РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Приватне життя - Інше - Реферати - Каталог статей

План Вступ. Розділ І. Приватне життя як особисте немайнове право:.........................5 Поняття і значення приватного життя..............................................5 Види цивільних прав громадян у відносинах з приводу особистого (приватного) життя...................................................................7 Недоторканність особистого (приватного) життя..........................21 Розділ ІІ. Охорона і захист приватного життя. 2.1. Загальні способи захисту і охорони 2.2 Спец. спосіб захисту - спростування Висновок. Список використаної літератури. Вступ Закріплення в Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи й проголошення України правовою державою передбачає, що український народ нині стоїть на етапі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рис якого є загальна повага до приватного (особистого) життя людини. Одним з ефективних засобів підвищення поваги до приватності є правова охорона і захист приватного життя від неправомірних втручань. Особливу роль в правовій охороні особистого життя відіграють новели ЦК України від 16 січня 2003 р. в яких знайшли своє розгорнуте закріплення особисті майнові права фізичних осіб, спрямовані на охорону і захист особистого життя У сучасних наукових дослідженнях ця проблема розробляється або вужче, лише щодо окремих її аспектів, зокрема, таємниці особистого життя, або ширше – в контексті загального дослідження особистих не майнових прав і компенсації моральної шкоди. Завданої їх порушенням. Тому в сучасній науковій літературі відсутні роботи, в яких ґрунтовно і комплексно висвітлювалися б проблеми цивільно правового регулювання особистих немайнових відносин, що складаються з приводу особистого життя. Наведенні вище обставини обумовили вибір теми дослідження та засвідчують її актуальність. Теоретичним підґрунтям для подальшого дослідження проблеми цивільно-правової охорони особистого життя стали праці науковців радянського та сучасного періодів: О.В. Дзери, Н.Д. Єгорова, О.А. Красавчикова, Л.О. Красавчикової, М.С. Малеїна, М.М. Малеїном, О.О. Підопригори, Г.Б. Романовського, З.В. Ромовської, Р.О. Стефанчука, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко, Р.Б. Шишки, М.Й. Штефана та ін. Метою дослідження є визначення теоретичної моделі цивільно правової охорони особистого життя, що має стати правовим базисом утвердження в Україні загальної поваги до особистого життя кожної людини. Для досягненяпоставленої мети визначені такі основні завдання роботи розкрити поняття “особисте життя” в юридичному аспекті; розглянути поняття і зміст цивільно-правової охорони особистого життя виявити та проаналізувати цивільно правові норми, що регулюють відносини, пов’язані з особистим життям; розглянути сутність і зміст права на особисте життя та особистих не майнових прав, спрямованих на охорону окремих проявів особистого життя; виробити критерії розмежування правомірних і не правомірних втручань в особисте життя людини; визначити форми і способи цивільно-правового захисту особистого життя від неправомірних втручань; розробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в галузі охорони особистого життя фізичних осіб; Об’єктом дослідження є цивільно правове регулювання відносин що складаються з приводу особистого життя. Предмет дослідження складають норми цивільного законодавства, що встановлюють заходи охорони особистого життя фізичних осіб. Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є низка загальнонаукових і спеціальних методів пізнання, вибір яких обумовлено особливостями його об’єкта, предмета, мети і завдань. При дослідженні питань цивільно правової охорони особистого життя дисертант спирався на діалектичний метод, що виявилось, зокрема, у широкому використанні окремих парних категорій діалектики (форма і зміст, суть і явище, структура та елемент, причина й наслідок тощо). Застосування формально-логічного методу дозволило провести логічний, граматичний і морфологічний аналіз чинних правових норм, зокрема, новел Цивільного й Сімейного кодексів України, що закріплюють заходи охорони особистого життя. На основі поєднання вказаного методу та методу моделювання дисертантом сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення норм національного законодавства. Використовувався також порівняльний метод, що дозволив виявити спільну для більшості розвинутих країн світового співтовариства тенденцію до закріплення в приватному праві норм, спрямованих на охорону особистого життя. У дисертаційному дослідженні норми національного законодавства порівнювалися з нормами законодавства РФ, канадської провінції Квебек, Франції, правом. Великобританії, США та інших країн, а також із нормами європейського й міжнародного гуманітарного права. Історико-правовий метод застосовувався при дослідженні генезису правової охорони особистого життя людини, що дозволило встановити його основні закономірності та визначити перспективні напрямки розвитку цивільно-правового інституту охорони особистого життя. Розділ І. Приватне життя як особисте немайнове право. Поняття і значення приватного життя. Закріплення в Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи й проголошення України правовою державою передбачає, що українська спільнота нині стоїть на межі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рис якого є загальна повага до приватного життя людини. Однак її рівень в сучасному українському суспільстві є недостатній, про що свідчать численні неправомірні втручання в сферу особистого життя ( „касетні” скандали, публікації приватних паперів, фотографій і подробиці приватного життя осіб без їх дозволу, свавільне проникнення в житло). Категорія „особистого життя” ще донедавна була невідома в праві, хоча словосполучення „особисте життя” і близькі до нього за змістом „сімейне життя”, „інтимна сфера” та інші вже давно зустрічаються в науковій і публіцистичній літературі. Законодавче закріплення права на особисте життя та його таємницю відображене у Цивільному кодексі 2003 року, зокрема у статті 301. Під поняттям „особисте життя” слід розуміти поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків, тобто життєдіяльність людини в сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків, що звільнені від „тягаря суспільних інтересів”. Елементи особистого життя: право мати особисте життя включає в себе можливість фізичної особи бути носієм даного особистого немайнового блага; право визначити своє особисте життя. При цьому закон не визначає переліку можливих чи необхідних діянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистого життя. Натомість Цивільний кодекс надає фізичній особі-носію можливість самостійно на власний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя в залежності від власних інтересів і мети. право на ознайомлення з обставинами особистого життя означає, що особа самостійно визначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. При цьому це не означає, що таке повідомлення повинно проходити тільки особисто. Фізична особа може дати дозвіл на поширення цієї інформації іншими особами у визначених нею межах поширення. право зберігати у таємниці обставини свого особистого життя означає, що фізична особа має можливість не розголошувати про обставини свого особистого самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією. Можливість поширення інформації про особисте життя фізичної особи попри її волю можливе лише на підставах та в порядку, що визначені законом. право вимагати захисту права на особисте життя здійснюється на підставах та в порядку, що передбачені Главою 3 та статтями 275-280, 1166-1168 ЦК [3; ст.. 201-202] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202.. Отже, під приватністю слід розуміти особливу частину сфери людської життєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах, подіях, що не мають публічного значення, визначається і регулюється самою особою, гарантується і охороняється правом від неправомірних втручань. Види цивільних прав громадян у відносинах з приводу особистого (приватного) життя. Право на життя. Нове цивільне законодавство вводить до предмета свого регулювання та охорони порівняно нову та відповідно недостатньо досліджену сферу правовідносин, зміст яких становлять особисті немайнові права. Одним із таких прав є право на життя, юридичну регламентацію якого відображено у статті 281 Цивільного кодексу України. Аналізуючи цивільно-правову природу права на життя, потрібно зазначити, що це право , як і усі особисті немайнові права фізичної особи, відповідно до статті 269 Цивільного кодексу України, є невід’ємним від носія, позбавленим економічного змісту, виникає в особи з моменту народження чи іншого моменту, що прямо передбачений законом, а також належить їй довічно. Відсутність економічного змісту цього права означає, що його, на відміну від майнових прав особи, не можна виразити в грошовому еквіваленті. Невід’ємність права на життя свідчить про те, що це право не можна жодним чином відділити від особи-носія, ні добровільно (шляхом відмови), ні примусово (шляхом позбавлення), ні постійно, ні тимчасово. Характеризуючи зміст права на життя, потрібно зауважити, що закон не визначає конкретних активних повноважень суб’єкта-володільця цього права. На думку вчених, таких активних повноважень є два – це повноваження володіння життям як немайновим благом та повноваження щодо користування життям способом, що не заборонений законом. До негативних повноважень слід віднести можливість вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб’єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його реалізації, а також вимагати правового захисту чи здійснювати його самостійно у разі такого порушення чи перешкоджання. При цьому, що стосується негативних повноважень права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зробити таке застереження. Право на захист життя фізичної особи, як складова загального права на життя, може реалізовуватись і іншими особами, шляхом вчинення будь-яких не заборонених законом дій, що спрямовані на захист цього права. Наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист права на життя інших осіб [25; с.44-48] [25] Р. Стефанчук. „право на життя як особисте немайнове право фізичної особи” // Юридична Україна. – 2004. - № 7. – с. 44-48.. Розглядаючи життя людини як її природне право, необхідно зосередити увагу на його змістовних елементах. На думку О. Домбровської, у зміст конституційного права людини на життя слід включати такі елементи, як: а) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи без діяти на власний розсуд); б) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечити існування у часі і просторі; гарантії від свавільного позбавлення людини життя; захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); в) користування захистом життя людини з боку держави; г) розпорядження власним життям; д) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; е) можливість звертатися до компетентних і зобов’язаних суб’єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; є) запобігання передчасній смертності, включаючи дитячу; ж) протипожежні профілактичні дії [16] [16] Домбровська. „Зміст конституційного права на життя людини та громадянина” // Право України. – 2002. - № 5. – с. 37.. Доволі спірним на сьогодні є питання визначення моменту виникнення права на життя. Останнім часом набула поширення думка, що моментом виникнення права на життя є момент зачаття. Ця позиція грунтується переважно на певних біологічних та християнсько-релігійних розуміннях поняття життя. При цьому потрібно визнати, що певні передумови до такого висновку дає також і аналіз чинного законодавства. Наприклад, в абзаці 2 частини 2 статті 25 Цивільного кодексу України зазначено, що в окремих випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Вказана можливість щодо охорони інтересів зачатої дитини поширюється лише на інтереси як відповідну правову категорію, а не на права, до якого належить особисте немайнове право на життя. А окрім того, можливість охорони цих інтересів має бути прямо встановлена у законі, чого в даному випадку не передбачено. Тому з усього вище наведеного слід зробити висновок, що право на життя, як елемент загальної цивільної правоздатності фізичної особи, виникає в особи з моменту народження (ч. 2 ст. 25 ЦК України). Окрім того, сприйняття точки зору, відповідно до якої життя виникає з моменту зачаття, фактично унеможливить точне встановлення моменту виникнення цього права. Ще одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя виникає в особи з моменту народження, є відсутність в нашому законодавств кримінальної відповідальності за проведення штучного переривання вагітності (абортів), які, якщо сприймати думку про наділення зародку правом на життя, повинні були б прирівнюватися до вбивства. Отже, право на життя виникає в фізичної особи тільки в момент народження. Моментом припинення права на життя законодавець визначає момент смерті особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку статті 46 ЦК України. Однак ця смерть є швидше юридичною презумпцією смерті, аніж її фактичною констатацією. І тому, у випадку появи фізичної особи, яку оголошено померлою, застосовуються відповідні наслідки відновлювального характеру. По іншому питання вирішується у разі, якщо настає смерть фактична. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинка діяльності серцевого м’язу. Однак існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в строго обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). У разі біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотнім, тобто ніякі медичні маніпуляції не можуть відновити життєдіяльність людини. І тому для визначення моменту смерті до уваги слід брати саме біологічну смерть. Потрібно також зауважити, що останнім часом у літературі намагаються вивести та нормативно закріпити право фізичної особи на смерть як складової права на життя чи як окремого суб’єктивного права. При цьому сутність цього права здебільшого зводиться до легалізації самогубств, евтаназії тощо. Вчені вважають, що на сьогодні не склалися соціальні передумови закріплення цього права. Адже, легалізуючи таке право фізичної особи, потрібно буде надати їй можливість реалізації цього права, надати узаконену можливість вибору – „жити чи не жити” [25; с. 44-48] [25] Р. Стефанчук. „право на життя як особисте немайнове право фізичної особи” // Юридична Україна. – 2004. - № 7. – с. 44-48.. Якоюсь мірою сам термін „право на смерть” звучить парадоксально: бо протягом віків передумовою всіх людських прав було саме фундаментальне, головне з них – право на життя. Треба зазначити, що сам термін „евтаназії” відрізняється крайньою суперечливістю, що ускладнює однозначне тлумачення, викликає термінологічну плутанину. Залежно від його визначення змінюється і підхід до проблеми евтаназії. Розрізняють пасивну й активну евтаназії. Пасивна евтаназії (чи як її ще називають „метод відкладеного шприца”) виражається в тому, що припиняється надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, що прискорює настання природної смерті. Найчастіше, коли говорять про евтаназії, то мають на увазі активну евтаназію. Під такою (чи як її ще називають „метод наповненого шприца”) розуміють введення помираючому яких-небудь лікарських чи інших засобів або інші дії, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті. Суперечливі погляди на евтаназію з медичної і морально-етичної точок зору породили і суперечливу юридичну оцінку цього явища, що знайшло відображення в законодавствах ряду країн. Наприклад, у Голландії після тривалої дискусії в законодавство офіційно внесено дозвіл пасивної евтаназії, звичайно, в визначеними застереженнями, що передбачають виключення будь-яких зловживань. В Англії, навпроти, після тривалих обговорень прийнято закон про безумовну заборону евтаназії в медичній практиці [16] [16] Домбровська. „Зміст конституційного права на життя людини та громадянина” // Право України. – 2002. - № 5. – с. 37.. На мою думку, евтаназію не можна легалізувати насамперед тому, що це суперечить принципам гуманізму і призначення медицини. Цінність людського життя спонукає боротися за нього навіть у найбезнадійніших ситуаціях. Право громадян на недоторканість житла грунтується на Конституції України (стаття 30), у якій записано, що ніхто не має права без вмотивованого рішення суду увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому. Право на недоторканність житла визначається як особисте немайнове право, відповідно до якого управомочена особа може діяти у своєму житті за своїм розсудом і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків прямо зазначених у законі. Недоторканність житла, на думку вчених, повністю поширюється не тільки на осіб, які мають постійне житлове приміщення, а й на всіх осіб, де б вони не проживали. Відтак, мають бути забороненими незаконне проникнення до будь-якого приміщення, в якому тимчасово проживають групи людей (казарми військовослужбовців, палати в лікарнях), незаконне проведення в ньому огляду чи обшуку [4] [4] Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник // За редакцією Хавронюка. – Київ, Видавництво А.С.К., 2003 р., с. 147. . Праву на недоторканність житла відповідає обов’язок третіх осіб не втручатися у сферу прояву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Це означає, що ніхто не вправі вказувати громадянину, як він має поводитися у своєму житлі, як організовувати свій побут [19; с. 412-413] [19] Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. – Київ: Вен турі, 1997 р., с. 412-413. . Але є винятки із правил статті 311 ЦК, яка допускає можливість проникнення до житла і попри волю особи, не інакше як за вмотивованим рішенням суду. Найчастіше це можливо у випадках, коли працівники відповідних правоохоронних органів отримують санкцію на огляд чи обшук житла на підставах та в порядку, що передбачений кримінально-процесуальним законодавством. Проникнення в житло фізичної особи, як виняток, допускається і без вмотивованого рішення суду. Цивільний кодекс, зокрема, визначає такі невідкладні випадки: пов’язані із рятуванням життя людей та майна; пов’язані із безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. За наявності таких обставин, згідно зі статтею 177 КПК України, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили проведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчий направляє протокол обшуку прокуророві [3; с. 209] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202.. Право на особисті папери. Стаття 303 ЦК закріплює за фізичними особами право на особисті папери. Під поняттям „особисті папери” слід розуміти відповідні документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них Цивільний кодекс, зокрема, відносить документи, фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності [3; с. 204-205] Там само.. Це право дає змогу громадянам перешкодити третім особам доступ до особистої документації. Цьому праву відповідає обов’язок оточуючих осіб утримуватися від отримання інформації, що міститься в його особистій документації. Таку інформацію можна дістати лише за згодою громадянина, за винятком випадків, встановлених законом [12; с. 127-128] [12] Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование общественних отношений: единство и диференциация. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1988, с. 127-128. . Розглядуване право дає людині свободу у створенні, веденні та накопиченні особистих документів. Здійснення права на особисті папери може бути обмежено в таких випадках: а) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи. Наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. В цьому випадку для їх використання, в тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи; б) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав усіх заінтересованих осіб; в) в інших випадках, що прямо передбачені чинним законом, економічного добробуту, та прав людини. Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папери. Сутність права на розпорядження особистими паперами полягає в можливості визначати їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи у письмовій формі: передати особисті папери іншій особі, в тому числі до бібліотек чи архівів; відмовитись від них шляхом заяви про це, вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій щоденник; знищити особисті папери [3] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202.. Право громадянина на особисту документацію необхідно відрізняти від авторського права на листи, щоденники, нотатки та інші документи, про що спеціально вказується в цивільних кодексах деяких держав. Авторське право не встановлює заборони третім особам знайомитися зі змістом твору, , що міститься у листах, щоденниках. Воно лише визнає громадянина автором твору, що міститься у названих документах [12; с. 128] [12] Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование общественних отношений: единство и диференциация. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1988, с. 127-128. . Право громадянина на таємницю особистого життя. Це право означає юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел, чи обставини, що стосуються особистого життя громадян. Відповідно до цього кожен зобов’язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини. Це чітко вказується у Цивільному кодексі, зокрема, у статті 301. Існує лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Закон встановлює лікарську таємницю, таємницю усиновлення, нотаріальних дій, адвокатську таємницю, таємницю операцій ощадних банків. Законодавством України гарантується право особи на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються її особистого чи сімейного життя. Так, стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Лікарську таємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці (інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. У його рішенні від 30.10.1997 року у справі громадянина К. Устименка [10] [10] Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення ст. 3, 23, 31, 47, 48 ЗУ „Про інформацію” та ст. 12 ЗУ ”Про прокуратуру” (справа К.Г. Устименка) від 30.10.1997 року. – Право України – 1997 р. - № 11, ст. 87. , зокрема, зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я [5] [5] Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 4. – ст. 19. , коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особистісні інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані. У разі відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника, вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу або органу охорони здоров’я. Відповідно до статті 8 Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” [7] [7] Закон України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” // Відомості Верховної Ради. – 1992. - № 11. відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, - також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. В статті 226 Сімейного кодексу України [2] [2] Сімейний кодекс України. – К.: Атака, 2004. – 80 с. гарантується ще одна таємниця – таємниця усиновлення. Без згоди усиновителів, а в разі їх смерті без згоди органів опіки і піклування забороняється повідомляти будь-які відомості про усиновлення, а також видавати виписки з книг актів цивільного стану, з яких було б видано, що усиновителі не є кровними батьками усиновленого. Розголошення таємниці усиновлення проти волі усиновителя тягне кримінальну відповідальність. У ч. 2 ст. 226 СК йдеться про два види таємниці усиновлення: від інших людей і від самої дитини. Право дитини на таємницю усиновлення полягає, насамперед, у праві вважати себе рідною дитиною і бути такою, як інші. Ця впевненість поєднується з генетичним прагненням бути частиною роду – запорука душевної рівноваги дитини. Якщо ж дитина знає про смерть своїх батьків, вона має право знати стежку до їхніх могил. У цій ситуації усиновлювачеві просто не слід нагадувати про усиновлення. Конвенція про права дитини у статті 7 передбачає право дитини знати своїх батьків [6; с. 435-437] [6] Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К.: Видавничий дім „Ін. Юрг”, 2003 р., с. 435-437. . Але існують і такі випадки, коли від дитини можна приховати таємницю усиновлення. Наприклад, коли матір свідомо відмовилася від дитини, не бажала її народження, тоді усиновите6лі діють на свій розсуд чи потрібно завдавати дитині моральної травми, розкриваючи перед нею таємницю її усиновлення. Згідно зі статтею 9 Закону України „Про адвокатуру” [8] [8] Закон України „Про адвокатуру” // ВВР. – 1993. - № 9. – ст. 62. адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об’єднань забороняється розголошувати зазначені відомості і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Порушення цієї заборони тягне дисциплінарну відповідальність. Дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов’язком нотаріусів та інших посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії. Це передбачено статтею 8 Закону України „Про нотаріат” [9] [9] Закон України „Про нотаріат” // ВВР. – 1993. - № 39. – ст. 383.. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинення нотаріальних дій та документи видаються у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Обов’язок дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким при вчиненні нотаріальної дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків. Порушення професійної таємниці, як передбачено статтею 12 цього Закону, може бути підставою для анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Також існує ще одна важлива таємниця особистого (приватного) життя – це таємниця кореспонденції особи. Поняттям „кореспонденція” охоплюється не тільки письмова кореспонденція (прості та рекомендовані листи), але й усі інші її види (телеграми, телефонні розмови...). Право на таємницю кореспонденції включає в себе можливість використовувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема, шляхом опублікування, але лише за згодою особи, яка направила їх та адресата, незалежно від того, чи ця кореспонденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Наприклад, у випадку листування між двома науковцями, для оприлюднення цього листування обов’язково потрібна згода обох. В окремих випадках згоди особи, що відправила кореспонденцію та адресата, для використання цієї кореспонденції виявляється недостатньо. Так, Цивільний кодекс визначає, що коли кореспонденція стосується особистого життя іншої особи, то для її використання, зокрема, шляхом опублікування, потрібна також і її згода. Наприклад, коли у телефонній розмові, яка записувалась на магнітний носій, були висвітлені обставини особистого життя третьої особи, то для оприлюднення цього запису потрібна обов’язково згода усіх трьох осіб [3; с. 203-206] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202.. Відповідно до Закону України „Про зв’язок” статут про дисципліну працівників зв’язку України передбачає дисциплінарну відповідальність працівників зв’язку за розголошення таємниці листування, телефонних розмов, інших повідомлень, що передбачається засобами зв’язку [4; с. 151] [4] Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник // За редакцією Хавронюка. – Київ, Видавництво А.С.К., 2003 р., с. 147. . Таємниця відомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів (банківська таємниця) гарантується Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 р. Банки зобов’язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом: обмеження кола осіб. Що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю; організація спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом. Довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних, оперативно-розшукових), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смерті клієнтів, крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку в заповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справах спадщини, що знаходяться в розгляді, а також іноземним консульським установам. Порядок розкриття банківської таємниці здійснюється у таких випадках: а) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; б) на письмову вимогу суду або за рішенням суду; в) органам прокуратури України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної фізичної особи. Відповідно до статті 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійних організацій” [11] [11] Закон України „Про свободу совісті та релігійних організацій” // ВВР. – 1991. - № 25. – ст. 283. в Україні захищається таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. На думку вчених, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів про обставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70 КПК України, якою визначаються обов’язки свідка. Крім того, повинна бути встановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону. Таким чином, відповідно до законодавства України ніхто не має ніхто не має права видавати навіть суду, органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатську таємницю, таємницю усиновлення таємницю сповіді. Загалом, можна зробити висновок, що питання приватного життя ще не цілком врегульовано, як в Цивільному кодексі, так і в Конституції України. Немає повної ясності, що потрібно розуміти під приватним життям, чи потрібно його ототожнювати з особистим, чи ні. Над цим питанням потрібно ще працювати науковцям. Недоторканність особистого (приватного) життя. Особисте життя тісно пов’язане з суспільством. На їх зіткненні виникає досить широка „контактна зона”, що, як і суто особисте життя, охоплюється цивільно-правовим регулюванням. Такий інститут, як недоторканність особистого життя громадян, регулюється як статтею 289 Цивільного кодексу України, так і конституцією України, в якій записано, що особисте життя громадян охороняється законом (стаття 32). Право на особисту недоторканність є одним із найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р. Відповідно до цього права, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому або нелюдському поводженню. Ніхто не може бути заарештований або затриманий, триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Індивідуальна свобода – це одна з найбільших цінностей людини. Тільки вільна людина може виявити всі свої найкращі якості. Недоторканність – це якість, невід’ємна від особи. Існує кілька поглядів на недоторканність людини. І.Є. Фабер під недоторканністю особи розуміє суб’єктивне право громадянина, яке складається з багатьох правомочностей, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканість людини, свободу її самовизначення. Л.А. Григорян вважає, що недоторканність особи полягає в захисті людини не тільки від незаконних та необгрунтованих арештів і затримань, але й взагалі від усіляких неправомірних посягань на її свободу, життя, здоров’я, майно, честь та гідність. Недоторканність особи – це забезпечення всіх виявів свободи за умови її правомірної поведінки. Ю.А. Олійник визначає конституційне право на особисту недоторканність як особисте суб’єктивне право українських громадян, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров’я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів та громадських організацій щодо особистої недоторканності при виконанні ними своїх обов’язків і надає можливість відновлення порушеного права [13; с. 12-15] [13] Олійник А.Ю. Деякі питання забезпечення органів внутрішніх справ недоторканості. Проблеми правознавства. – К., 1991 р., с. 12-13.. В. Олійник у своїй статті „Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси” зазначає такі основні риси права на недоторканність особистого життя громадян: а) право індивідуальних суб’єктів; б) основне конституційне право; в) право, що гарантує особисту недоторканність; г) характерне для кожної людини і громадянина; д) належить їм від народження; е) не допускає протиправних арештів і затримань та інших примусових заходів у кримінальному та адміністративному порядку, пов’язаних з обмеженням особистої свободи; є) забезпечується державними органами і органами місцевого самоврядування; ж) створює можливість відшкодування збитків і відтворення порушеного права [14; с. 33] [14] Олійник В. Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси” // Право України. -2000. -№ 12. – ст. 33.. Отже, право на недоторканність особистого життя громадян є предметом правового регулювання перш за все конституційного і цивільного права, а також кримінального і адміністративного галузей права. Так, зокрема, Конституція України гарантує право на невтручання в особисте життя. Під цим треба розуміти недоторканність середовища життя людини, захист її від свавільного втручання державних органів та будь-яких інших сторонніх осіб, у тому числі і членів сім’ї, в його спосіб життя взагалі [4; с. 147] [4] Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник // За редакцією Хавронюка. – Київ, Видавництво А.С.К., 2003 р., с. 147. . Цивільний кодекс зазначає, що фізична недоторканність – це поняття частково ідентичне поняттю „здоров’я”, що є більш широким [3; с.192] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202. . Окремі сторони особистого життя, як вже було зазначено, захищаються нормами адміністративного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Наприклад, медичні працівники не мають права розголошувати відомості про захворювання, сімейні та інтимні сторони життя пацієнтів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. За порушення таємниці усиновлення, листування, недоторканності житла встановлено кримінальну відповідальність. Діючі норми різних галузей законодавства щодо захисту особистого життя не мають достатнього впливу на регулюючі відносини. Недоторканність особистого життя громадян містить комплексний характер, який полягає у тому, що до даного інституту входять ряд окремих видів прав: право громадян на недоторканність житла, право громадян на особисту документацію, право громадян на таємницю особистого життя, право громадян на таємницю особистого спілкування. Аналіз даних прав допоможе глибше розкрити природу особистого (приватного) життя громадян. Розділ ІІ. Охорона і захист приватного життя. Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов’язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, утворенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод. Встановлення системи гарантій не забезпечує автоматичної реалізації прав і свобод людини. У зв’язку з цим у науковий обіг введено поняття соціально-юридичного механізму захисту прав людини і громадянина як системи засобів та факторів, які створюють необхідні умови поваги прав і свобод людини. В структуру механізму входять: Органи державної влади і місцевого самоврядування та відповідні посадові особи. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення. Правові акти, які підтверджують наявність, межі і характер прав і свобод. Засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі масової інформації [15; с. 15] [15] І. Словська. „Механізм захисту прав людини – основоположний принцип сучасного українського конституціалізму” // Право України. – 2001. - № 9. – ст.15. . Тепер потрібно розглянути деякі загальні способи цивільно-правового захисту, які вказані у статті 16 Цивільного кодексу України. Визнання права – це спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб’єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між ними, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов’язку. Сутність визнання права полягає в усуненні судом в кожному конкретному випадку сумнівів, невизначеності, нез’ясованості в правових відносинах відповідних осіб [3] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202. . Якщо проводити межу між категоріями захисту і охорони, то вказаний спосіб є саме способом охорони, а не захисту. Суб’єктивне право ще не порушене, а виникає лише можливість такого порушення. Здійснення цивільно-правового захисту суспільних відносин повинно розумітися як застосування спеціальних засобів після наявності факту здійснення правопорушення. Відносно підстав застосування способу захисту права слід зазначити наявність різних думок із цього приводу, що висловлюються в літературі. Підстави для висунення вимог про визнання права виникають тоді, коли наявність і зміст прав неоднаково усвідомлюються та оспорюються суб’єктами матеріально-правових відносин, відмічає О. Вершинін. На думку деяких учених, позов про визнання права може пред’являтися лише в тому разі, коли право ще не порушене. Можливість бути пред’явленим на захист не порушених, а оспорюваних суб’єктивних прав є характерною рисою визнання права, що відрізняє його від інших способів захисту права. Дещо ширше коло підстав окреслює В. Яроцький. Він відмічає, що необхідність висунення вимоги про визнання права може виникнути у зв’язку із порушенням, оспорюванням права та невизнанням права іншими особами. Остання позиція є правильною, оскільки вона передбачає всі можливі перешкоди у здійсненні права. Дійсно, порушення права не може бути усуненим і відповідно право не може бути захищеним, а спір вирішеним, у разі застосування одного тільки способу визнання права. Але це не виключає можливості (а в деяких випадках і необхідності) застосування визнання права для захисту порушеного права. Цей спосіб може бути передумовою застосування інших способів та разом з ними захищати право шляхом його визнання і усунення його порушення. Іноді приводом для пред’явлення позову з вимогою визнати право може бути загроза невизнання такого права сторонніми особами в майбутньому. До кола осіб, що мають право застосувати такий спосіб захисту, як визнання права, на думку В. Яроцького, входять державні органи ( суд, господарський і третейський суд). О. Вершинін також вважає, що визнання права є прерогативою владних органів. Визнання права самими суб’єктами, на його думку, є нормальною реалізацією прав та обов’язків, а не захистом права [26; с. 80-85] [26] О. Бринцев. „визнання права як спосіб його захисту в цивільному законодавстві України” // Вісник Академії правових наук України. – 2004. - № 1. – с. 80-85.. Припинення дії, яка порушує право застосовується тоді, коли інтерес суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення свого права на майбутнє чи усунути погрозу його порушення. Застосування даного способу захисту дозволить не допустити шкідливих наслідків або зменшити їх. Наведений спосіб захисту є найбільш оперативним та дієвим способом захисту в сфері особистих немайнових правовідносин. Він є традиційним для тривалих правопорушень, який позбавляє особу суб’єктивного права, але не перешкоджає його реалізації (наприклад, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ч. 1 ст. 193 ЦК України)). Відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб захисту застосовується, коли суб’єктивне право після незаконного порушення не припиняє свого існування і може бути встановлено за допомогою юридичних засобів. При захисті права цим способом суд не встановлює у потерпілої сторони наявність відповідного права тому, що така наявність не викликає сумнівів у суду, та відповідач не спростовує цього факту. Вчені пропонують поділити відновлення становища на матеріальне і формальне, або пряме і опосередковане. В першому випадку відбувається реальне повернення потерпілої особи в попередній стан. Наприклад, після незаконного вилучення об’єкта власності з володіння, він вертається власнику. При формальному відновленні становища безпосередньо поновити право не здатна жодна галузь права, в тому числі цивільне право. Припинення чи зміна правовідношення як спосіб захисту застосовується у випадках укладення договорів з приводу немайнових благ. Так, пацієнт, що отримав неякісну медичну допомогу, може змінити лікаря в тому ж медичному закладі або навіть змінити медичний заклад. Вибір іншого лікаря означає припинення правовідношення з попереднім лікарем. Зміна договору про надання медичної допомоги означає, що право на здоров’я захищається зміною правовідношення. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди можливі в обмеженому ряді випадків (наприклад, при зобов’язаннях з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю). Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення, невизнання чи оспорення його суб’єктивного права (наприклад, розголошення відомостей з особистого життя людини) [3; с. 23] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202. . Спеціальні способи захисту приватного життя. Спростування відомостей, які стосуються особистого (приватного) життя. При цьому слід відмітити, що цивільно-правове поняття спростування має і конституційно-правове закріплення. Так, в частині 4 статті 32 Конституції України гарантується право кожному на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім’ї. Коли ж ми його розглядаємо як спосіб цивільно-правового захисту, то слід підкреслити, що в тій же статті 7 Цивільного кодексу 1963 року закріплено два способи спростування інформації: щодо інформації, поширеної через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), та щодо відомостей, які містить документ, що виходить від організації. Деякі автори наполягають на тому, що поняття спростування інтегрує два види спростування. Так, суд, задовольняючи вимогу особи про спростування неправдивих відомостей щодо приватного життя, по-перше, визнає відомості такими, що не відповідають дійсності. Це означає, що саме рішення суду містить в собі спростування. Окрім цього, суд покладає на поширювача обов’язок спростувати дані відомості, що по суті є другим етапом спростування [21; с. 15-16] [21] Стефанчук. „Захист честі, гідності і ділової репутації” // Право України. – 1998. – № 5. – с. 15-16. . Так, приклад з практики. До Печерського районного суду м. Києва надійшов позов громадянина Д.М. Василенка . Позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача – Редакції газети „ххх” „ТзОВ ууу” та Р.С. Федоришина і просить постановити рішення про вилучення ос порених ним відомостей з мотивів їх безпідставності та образливості. Правовою підставою позову визначено частину 4 статті 32 Конституції України, відповідно до якої особі гарантується право спростувати недостовірну інформацію щодо себе і членів своєї родини та права вилучення будь-якої інформації. В ході розгляду справи відповідачі проти позову заперечували. Після того, як судом були розглянуті матеріали справи, суд постановив рішення від 22.03.2004 р. Про задоволення позову частково, в задоволенні інших вимог відмовити. У статті 277 Цивільного кодексу закріплено, що у випадку, коли „відомості були поширені через засоби масової інформації, вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом”. Однак, у випадку, коли спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливим внаслідок припинення його діяльності, то воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, яка стосується відомостей приватного життя особи [3; с. 179-181] [3] Цивільний кодекс України: Коментар. За редакцією Харитонова Є.О. – Харків: ТОВ „Одіссей”, 2003 р., ст. 201-202.. Стосовно строків проведення спростування, то стаття 43 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” визначає ці строки місячним терміном. Важливим є питання щодо строку позовної давності з вимогою спростувати неправдиву інформацію, що поміщена в засобах масової інформації. Такий строк встановлюється в один рік з моменту поміщення цих відомостей у засобах масової інформації, або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості. Існують і такі випадки, коли держава теж може порушувати право на приватне життя особи шляхом поширення про неї недостовірної інформації, а в Цивільному кодексі в статті 17 чітко сказано, що держава повинна здійснювати захист цього права та ряд інших, а не порушувати їх. У міжнародній практиці існує декілька випадків, коли держава не захищала приватне життя особи, а порушувала його. Наприклад, у справі Леандера мова йшла про негативні зобов’язання держави – про гарантії захисту від довільного втручання з боку державних органів [22; с. 68] [22] Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. За ред. Гам’єн Д., Кальварія Л. – 1998 р., с. 68.. Отже, не завжди навіть держава дотримується тих принципів захисту, які вона сама затвердила у законодавстві. Розглядаючи питання правового захисту приватного життя потрібно зробити порівняльний аналіз правової охорони і правового захисту. У науковій літературі ці питання були і залишаються дискусійними. На думку ряду авторів, немає потреби розрізняти ці питання; інші вважають доцільним відносити термін „охорона” лише до заходів, які застосовуються до порушеного права, а термін „захист” вживати щодо заходів, які застосовуються вже після правопорушення; існує позиція, згідно з якою регулювання особистих немайнових відносин побудовано як захист особистих благ. Красавчикова Л.О. вважає, що охорона особистого життя за своєю структурою поділяється на три ланки: регулятивну, забезпечувальну та захисну. Захист у даному випадку розглядається як окремий вид охорони і використовується у разі наявного правопорушення. Охорона є видом щодо категорії правового регулювання у цілому. Заходи захисту і відповідальності становлять суть захисної ланки. Ромовська З.В. звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту та правової охорони, але не визнає їх тотожність. Правова охорона, на її думку, включає систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення. Отже, можливість захисту суб’єктивного права і конкретне здійснення захисту є одним із засобів правової охорони. Суть правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраного право застосовним органом заходу державного примусу. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб’єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, поновлюють порушене право або тим чи іншим способом усувають наслідки його порушення [20; с. 266-267] [20] Цивільне право. Ч.1. Підручник. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002 р. . Доцільно також сказати, що в цивільному праві існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом вдосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб’єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами) [19; с. 159-163] [19] Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вен турі, 1997 р., с. 413.. Автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючи, а лише превентативну функцію [20; с. 266-267] [20] Цивільне право. Ч.1. Підручник. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002 р. . І насамкінець, в даній роботі потрібно розкрити проблеми, які існують в захисті особистих немайнових прав та безпосередньо у захисті приватного (особистого) життя. Перш за все потрібно сказати про вдосконалення законодавства по охороні особистих немайнових прав, які були викладені відомою вченою Маміною М.Н. Вона вказує, що законодавство, направлене на охорону особистих немайнових прав, має вагомі недоліки: воно має деякі промахи, переш за все, це невеликі статті, які розсіяні по різних нормативних актах різної галузевої приналежності і різного юридичного рівня, норми будуються привілейованим шляхом (представлення захисту особистих немайнових прав (але не регулює немайнові відносини), а саме способи захисту потребують додаткової роботи, судовий порядок захисту порушених прав конкурує, і поки що не завжди успішно, з потоком скарг і листів в адміністративні органи, газети, на радіо і телебачення. Головним направленням розвитку законодавства, яке регулює особисті немайнові права, являється більш повна їх регламентація, систематизація і збільшення ролі закону. При побудові інституту особистих прав було б цілісно встановити загальну норму по охороні особистих прав, закріпити спеціальні норми по охороні конкретних видів немайнових прав. Такий підхід дозволить захистити вже загально прийняті немайнові права, а також ті які виникають уже після них. Важливим напрямком удосконалення законодавства щодо охорони особистих немайнових прав становить розширення кола приймаючих способів захисту. Традиційно при порушенні немайнових прав використовуються такі способи захисту, як визнання права (наприклад, примусити опублікувати спростування заяви щодо відомостей, які принижують честь і гідність). Потрібно також відмітити, що якщо порушення немайнових прав призвели до витрат у формі розходів, то вони також підлягають відшкодуванню. Безпосередньо у цивільному законодавстві інших країн за порушення особистих немайнових прав передбачена грошова компенсація за моральну шкоду ( з деякого часу і в нашій державі передбачена така компенсація), яка виражається в спричиненні потерпілому моральних і фізичних страждань. Потрібно також замітити, що відшкодування моральної шкоди вперше було затверджено в законі СРСР „Про печать и другие средства массовой информации”. Також заслуговує уваги передбачений в Цивільному кодексі Угорщини спосіб захисту особистих немайнових прав, який виражається таким чином, що суд має право призначити для правопорушника штраф, який буде використаний для громадських цілей. В ряді випадків порушення особистого немайнового права взагалі не піддається визнанню (наприклад, порушення таємниці усиновлення), тому пропонується ввести в цивільне законодавство санкції, направлені перш за все на попередження послідуючих правопорушень, в деяких випадках виносяться судові рішення про зобов’язання винних принести публічне вибачення потерпілим особам. З усього, що було сказано про поняття і види особистих немайнових прав потрібно підкреслити, що більш повне правове регулювання і охорона цих прав – одна з важливих гарантій соціальної захищеності особи в правовій державі [23; с.16-18] [23] Маміна М.Н. „Защита личних неимущественних прав в гражданском праве” // Москва, 1983, с. 159. . Дещо інше завдання ставить перед собою друга вчена Красавчикова Л.О. Її перш за все хвилюють проблеми, які пов’язані з цивільно-правовою охороною приватного життя особи. Вона дає таку характеристику цивільно-правовій охороні приватного життя. Її характеризують ряд специфічних ознак: цивільно-правова охорона особистого життя – це встановлення державне, оскільки „юридична признака свободи існує в державі у формі закону”, а закон завжди являється мірою політичною і мірою державною, охорона, яка розглядається, являє собою систему юридичних мір і способів, які функціонують для досягнення передбаченої законом цілі, - в даному випадку для охорони приватного життя осіб. Категорії міри і способи охорони взаємопов’язані між собою, але вони не є тотожними. Якщо перша відповідає на питання: „Чим охороняється приватне життя?”, то друга – „Як ця охорона виконується?” функціональне призначення цивільно-правової охорони приватного життя полягає в забезпеченні реальності свободи особи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності згідно зі своїми поглядами, виключаючи будь-які втручання в приватне життя з боку інших осіб, крім випадків, передбачених законом. Підсумовуючи приведені вище ознаки цивільно-правової охорони приватного (особистого) життя, можна наступним чином сформулювати її поняття: цивільно-правова охорона приватного життя представляє собою систему встановлених державою цивільно-правових мір і способів забезпечення свободи особи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності згідно зі своїми поглядами, виключаючи втручання в приватне життя з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом [24; с. 32-33] [24] Красавчикова Л.О. „Личная жизнь граждан под охраной закона” // Москва, 1983, с. 159.. Не можемо погодитися і з думкою вчених, які вважають одним із негативних моментів правової охорони приватності те, що вона може виступати як засіб придушення свободи діяльності засобів масової інформації. Вони вважають, що законодавство на перший план повинно ставити саме пріоритет прав людини, захист її приватності, а вже потім забезпечувати свободу діяльності засобів масової інформації.
1 2 3 4 5 Категория: Інше \| Добавил: DoceNt (20.05.2016)
Просмотров: 657 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: