РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Основні етапи розвитку української державності - Історія - Реферати - Каталог статей

План I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'янської, а й усієї європейської культури. Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї. Формування української державності відбувалося протягом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умовах зародження феодальних відносин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства, за яких відбувалися майнова диференціація, поділ населення на групи (класи), а також виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою. В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єднань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. племінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територіальним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із східнослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912). Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запровадив християнство як державну релігію. За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбувалося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавніша частина збірника законів українського права, остаточно утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові. Утворення Київської Русі мало велике історичне значення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівників. Зміцнювалося її міжнародне становище. Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздробленості і князівських міжусобиць. Водночас зростало значення західних земель. В другій половині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звенигородське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів. На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокомандувачем збройних сил, видавав грамоти. Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні службовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою. Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські князі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе-лення. На князівському дворі були особливі урядовці, які виконували різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді. Після монголо-татарської навали порівняно швидко відродитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Піднесення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галицько-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польським королівством і Великим князівством Литовським.У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність. II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Українська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба. Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабленої монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внесло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Спочатку захоплені землі перебували на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії. В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського князівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти. Вища культура русинів мала непереломний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову організацію й способи оборони. Княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. Історію Литовсько-Руської держави можна поділити на три періоди: 1) до 1386 р.; 2) від 1386 до 1569 р. і 3) після 1569 р. До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалежною державою. Укладена 1385 р. Кревська унія сприяла зближенню великого Литовського князівства і Польщі, об'єднанню польсько-литовських сил у боротьбі проти агресії Тевтонського ордену. За Городельською унією 1413 р. на литовських феодалів-католиків були поширені права польських феодалів. Суперечності між литовськими магнатами і шляхтою, невдачі в Лівонській війні (1558 —1583) змусили панівні класи Литви укласти Люблінську унію 1569 р., за якою Польща і Литва об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ З ухвалою Люблінської унії 1569 р. закінчується литовсько-руська доба в історії України. Це був перехідний період між княжою добою і добою козаччини. Устрій Литовської держачи нагадував устрій Київської Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду. Місцеву крайову адміністрацію очолювали спочатку удільні князі, а з XV ст.— «державні намісники», заступники великого князя. При великому князі діяла «пани-рада» (господарська рада), в яку входили удільні князі, намісники, вищі урядовці і католицькі єпископи. З XV ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта. Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Польської корони мали такі адміністративні одиниці: воєводства Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, а з 30-х років XVII ст.— також Чернігівське. Воєводство очолював воєвода — адміністратор з необмеженими правами. Наступ польського уряду і польської шляхти на українські землі з метою окатоличення і полонізації, з одного боку, та економічного визиску і соціального гноблення,— з другого, викликав опір українського народу. Римська церква, а також польська королівська влада намагалися перетягнути православних у католицький табір. Крім релігійних мотивів йшлося про тісніте з'єднання України з Польщею та протидію впливам Московщини. Певна частина духовенства під проводом єпископів Ігнатія Потія та Кирила Терлецького на Берестейському соборі 1569 р. проголосили з'єднаним православної церкви з римською при збереженні своїх обрядових і канонічних особливостей. Однак унію не прийняла значна частина українського народу. Боротьбу проти неї очолив князь Острозький. Одночасно найбільшими оборонцями православ'я стали братства. Галичина, як уже зазначалося, перебувала у складі Польщі. А 1359 р. частина Галичини, яка згодом отримала назву Буковина, відійшла до складу Молдавської держави. До середини XV ст. вона зберігала свою внутрішню будову, а в першій половині XVI ст. разом з Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини. Закарпаття перебувало у складі Угорщини. Отже, переважна більшість українських земель до початку XVII ст. перебували у складі Речі Посполитої. Щодо населення України значно посилився соціальний і національний гніт.IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА Посилення гніту призводило до того, що селяни тікали від панів і поселялися в Середньому Подніпров'ї. Втікачі називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запорізька Січ як військово-політичне утворення. Січ мала свій військовий і територіальний поділ. У військовому відношенні Січ та її військо поділялися на 38 куренів, а територіальне — на 5—8 паланок. Найвищим органом влади, органом самоврядування в Запорізькій Січі була військова рада, яка розглядала найважливіші питання. Скликались ради у строго визначений час — 1 січня і 1 жовтня, але на вимогу війська могли скликатись і в інший час. Свої ради були також в куренях та паланках. Очолював Січ кошовий отаман, який був наділений найвищою військовою, адміністративною, судовою і духовною владою. Йому допомагали військовий суддя, військовий писар., військовий осавул. Уся військова старшина обиралася військовою радою на один рік 1 січня. Курені очолювали курінні .отамани, і. ця посада теж була виборна. Курені були одночасно військовими одиницями, з яких і складалося запорізьке товариство. Паланки очолювали полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. їх влада поширювалась на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі по слободах і зимівниках. Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут існували ознаки відродження української державності. Козаки вели активну боротьбу проти Речі Посполитої за соціальне та національно-релігійне визволення. Нечувані утиски українського народу з боку польської шляхти спричинили вибух народно-визвольної війни 1648— 1654 рр. У цей період Б. Хмельницький втілив у життя ідею незалежної держави. Ознаками державної влади в Україні того часу були: 1) наявність органів публічної влади; 2) територіальний поділ; 3) введення своєї податкової системи. Не досягши успіху в політиці протурецької орієнтації та в союзі з татарами, Б. Хмельницький звернув свій погляд на Москву. В січні 1654 р. на Переяславській раді було підписано угоду про українсько-московський альянс, на підставі якої Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій полі-тико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси. У березні 1654 р. були підписані статті Богдана Хмельницького та видана царська жалувана грамота 27 березня. Ці документи, які отримали назву «Березневих статей», визначили правове становище України у складі Росії на весь період Гетьманщини. Україна ввійшла до складу Росії як політико-правове автономне утворення. Але Україна визнавала верховенство царської влади. Гетьман і старшина перебували на службі царя. Україна мала самостійність у внутрішньому управлінні, мала свою казну. На чолі України стояв гетьман, якого обирала військова рада, а згодом затверджував на посаді цар. Територія ділилася на полки на чолі з полковниками, сотні на чолі з сотниками, курені на чолі з курінними отаманами. Крім того, були села та міста. Україна мала своє військо — реєстр козаків був визначений — 60 000. Вона мала право зовнішніх зносин, за винятком Польщі та Туреччини, свою правову та судову системи. Але згодом царизм пішов у наступ на політичну та правову автономію України, створюючи спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. У 1663 р. був утворений Малоросійський приказ у складі Посольського приказу. При-каз був наділений адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Діяльність цього органу суттєво обмежувала козацьке самоврядування. Петро І скасував приказну систему, на зміну якій прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія. Утворення Малоросійської колегії офіційно мотивувалося необхідністю наведення порядку в судових та адміністративних органах України. Насправді ж колегія мала завдання знищити усі давні порядки України й включити її в систему управління Російської держави. У 1727 р. гетьманська влада в Україні була відновлена, але після смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р. на зразок колегії було запроваджено Правління гетьманського уряду (1734— 1750) у складі трьох козацьких старшин та трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським. V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙУ 1764 р. гетьманство в Україні було ліквідовано остаточно. Управління Україною було доручено другій Малоросійській колегії, яку очолив президент граф П. Рум'янцев. Він же був і генерал-губернатором України. Колегія складалася з восьми членів — чотирьох представників вищих офіцерських чинів російської армії, розквартированої в Україні, й чотирьох представників генеральної старшини. В цей період діяльності колегії відзнаки державної гідності в Україні — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо — були відправлені до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автономного становища у складі Росії. На початку 80-х років XVIII ст. на Україну було поширено російську адміністративну систему й сформовано відповідну систему органів управління. Потреба в Малоросійській колегії відпала і 1786 р. вона була ліквідована. Наступ на автономні права України з боку царизму не обминув і Запорізьку Січ, яка після 1654 р. в межах України зберегла самостійність і самоврядування. Першого нищівного удару по Запорізькій Січі завдав Петро І після того, як кошовий К. Гордієнко із своїми однодумцями перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ було ліквідовано. 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д. Апостола дозволила запорожцям, які уникли кари Петра І, повернутися в рідний край і заснувати Нову Січ. Але 1775 р. за наказом цариці Катерини II численна російська армія вдерлася на Запоріжжя і ліквідувала Січ, а її територія була приєднана до Новоросійської губернії. За маніфестом З серпня 1775 р. заборонялося навіть вживати назву «запорізький козак». Козаки могли поступати на службу в козацькі полки або переходити в селянство, а вся козацька старшина була відправлена у заслання. Так закінчився період Гетьманщини в Україні. За поділами Польщі (1772, 1793, 1795) різко змінилося політичне становище українських земель. За другим поділом 1793 р. до Росії відійшла Правобережна Україна. У складі Російської імперії перебувала до 1917 р. За першим поділом Польщі 1772 р. до Австрії відійшла Галичина, а 1774 р. Північна Буковина, яка 1786 р. була включена до складу Галичини як окрема адміністративна одиниця. Закарпатська Україна у складі України ще з XVI ст. була захоплена Австрією. Очолював край призначений імператором губернатор. Територія ділилася на циркуля, які очолювали призначувані старости. Такий порядок зберігся до 1848 р. В 1849 р. замість губернського правління в Австрії було запроваджено поділ на коронні краї, або намісництва, та крайові управління. Буковина була виділена в окремий коронний край. На чолі Галичини стояв призначений імператором намісник, а Буковини — крайовий президент. Територія ділилася на повіти з повітовими старостами. В 1861 р. австрійський імператор створив для коронних країв сейм. Такі сейми були створені для Галичини і Буковини. Буковинський сейм складався з 31 депутата, а Галицький — із 151. Виконавчим органом був крайовий виділ на чолі з маршалом та віце-маршалом. Виборці ділилися за майновим цензой на чотири курії: великих землевласників, торгово-промислових палат, міську та сільську. Наприкінці XIX ст. була запроваджена загальна п'ята курія, а на початку XX ст. загальне виборче право. У 1870 р. коронні міста (центри) отримали окремі статути. Такі статути на самоврядування отримали Львів та Чернівці. Населення міста обирало міську раду із 100 депутатів на 6 років. Очолював раду президент міста, який був і керівником її виконавчого органу — магістрату. Такий порядок зберігся до розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У лютому 1917 р. Російська імперія розпалася, 4 березня 1917 р. на Трудовому Конгресі у Києві була створена Центральна Рада — вищий орган влади Української держави, її главою став М. Грушевський. Виконавчим органом — урядом спочатку була Мала Рада, а з червня 1917 р. Генеральний Секретаріат. Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіки (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв'язках з Росією. І тільки четвертим універсалом 22 січня 1918р. Україна була проголошена незалежною суверенною державою. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. Того ж дня німці завершили окупацію України і розігнали Центральну Раду, натомість поставивши при владі генерала П. Скоропадського. З відходом австро-угорських військ восени 1918 р. гетьман А. Скоропадський втратив свою опору. 13 листопада на таємному засіданні Українського Народного Союзу був утворений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком. Пост головного отамана збройних сил УНР був наданий С. Петлюрі. Після захоплення Києва військами Директорії П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.На Трудовому Конгресі наприкінці січня 1919 р. в Києві був затверджений акт з'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), який передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії. Україна опинилася у надзвичайно складній ситуації. Більшовицька Росія, війська Дені-кіна, Франції, Румунії фактично окупували Україну. С. Петлюра із залишками своїх військ перейшов на територію Польщі й, підписавши у квітні 1920 р. з Ю. Пілсудським Варшавський договір, рушив з його армією у свій останній невда-лий похід на Україну. Але і білополяки, і війська Петлюри були розбиті більшовиками. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилась невдачею. Надією на відродження Української держави у цей період було проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Виникла ця держава на західноукраїнських землях внаслідок розпаду Австро-Угорщини восени 1918 р. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд усіх політичних партій Галичини й Буковини, депутатів австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів, духовенства, який проголосив утворення на українських землях Австро-Угорщини Української держави і обрав Національну Раду як найвищий представницький орган краю у кількості 154 осіб на чолі з Є. Петрушевичем. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. за допомогою всієї військової організації на чолі з Д. Вітовським Національна Рада взяла у Львові владу в свої руки, а протягом наступних днів у всій Східній Галичині. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом був уряд — Державний секретаріат, утворений 9 листопада 1918 р. Головою його було призначено К. Левицького, а в грудні 1918 р. його змінив С. Голубович. 13 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий Основний закон Конституцію і проголосила на території Галичини, Буковини та Закарпаття Західноукраїнську Народну Республіку із столицею у Львові. Гербом держави був затверджений золотий лев на синьому полі (згодом — тризуб), прапором — традиційний синьо-жовтий. Найвищим законодавчим державним органом була Національна Рада. Місцеве управління ЗУНР було зосереджене в руках повітових комісарів. 6 листопада була створена державна жандармерія, а 21 листопада окремим законом створені судові органи ЗУНР — повітові, окружні суди та вищий суд. Чинним залишалось австрійське законодавство, яке не суперечило інтересам і цілям нової держави. 1 грудня 1918 р. у м. Фастів представники уряду підписали попередній договір про об'єднання УНР та ЗУНР. З січня 1919 р. цей договір був затверджений Національною Радою, а 22 січня у Києві — Трудовим Конгресом. ЗУНР дістала назву «Західна область УНР». У середині липня 1919 р. основні сили Галицької Армії були витіснені польськими військами з краю і перейшли Збруч. Галичина була окупована польськими військами. А в. червні того ж року Антанта узаконила цю окупацію. Отже, відстояти справжню незалежність України через низку несприятливих внутрішніх і зовнішніх обставин не вдалося. Проголошення УНР та ЗУНР радянська влада зустріла вороже і всіляко намагалася очорнити їх. Особливо загострилась політична ситуація в Україні після жовтневого більшовицького перевороту в Росії. Підтримувані більшовиками Росії більшовицькі організації України на початку грудня 1917 р. вирішили скликати у Києві перший всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На адресу з'їзду 4 грудня 1917 р. надійшов маніфест уряду Росії «До українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Це було відкрите втручання у внутрішні справи України. Центральна Рада не дала можливості провести цей з'їзд під більшовицьким гаслом. Частина делегатів-більшовиків переїхала до Харкова, де збирався третій з'їзд Рад Криворізько-Донецького басейну. Там 24—25 грудня 1917 р. відбувся перший всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив радянську владу в Україні. Він же обрав Центральний Виконавчий Комітет України, а останній утворив уряд — Народний секретаріат. З'їзд проголосив себе найвищим органом державної влади в Україні. На місцях влада належала губернським та повітовим з'їздам Рад, міським та сільським Радам і їхнім виконавчим комітетам. Центральна Рада проголошувалась поза законом. А ЗО грудня 1922 р. на першому Всесоюзному з'їзді Рад був утворений Союз РСР, до складу якого ввійшли Україна, Російська Федерація, Закавказька Федерація та Білорусія. З того часу Україна фактично втратила свою незалежність на багато десятиліть, «влившись в єдину сім'ю радянських народів».ЗО червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави, в якому зазначалося: «Волею Українського Народу Організація Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави...» Українське Державне Правління очолив Ярослав Сте-цько. Гітлерівські окупанти не визнали Акту і на початку липня того ж року арештували провідника ОУН, Голову Державного Правління, сотні інших політичних діячів. Зазнала невдачі ще одна спроба відновити українську державність. В умовах жорстокої боротьби з фашизмом, що скинув із себе німб визволителя, зародилась нова військово-політична сила — Українська повстанська Армія (УПА). Під контролем УПА на Волині в 1943—1944 рр. була проголошена Колківська Республіка. На великій території — від р. Прип'ять на заході і до р. Горинь на сході була ліквідована німецька адміністрація і встановлена українська цивільна й військова влада. Повстанською столицею було селище Колки. 14 березня на Закарпатті, яке перебувало у складі Чехо-словаччини, було проголошено самостійну державу — Карпатську Україну, її очолив Президент Августин Волошин. Однак уже 15 березня того ж року за згодою Гітлера Закар-паття окупувала хортистська Угорщина. VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Процес перебудови в СРСР. крах тоталітарного комуністичного режиму дав можливість колишнім суб'єктам СРСР зробити вибір щодо відродження державної незалежності. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла історичний акт — Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р.— Акт про незалежність України, який був одностайно схвалений народом України 1 грудня 1991 р. З того часу почалася відбудова незалежної, вільної, суверенної України. Почалася нова сторінка в її історії. Використана література: 1. Теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова.– К., 1995. – с.208. 2. Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму // Право України, - 1999р.
1 2 3 4 5 Категория: Історія \| Добавил: DoceNt (19.03.2017)
Просмотров: 422 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: