РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Ю. Пілсудьський - Інше - Реферати - Каталог статей

Ю. Пілсудьський (1867-1935)- фундатор польської державності, посідає одне з ключових місць в історії українського і польського народів. Роль „Каменданта” важко переоцінити. Саме він став тією „брилою”, об яку розбився „переможний” наступ Червоної армії на Варшаву, Берлін. Треба враховувати й еволюцію польського „Месії” – від лівих до ультраправих, від соціалізму до націоналізму і, нарешті – авторитаризму та диктатури. Ю. Пілсудьський не був ніколи аморфним політиком. Він завжди наполегливо домагався своєї мети – незалежної і сильної Польщі на чолі власною персоною. Інше питання, які засоби він для цього використовував [8;5]. Ю. Пілсудьський не був ні теоретиком, ні політичним мислителем, був конспіратором, творцем армії, політичним провідником. З атмосфери, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року і навчання в російській гімназії, виніс Ю. Пілсудьський орієнтацію на боротьбу за незалежність і палкий патріотизм, підживлений спогадами про велич давньої Речі Посполитої. З критичного стану ще не поділеної Польщі виросла програма Ю. Пілсудьського в незалежній Польщі. Негативне ставлення до політичних партій, культ збройної сили, відсутність якої Польща відчувала ще до розбору, прагнення до побудови сильної, централізованої держави, відсутність якої було однією з причин занепаду Польщі, нарешті розпалений політикою царату антиросійський догмат Ю.Пілсудський вважав Росію одним з завойовників польських земель, головним гнобителем поляків [5,14]. Будучи одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху Ю.Пілсудський стає засновником Польської соціалістичної партії (ППС). Його зв’язок з соціалізмом був для нього не метою, але середовищем мужніння народній справі. І хоч політичну діяльність розпочав в Польській соціалістичній партії, пізніше став анти соціалістом і антикомуністом. Антикомунізм поєднався у нього з антиросійськістю. Програма Польської соціалістичної партії становила особливий novum в політичній думці, враховувала ідею національного і суспільного визволення. Всупереч тогочасним традиціям польських соціалістичних організацій, які згуртували робітників під класовими і інтернаціоналістичними гаслами, Польська соціалістична партія мала виступати під національними гаслами. Проголошуючи одночасно постулат незалежності Польщі і умови класової боротьби, Польська соціалістична партія перевищувала бар’єр, який відділяв піонерів соціалізму від традиції незалежності [5,14]. Загально сформульована програма ППС з 1892 року містила широке поле до тлумачення її основним ідеологічно-політичних завдань Ю.Пілсудський, як головний діяч ППС в 1893-1914 рр., вважав, що завданням партії є здобуття незалежності, а засобом її досягнення – мобілізація мас під соціалістичними гаслами. Воля і почуття обов’язку були у нього сильнішими, ніж концепції. Нереалізовані політичні концепції Ю.Пілсудського швидко провалились і виявились тільки в роки війни 1920 року [11;55]. Створено теорії польської внутрішньої політики, які активізують східну політику Ю.Пілсудського. сформульовано концепції державної ідеології, які мали обґрунтувати владу табору ??? над повсталим народом і армією. Цю ідеологію як новий здобуток суспільної солідарності, протиставлено як програми класових здобутків суспільної лівиці, так і націоналізму правиці. Суспільно солідарність, проголошена в ім'я політики Ю.Пілсудського, спрямовувалася на утворення навколо правлячого табору всього політичного життя поляків. Виникали осередки підсулчиківської правиці – консервативні та націоналістичні, були в таборі Ю.Пілсудського помірковані, суспільні тенденції, вималювалась нарешті пілсудчиківська лівиця, над якою правлячий табір в кінці 20 ст. припинив своє панування [9;6]. З плином часу навколо табору Ю.Пілсудського зібралась більшість правої політичної еліти. Уряд отримав в такий спосіб підтримку для своєї політики. Політика уряду не була вільною від впливу думки, яку виражали осередки, пов’язані особою і легендою Ю.Пілсудського. Політичний феномен його особи пов’язаний з фактом, що Ю.Пілсудський вийшов з лівиці, дворазово при її підтримці здобув владу і потім не тільки втратив лівицю, але став на протилежний для неї позиціях. Починання Ю.Пілсудського протягом багатьох років не принесли йому політичного успіху. Революція 1905 року, яку хотів виграти для себе, провалилась. Пізніша діяльність Бойової Організації не створила перспектив і Ю.Пілсудський цілу військову акцію переносить в Галичину. Всі ці дії творили легенду Ю.Пілсудського – революційного діяча, сибірського в’язня, керівника Бойової Організації і конспіратора, творця польських військових частин в Галичині, і нарешті магдебурзького в’язня. Легенда ця було розвіяна через ціле міжвоєнне двадцятиліття [9;12]. Але яке відношення мала ця легенда до фактів, до політики Ю.Пілсудського та її результатів. Звучить це парадоксально, але усі політичні починання Ю.Пілсудського закінчились провалом. Участь в ППС, до розколу в 1906 році, закінчилась поразкою його починань. Насамперед залишає партію. Поразка революції 1905-1907 рр. була великою помилкою Ю.Пілсудського, була приводом до збройного відриву від Росії. Ця справа стає причиною поділу в ППС на „старих” і „молодих”. Останні, всупереч Ю.Пілсудському вважали, що здобути політично-національні свободи можна без відриву від Росії. В листопаді 1906 року настає остаточний розкол на тлі протиставлення „молодих” боротьбі Бойової Організації Ю.Пілсудського з російським військом, потенційним союзником революції. Ю.Пілсудський створює ППС – Фракцію Революційну [11;59]. Програма Ю.Пілсудського ґрунтувалась на так званому австро-польському порозумінню. Він розраховував на перетворення Галичини і Польського Королівства в єдине ціле, яке б входила до складу Австро-Угорщини, як одного з членів цієї держави. Але його задуми не здобули відгуків у Відні. Пізніше, коли послаблена Австрія почала цікавитись цією концепцією, Ю.Пілсудський, бачачи слабкість і нереальність своїх задумів, висунув програму утворення польської держави з боку Центральних держав, але під патронатом Німеччини. Запропонована програма відбудови польської держави виявилось нереальною. Ю.Пілсудський опирався на держави, які програли війну і тому його політичні і військові концепції не мали шансу на реалізацію. Однак, санаційні уряди в міжвоєнній Польщі прийняли офіційну постанову, згідно з якою відбудова держави, є заслугою Ю.Пілсудського [7;41-42]. З перших днів в незалежній польській державі велося затята ідеологічна і політична боротьба. Велася вона на двох фронтах. Одним з них – боротьба між силами революційної лівиці і правиці, другий – між так званими демократично-незалежним табором, відомим як бельведерський табір, яким керували пілсудчики - ???. Один і другий табори виступали з програмою буржуазно-демократичної держави. Ідея незалежної, суверенної держави збагатила і динамізувала національно-визвольний рух. Але на політичний сцені забракло поляків, котрі втратили віру в можливість здобуття незалежності. Були різного роду утопісти та мрійники, які замість суверенної держави прагнули створити „вільне суспільство” або побудувати після звільнення від ярма Польщі „скляні будинки”. Всі ці гасла, програми, а також мрії про незалежну Польщу довелося співставляти з дійсністю [4]. В польській історіографії утвердилась думка про існування ще до І Світової війни, а особливо в ході її перебігу двох основних концепцій щодо формування східного кордону і становища загарбаних земель та територій на схід від „лінії Керзонона”. Це дві головні програми: федерацій на та інкорпораційна. Першу представляв Ю.Пілсудський і пов’язані з ним політичні угрупування. Ц. Програму диктувала ППС, в лоні якої зародились її початки. Вихідним пунктом тих намірів мав бути занепад багатонаціональної російської держави, відрив від неї прибалтійських країн, а також України і Білорусії. На цих територіях під гегемонією Польщі, мала виникнути федерація, до складу якої мали ввійти Литва, Білорусія і Україна, а пізніше інші держави. Програма федерації на сході мала виразно окреслену мету. Її прихильники хотіли в такий спосіб послабити зреволюціонізовану Росії, відіпрати її якнайдальше на схід і відгородитись паском сфедеризованих з Польщею держав [6;81-82]. Реалізація федералістчних планів, давала надії на здобуття тих територій, які під час революцій в Росії були втрачені назавжди. Згідно ідеологів ППС – творців федералістичної концепції втілення в життя цієї ідеї відповідало поширюваним в Європі демократичним програмам, вирішення національних питань, прав народів на самовизначення та автономію. Таке рішення підходило також Ю.Пілсудському, який як Начальник держави виявляв зацікавлення східною політикою і був її співавтором. Реалізація федералістичниз планів в дійсності була замаскованою формою експансії на етнічно чужі землі, де крім впливів польської культури і людської спільності, переважала окрема культура і мова, окреме національне почуття. Була спроба утворити на цих територіях нову політичну систему без огляду на свободу і прагнення заселених її народів, котрих хочуть примусово з’єднати з польською державою. Це вело до конфлікту з Радянською Росією, проти якої була спрямована польська федерацій на програма [7;67]. Другу територіальна програму, відому як інкорпораційна, представляла Народна Демократія на чолі з Р.Дмовським. На відміну від федералістів народні демократи проголосили постулат безпосереднього включення в склад польської держави східних земель, але тільки до лінії, яка проходить вздовж кордону ІІ поділу. Політичні концепції і плани Ю.Пілсудського, які стосувались формування східних державних кордонів зазнали поразки. Не вдалося створити польсько-литовську федерацію, навпаки: відносини Польщі з Литвою погіршилися після захоплення Вільно і знаменувала їх в майбутньому взаємна ворожість. Ідея створення незалежної від Польщі української держави лопнула як мильна бульбашка в ході Київської виправи. Не принесли результатів спроби включення до антирадянських планів Ю.Пілсудського балтійських республік і Румунії. Його, спрямований на створення навколо Росії національної системи буржуазних держав, виявився нездатним до реалізації. Фіаско федералістичних планів Ю.Пілсудського вважають найбільшим політичним програшем в його житті [2;351]. Політика влад ІІ Речі Посполитої щодо національних меншостей викликала стан суспільного хвилювання і гострі політичні конфлікти. Основна маса українського і білоруського населення трактувалося як „асиміляційний матеріал”. Землі, заселені цими народами були включені до складу Польщі в результаті військових дій, а не на добровільний основі. Національні меншості так зава низ Східних кресів домагалися задоволення власних запитів у вигляді територіальної і культурної автономії. Тимчасом польська влада здійснила спрямовані про них акції виродження, використовувала різноманітні обмеження і дискримінацію. Все це послабило міцність держави, перешкодило процесом інтеграції суспільства, надавало внутрішній політиці держави реакційних рис. Така політика не принесла очікуваних результатів, навпаки – зміцнилися відцентровані тенденції національних меншостей, і навіть розвинула серед них націоналізм [7;92]. Шовіністична політика народних демократів у відношенні національних меншостей Польщі, і насамперед українського населення, загострювала соціальні, політичні та національні суперечності в країні і поглиблювала внутрішньополітичне становище уряду і польської буржуазії. Провал національної політики ендеків і пошуки нових методів зміцнення окупаційної влади одними з причин, що зумовили здійсненим Ю.Пілсудським у травні 1926 році державний травневий переворот, внаслідок якого в Польщі був встановлений режим, відомий під назвою „санація” [10;138], Травневий переворот не приніс іншої програми окрім незначного гасла моральної санації. Санація, яка в майбутньому отримала зневажливе визначення режиму. Після травня 1926 року Ю.Пілсудський вирішує перейти у праве крило. Лівиця востаннє допомогла йому в здійсненні перевороту. З цього часу вона стає головним чинником опозицій по відношенню до уряду Ю.Пілсудського і вважала своєю справою утвердження правлячим табором позицій привілейованих верств. Опозиція ендецій поступово втрачала своє значення, відмінності між нац. Правицею і Ю.Пілсудським були історичними, аніж діловими [1;22]. Опозиція лівиці ставала небезпечною для правлячого табору [М:41]. Під кінець життя Ю.Пілсудського всі політичні осередки в Польщі, всі так звані історичні партії, а саме, соціалісти, людовці, націоналісти, не говорячи вже про КПП були в опозиції до нього. Цей факт визначив дистанцію між легендою Ю.Пілсудського і його політикою. Ю.Пілсудський два рази здобував владу. Його еволюція була поступовою, викладає причини суспільної ситуації, прагне до рівноваги впливів між лівицею і правицею. Такий напрям еволюції був несподіваним для його сучасників, але не видавався незрозумілим в контексті суспільно-ідейній генеалогії маршалка. Мало залишилось з того соціалізму, який Ю.Пілсудський колись визнавав. Безвихідь зовнішньої політики маршалка пов’язана з труднощами східної політики, з федераційною концепцією, без існування якої не могло бути Польщі і яка була спрямована проти радянської Росії. [3;3]. І в цьому полягає сутність суспільної функції політики Ю.Пілсудського, що була вигідною більше для суспільних верств, ніж для робітничого класу. Такою була об’єктивна функція політики маршалка Ю.Пілсудського, який був людиною однієї ідеї: незалежності держави. На тлі цілого суспільно-історичного комплексу постать Ю.Пілсудського отримала своє місце. Його роль формували умови, які він сам собі створив, що є зазвичай великим мистецтвом. Здобуття влади виявилось легшим, ніж її використання для добро краю. Політик типу Ю.Пілсудського, що починає свою політичну кар’єру як лівий, але щиро бажав виконувати завдання загальнонаціонального масштабу, рано чи пізно постає перед альтернативою – залишитися в рамках „лівого” спектра політикуму, чи служити загальнодемократичним цивілізаційним або ж націонал – державним пріоритетом. Саме останній шлях ясно обрав Ю.Пілсудський в останні 20 років своєї політичної діяльності. Це була людина, здатна у необхідний момент діяти дуже рішуче і вчасно зробити той або інший вибір. В сучасній історіографії більше уваги приділено вивченню українсько-польських стосунків і зовсім мало досліджень, які б стосувались політичних погялдів Ю. Пілсудського. Аналіз опублікованої історичної літератури свідчить про те, що дана тема не розкрита і не була предметом спеціального дослідження. Тому нашою метою є комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел і матеріалів здійснити аналіз і оцінку політичних поглядів провідного польського діяча Б. Пілсудського. А звідси основне завдання даної статті: простежити процес формування політичних поглядів Начальника польської держави Ю. Пілсудського. Особливе місце в політичній доктрині партії займала проблема майбутнього суспільства і держави на соціалістичних началах. До 1905 р. ППС існував напрям, який проголошував, що метою партії є безкомпромісна боротьба з царатом. Прибічники цього напряму намагалися створити масовий суспільний рух і перетворити його в підвалину для нового антиросійського повстання, внаслідок якого малла виникнути вільна і демократична польська республіка [13, 56]. Великий вплив на формування майбутньої Польщі мала революція 1905-1907 рр., яка спричинила до пожвавлення політичного і культурного руху в середовищі робітників, селян та інтелігенції. І хоч вона не принесла перемоги організаторам антицарських виступів, однак вже з цього часу накреслились перспективи боротьби за волю і незалежність. Важливою проблемою ППС було ставлення до буржуазних урядів. Саме це поділило партію на лівицю і правицю або ППС-фракцію революційну, на чолі якої став Ю. Пілсудський.
1 2 3 4 5 Категория: Інше \| Добавил: DoceNt (29.05.2016)
Просмотров: 380 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: