РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Формування державно-правових структур в Україні періоду Директорії. Зовнішня політика та дипломатія Директорії - Історія - Реферати - Каталог статей

ПЛАН 1. Формування державно-правових структур в Україні періоду Директорії. 2. Зовнішня політика та дипломатія Директорії Автори статті намагаються розкрити основні тенденції розвитку та формування державних структур, законотворчої діяльності та проблем, з якими зіткнулася влада Директорії. Наводиться докладна хронологія прийняття тих чи інших законів та підзаконних актів. Також треба зазначити, що стаття містить спробу пояснити основні погляди діячів Директорії на закони Російської імперії та Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради й Гетьманату, протидію щодо скасування цих законів. Таким чином, стаття охоплює період правління Директорії з 1918 по 1919 р., й у ній йдеться про формування державних органів влади, подальшу їх діяльність та прийняття законів, як тимчасових, так і постійних. У 1991 році Україна обрала незалежність. Це було обумовлено занепадом комуністичного устрою, ідеології та іншими факторами. Для молодої правової держави важливо особливу увагу приділяти формуванню національного законодавства. Проте до цього часу залишається чинним цілий ряд законів та кодексів ще УРСР. Таким чином, тема, обрана нами, відображає ті проблеми формування законодавства в період правління Директорії, які й у наш час досить актуальні, хоч у 1918-1919 рр. ситуація в Україні була іншою. У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, ми впевнені, що головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - це проблема колізій із попередніми та паралельними системами законодавства. Щодо законодавства "ворожої сторони" позиція Директорії була однозначною. Наприклад, 17 травня Голова Директорії затвердив постанову Ради народних комісарів "Про анулювання на території України чинності законів і декретів як так званого Радянського Українського, так і Радянського Російського Урядів і про поновлення чинності законів УНР". Директорія не скасувала у повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого виступала. Вона досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його занадто "лівим". Не була поновлена чинність Конституції УНР і цілої низки інших законодавчих актів, зокрема земельного закону, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попереднього. Навпаки, у чомусь він був навіть радикальним, бо порівняно з законом Центральної Ради вдвічі зменшував норму землі, що закріплювалася за "дрібними господарями", - до 15 десятин. Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, - шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Наприклад, 24 січня 1919 р. Директорія скасувала закон колишнього гетьманського уряду від 9 липня 1918 р. "про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і скасування національних міністерств". На нашу думку, національна політика Директорії будувалася на тих же самих засадах, що й політика Центральної Ради, тому без особливих проблем поновила чинність цього закону. Загалом законодавство "другої" УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності "швидкого реагування" на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства. Те саме стосується й державного права. Крім уже відомих тимчасових законів про форму влади в УНР, слід назвати і проект Конституції. Початок черговому етапу конституційного процесу за часів "другої" УНР поклав сам Петлюра, коли на засіданні Ради народних міністрів 6 травня 1920 р. урочисто пообіцяв "розробити й прийняти Конституцію". Але минуло ще два місяці, перш ніж уряд УНР створив урядову комісію з розроблення нової конституції Української держави. Комісія завершила свою роботу наприкінці жовтня, однак підготовлений нею проект був оприлюднений уже на території Польщі. У ньому закріплювалася модель президентсько-парламентської республіки, визначена у законі "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 р.Ситуація у країні впливала на пріоритети законотворчості. У цей час економічні проблеми відійшли на другий план і регулювалися тільки окремими актами. Крім земельного закону, слід назвати ще й такі: "Про Державну Українську Грошову Одиницю" від 6 січня, "Про хлібну повинність з урожаю 1919 року" від 15 серпня 1919 р. "Про надзвичайний одноразовий податок" від 31 травня 1920 р. тощо. "Військове" ж законодавство, навпаки, розвивалося дуже активно: 13 січня Директорія ухвалила закон "Про призов на військову службу", 18 січня - "Про прийом у діючу армію УНР добровольців", 26 січня - "Про поповнення армії і флоту", 17 лютого - "Про мобілізацію старшин і службовців державного контролю" та чимало інших, включаючи різні постанови, укази та інструкції, що детально регламентували ці питання. На забезпечення виконання військової повинності та інших обов'язків був спрямований і затверджений 26 вересня 1920 р. закон "Про реєстрацію населення, що проживає на території УНР". Слід зазначити, що негативно впливала на стан законодавства відсутність належної законодавчої процедури та чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони та постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація й універсал. Закон "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" містив спеціальний розділ, який так і називався "Законодавство УНР", але він не тільки не вирішував старих проблем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялися як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів. Всі перелічені проблеми обумовили особливу увагу українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Про це свідчать такі слова міністра юстиції А. Левицького: "...Зараз провадиться робота з перекладу законів колишньої Російської Імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову". Ця інформація була оприлюднена 7 серпня 1919 р. у газеті "Нова Рада" (слід нагадати, що за законом Центральної Ради від 25 листопада 1917 р. зберігалася чинність російського законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам). Ідея "українізації" колишнього російського законодавства наявна й у вже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 листопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність "творчої роботи уряду" у справі кодифікації та видання законодавства УНР, що, однак, залишилося тільки наміром. 26 грудня 1918 року приймається Декларація, у якій Директорія оголосила себе "верховною владою", встановленою "силою і волею трудящих класів України". Підтверджуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офіційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу як "революційного представництва організованих працюючих мас". 5 січня 1919 року була затверджена "Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України", яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загально представницьким цей орган назвати не можна, все ж таки він має більше підстав, ніж Центральна Рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального представництва. 28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу". Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон визначав характер сесійної роботи Конгресу. У міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені. Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. У Законі йшлося про те, що "комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності". 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який у цей час був Головою Директорії. Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони "Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР. Закони передбачали розподіл влади між Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів.На нашу думку, Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади й контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, вони складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала та затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо. У день оголошення Декларації Директорія своїм Наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "негайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією та Радою Народних Міністрів здійснено не було. 14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці", у якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії та Уряду. Як ми бачимо, Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом. Без змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи та департаменти, запроваджений Центральною Радою, зберігся. Таким чином, ми дійшли висновку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в 1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в результаті й привело до її падіння. Ми переконані, що прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади на більшій частині України. Однак слід відзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державного режиму - демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим). Загалом це був період відродження та консолідації української нації, формування та становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність не утвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос. Зовнішня політика та дипломатія Директорії 3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, мо-жливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже минув, коли тиск на Україну з боку більшовицької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії. Провідними напрямами зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи. Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки переносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відомства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівацький. ЛIТЕРАТУРА 1. Музиченко П. Історія держави та права України. - Київ, 1999. 2. Тація В.Я., Рогожина А.Й. Історія держави та права України: Підручник. - Київ: Ин Юре, 2000. ( Т. 2. 3. Гончаренко В.Д. Хрестоматія з історії держави та права України. - К., 2000. 4. Чайковський А.С. Історія держави та права України: Навчальний посібник. - Київ, 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Історія \| Добавил: DoceNt (05.04.2017)
Просмотров: 581 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: