РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ЛЮДИНА - Інше - Реферати - Каталог статей - Рефераты курсовые сочинения аудиокниги

ПРИРОДА ЛЮДИНИ, ЇЇ СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ. Людська природа. Природу люди визнають або заперечують. “У людини немає природи” – заявляв філософ Ортега-і-Гасет “у людини немає інстинктів” – заявляє сучасний антрополог Ешлі Монтеню. Коли мова йде про впливи на людину, які можуть викликати глибокі зміни (впливи генетичні, мозкові), то згадують природу людини. Природа людини не зводиться ані до біології, ані до соціальних якостей. По природі своїй, тобто по своїй особливій сутності людина і біологічна і соціальна. Завдяки своєму розуму, розвитку науки, техніки, технології природи людина не є наперед визначеною, вона модифікується. Розвиток науки і техніки дозволяє відновити природу людини, оздоровити і навіть покращити і перетворити. Людина здатна зважати у своїй поведінці та свідомості на реакції, думки, оцінки інших, оточення, тобто є сприйнятливою. Схильна відгукуватися на вплив з боку інших суб’єктів взаємодії. Вона також здатна засвоювати різні зразки і типи моделі поведінки, навіть альтернативні, стосовно щодо конкретних ситуації, є пластичною, хитрою. Отже, відсутні генетично наперед задані набори форм поведінки і мислення. Тому вона і перетворює дані предмети, засоби, умови, змінює цілі, саму дійсність. Обставини породжують людину, визначають її, а потім зворотно людина змінює обставини, творить новий світ. Має місце і одночасна зміна світу і людини. Первинними є обставини, даний світ щодо окремої людини, спільноти. А потім людина сама стає первинною причиною зміни світу, який її не задовольняє. З біосоціальною проблемою пов’язані такі питання: про роль спадковості (біології) і середовища (суспільства) у формуванні особистості; про відношення індивідуума і суспільства; про свободу і необхідність в регуляції поведінки людини. Ці питання мають ще політично-ідеологічний аспект. Матеріалісти, і матеріалісти-марксисти доводять вирішальну роль середовища, суспільного буття в формування особистості. Ідеалісти, ідеологи капіталізму таку роль відводили біологічним факторам, доводячи вічну нерівність між людьми. Розвиток особистості зумовлений багатьма зовнішніми і внутрішніми факторами – детермінантами. До зовнішніх “середовищних” факторів належать: належність людини до певної культури, цивілізації, суспільства, народу, нації, класу, соціальної групи; сімейне оточення. Внутрішні детермінанти: генетичні, біологічні, фізіологічні явища. Належність до певного типу культури, цивілізації, суспільства шляхом соціалізації формують певні нормативні моделі мислення, ціннісні орієнтири, поведінку, образ себе, форму відносин з іншими людьми, потреби і способи їх задоволення, цілі, стиль життя. Соціальний статус впливає на можливості індивіда, привілегії, здоров’я. Сім’я – модель для наслідування певної поведінки. Генетичні фактори через механізм спадковості передають емоційну стійкість, інтровертність, екстравертність, егоїзм, агресивність, лідерство, відчуженість, уяву. Тобто більш глибинні психічні прояви. Природа людини пов’язана не тільки з біологічними особливостями людини, але й з соціально-психологічними. Конфуцій виділяв такі природні задатки людини (вони ж і доброчинні): цікавість, справедливість, обов’язок, благопристойність (наслідування ритуалу), мудрість, знання, щирість (правдивість). Найбільш повно вони виявляють себе в досконаломудрому (людина-ідеал), який завжди зрівноважений, поміркований. Поміркованість означає утримання від категоричного висловлювання певної точки зору. Але життя вимагає від людини виходити з рівноваги, покидати золоту середину, йти далі. Відхилення від середини, центру і таким чином змінити хід речі, бути суб’єктом революційних змін є теж природою людини. Поміркованість, серединність може сформувати людину посередню, масову. “Я” може розчинитись в масі людей (розчинення “Я” в народі). Розчинення індивідуальності в середній масі свідчить про регрес суспільства. Не треба своє “Я” ховати в “ми”. Бути як всі, стояти як всі в черзі, насильницьке прирівнювання людей середини – ознаки соціалізму. Людська природа – сукупність стійких, незмінних ознак, спільних задатків, властивостей, що виражають особливості людини як живої, розумної та суспільної істоти. Як жива істота людина носить в собі відбитки біогенетичної еволюції, як культурно-суспільна еволюції. Як і все на світі людська природа змінюється, людина внутрішньо здатна до змін. Фундаментальними ознаками людської природи є те, що вона живий організм, розумна, вміє говорити (володіє мовою), соціальність, здатність до духовної і матеріальної творчості, комунікативність, здатність до праці. Психологія відкрила, описала, вивчила цілий ряд психологічних ознак людини: темперамент, характер, свідоме, несвідоме, пам'ять, відчуття, почуття, сприймання, мислення, інтелект, уява, емоції, прагнення, воля. Людині як особистості притаманні різні ціннісні орієнтації і в залежності від них особистості діляться на теоретичну людину, практичну, економічну, етичну, естетичну, політичну, соціальну, релігійну і т.д. Найважливіші для суспільного життя і якості людини формуються в суспільстві, в різних колективах. Спадковість, інстинкти не грають визначального значення. Розум, свідомість цивілізує, окультурює інстинкти. Людина активна: пристосовується до світу і змінює його, пізнає і перетворює. Природа людини – це вся людина в усій своїй повноті та специфічності. Існують кілька концепцій природи людини: соціальна, біосоціальна, біопсихосоціальна, біопсихосоціальнокультурна, соціально-інтегральна. Але всі вони неповні. Вищий рівень, наприклад, соціальний, знімає нижчий (біологічний), але цей нижчий існує і впливає на людину. Його зняття особливе, ще не розгадане. Концепція синергії, спільної, узгодженої дії всіх рівнів розуміє людину як мікрокосм, яка має в собі все багатство безконечного процесу розвитку матерії при відносній самостійності. В людині всі її структурні рівні (фізичний, хімічний, фізіологічний) співіснують, взаємно проникають один в одного, зберігаючи відносну автономію. Людина – розвиваюча, відтворювальна, духовно-матеріальна система, всі структурні рівні якої є відносно самостійними, специфічними, доповняльними один до одного, взаємно підпорядковані. Елементи цих рівнів здійснюють узгоджені дії, функції, завдяки чому людина зберігає життєздатність. Людина специфічна як ціле, як універсальна істота. Її універсальність означає, що вона найповніше порівняно з іншими істотами репрезентує світ. Універсальність закладена в природі людини, але реалізується в діяльності, практичній і теоретичній. Природа людини синергійна. А її психологічність, душевність, духовність, соціальність, технологічність, культурність і т.д. – специфічна сутність. Відкритість, не зумовленість її безпосереднім оточенням, наділеність совістю, свободою і творчістю – фундаментацій ознаки людини. Завдяки свідомості людина перебуває поза самої себе, проектує себе. Живе в сущому, а шукає буття в належному. Вона виходить за межі. Людина онтологічно суперечлива. Вона і гносеологічно суперечлива (знає і не знає, чим більше знає, тим ширший горизонт незнання). Всі відкриття в науці, техніці, технології мають соціальне значення, впливають на життєдіяльність людини. Вражаючі відкриття молекулярної генетики поведінки людини говорить про те, що характер міжособистісних відносин в тому чи іншому суспільстві у великій мірі запрограмований. Генетичні механізми визначають поведінку тої чи іншої субпопуляції людей. Генетично детерміновані рівень інтелекту, самостійність і залежність, активність і пасивність, екстравертність та інтравертність, чутливість і толерантність, тривожність і недовірливість. Навіть соціально обумовлені особливості людини (політичні переваги, відношення до смертної кари, музикальні смаки, маніакально-депресивні психози, шизофренія, кримінальна поведінка) генетично детерміновані. Вельков В.В. По ту сторону эволюции. – Человек. – 2004, №2. с.27 Відкриті “гени соціальної поведінки”, які розташовані у сьомій хромосомі, мутації яких приводить “до відкриття поведінки”, до підвищеного спілкування і доброчинності; когнітивних здібностей, мовних здібностей. Генна інженерія, генетики перейшли до побудови “молекулярної архітектури особистості”. Особистісні основні когнітивні і ментальні характеристики, які генетично запрограмовані визначаються варіантами генів. Такі варіанти є результат еволюції, діяння природного відбору. Виявили варіанти генів, які програмують такі етнопсихологічні особливості як миролюбність і войовничість. В найближчому майбутньому можна буде розшифровувати генами конкретних людей і використовувати це на практиці. Розвивається комп’ютерні методи функціонального аналізу генетичної інформації. Формується новий напрям прикладної науки – геноміка людини. Вона зможе прогнозувати інтелектуальні, ментальні та поведінкові особливості людей, розвиток різних захворювань. Буде можливо прогнозувати професіональні задатки, відхилення від нормальної поведінки, шляхом розвитку популяції. Природа людини багатоманітна. Людина і фізична істота (має розміри і вагу), і біофізична, і біохімічна, і фізіологічна, і психологічна, і культурна, і суспільна, і політична, і економічна, і педагогічна і т.д. І тому є різні моделі людини, різні ідеї людини, різні проекти людини. Ці моделі, ідеї, проекти не задані, а конструюються, створюються через культурні практики. Тому існує така різноманітність антропологій - філософська, соціальна, культурна, педагогічна і т.д. Сьогодні знаковим є те, що стало неминучою необхідність доповнити людину розумну, раціональну людиною доброю, гуманною. Спілкування – важлива складова людського існування. Люди прагнуть до спільної діяльності, тому що вони розумні, мовні та суспільні істоти. Людина також намагається підтримати довго позитивні відносини – дружбу, товаришування, любов. Людські відносини діляться на утилітарні (зовнішні, поверхневі, користолюбні), де люди є один для одного засобами і не утилітарні (внутрішні), де людина для людини є самоціллю. Спілкування спрямоване на знеособлення відносин, звертання до учасника спілкування як до об’єкта, засобу, є монолог. Спілкування як утвердження суб’єктивності, самоцінності всіх учасників спілкування, як особистісний розвиток є діалог. “Саме буття людини ... є найглибше спілкування. Бути – значить спілкуватись”11 Бахтин М.М. К переработке книги о Достоевском. – Эстетика словесного творчества. М.1979. – с. 132. Саме життя діалогічне (людина розмовляє з іншими і сама з собою, коли розмірковує). Для себе людина є через іншого. Людське життя – буття опосередковане відношення до іншого. Ціль спілкування – досягнення спільності між людьми, це є вільна співтворчість. На розвиток людини впливає не тільки біологічне і соціальне, але ще й третя сила – сама людина, її прагнення, наміри щодо майбутнього, її стан теперішнього і минулий досвід, її місце в суспільстві. Людське життя є активним прагненням досягти певних цілей, досконалості, розвитку. Тобто рух до особисто значимих цілях індивідуума. І тут людина діє як щось єдине, самоузгоджене. На людину діють і внутрішні і зовнішні фактори, формують її, але вона виробляє своє самостійне, єдине Я, від якого відштовхується, щоб прямувати по життєвому шляху. Свій життєвий шлях людина вибирає індивідуально, планує свої дії і визначає власну долю. Людина є дещо інше, нове творче і тому більше щодо того, що на неї впливає – біологічне внутрішнє і суспільне зовнішнє. Вона не тільки продукт біологічного і суспільного, але й суб’єкт діяльності. І саме як суб’єкт діяльності має можливість пригальмувати, інстинкти, протистояти середовищу і змінювати це середовище. Усвідомлена, свобідна цілераціональна активність – ознаки людини як суб’єкта діяльності. Ці ознаки впливають на чуття, розум і волю людини, і робить її самовизначальною. Людина впливає сама на себе, вона свобідна і творча. У людини є природне почуття спільності з іншими, почуття соціальності, яке розвивається у соціальну потребу, соціальний інтерес і соціальну заінтересованість. Якщо ми стаємо на точку зору, що соціальне середовище, суспільство, культура має вирішальне значення у формуванні людини, тоді логічно дослідники приходять до таких висновків: людина здатна сама творити свою долю, може долати примітивні спонукання, вдосконалювати себе і оточуючий світ шляхом самопізнання і самоперетворення. Соціальність людини – почуття емпатійності щодо інших людей, що проявляється у виді діалогу, співробітництва, взаємодії з іншими. Індивідуальна суб’єктивність – вольова позиція, спрямована на творення самого себе, самовизначення. Поведінка людини крім всього іншого (оточення, виховання) залежить і від неї самої, усвідомлення свого Я. Що таке людина? Людина – найвища ланка в систематиці тварин і протилежна тварині, подібна до Бога, представник роду людського, суспільства, певної епохи, цивілізації, культура, житель планети Земля, індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт, мислення й діяльності. Описуючи людину, виділяють в ній морфологічні, фізіологічні, психічні, суспільні ознаки, які відрізняють її від тварин, ототожнюють з іншими людьми і розрізняють від них. До таких ознак, наприклад, належать форма черепа, морфологія кінцівок, тулуба, голови, зубів, прямоходіння, великий обсяг і складна будова мозку, виготовлення знарядь праці, гра, навчання, захист, мова, спілкування, розмаїття поведінки, унікальність у Всесвіті, здатність мислити і здійснювати вільний вибір, свободу волі, здатність до моральних суджень. До цих ознак можна додати ще ряд: біологічна непристосованість людини при народженні до тваринного існування, здатність думати, стверджувати, заперечувати, рахувати, планувати, малювати, фантазувати, мати традиції. Тільки людина може брехати, обіцяти, дивуватись, молитись, сміятись, бути гумористичною, іронічною, грати певні ролі, пізнавати, самопізнавати, опредмечувати свої знання, перетворювати речі (явище, процеси) і відтворювати їх, створювати нове, знати про своє народження і смерть, мати релігію. Можна не тільки зовнішньо описувати людину, але й виділяти найголовніші ознаки, атрибути. Такими атрибутами людини є її розумність (Homo sapiens – Людина розумна), діяльна продуктивність, виробництво, створення речей (Homo faber – Людина вміла), політичність. Найважчим є питання про знаходження сутності людини, тобто такої ознаки яка б була найголовнішою серед головних, яка б визначала природу людини. В найдавніших індійських та китайських міфологіях людину розуміли, як мікрокосм, як злиття природи, людини, божества, як вселенську людину.” Історико-філософське розуміння людини. Філософи класичної античності сутність людини бачили в розумі. Чуттєвість – межа людини. Розум долає цю чуттєвість і людина виходить у безмежність буття. У філософії епохи еллінізму людина розглядається як мікрокосм, онтологія людини збігається з онтологією Всесвіту. Розум вважається межею людини. Виходом за цю межу є надчуттєве і надрозумове. Ірраціоналізм і є перехід до інтуїції, волі, споглядання. Середньовічна філософія ґрунтуючись на християнській релігії дійшла висновку про безсмертність людини, створеною Богом за власним образом і подобою, про прагнення людини до поєднання з Богом при збереженні неповторності особистості. Християнство пояснює людину як тілесно-чуттєву, духовно-душевну істоту. Божественна духовність одухотворяє людину. Людина – центр і найвища мета світобудови. Над свідомістю і душею людини вивищується індивідуальний дух. Епоха Відродження утверджує творчість як універсальну основу людської сутності. Людина є істота, що творить і вірує. Філософи Нового часу досліджують людину переважно як суб’єкта пізнання, як мислячу істоту. Людська сутність гносеологізується. Пізнання, особливо теоретичне, вважають вищим виявленням духовності людини, її сенсом життя. Правда проти культу Розуму виступав Блез Паскаль. Людина, за ним, тендітний очерет. У творах Шекспіра і Сервантеса на противагу проблемам пізнання, науки ставляться більш глибші і ширші питання буття людини: “Бути чи не бути”, питання справжніх почуттів – любові і віри. Епоха Просвітництва як завершення Нового часу поставила питання про використання людського розуму для здійснення соціального прогресу, силу індивідуального розуму, про соціальність людини. Механістичний світогляд епохи спричинився до того, що Ламетрі висуває ідею про людину як машину, людину як автомат. Німецька класична філософія продовжувала гносеологізацію людської сутності, розпочату Новим часом. Розв’язуючи проблему пізнавальних можливостей вона відкрила діяльність (теоретичну) як прояв активності суб’єкта пізнання. І. Кант як родоначальник німецької класичної філософії ставить і конкретне питання: “Що таке людина?” За Кантом, філософія покликана визначити “що повинна робити людина, якщо воля свобідна, якщо існує Бог і, якщо є загробне життя”11 Кант И. Критика чистого разума. – И. Кант Соч.: в 6-ти тт. – т.3. М., 1966. с. 666. Людина повинна мати релігію і заохочувати себе для відплачування в загробному житті, людська природа не здатна до безпосередньої моральної чистоти. Існування моральних правил, принципів, Кант не пов’язував з релігійною вірою. В моралі один мотив, вчить Кант, - обов’язок. Людина не є моральною, якщо дотримується моралі із-за страху бути покараною. Людина, з одного боку, природна, просторово-часова істота, є частиною природи і як усі природні речі причинно-детермінована у своїй фізичній та психологічній поведінці. З другого боку, вона є свобідна, моральна і тому не є річчю. Людина не може використовуватись як засіб, вона – мета. Людина, каже Фіхте, є творення самої себе, продукт творчого самотворення. Фіхте створив “пантеїзм свободи”, вчення про самостійну свобідну діяльність людини. Згодом “Я-принцип” Фіхте критикує, відкидає індивідуалізм, розчищаючи людині дорогу до Бога. Філософія тотожності (буття і мислення) Шеллінга доповнює фіхтевську пізнавальну активність людини розумінням природи і мистецтва. Мислення і буття – протилежність, які взаємно переходять одне в одне. Дух пробуджується з природи. Цілісність людини проявляється у мистецтві, свідоме і несвідоме зливаються. За Гегелем Абсолютна Ідея відчужує матерію, природу еволюція якої породжує мислячий дух. Окрема людина – фрагмент розуміння Абсолютного Духу. Окремий індивід – недосконалий дух, але він за своє життя, за короткий час проходить всі етапи розвитку загального духу – людства. Гегель формулює ноогенетичний закон: людина у своєму індивідуальному духовному розвитку відтворє в стислому виді загальний духовний розвиток людства. Принципи суперечності, розвитку, історизму, конкретності, поглибили розуміння людини. Людина є тілесно-чуттєвою істотою і тому здатна до практичної діяльності. Форми людської чуттєвості, за Гегелем, є спонукання (нижча здатність бажання), потяг і пристрасть, інтерес (осмислене і змістовне чуття). Воля – чуттєво-розумна здатність людини, яка оцінює і зважує чуттєві мотиви. Завдяки волі людина здійснює вибір. В міру того як людина звільняється від природних спонукань, воля спрямовує її на розумне, сутнісне, всезагальне. Долається свавілля і вибір стає свободою, тобто адекватним вираженням сутності розумної волі. Воля як і розум притаманні лише людині, є специфічними ознаками її природи. Воля “рветься” до діяльності, до об’єктивування внутрішнього. Практика і є єдність духовного і матеріального. Вона зміст людського життя, здійснення людської сутності, духовності, свободи. Праця підносить людину від одиничного до загального, суспільного. Вона – засіб досягнення певної мети. В засобах праці втілення внутрішня мета людської діяльності – оволодіння силами природи. Смисл людського життя – розвиток особистості, розгортання притаманних їй потенцій. Свобода, розумна воля людини втілюються в державі. Сім’я і стани (класи) – визначальні моменти суспільства. Суспільство базується на конкретних особах і загальному інтересі. Без співвідношення з іншими людина не може досягнути своїх цілей. Її особистий інтерес має стати загальним інтересом. Загальний інтерес закінчується в праві. На противагу абстрактному розгляду людини, особливо логіцизму Гегеля формується натуралістичний антропологізм Л.Фейєрбаха та ірраціоналістський варіант антропологізму у формі екзистенціалізму С.К’єркегора. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха ґрунтується на біологічному тлумаченні людини. Людина – матеріальний об’єкт і мислячий суб’єкт. “Я” і “Ти” складають єдність і взаємозалежність. “Я” не може бути щасливим без “Ти”. Людина немає вроджених релігійних почуттів. Людина – творець Бога, а не навпаки. Бог – дзеркало душі людини, абсолютизована та ідеалізована людина. Замість любові до Бога, філософ закликає до любові людини людиною. Бог усувається, а людські взаємини обожнюються. Основа філософії Фейєрбаха-людина. Людина у нього – універсальний і найвищий предмет філософії. Але людину він розглядає переважно як природну, біологічну істоту, як організм, а не як суб’єкта суспільства, історії. Релігійна революція Фейєрбаха означала перехід до нової форми релігійності, центром якої має стати людина. Мірилом етичних відносин стає людина, а не Бог. Мірило моральності – людина. Християнство є форма відчуження людської сутності від людини, її об’єктивована, звільнена від індивіда і перетворення в протилежну людині особистість. Таємниця Бога, таємниця релігії, є таємницею людини. Бог є обожнена духовна людська істота. Бог є по суті людиною. Філософ хоче замінити поклоніння Богу поклонінням людині і так подолати релігійне відчуження. Але Фейєрбах не помітив, що перетворення людини на Бога є створенням ідола в особі людини (поклоніння об’єкту рівному мені, людині за статусом). Якщо всі є богами, то всі рівні і ми маємо не нову релігію, а нові етнічні відносини. Мораль – справа людська, а не Божа. Бога Фейєрбах воскресив в людині. Він не усуває релігію, а переводить її з небес не землю, олюднює її. Фейєрбах проголошує Homo homini Deus est (людина людині Бог) і вважає це вищим практичним основопочатком, поворотним пунктом всесвітньої історії. Сутність Бога є сутність людини. Любов до людини повинна бути вищим і першим законом людини. Любов – таке моральне відношення людини до людини, в якому утверджується її буття. Тільки через відношення любові людина стає людиною. “Любов іншого, - писав Фейєрбах, - вказує тобі що ти собою являєш; щоб пізнати людину треба її полюбити”11 Фейербах Л. Избр. филос. произв.: В 2 т. М. 1965, Т.1, с. 250. У Фейєрбаха – позитивний і гуманістичний атеїзм, який на місце Бога ставить Людину. Релігійні і моральні відносини ґрунтуються на взаємному зв’язку людей, зокрема зв’язку Я і Ти. Діалог Я і Ти є необхідним елементом моральних і особистісних відносин. Цей діалог реалізовує цілісність людського буття. Декарт відкрив “Я”, Фейєрбах – діаду “Я-Ти”. За, Фейєрбахом, справжня філософія, “істинна діалектика не є монолог одинокого мислителя з самим собою, це діалог Я і Ти, оскільки будь-яке дійсне життя є зустріч”, як каже Бубер М.22 Бубер М. Два образи вери. М. 1995. с. 21 Щастя, яке зосереджене не на одній особі, а на спільності Я і Ти є рушійним мотивом людини. Карнівській етиці обов’язку, Фейєрбах протиставляє прагнення людини до щастя. За ним, людина моральна не по обов’язку, не в силу своєї волі, а по своїй природі. Звичка до певного обов’язку робить людину щасливою. Доброчесність, обов’язок не завжди мусить бути в суперечності із власним щастям. Кожна людина цікавиться проблемою безсмертя. Визнання смертності і відсутності Бога, повинно спонукати людей до створення кращого життя тут на Землі, завоювати щастя, для себе та інших. І це є основою потреби жити один для одного, усувати несправедливість і страждання. Смерть нагадує людям про братство людей, робить близькими спільні людські турботи, долю. Треба вірити не в безсмертя, а в смерть, і тоді зростає цінність людського життя, моральних принципів і всіх досягнень людства. Утвердження земного людського життя, необхідність його покращення – смисл життя людини. Безсмертя існує, але в людських творіннях, справах. Богом для людини є Добра Людина, дияволом для людини є Зла Людина. Такий самий є логічний висновок з філософії людини Фейєрбаха. Класичний марксизм в особі Маркса і Енгельса робить поворот не тільки щодо класичної німецької філософії, але й щодо всієї філософії, створивши діалектичний та історичний матеріалізм і перетворивши цей матеріалізм (філософію) в ідеологію, свідомо з’єднавши свою філософію з політикою, з класовою боротьбою, з інтересами робітничого класу Маркс закликає людину до практичного, матеріально-чуттєвого перетворення світу, зокрема суспільного капіталізму. Якщо Фейєрбах перейшов від абстрактної філософії і абстрактної людини до більш земної філософії, людської, до особливої чуттєвої людини, то Маркс – від абстрактної і споглядальної філософії перейшов до філософії конкретної, активної, політичної, класової, партійної і до людини політичної, революційної, з класовою свідомістю. Ця політична, класова конкретність, партійність марксистської філософії згубно вплинула і на саму філософію і на розуміння людини. Матеріалісти до Маркса пояснювали залежність людини від природи. Маркс йде далі, стверджуючи, що людина залежить і від суспільства. Життя людей, за Марксом є практичне. Практика виявляє сутність людини. В перетворенні природи людина показує хто вона є по суті, на що здатна, що може зробити. У праці як форми практики людина змінює оточуюче середовище і саму себе. Отже, практика є первинною щодо свідомості, розвитку культури. Практика має суспільний, предметний, цільовий та історичний характер. Всі теоретичні проблеми в кінцевому результаті розв’язує практика як матеріально-чуттєва діяльність з метою зміни речей, явищ, процесів. Якщо свідомість людей залежить від буття, практики, матеріального виробництва, то ідеї самі по собі не є причиною реальних змін у світі. Суспільне життя відображається у політичних, правових, релігійних, моральних і філософських поглядах. Діючими причинами суспільного розвитку є самі люди, які намагаються задовольнити свої потреби, інтереси і реалізувати цілі. Індивідуальна діяльність людей підпорядкована загальним умовам, закономірностям. Маркс відкрив всі форми, види відчуження в умовах капіталізму: відчуження людини від продукту праці, відчуження людини від процесу праці, відчуження людини від її сутності, відчуження людини від людини. Це призводить до деградації людини. Комунізм як новий суспільний лад має, на його думку, подолати відчуження людини. Починати треба із подолання відчуження від продукту праці, зумовлене приватною власністю на засоби виробництва. Можливо саме з цього треба починати, але не шляхом метафізичного розвитку, а діалектичного, через дозрівання капіталізму до свого природного кінця. Отже, не шляхом революційного знищення капіталізму і фізичного винищення всього що в ньому було (всього буржуазного та їх носіїв, людей) як це сталось в умовах соціалізму, а шляхом зняття, збереженням позитивного, загальнолюдського. Тому державно-партійний соціалізм в СРСР не подолав відчуження, а посилив його. Соціалізм став не вищим суспільним ладом за капіталізм, а нижчим, відсталішим. Марксизм розуміє людину як суспільно-історичний продукт, її сутність бачить в сукупності суспільних відносин. Маркс завжди говорить про конкретних людей, людей як суб’єктів суспільства – представників класу, фізичної або розумової праці, промислової або сільськогосподарської, про тих хто має власність і тих, хто її немає. Він переконаний, що ступінь свободи людини підвищиться, якщо звільнитися від приватної власності, подолати відчуженість праці, поділ праці, більше планувати і контролювати суспільне життя. Тоді збільшиться вільний від роботи час. Свобода кожної людини можлива при умові свободи всіх. Зворотний відчуженню процес – присвоєння людської сутності. Його можна досягти, усунувши приватну власність, відчуження праці. Марксова гуманістична картина суспільного життя включає присвоєння людської сутності, єдність людини з природою, суспільством, людини з людиною, гармонізацію внутрішньої природи людини, розвиток всіх здібностей їх, перетворення діяльності в самодіяльність, свободу думки і дії. Його ідеалом є універсально розвинута людина. Людина повинна натуралізуватись, а людські відносини гуманізуватись. Спираючись на новітні антропологічні дослідження, на еволюційне вчення Ч. Дарвіна, Ф.Енгельс писав про роль праці в розвитку від людиноподібних мавп до людини, суспільного життя і мови. Останні сприяли розвитку вищих здібностей людини – мислення, самосвідомості. Марксизм-ленінізм теоретично, а соціалізм практично більше уваги приділяли великим історичним людським величинам – класам, соціальним групам, колективу і менше окремій людині. Зрозуміло, що серйозна політика там, де береться до уваги мільйонні маси людей. Але політику підтримують тоді, коли вона доходить до кожного окремого індивіда, гарантує йому права і свободи. В марксизмі теорія людини є аспектом аналізу суспільно-історичного процесу, сторона погляду на суспільство. Тут людина дістає пояснення не із самої себе, а із системи соціально-економічних відносин, зокрема класових. Людина є суспільно-історично визначена і в першу чергу матеріальним буттям, практичною діяльністю, класовою приналежністю. За Марксом, у суспільстві (капіталістичному) людина виступає як агент виробництва, а не як суб’єкт, як носій безособових суспільних сил, структур (праці, капіталу), як частковий індивід. Це збіднює життєдіяльність людини, звужує можливості її самовираження, прирікає на буденність. Людина не реалізовує себе повністю як особа. Взаємовідносини між особами будуються за принципом вигоди, користі. На людину поширюються закони товарного світу: її робоча сила, знання, вміння, інтелект купуються, продаються, обмінюються. Суспільно-історичний підхід до людини, марксизм конкретизував класовим підходом, а це ще більше поглибив однобічно-суспільний вимір людини. Абсолютизуючи класову детермінацію людини, підвищуючи роль робітничого класу, марксизм і соціалізм принижували роль інших суспільних класів, груп, верств, майже не звертали увагу на психологію окремої людини, менше цікавились національними почуттями, національною свідомістю. Марксистська теорія людини спростила джерела мотивів людської діяльності. Індивідуальне не можна повністю звести до суспільного інтересу. У нього ще є інтерес особистий, сімейний, національний, загальнолюдський. Для Гегеля, Фейєрбаха, а потім для Маркса визначальним в антропологічний рефлексії був розгляд того, що є в людині спільного, родового, визначальною, універсального. Для С. К’єркегора таким визначальним стала не історія роду, а історія індивіда, індивідуальне сутнісне буття. Це був принциповий екзистенційний поворот у світовій філософії. Філософська антропологія переорієнтувалась з родової визначальності на “тотальність індивідуальної екзистенції”. Згодом екзистенціалізм як нова світова філософська течія відмовиться від розчинення індивідуального, суб’єктивного, неповторного, самоцінного у суспільному, розовому , класовому, колективному. Як підмітив К’єркегор попередня філософія, особливо гегелівська була абстрактна, всезагальна, схематична, логізована. Панували тотожність, об’єктивізм, універсальність, загальнолюдськість. Він піднімає філософський голос не захист окремої людини, конкретного індивіда, на захист суб’єктивізму. Людина сама в собі несе свій суд, свою долю, совість і честь. Людина розглядалась з точки зору необхідності. А треба звернути увагу на внутрішнє душевне життя окремого індивіда, на виявах людського існування – вини, тривоги, пристрасті, стражданні, любові, радості тощо. Замість необхідності треба звернутись до свободи волі, замість об’єктивної істини, до екзистенціальної істини (“буття в істині”). Істина має бути пережиттям особистого досвіду. А. Шопенгауер вчить про “волю до життя”, як універсальний принцип світу, людина –вищий прояв волі до життя, оскільки усвідомлює це. Егоїзм – фундаментальна властивість людини. Будь-яка перемога людини ілюзорна і приводить до страждання і нудьги. Страждання – результат волі до життя, бо щастя не є тривалим задоволенням, насолодою, а тільки звільняє людину від якого-небудь страждання і потерпання. Ф. Ніцше замінив принцип волі до життя принципом волі до влади, володарювання, що є найвищим принципом людського роду, утверджуючи людське в людині і створюючи Надлюдину. Надлюдина, що обернула волю до влади на себе перемагає жалюгідні чесноти людського життя. На рубежі ХІХ і ХХ ст. психологія, зокрема психоаналіз З.Фрейда, його прихильники, послідовники і супротивники відкрили цілий ряд нових явищ в психіці людини, її структури, у відношенні до себе і до інших. Фрейд відкриває несвідоме і підсвідоме, супер-Я або Над-Я в структурі психіки людини, визначальну роль несвідомого (лібідо як енергію сексуального бажання витіснення як процес заглушення сексуальних бажань, сублімацію як переключення лібідо на соціальну значиму діяльність). До цієї структури К.Юнг додає особистісне несвідоме і колективне несвідоме (архетипи – глобальні структури психіки, що проявляються в міфах, поведінках). Некласична філософія ХІХ-ХХ ст. успішно долала гносеологізацію людської сутності, відкриваючи щораз нові аспекти, властивості, структури буття людини. Російська ідеалістична філософія в цей же період розкриває концепцію універсальної всеєдності. “Сутнісні риси української і російської класичної філософії досить подібні, що дає об’єднати їх у слов’янській тип філософування. І водночас між ними є ряд фундаментальних розбіжностей. Так, наприклад, загальний для української і російської філософської класики персоналізм, поєднується в українській філософській культурі з індивідуалізмом, у російській – з собівартістю”11 Хамітов Н. Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. К., 200. с. 212. . Для української філософії характерно ще вихід за межі діяльно-духовного ставлення до світу, тлумачення людини як сердечно-душевну істоту. У російській філософії межа і безмежжя людини пояснюється через духовність як само творення людини, вихід її в боголюдське буття. Російська філософія духовно-морального перетворення людини і світу доповнюється українською філософією душевно-сердечного самозаглиблення22 Див. Там само. с. 212-213.. Антропологічне вчення Фейєрбаха, досягнення природничо-наукових дисциплін про людину, ідеї екзистенціалізму вплинули на філософську антропологію ХХ ст. Основними ідеями філософської антропології ХХ ст. є: визначальність людського буття світу; людина – завершення еволюції світу; людина, виходячи за межі шляхом соціалізації та гуманізації відтворює гуманність. В людині шукають вираження її сутності або якусь відмінно-визначальну рису. У. Шелера вираженням сутності людини є дух, у Хосе Ортега-і-Гассет – спорт. Відмінно-визначальною рисою людини, за Г.Плеснером, є ексцентричність (вихід із себе, із центру, із типових реакцій поведінки), за Е. Кассірером, - символічність (людина створює символи і оточує себе символами). Філософія ХХ ст. пробирається до людини через аналіз екзистенції (екзистенціалізм), суб’єкти (Фуко), комунікацію (Ю. Хабермас), інтерсуб’єктивність (Р. Рорті), герменевтику (П.Рикер, Г. Гадамер). Екзистенціалізм шукає сутність людини через індивідуальне існування, екзистенцію, в її переживанні, самопереживанні, світопереживанні. Це є для екзистенціалістів способом проникнення в таємницю людини. Вони долають раціоналістичне ставлення до людини, долають її об’єктивацію. Людські одиничні, суб’єктивні таємниці людини розкриває мистецтво та література. Тому ідеї екзистенціалізму знаходять в мистецтві, літературі (Л. Толстой, Ф.Достоєвський). Та й самі філософи-екзистенціалісти свої ідеї художньо осмислюють в романах, новелах, есе (А.Камю, Ж. Сартр). У Хайдеггера людина є запитуюче буття. Межею її власного буття є ніщо. Dasein (Ось-буття) є індивідуальне, особисте буття. Такому буттю протистоїть Мап (безособове буття людини). Мап робить все те, що роблять інші, він не хоче відділятись, проявляти свободу волі, бо за це треба відповідати. Атеїстичний екзистенціалізм (П. Сартр, А.Камю) людську сутність розуміють як розгортання людського існування, закинутого у світ без Бога і без безсмертя. Суспільство не може помогти подолати самотність та конечність людини. Але інший проектує нове існування. Істинність свого існування людини може знайти через іншого (зовнішнього) і через іншого в собі (внутрішнього іншого). Життя, за Камю, є абсурдним. І це є неминучим у середовищі загального абсурду. Інстинкт самозбереження змушує людину жити в цьому абсурдному світі і це руйнує волю до самогубства. Філософське самогубство поєднує повстання проти абсурдного життя і примирення з життям. Згідно з вченням екзистенціаліста Сартра, людина – єдина жива істота, яка усвідомлює своє існування, екзистенцію. За Сартром, природні неживі речі існують “самі в собі”, а людина ще й “для самої себе”. Отже, людина – не просто річ. Людська екзистенція випереджає, передує сутності, екзистенції, екзистенціал-есенції. Людина повинна створити саму себе, свою сутність, бо вона не дана від народження. Вона імпровізує своє життя, сама робить свій життєвий вибір. Вічної сутності у людини не має. Усвідомлюючи своє невтішне життя, необхідність смерті людину охоплює страх. Вона почуває себе чужою в цьому світі. Відчуженість людини у світі породжує почуття розпачу, абсурдності, нудьги. Людина має свободу, більше того, вона приречена на свободу. Свобода як прокляття для людини. За свою свободу, вчинки треба нести відповідальність. Свобода прирікає усе своє життя робити вибір. Існувати – означає творити власне життя. Життя має значення коли ми його наповнюємо сенсом. Релігійний екзистенціалізм (К.Ясперс, Г.Марсель) стверджує, що існування людини приводить її до Бога. Людина створена Богом, але не завершена, відкрита до діалогу і розвитку. Сутність людини виходить за межі земного існування. Людина індивідуально-істинно проривається до Бога і власної Вічності. Це її підносить над абсурдністю конкретних ситуацій життя. Ясперс вважає, що екзистенція – глибинно-особистісне буття і воно пробуджується в “граничних ситуаціях”, що на межі життя і смерті, морального знищення (відчай, провина, жах). Те, що залишається перед смертю істотним, те екзистенціальне. Пройшовши потрясіння граничної ситуації, людина виходить за межі буденності, їй відкривається істина власного буття. Людині потрібнf екзистенціальна комунікація з екзистенцією іншої людини, а також Бога. Любов до людини і Бога – глибинне розв’язування всіх граничних ситуацій. Зробимо і таке зауваження: Ясперс тут перебільшив щодо розв’язування граничних ситуацій. В таких ситуаціях як землетрус, потоп, теракт не допомагає ані любов іншої людини, ані любов до Бога. Трагізм людського існування, пише Г. Марсель, долає мудрість, знання і просвітлення, одкровення. Тоді життя переповнюється буттям-проти-смерті. 3.2 Я, САМІСТЬ, СУБ’ЄКТИВНІСТЬ Свідома активність, усвідомлення оточуючого і самого себе і є “Я” – самоактивність людини, те, що дає команди людині і приймає рішення. Основними атрибутами “Я”, усвідомленої самості є свобода волі і моральна відповідальність. Я роблю те, що хочу власне в межах моїх можливостей (я їх раціонально оцінюю), в межах тих норм і правил, які діють в суспільстві, в межах моралі і права. Але “Я” – це не тільки чистий раціоналізм, розрахунок, це ще і чуттєвість (відчуття і почуття), що називається душею (кажуть душа відчуває, чує, болить, плаче). Звичайно, що “Я”, самість, душа не є щось сховане всередині людини, скрите від зовнішнього споглядання. Чи є в людині те, що ми називаємо суб’єктивним, ментальним, внутрішнім, трансцендентальними станом? Є, але воно не матеріальне, а ідеальне, не річ, а функція, функціональне людське новоутворення. Світ єдиний, не роздвоєний на матеріальне та ідеальне, об’єкт і суб’єкт. І людина не роздільна, на тіло і душу, але високоорганізована матерія, що породжує якісно нові функції, атрибути. Матеріалістично, науково, матеріальними та інформаційними факторами можна пояснити мертальність, суб’єктивність, душу, але їх відмінити не можна, заперечити їхнє існування. Джоконда Леонарда да Вінчі намальована такими ж фарбами як і мільйони інших картин, але яка разюча відмінність від звичайного живописного портрету. Матерія (фарби) одна і та ж сама, але ж яка різниця! Вона складна, скомпонована, організована не так як у звичайному малюнку. Всі дива світу і дива розуму можна і треба пояснити єдиним об’єктивним знанням, але цього дива не можна заперечити. В телевізорі не має людини, але я її бачу і чую. Пояснити можна дуже просто, але факти зображення не можна заперечити. Колір – довжина хвилі, кажуть фізики, але не можна заперечити, що люди бачать не довжину хвилі, а зелене, синє, голубе, чорне, біле, червоне і т.д. Одні і тіж елементи організовані по-іншому дають нову реальність. Безконечність речей, явищ, процесів створені із одних і тих фундаментальних частинок, хімічних речовин – із певної кількості хімічних елементів. Скільки слів можна скласти із одних і тих же букв алфавіту. Або ще приклад: якщо засоби виробництва передати у приватну власність маємо капіталізм, у державну – соціалізм. Одна тільки перестановка, а яка разюча відмінність у способах суспільного життя, в економіці, політиці, культурі. Те, що людина відчуває і почуває, мислить не феноменологічні міражі, не “міф одного”, а реальність для Я. На ос нові цього вона живе і діє, вірить і ненавидить. Об’єктивно пояснити можна і не виявити “за кулісами”. Пояснити можна, але заперечити, цю суб’єктивність, данність, неможливо. Терорист йде на явну смерть, вірячи, що Аллах йому дасть вічне і радісне життя. Це звичайно, самообман, ілюзія, активізація певних клітин мозку, але не можна заперечити реальну чудодійну силу релігійної віри. Віру можна пояснити психологічно і за її кулісами теж нічого не має чудодійного, незвичайного, просто стан організму, стан душі, свідомості. Сучасний американський філософ-аналітик, представник “комп’ютерного (інформаційного) матеріалізму” Д. Деннем пише: “Найприроднішою річчю у світі є уявлення про свідомість, діяння якої реалізовується в деякому виді картезіанського театру... Однак досить нам уважно приглянутись до того, що діється за її кулісами, виявляється, що насправді ми не бачимо того, що нам як здається, ми спостерігаємо на сцені... деякі “очевидні” ознаки феноменології взагалі не є реальними: не існують заповняльності уяви; не існують внутрішніх квалія; не існує центрального джерела значення і діяння, не існує магічного місця, де проходить розуміння... сама відмінність між досвідом, що проходить на передній сцені і тим, що проходить за його кулісами, втрачає свою значимість”11 Цит за Юлина И.С. Д.Деннем: самость как «центрнарритивной гравитации» или почему возможные самостные компьютеры – Вопросы философии, - 2003, №2. с. 108 І “кваліа” немає, і магічного місця немає, і “заповняльності уяви”, але є наприклад, тиран і деспот Сталін, расист і вбивця Гітлер, хоча центру деспотизму, тиранії, расизму в них, як і в інших злих людей немає. На яву, зовнішньо у людині є тяга до життя і смерті, а за сценою, за кулісами цих явищ Фрейд відкрив несвідоме (Ерос і Танатос), за різкоякісними хімічними елементами фізики відкрили різний склад і організацію фундаментальних частинок. Очевидно за психологічно несвідомим криється якісь фізіологічні процеси, за суб’єктивно несвідомим – об’єктивно невідоме, за фізіологічним – біохімічне, за біохімічним – біофізичне. Флогістону наука не відкрила, але ген відкритий. Людські відчуття і почуття існують ще до виникнення мови і без мови. У сформованої людини всі ці відчуття супроводжуються мовою, семіотичними та інформаційними процесам, але не вони джерело їх, як думає Деннет. Усвідомленості болю немає у дитини, яка не вміє говорити, але біль є. Д.Деннет стверджує, що ознака усвідомленості залежить від певного типу інформаційної організації і таких когнітивних сил як рефлексія, репрезентація. Такий тип інформативності “не виникає автоматично, услід за “чуттєвістю”, чуттєвістю і реакцією на оточуюче, міркує далі філософ. Все правильно. Ця людська інформаційна організаційна від народження не дана, є “артефактом нашої зануреності в людську культуру”, але має біологічні (“від народження”) передумови. Без певної анатомо-морфологічної будови голови, зокрема черепа, ротової порожнини людина не змогла бо говорити, і культура тут не допоможе. Людина поза культурним середовищем не стає людиною, але людина з фізичними, біологічними, психофізіологічними вадами (відхилення в будові тіла, морфології, структури) і в середовищі людської культури людиною не становиться. Людина спочатку людиноподібна істота, біологічно здатна бути людиною, біологічно потенціальна людська (тобто культурна, цивілізована) істота. Вище завжди має основою нижче. Вище ґрунтується на нижчому, але вище може управляти нижчим, відхилятись від того, куди спрямовує нижче. Деннет свідомість розуміє як “модель множини начерків”. Людина (мозок) отримує потік інформації із зовнішнього світу та внутрішнього (організму). Ця інформація переробляється шляхом диференціації та специфікації, утворюються чорнові начерки, що продукуються різними частинами мозку в різних комбінаціях, поступаючи інформація піддається “редакторській ревізії”. Це децентралізована картина роботи мозку. Головна точка, центр, самість, де скупчується, зплітаються потоки почерків Деннетом заперечується. Але суб’єкт сприймають як щось цілісне, різнобарвність, різноспрямованість дає єдиний образ. Російський філософ Н.С. Юліна коментує: “Безперервно продуковані і переплетені начерки не утворюють какофонії, і нормальна людина діє розумно і по обставинам тому, що в роботу мозку по виробництві начерків свою лепту вносять різного типу диспозиції. По-перше, зміст свідомості залежить не тільки від характеру поєднань продукованих начерків, але і біологічно вмонтованих диспозицій (вони включають в себе сформовані в еволюції розмноження до одних речей і неприйняття інших і багато іншого). А самі диспозиції залежать від спроектованої матір’ю-природою людини. По-друге, на зміст, які несуть начерки, мають вплив набуті в соціумі і навчанні паттерни. До останніх відносяться диспозиції продукувати мовні коментарі про те, що діється в середині і поза людським буттям, які в значній мірі знаходяться під впливом текстів і семіотичних систем”11 Юлина Н.С. Д. Деннет: самость как «центр норративной гравитации» или почему возможны самостные компьютеры» - Вопросы философии, 2003, №2, с. 110. Отже, свідомість, “множина начерків” має своєю передумовою біологічні процеси (біологічно вмонтовані диспозиції) і соціальні, суспільні (набуті в суспільстві, культурі патерни). А є і третє яке ми ще не знаємо і продукує диспозиції, управляє ними. Юліна Н.С. думає, що “самі диспозиції залежать від спроектованої матір’ю-природою людини.” Релігійна людина думає інакше і від спроектованою Богом людини. Звідки насправді ці проекти людина поки що не знає, але буде знати. Головне завдання дослідника свідомості, на думку Деннета, з’ясувати як людська свідомість реалізується в операціях віртуальної машини, створеною культурою в мозку. Навіть згідно гіпотезі Деннета, архітектура свідомості має три рівні: 1) структура мозку і нейронна активність; 2) абстрактна формальна система, змістовність, своєрідна надбудова, функціонування інформаційної програми; 3) начерки, які складають реальну людську мову і поведінку. Виявляється, і від народження, тобто від біології, психології несвідомого (структури мозку і нейронної активності) і вони складають “частину нашої внутрішньої і жорстко фіксованої конституції.” І знову дещо не знаємо, як довербальне стикується з вербальним, біологічне із соціальним, соціально-мовним, соціально-культурним. Домінантного фактору свідомості наука ще не знає. Деннет такою домінантною свідомості вважає мову. Мова – каталізатор прискорення передачі змісту свідомості. Мова дисциплінує звички мислення, формує диспозиції. Мова, за Денетом, активний агент формування людського буття. Але не єдиний. До таких агентів, що формують людське буття можна віднести і свідомість, і мислення, і діяльність, і природні об’єкти, і культурні ,і людей. Головною ознакою свідомого вважає Деннет, є те, спільне, що мається у нас з комп’ютерами – функціонування когнітивно-інформаційних процесів. Але ці інформативні процеси діють на різних основах: людські свідомі процеси на основі живої високоорганізованої людської матерії, комп’ютерні інформаційні процеси – на основі неживої, технічно організованої людиною речових елементів процесів. Проблема суб’єктивності повна суперечностей, проблем, парадоксів. Конституювання суб’єктивності є акт індивідуалізації, присвоєння, вибудовування перспектив. Але водночас це і відчуження, деіндивідуалізація. Е. Кассірер писав, що в утвердженні суб’єктивності кожен прояв є початком відчуження. За ним, це трагедія кожної духовної форми, подолати цю внутрішню напругу важко. Кожен акт конституювання суб’єктивності проходить між “Я” та “іншим” (наприклад “інший” витягує певне висловлювання). Як писав Ф. де Соссюр мова є соціальним фактом, вона не може розглядатися в межах окремого індивіда. Лише в оточенні людей вона хоче говорити, відчувати таку потребу. Людина завжди має потребу щось запозичити зі свого оточення. Мова, як говорив О.М. Леонтьєв, не зберігається в голові, як в камені не зберігається вогонь, що висікається сталлю. Соціальність мови (взаємовідношення) “людина-людина” є умовою розвитку мовної здатності. Мова як і держава – не винахід. Мова не переноситься в індивідуальну голову і мова не вилучається із голови індивіда. Індивідуальній свідомості передує колективне уявлення, свідомість племені, тотем, міф. Філософія, психологія, лінгвістика та інші гуманітарні науки продемонстрували можливість визначення суб’єктивності як ієрархії актів репрезентації-присвоєння, що здійснюється в мові, засобами мови. В мисленні, в діяльності, в мові людина стає суб’єктом. Суб’єктивність є прояв в людині чуттєвості, мислення, діяння, мови. Той є “Я”, хто відчуває і почуває, хто мислить, хто діє, хто говорить. Тобто Я, суб’єкт, суб’єктивність проявляється не тільки через інше, а також через самого себе (чуттєвість, мислення). Але відчуття і почуття, як мислення, як дія, мова здійснюються через іншого. І чуттєвість, і мислення, і дія, і мова здійснюється через якісь речі (явища, процеси) завдяки іншим людям. Наприклад, основа мовної суб’єктивності співвідношення між Я і Ти. Це є мовна основа суб’єктивності. Багатство людського життя, світ людини полягає в багатоманітних взаємозв’язках і взаємодіях людей один з одним. Людина – суспільна істота і саме як суспільна істота її сутність складає всю сукупність суспільних відносин. Без матеріальних і духовних зв’язків з іншими людьми людина як представник певної спільноти (соціальної групи, класу, нації, народності, народу, людства) є пустою, беззмістовною. Ансамбль всіх суспільних відносин є сутністю особистості, яка і є соціальним визначенням людини. Її сутність не знаходиться всередині неї і не поза нею, а в процесі взаємодії людини із суспільством, світом людей і світом людських речей. Суспільство існує як відношення між людьми. Не можна уявити собі існування людини як суспільної істоти без суспільних відносин. Вирвана із суспільних зв’язків людина перестає бути людиною, бо втрачає свою сутність, внутрішній зміст. Для людини визначальним є система суспільних відносин людини до людиними, людина і природи, людини до суспільства. Ця система суспільних відносин мінлива, змінюється і людина від епохи до епохи, від цивілізації до цивілізації. Якщо всю сукупність суспільних відносин звести до матеріальних чи духовних, або якщо сама людина вибирає як визначальне ті чи інші суспільні відносини, то ми маємо різні моделі людини: людина матеріальна, людина духовна, людина релігійна, людина економічна, людина політична, людина технічна і т.д. Коли людина, особливо молода не може виявити свою самість, суб’єктивність, не може себе реалізувати в суспільстві, зокрема на робочому місці вони йде в неформали, неформальні об’єднання. У всьому світі спостерігається тенденція до відказу традиційних форм професіонального представництва суспільних інтересів. Молодіжні люди обминають жорсткі організаційні структури. Вони виникають на межі різних видів суспільних відносин і тим самим прискореності динаміку суспільного розвитку. В самодіяльних об’єднаннях здійснюється відбір найбільш діяльних людей, які проходять провірку на чесність, гуманність, толерантність, справедливість. Це сприяє становленню громадського суспільства. Індивідуалізм як життєва позиція означає визнання пріоритету інтересу індивіда над колективним інтересом, а також суспільним. Благо, свобода, особистісний розвиток – вища ціль. Така позиція виникає в результаті відособлення атомізації (партикуляризації) індивідів в суспільстві, усвідомлення своєї особистісної визначеності. Індивідуалізм розвивається разом з усвідомленням цінності окремої людини. І тому індивідуалізм може проявлятись і в анархізмі, і в егоїзмі, і альтруїзмі, і в практицизмі. Індивідуалізм стимулює особисту активність, утверджує моральне достоїнство людини. Людина індивідуаліст і колективіст, егоїст і альтруїст і т.д. Шлях об’єктивації та суб’єктивації формується людиною. Отже, середовище, суспільство, повсякденна практика повністю не визначає особу та її свідомість. Суспільна практика, яка порушує загальнолюдські норми породжує протилежні цій практиці типи людей. Наприклад, капіталізм породжує індивідуалізм та колективізм. В умовах соціалізму всупереч йому формувався “радянський індивідуалізм” дисиденство. Людська суб’єктивність збагачується впливами інших людей, їх діями, поведінкою, мисленням, способам життя. Вплив однієї людини на іншу чи на групу людей (і групи на людину) здійснюється постійно, щоденно у виробництві, управлінні, праці, спілкуванні. Вплив має метою і вироблення загального розуміння, узгодження засобів реалізації, створення сприятливої атмосфери. Впливати – значить діяти з метою зміни стану того, на кого впливають. Вплив завжди є взаємовплив і має системний характер. Системність впливу в тому, що він здійснюється в різних функціональних і просторово-часових режимах, має рідні рівні організації і наслідки.
1 2 3 4 5 Категория: Інше \| Добавил: DoceNt (22.05.2016)
Просмотров: 853 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: