РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Проблема процесу глобалізаційного розвитку людства - Інше - Реферати - Каталог статей

„Проблема процесу глобалізаційного розвитку людства” План. Вступ. 1 Системна цілісність світу 2. Зростаюча глобальна стратифікація 3. Технологічна диференціація 4. Суперечності інституційної сфери 5. Системна вестернізація 6. Ринковий фундаменталізм 7. Ми, Росія та Європа Висновок. Список літератури. . Вступ. Час, що минув після трагічних подій 11 вересня, переконливо доводить: світ інтенсивно змінюється. І це природно. Світ не може залишатися таким, яким він був досі, яким сформувався в останні десятиріччя, нагромаджувати й далі найгостріші суперечності, що обов'язково (рано чи пізно) мали призвести до глобального вибуху, а можливо й до глобальної катастрофи. В якому геополітичному напрямі відбуватимуться ці зміни, за яким вектором здійснюватимуться і як впливатимуть на перебіг трансформаційних процесів у нашій країні? - це питання є сьогодні ключовим у контексті нашої стратегії, у визначенні перспектив не лише зовнішньої, а й внутрішньої політики. 1.Системна цілісність світу Ми весь час говоримо про економічні переваги глобалізації як системи транснаціонального функціонування економіки та інформації, як велике благо для людства і водночас лишаємо поза увагою її глибокі суперечності, насамперед ті, що стосуються її політичних та соціальних аспектів. З огляду на це потрібно розібратися передусім у самому феномені глобалізації. Хронологія цього процесу бере початок з 70-х років XX століття. Йдеться про утвердження у всесвітньому масштабі не просто фінансового чи інформаційного ринків, а фінансово-інформаційного простору, в якому дедалі більше здійснюється не лише комерційна, а вся життєдіяльність особи. Нині глобалізація — це об'єктивна реальність, і тому питання щодо входження чи не входження до її структур окремими націями та народами, окремими цивілізаціями не підлягає обговоренню. Воно вже вирішено. Україна, як і інші країни пострадянської системи, є також складовою глобалізованого простору. Звідси - помилковість твердження щодо того, ніби глобалізація - це лише "золотий мільярд" населення, тільки ті країни, що мають ВВП на душу населення понад 20 000 доларів. Суть глобалізації - в її системній цілісності, в органічному поєднанні цивілізаційного "центру" і розгалуженої "периферії", у відповідній спеціалізації та розподілу праці між ними. Нинішній центр сформувався за участю ресурсної бази (в її широкому розумінні) периферії і без її подальшого використання не може забезпечити самодостатність власного розвитку - не міг раніше, не може і тепер. Розглядаю цей принципової ваги висновок доведеною істиною. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальних володінь, так і сучасний цивілізацій пий центр є немислимим без периферії. 2.Зростаюча глобальна стратифікація Один із найавторитетніших у світі соціологів американський учений російського походження, колишній голова американської соціологічної асоціації П. Сорокін у класичній за своїм змістом праці "Соціальна стратифікація та мобільність" (1927 р.) обгрунтував можливу альтернативу розвитку суспільства: "плискувате" економічне суспільство, для якого характерні злидні та голод, або відносно процвітаюче суспільство з неодмінною соціально-економічною нерівністю. Водночас, підкреслював іменитий вчений, існує точка "насичення" економічної стратифікації, далі якої суспільство не може просуватися без ризику великої катастрофи. Коли вона досягається, соціальна будівля розвалюється, а верхні верстви "звергаються" (Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. -М.: Изд-во Политической литературы, 1992. -С. 331). Феномен російського більшовизму початку минулого століття, що сформувався на основі відповідної "перенасиченості" соціальної стратифікації в царській Росії, підтверджує цю закономірність. У свою чергу країни Заходу, починаючи від відомих соціальних реформ канцлера Німеччини Отто Бісмарка (1890 - 1893 рр.), змогли утвердити іншу траєкторію розвитку - забезпечити звуження (крок за кроком) діапазону соціальної нерівності. Якщо взяти співвідношення між 20 відсотками населення з найвищими доходами і 20 - з найнижчими, то в кінці XIX століття в країнах Заходу воно наближалося до пропорції 18 - 20 разів, а нині - у межах 3,5 - 7,0; у США - 9,0 разів. Відповідна динаміка відбиває й інші процеси — зростання частки середнього класу і на цій базі - поглиблення демократизації західного суспільства. В умовах глобалізації проблема соціальної нерівності розширила свої параметри. Окрім суто національного аспекту, вона набула ознак загрозливої міждержавної стратифікації. У 1970 році я захищав кандидатську дисертацію з проблем Африки, і вже тоді йшлося про критичний рівень диференціації доходів на міждержавному рівні. У 1970 році співвідношення доходів 20 відсотків найбагатшого населення планети до 20 тих, хто проживає в бідних країнах, перевищувало 30 разів. Саме тоді - у 60 - 70-ті роки сформувалася відома концепція економічної модернізації, яку активно відстоювали лідери західного світу і насамперед США. Відповідна політика, яка поширювалася не лише на країни Африки та Азії, а й Латинської Америки, була покликана дати суттєве прискорення країнам, що розвивалися. Однак відповідні зусилля фактично провалилися. Піраміда нерівності не стала, користуючись термінологією П. Сорокіна, більш плоскою. Щойно опубліковано чергове дослідження комісії ООН - "Доповідь про розвиток людини за 2001 рік", де зазначається, що за останні три десятиріччя 93 країни, де проживає 62 відсотки світового населення, "не справилися з темпами прогресу"; з них 70 країн -"відстали" безнадійно. У 1997 році співвідношення між 20 відсотками багатих і бідних становило 70,4 до 1 відсотка. Як зазначається у Доповіді ООН, нині доходи всього 1% найбагатших людей дорівнюють доходам 57 відсоткам найбіднішого населення планети. Сукупний дохід лише 10 відсотків населення США (близько 25 мли осіб) є вищим за дохід 43 відсотків населення світу (близько 2 млрд осіб). Із 4,8 млрд населення в країнах, що розвиваються, понад 850 мли осіб - неграмотні, майже 1 млрд живе в умовах відсутності водопроводу, 2,4 млрд - не має можливості користуватися елементарними засобами санітарії (Доклад о развитии человека за 2001 год. - Нью-Йорк. Оксфорд 2001 - С.1, 9). Привертає увагу і те, що найбільшої глибини міждержавна стратифікація досягла в останнє десятиріччя. Відповідна ситуація особливо загострилася у 90-ті роки у зв'язку з розширенням зони бідності за рахунок країн, що входили раніше до колишнього СРСР. У 2000 році в Україні частка ВВП на душу населення за поточним валютним курсом знизилася порівняно з 1991 майже в 4 рази; вона становила 657 доларів. Згідно зі світовою класифікацією — це рівень бідних країн. (Середньосвітовий рівень нині перевищує 5 700 дол., а рівень передових країн - 20 000 дол.) Це - 130-е місце в світі. За індексом розвитку людського потенціалу Україна посіла у 2000 році 74-те місце у світі. Не переконаний у тому, що існує прямий зв'язок між наведеною статистикою і подіями 11 вересня. Але те, що проблема співвідношення бідних та багатих країн є відлунням цих подій, не може викликати сумнівів. Думати по-іншому - це означає вводити себе в оману, не бачити головного. У цьому контексті світова спільнота дедалі більше переконується у тому, що глобалізація не змогла, як було показано, розв'язати ключову проблему сучасного світового розвитку - забезпечити зближення держав за рівнем життя народу і зменшити на цій основі глибину міждержавної стратифікації. Навпаки, процес диференціації суттєво прискорився. Йдеться про основний виклик, на який не дано відповіді. Нині людство зіткнулося з ситуацією, за якої значна частка країн виявилася за межею економічного та соціального прогресу. Саме тому не можна не враховувати і того, що, за оцінками експертів 00Н, до 2025 року в країнах, що розвиваються, проживатиме абсолютна більшість населення - 7,8 млрд осіб (нині - 4,8 млрд із 6 млрд населення світу). Якщо нині 80 відсотків населення світу втягнено у боротьбу за виживання, то через 25 років ця кількість сягне 90 відсотків. Чи можна вважати такий світ стійким? Будьмо реалістами в оцінці відповідної перспективи. 3.Технологічна диференціація Глибока криза, що характеризує нині процес глобалізації, має й інший вимір. Вона пов'язана не лише із соціальною стратифікацією, а й з поглибленням технологічної диференціації, яка включає в себе трирівневу структуру: перший рівень - країни, що розвиваються на основі постіндустріальних принципів; другий - країни з традиційною індустріальною технологією; третій - країни доіндустріального розвитку. Важливо враховувати й те, що в системі міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикальної міграції країн з нижнього на вищий технологічний рівень. Така міграція стає можливою лише для обмеженого кола держав, що не змінює загальної картини світового розвитку. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярну економічну протилежність (цивілізаційний центр - периферійна зона), базується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур. Це визнається і вченими Заходу. Вважається, що постіндустріальне суспільство за структурою своєї економіки не є самодостатнім; воно не може повністю замінити індустріальне і навіть аграрне. Звідси - відокремлення центру від периферійної зони не є абсолютним; воно відносне, реалізується в межах виконання периферійною зоною функції індустріального забезпечення центру відповідною продукцією та послугами. Є й зворотний зв'язок: центр бере на себе функцію часткового інвестиційного забезпечення периферійних країн. Однак капітал, що вкладається, спрямовується здебільшого не у високі технології, а в індустріальне виробництво з метою його модернізації та пристосування до потреб постіндустріальних держав. Не слід перебільшувати і масштаб відповідної допомоги. За існуючими оцінками, понад 90 відсотків прямих іноземних інвестицій не залишають межі розвинутих країн. Це саме можна сказати і стосовно системи використання кваліфікованих кадрів. У жовтні 2000 року в США прийнято закон, за яким протягом наступних трьох років буде видано 200 000 віз для імпорту кваліфікованих спеціалістів, головним чином для роботи у комп'ютерних галузях. Передбачається, що 100 000 з них будуть фахівці з Індії. Експертами ООН підраховано, що лише відповідні втрати індійської сторони становитимуть понад 2 млрд дол. щорічно (Доклад о развитии человека за 2001 год. - С. 92). Ось чому варто зазначити, що, незважаючи на економічний прогрес, за шкалою людського розвитку Індія і нині посідає одне з найнижчих місць. Коефіцієнт грамотності дорослого населення в цій країні - лише 44 відсотки, на кожну тисячу населення припадає лише 29 телефонів. Аналогічну політику "скуповування мізків" інтенсивно проводять й інші країни постіндустріального центру. Вона боляче б'є і по інтересах постсоціалістичних країн, у т.ч. й України. 4.Суперечності інституційної сфери Глобалізація нагромаджує небезпечні суперечності і в інституційній сфері. Вони стосуються як внутрішньої, так і зовнішньої сторін розвитку. З одного боку, глобалізація послаблює роль держави, без активної участі якої суспільство неспроможне дати відповідь на її виклики. Послаблюються і можливості демократії, яка історично утверджувалася на Заході в межах державних утворень, спиралася на її інституції і в свою чергу є основою суспільного прогресу. З іншого боку, дедалі більше неефективними виявляються й власні інституції глобалізаційного процесу. В економіці такими інституціями виступають МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі та інші. Всі вони за своїм статусом покликані сприяти поглибленню економічної та соціальної збалансованості. Насправді виявилося протилежне: політика відповідних інституцій, як це переконливо довело останнє десятиріччя, полягає в іншому. Вона спрямована на обслуговування інтересів "лідерів" у країнах периферійної зони, зводиться до логіки пристосування виробничого, фінансового та інтелектуального потенціалів цих країн до потреб цивілізаційного центру. Показовою є така деталь. На відміну від класичних міжнародних інституцій, у т.ч. і ООН, де діє демократичний принцип "одна країна - один голос", у МВФ та Світовому банку голосування відбувається на основі так званого зваженого голосування. Це дає можливість країнам центру здійснювати політику, яка повною мірою коригується власними інтересами. Але річ не лише у цьому. Система міждержавних фінансових відносин розбудована так, що без санкції МВФ канали доступу країн периферійної зони практично на всі ринки позичкового капіталу виявляються повністю перекритими. Світова спільнота щодалі більшою мірою усвідомлює не лише деструктивність, а й реальну небезпеку, яку містить у собі зазначена система. Світ, де не звужується, а весь час поглиблюється небезпечний розрив між багатими та бідними державами, не може бути стійким. 5.Системна вестернізація Природним є запитання: якими є базові передумови, що зумовлюють прогресуюче поглиблення кризи глобалізаційного процесу? Їх декілька. Вони виходять за межі спотворення світового економічного порядку, торкаються духовного середовища, усього комплексу гуманітарних передумов. З огляду на це пошлюся на В. Ойкена. "Погляди людей, їхня духовна позиція, - наголошував відомий німецький економіст, - є для орієнтації економічної політики чинниками, що важливіші, ніж економічні фактори" (Ойкен В. Основные принципы зкономической политики. - М.: Прогресе, 1995. - С. 391). Аналогічні погляди висловлював і видатний англійський історик А. Тойнбі. "Соціальний прогрес, - писав він, - зумовлюється передусім його духовним середовищем... Реальний прогрес суспільства можливий лише на цій основі" (Тойн-би А. Дж. Постижение истории. — М.: Прогресе, 1991. - С. 254). Свого часу йшлося про інтернаціоналізацію світової системи як об'єктивний процес, що утверджувався і розвивався на основі поглиблення принципу духовного самовизначення та самовираження окремих національних держав, локальних цивілізацій. "Критерій розпитку, - писав з приводу цього А. Тойнбі, - слід шукати в процесі самовизначення, а оскільки самовизначення відбувається через самоствердження, то проаналізувати процес розвитку цивілізацій ми зможемо, дослідивши, як саме вони самостверджуються з плином історичного часу" (Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Т. І - К.: Основи, 1995. - С. 212). Глобалізація спричиняє зворотний результат. Глобалізація - це всезагальна ідентифікація. Переростання сумативної цілісності світу, яка тривалий час зберігала традиційну (класичну) державну самовизначеність, в сучасну системну цілісність, що заперечує останню, демонтує її визначальні підвалини, можливе лише на основі ідентифікації світового простору. Зрештою, глобалізація в її нинішній інтерпретації - це рух у напрямі світової наддержави з її системною ідентифікацією та внутрішньою стратифікацією. Зрозуміло, що зазначена ідентифікація може реалізувати себе лише через зростаючу адаптацію принципів та механізмів лідируючої системи - через систему вестернізаціі, яка не обмежується лише економічними стереотипами, а стосується насамперед відповідної перебудови сфери духовного життя, способу мислення та життєдіяльності людей. Свого часу насильницька вестернізація Росії, яка фактично призупинила прогресуючий процес її ідентифікації і тим самим започаткувала процес її історичної стагнації, була започаткована політикою Петра І. "Петрова політика, - цілком слушно писав з приводу цього А. Тойнбі, — полягала в перетворенні Російської імперії з православної світової держави на одну з локальних держав новітнього західного світу". А. Тойнбі розглядав більшовицький експеримент як другу спробу реанімації (звісно, за іншими принципами) тієї ж політики вестернізації, яка, як і петровська вестернізація, провалилася (Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Т. II. - К.: Основи, 1995. - С. 147). У повоєнний період принципи вестернізації почали активно реалізуватися у 70—80-ті роки на основі відомої політики здоганяльної модернізації. Йдеться про політику спрямованого розвитку, яка базувалася на визнанні універсальності західного суспільства і його інституційних, економічних та духовних цінностей, перетворення цих цінностей па своєрідний еталон для всіх народів, що виявляли бажання прискорити власну еволюцію. Формування глобального простору здійснювалося на основі саме цієї політики. В своїй основі політика здоганяльної модернізації реалізується і на пострадянському просторі, в т. ч. і в Україні. Результати її очевидні: це не лише економічні суперечності, а й глибокий світоглядний вакуум. Не можна, по-перше, не бачити того, що рух уперед по завчасно заданій траєкторії, за опрацьованими і нав'язаними суспільству ззовні схемами та моделями призводить до інтелектуальної деградації суспільства, спустошення свідомості особистості. Людина перестає бути суб'єктом здорового глузду: її суспільні очікування будуються не на основі власних відчуттів і реального досвіду, а лише через критерій механічного зіставлення, де головним та визначальним аргументом стає безальтернативна аксіома: у них це робиться по-іншому. По-друге. Неважко побачити й такс: на основі утвердження принципів здоганяльної модернізації деформується політична система суспільства. Вона стає однополярно орієнтованою. Формується ситуація "придушеного плюралізму". Можливість плюралізму поглядів як основи демократії взагалі виключається. Спотворено тлумачиться й історична місія народу, його роль у визначенні долі своєї країни. У ситуації, про яку йдеться, народ як основний суб'єкт суспільного прогресу вже не може бути сувереном своєї історії, її носієм. Відтак історичний процес розглядається не як спосіб самореалізації народу в його власній історії з відповідними колізіями та суперечностями, а як механічне втілення запозичених ззовні цінностей. По-третє, відлунням здоганяльної модернізації стає деградація реформаторської еліти. Прагнучи будь-якою ціною утвердити у власній країні чужі стандарти, вона денаціоналізується, стає космополітичною, віртуальною. Представники цієї еліти ніби живуть у власній країні й водночас не живуть у ній. Прикриваючись гучними фразами реформаторства та модернізму, вони насправді перетворюються на провідників волі донорів, на слухняних першокурсників, що не мають власної позиції і наївно сприймають усі рекомендації наставників. Отже, інтелектуальне спустошення та деградація духовної сфери - це ще один із визначальних результатів політики здоганяльної модернізації. Звісно, що не можна ототожнювати результати цієї політики у міждержавному розрізі. Є окремі країни, які виявили достатньо високу сприйнятливість до саме зазначених принципів суспільних перетворень. Але загалом політика здоганяльної модернізації (а вона поширювалася не лише на країни Африки та Азії, а й Латинської Америки) зазнала краху. (За статистикою 00Н у період з 1975 по 1999 р. середньорічні темни економічного зростання в арабських країнах, а також у більшості країн Латинської Америки та Карибського басейну не перевищували 1%.) Фактично мова йде про втрату на основі зазначеної політики основного стимулу саморозвитку кожної нації та державності - їх ідентичності та самовизначеності. "Експансія західного суспільства і поширення західної культури призвели до того, - наголошував А. Тойнбі, - що всі інші живі цивілізації… відійшли до вестернізованої сфери, яка обіймає весь світ... Уперше в історії людського роду всі яйця людства зібрано в одному неоціненному і незахищеному кошику". Як результат "нині, - резюмує він, - всюдисуще західне суспільство тримає в своїх руках долю всього людства". Намагання Заходу силоміць ідентифікувати себе через механізми відповідної політики А. Тойнбі розглядав як один із симптомів надлому західної цивілізації, її кризи. У ситуації, що утверджується, більшість народів глобального світу вимушені відносити себе, за словами іменитого вченого, до категорії "внутрішнього пролетаріату". Цим поняттям учений позначав тих, хто відчуває, що він духовно не належить до системи, до якої він входить фізично. Можливо, події 11 вересня є відлунням і цієї ситуації? 6.Ринковий фундаменталізм Криза сучасного глобалізму має ще одну базову передумову. Йдеться про логіку ринкового фун-даменталізму, який по суті є ідеологічною основою глобалізації, візитною карткою політики вестернізації. Ця проблема знайшла всебічне висвітлення в одній із особливо помітних праць останнього десятиріччя - книзі "Криза глобального капіталізму", автором якої є відомий фінансист Дж. Сорос. Уже в самій назві її визначається базова ознака сучасного світового розвитку - криза глобального капіталізму, яка ототожнюється з кризою глобалізації. Як пише Дж. Сорос, ринковий фундаменталізм, який почав домінувати у політиці Р. Рейгана та М. Тетчер, нині "відіграє головну ролі” у глобальній капіталістичній системі. Він надає ідеологічне забезпечення, що не тільки вмонтовує дії багатьох її провідних учасників, але й виступає рушієм політики" (Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. — К.: Основи, 1999. - С. 148). Сутність такої ідеології зводиться до поширення суто ринкових принципів поведінки на всі без винятку сегменти суспільного життя. Одночасно (що найнебезпечніше) відбувається відторгнення будь-яких фундаментальних морально-етичних і духовних цінностей, напрацьованих суспільством у процесі свого попереднього розвитку, в процесі своєї історії. Останні підміняються принципом суто ринкової доцільності. Прагнення утвердити верховенство ринкових цінностей насамперед над політичними, соціальними та духовними Дж. Сорос небезпідставно називає специфічною формою "ідеологічного імперіалізму". Ми звикли до вживання понять "релігійний фундаменталізм", "ісламський фундаменталізм" та інше і водночас забуваємо, що таким самим деструктивним за своєю суттю є один із визначальних механізмів політики вестернізації - ринковий фундаменталізм. Надлом сучасного глобалізованого світу, ознаки його занепаду, що нині даються взнаки, прямо пов'язані насамперед з відповідним процесом. Знову пошлюся на Дж. Сороса, який вказує на "деморалізуючі соціальні ефекти" ринкового фундаменталізму — "ринковий фундаменталізм намагається не звертати уваги на соціальні цінності". Водночас відбувається небезпечне відторгнення влади від населення: політичні інструменти влади будь-якої країни, втягнутої у процес глобалізації, перетворюються на знаряддя насильницької вестернізації не лише економіки та духовної сфери, а й способу життя та мислення кожної особи. Далеко не кожен може це витримати. Внаслідок цього суспільство, втрачаючи свої ціннісні орієнтири, надломлюється. "Коли люди відмовляються від своєї віри у фундаментальні принципи і намагаються керуватися виключно результатами своїх дій, - небезпідставно наголошує Дж. Сорос, - суспільство втрачає стабільність". Однак, незважаючи на все це, "ринковий фундаменталізм набув такої могутності, що будь-яким політичним силам, які намагаються йому протистояти, одразу ж наклеюється тавро сентиментальних, нелогічних та наївних". Між тим, підкреслює відомий фінансист, "зведення мотиву прибутку до рангу стичного принципу є збоченням". Така ідеологія є "глибоко й безнадійно хибною". Саме такою "глибоко і безнадійно хибною" (Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. - К.: Основи, 1999. -С. 24) є і сучасна модель глобалізації, яка за своєю суттю є скоріше глобалізацією для себе, для її окремих суб'єктів, а не глобалізацією для всіх. Це потрібно визнати й з огляду на події 11 вересня. Глобальна економічна система, в центрі якої перебуває лише ринок й відсутні інші регулюючі механізми, не здатна забезпечити світову гармонію. Цього висновку доходять прогресивно думаючі політики та громадські діячі, серед них і Папа Іоанн Павло II. 7.Ми, Росія та Європа Жахливі події 11 вересня поставили кожну країну світу перед необхідністю визначитися не лише стосовно того, "з нами Ви чи з терористами?", а й щодо свого ставлення до всього комплексу проблем, органічно пов'язаних з необхідністю суттєвої зміни парадигми глобалізаційного розвитку, з геополітичною перебудовою структури сучасного світового простору. Перед Україною не стояло і не могло стояти питання "з нами Ви чи з терористами?" Ми однозначно приєдналися до антитерористичної коаліції держав, рішуче засудили це ганебне явище, виступили з низкою цінних політичних ініціатив і водночас надали і надаватимемо посильну технічну допомогу, зокрема свій територіальний простір для транспортних перевезень США. Однак Україна не може залишатися осторонь проблем, пов'язаних з перебудовою існуючого світопорядку, яка вже розпочалася. Ключове місце у цьому посідає проблема наших відносин з Москвою. Я не торкаюся двосторонніх економічних відносин, які за будь-якої політичної погоди поглиблюватимуться. Це наш спільний з Росією інтерес. Що ж до політичної сфери, то тут ситуація складніша. Вона ще остаточно не визначилася. Однак було б великою наївністю не бачити прагнення Росії реанімувати з урахуванням відповідних преференцій США свої претензії на "нове" лідерство щонайменше на пострадянському просторі. Складається враження, що по суті американці вже продекларували відповідне право Росії, "увімкнули для цього зелене світло". "Независимая газета", коментуючи процес утвердження нової глобальної ієрархії, як завжди відверто писала: очевидно, що "світ буде розподілено на міні-імперії, які користуватимуться значною автономією від світового лідера". Водночас мислиться, що ця автономія буде відносною. Сформовані за участю світового лідера міні-імперії розвиватимуться "з урахуванням його безумовного верховенства" (23.10.01). Висновок. Із цього можливим є такий висновок: за всіма ознаками Путінська Росія, як і Росія Єльцина, так і не визначилася із своїм майбутнім. Сприйнявши у 1991 році (втретє у своїй історії) безперспективну модель "здоганяльної модернізації", вона фактично остаточно перекреслила своє майбутнє як держави, що свого часу була основою однієї з світових цивілізацій. Можна тисячу разів "лягати під Америку", однак від цього рух уперед по наздоганяючій траєкторії не стане ефективнішим. Як наздоганяюча держава Росія і надалі лишатиметься для нас (і не лише для нас) нецікавою. Прилаштуватися до "російського хвоста" і у такий спосіб доганяти доганяючого - безглуздо. Доцільніше рухатися навпростець. Що означає: і в цьому випадку Росія не може бути для нас відповідним орієнтиром, що і в новому форматі геополітичної ситуації вона неодмінно лишатиметься "збоку". Але проблема нашого подальшого вибору полягає не лише у цьому. Нам слід визначитися і в питаннях не менш значущої вага - ще раз переосмислити все те, що пов'язане з європейською інтеграцією. Так склалося, що процес глобалізації виявився неєвропейською формою суспільного прогресу. І це зрозуміло. Комендантом глобалізації за своїм рангом і за своїми функціями були і залишаються США. Саме через це глобалізація здійснювалася не за принципами М. Вебера і Л. Ерхарда. Вона відбувалася за основами панамериканізму, за принципами ринкового фундаменталізму. Надлом західної цивілізації має відповідне пояснення. Європа, невід'ємною частиною якої є і ми, має зрозуміти цю істину. У Європі є політики, які це розуміють. У цьому контексті найкраще, аби Україна знайшла в собі сили і перестала пристосовуватися до "чужої гри". Ми вимушені були це робити у перші роки своєї незалежності, у своє перше десятиріччя. Нині складаються передумови для подолання такої позиції. Нам конче потрібно повніше усвідомити свої національні інтереси і почати грати "у свою гру". Політика "стати самим собою" - це не політика самоізоляції. Навпаки - це політика, що має за мету завоювати справжню повагу до себе у світової спільноти. У контексті зазначеного ми обов'язково маємо враховувати одну із найуразливіших сторін Заходу - його нездатність працювати на перспективу. "Капіталізм, - писав з приводу цього відомий американський економіст Л. Туроу, - ніколи не дивиться у майбутнє далі, ніж на 8 - 10 років, а частіше всього на 3-4 роки". Він "виключає аналіз віддаленого майбутнього... Це стається тому, що у нього не існує соціального "боргу". "Його найбільша слабкість - це його короткозорість". "Вузький кругозір капіталізму щонайшвидше виявляється у сфері глобалізації". Короткозорість капіталізму як глобальної системи особливо загострилася в останнє десятиріччя, коли після краху комунізму та соціалізму капіталізм утратив свого життєздатного конкурента. "Економіка фараонів, римлян, середньовіччя і мандаринів, - наголошує у зв'язку з цим Л. Туроу, - також не мала конкурентів і тому залишилася протягом століть у стані застою, перш ніж остаточно зникла. Нинішня загроза для глобального капіталізму - не крах, а застій" (Туроу Л. Будущее капитализма. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 1999. - С. 338). Хочеться вірити в те, що події 11 вересня примусять цивілізований світ виправити і цей недолік, почати працювати на осмислену перспективу. Тільки у такому разі застереження Л. Туроу щодо загрози застою, а потім і краху перестане бути реальністю. Список використаної літератури 1.Глобализация как источник международных конфликтов и обострения конкуренции. Майкл Д. Интриллигейтор. 2. Глобализация – светлое будущее человечества? В.Кувалдин. 3.Глобализация и международный финансовый кризис. Диего Пизано 4. Глобализация – угроза или новые возможности для Европы? Алан А. Тейт. 5.Глобализация - неотвратимая реальность. М.Легуенко./ 6.Глобализация.: Социальная перспектива – Часть третья. Ник Бимс.
1 2 3 4 5 Категория: Інше \| Добавил: DoceNt (05.06.2016)
Просмотров: 378 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: