н. е. обрали своїм царем халдея Набопаласара, Вавилон, таким чином остаточно відокремився від Ассирії. Нововавилонське царство заручилось підтримкою Мідії, яка в 625 р до н. е. також скинула з себе ассирійське ярмо. Війна між Ассирією і Вавилоном охопила весь Близький Схід. Здобувши кілька перемог над ассирійцями і їх союзниками, вавилонська армія попрямувала на Ашшур, однак їх випередили мідійці які не залишили в місті каменя на камені. На згарищі Ашшура Набопаласар і ведійський цар Кіаксар, уклали між собою военно – політичний союз, скріпивши його династичним шлюбом. В 612 р до н. е. впала остання ассирійська столиця Ніневія , але останньою крапкою в історії Ассирії стали битви під Харраном (609р) та під Каркамишем (605р до н. е. ). Завойовники вирізали лише знать, простий же люд розвіявся по світу переважно на Близькому Сході, але ассирійська діаспора є і на Україні ( близько 3000 тис. чол)14. Нововавилонське царство. Ассирія ще доживала свої останні дні, Вавилон і Єгипет вже заходилися ділити її спадщину. В 605 р. до н. е. вавилонські війська, керовані царевичем Навуходонасором, завдали нищівної поразки єгиптянам під стінами Каркемиша. Дрібним царькам Сирії, Фінікії, та Палестини лише тоді сталор зрозуміло кому тепер прийдеться платити данину. Того ж 605р Навуходонасор дізнався, що його батько ( Набопаласар) помер і , спішно прибув до Вавилону він коронувався на царство. Новий цар відразу ж приступив до упокоїння Іудеї, яка відказалась платити данину. На початку VI ст. до н. е. його війська двічі вдирались до Єрусалиму, зруйнували цю столицю іудеїв, у тому числі символ єврейської державності – єрусалимський храм бога Яхве, переселили до Вавилонії близько 50 тисяч іудеїв. Найбільшого клопоту Навуходонасору ІІ завдавав Єгипет, який ніяк не міг змиритися із утратою Східного Середземномор’ я й підбивав народи Північної Сирії на антивавилонське повстання. Навуходонасор ІІ захопив фінікійське місто Сідон, острівний Тір, перед яким спасували ассирійські війська, завоював у Південній Палестині князівство Едом – одним словом остаточно перебрав від єгиптян контроль над Східним Середземномор’ям. Невдовзі між Вавилоном та Єгиптом було укладено мирний договір, який був закріплений шлюбом між Навуходонасором ІІ та єгипетською царівною Нітокріс. Цей шлюб дав можливість Навуходонасору невдовзі посадити на єгипетський трон свого родича. Таким чином, за царювання Навуходонасора ІІ Ново вавилонське ( Халдейське ) царство стало могутньою середньоазіатською державою, політичним спадкоємцем ассирійської імперії. Навуходонасор ІІ здійснив у своїй столиці грандіозні будівельні роботи, перетворивши її на одне з найкращих міст Передньої Азії. Саме за його правління в Вавилоні з’явились славнозвісні ворота богині Іштар, висячі сади Симирамиди тощо. Після смерті Навуходонасора ІІ у Нововавилонському царстві загострився етнічний конфлікт між халдеями півдня і північними арамеями. Політичні негаразди тривали цілих п’ять років, доки до влади у 556 р до н. е. не прийшов Набонід, який для того щоб зробити свою владу легітимною одружився із вдовою Навуходонасора ІІ - Нітокріс і всиновив її сина Бел – шар – уцура. Набоніду дісталося нелегке царювання, над його державою нависла загроза перської навали. Соціальна ерозія вавилонського суспільства , наскрізь просякнутого духом наживи, зайшла так далеко, що його рядовим громадянам було байдуже хто буде сидіти на царському троні, - вавилонець чи перс. Навесні 539 р до н. е. перський цар Кір ІІ, добре проінформований про настрої вавилонського населення, начолі свого війська перетнув вавилонській кордон. Набонід розгубився, йому казалось, що можна примусити населення країни обороняти столицю до останнього подиху, якщо позвозити туди статуї богів з усіх месопотамських міст. Однак своїм непродуманим рішенням він лише дав можливість Кіру ІІ звинуватити вавилонського царя у святотатстві та зневазі до народу. Влітку 539 р до н.е. перси розбили під Опісом вавилонську армію, якою командував Бел – шар – уцур, а восени їм здався без бою Сіпар. У лічені дні перські легіони вже стояли під стінами Вавилону. Перси відвели води Євфрату і по його сухому руслу вдерлися в місто. Небонід здався Кіру ІІ на милість переможця і той великодушно подарував йому життя. Кір ІІ заборонив своїм воїнам грабувати місто, дозволив переселеним народам повернутися на батьківщину, повернув месопотамським містам статуї їх богів. Кір ІІ формально зберіг Вавилонське царство. Вавилон увійшов до перської імперії на правах автономії. За Дарія І Вавилоні двічі повставали, щоб повернути собі незалежність, проте їхні зусилля виявилися марними. Щоб надалі Вавилоні були слухнянішими, Дарій І обклав Вавилон даниною - понад 30 тисяч срібла щорічно. Син Дарія І - Ксеркс взагалі ліквідував Вавилонське царство, землі пороздавав персам. У другій половині IV ст. до н. е. Вавилон завоював Олександр Македонській і зробив це місто своєю резиденцією, але невдовзі Олександр помер, а запекла боротьба за владу після його смерті принесла Вавилону чимало неприємностей. У 126 р до н. е. його остаточно зруйнували парфіняни. 15. Писемність древньої Месопотамії та її розшифрування. Одним із основних культурних надбань населення стародавньої Месопотамії було створення системи письма, що її європейці назвали клинописом, а народи Сходу - цвяховим письмом.Письмо у своєму розвитку пройшло три послідовні стадії: піктограму, ідеограму та фонограму ( фонограма в Месопотамії - виклад на письмі звукових складів). Спершу клинописне письмо було дуже громіздким, налічувало близько 2000 знаків. Поступово вавилонці та ассирійці зменшили кількість знаків до 350 – 400. При цьому окремі клинописні ідеограми слугували детермінативами , тобто вказували як слід читати й розуміти сусідні знаки. В епоху Середньовавилонського царства клинопис став міжнародним дипломатичним письмом на Близькому сході, його використовували навіть єгипетські чиновники. Тому месопотамський клинопис іноді образно називають « латиницею Стародавнього Сходу». Проте з останньої третини ІІ тис. до н. е. клинопис почали витісняти стародавні алфавіти. Ассиріологи вважають, що клинописне письмо поступилося місцем алфавітному не стільки тому, що останнє простіше і зручніше, скільки у наслідок поширення на Близькому Сході арамейської мови. На початку І тис. до н. е. у Месопотамії глиняні таблички змінюються дерев’яними, вкритими воском. Такі дерев’яні таблички потім зброшуровували в книги – ширми за допомогою шнурка. Користуватися такими «книгами» було зручніше, ніж важкими і крихкими глиняними табличками. Старомесопотамські писемні джерела « заговорили» з істориками лише у XIX ст.. Ключ до дешифрування клинописного письма на початку XIX ст. винайшов вчитель німецького ліцею Георг Гротефенд . Йому вдалось прочитати короткий напис, зроблений на колоні царського палацу в Персеполі трьома мовами: староперсидською еламською і вавілонською. Зусиллями Георга гротенфенда було встановлено 9 знаків, але в його відкриття ніхто не повірив, навіть не надрукували його працю. Тому клинопис був остаточно дешифрований лише в середині XIX ст. норвежцем Д. Лассеном, французом Е. Бюрнуфом, та англійцем Г. Роулінсом. Ці вченні скористались сенсаційною знахідкою Г. Роулінса – Бехистунським написом, якого було викарбовано на прямовисній Бехистунській скелі в іранській долині за наказом царя Дарія І. Після, спеціально влаштованих, під наглядом комісії з Лондонської Академії наук, перекладів було визнано, що ассиріологам дійсно вдалося перекласти текст Тіглатпаласара І. Таким чином, 1857р вважають роком народження - ассиріології. 16. Історія археологічних відкриттів у Месопотамії. Історія археологічних пошуків у долині Тигру і Євфрату – це справжня гостро сюжетна повість, сповнена пафосу блискучих відкриттів і гіркоти прикрих невдач. Першим важливим археологічним відкриттям стало, виявлене французьким консулом Ботта у 1843 р. резиденції ассирійського царя Сарагона ІІ у Дур – Шарукіні, руїни якого Ботта помилково вважав останньою ассирійською столицею Ніневією. На початку 40 –х років англійський офіцер Г. Лярд виявив під пагорбом Німруд руїни іншої ассирійської столиці – Кальху, де він розкопав кілька царських палаців, входи до яких стерегли десятки алебастрових монстрів – крилатих людиноподібних биків шеду. В 1849 р. Г.Леярд знайшов нарешті і руїни Ніневії, остання ассирійська столиця лежала під пагорбом Куюнджик. У Ніневії заповзятий англієць встиг розкопати палац царя Сінеххаріба. Невдовзі археолог Рассам, який замінив Г. Леярда на цих розкопках, відкрив світові руїни палацу Ашшурбонапала, стіни якого прикрашали барельєфи величезної історико – культурної цінності. Серед руїн царського палацу було виявлено велику бібліотеку, яка слугувала водночас і державним архівом. У ніневійській бібліотеці, яку спішно доправили в Лондон, налічувалось понад 25000 глиняних «книг» і документів. У продовж останньої чверті XIX, перших десятиліть XX ст. археологи відкрили світові шумерську цивілізацію. Так, у 1877 р французькі археологи, під керівництвом дипломата Е. д’Сарзека розкопали стародавній Лагаш. Найціннішою знахідкою в Лаваші був храмовий архів, який налічував понад 20000 клинописних табличок. У 80 – 90 р американські археологи відкрили руїни шумерського релігійного центру – Ніпура й серед них - величезний архів храму бога Енліля – Екура. У продовж 1899 – 1914 рр. німецькі археологи під керівництвом Р.Колдевея розкопували столицю Халдейського царства – Вавилон. Це найбільше місто стародавнього Близького Сходу лежало за 100 км від сьогоднішнього Багдада під чотирма пагорбами. У Вавилоні Кольдевей розкопав два царські палаци Навуходонасора ІІ, ворота богині Іштар, храм бога Мардука, залишки знаменитої вавилонської вежі, одне із семи чудес світу – висячі сади Семирамиди та ін. Новим етапом в археологічному вивченні Месопотамії стала плідна діяльність у 20 – 30 –х роках об’єднаної англо – американської керованої Л. Вуллі. Ця експедиція здійснила широкомасштабні розкопки. У стародавньому Урі було розкопано міські вулиці, багато господарськіх будівель, понад 1800 могильників, у тому числі 16 «царських», храм богині Нігаль та ін.У 30 – х роках французькі та голландські археологи відкрили руїни Ешнуни та Марі. Найцікавіші знахідки чекали їх у Марі, де було розкопано храм богині Іштар, царській палац, який налічував понад 260 помешкань, багато скульптурних пам’яток, яскраві фрески, виконані в шумеро – семітському стилі, великій царський архів, що налічував понад 25000 клинописних документів. Археологічні розкопки і вивчення накопиченого матеріалу тривають й до наших днів. Деякі міста наприклад Вавилон реставруються. 17. Ізраїльсько – іудейське царство. Основні політичні віхи. Першу загально єврейську державу створив, як про це дізнаємося з біблії, ізраїльській володар Саул, якого помазав на царство верховний жрець і суддя Самуїл. Саул скликав на боротьбу з філістимлянами єврейське ополчення. Перед початком битви відбувся традиційний двобій на який1 філістимляни виставили озброєного до зубів велетня Голіафа, а євреї озброєного лише одною пращею юнака Давида. Спритний юнак спромігся влучити каменем Голіафу у голову. Від несподіванки велетень упав, а філістимляни приголомшені таким перебігом подій розбіглися у різні боки. Ця неординарна перемога над грізним ворогом згуртувала єврейські коліна. А невдовзі євреї визнали Саула своїм царем. Так виникло згідно з старозаповітною традицією Ізраїльсько – іудейське царство. Саул здобув кілька ханаанейських міст, відбив напад кочовиків, однак не впорався із власними підданими. Проти нього здійняв заколот переможець Голіафа Давид, який переметнувся на бік ворога. Невдовзі перший єврейській цар та троє його синів загинули в бою з філістимлянами, причому не без допомоги Давида. Давид узурпував царський трон, поширивши через сім років свою владу і на ізраїльські коліна. У 995 р до н. е. Давид оволодів Єрусалимом і зробив його своєю столицею, приєднавши до нього гору Сіон. Відтоді це місце, яке ще називають містом Давида, залишається духовним центром всіх євреїв. Поступово Давид підкорив решту ханаанейськіх міст, а також поширив свою владу на заіорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію із найманців, чиновницькій апарат, поділив країну на адміністративні округи, з великими труднощами переписав і оподаткував населення. Щоб згуртувати свій народ, встановити в державі мир, Давид поєднав із племінним єврейським культом Яхве місцеві ханаанейські культи, повернув до столиці викрадений в ізраїльських племен філістимлянами ковчег заповіту. За царювання Давида євреї монополізували посередницьку місію в торгівлі між Вавилоном та фінікійськими містами, Єгиптом і Малою Азією.
1 2 3 4 5 Категория: Історія \| Добавил: DoceNt (29.03.2017)
Просмотров: 558 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: