РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Досвід давньогрецької Риторики - Інше - Реферати - Каталог статей

План Вступ Історія риторики сягає середини І тис. до н.е. Зародившись у демократичній Стародавній Греції у відповідь на суспільну потребу переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула громадське визнання, виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою моральною й патріотичною. Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика з часом багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть нетривалого демократизму, національного відродження й просвітництва та занепадала в періоди тоталітарних режимів. Інтенсивний розвиток теоретичної риторики призвів до того, що вона як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і "роздала" свої частини та окремі сфери іншим наукам, а сама поступово звузилася до краси, образності висловлення, стала називатися короткою, редукованою, частковою, практичною тощо. Це зашкодило риториці, і на певному етапі вона набула навіть іронічного іміджу формальних прикрас. Розвиток риторики у Стародавній Греції V—IV ст. до н.е. пов'язаний з епохою софістики. Як філософське вчення, що виникло на межі руйнування міфологічної свідомості і ще не зміцнілих науково здобутих знань про світ, вона заперечувала об'єктивну істинність (нічим не могла П довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Одним словом, софістика піддавала сумніву можливість достовірного пізнання істини і тому спрямовувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання —людину, її розум, духовну сферу, проголосивши устами Протагора: "Людина — міра всіх речей: існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують". Софісти (у перекладі з гр. — вчителі мудрості} вважали, що можна говорити лише про переконливість думки, а не про її істинність, отже, істинною буде та думка, яка переконливіша. Відповідно вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти робити будь-яку думку вагомою. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні способи впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодівав цими мистецтвами, той домагався успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін. У зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання. На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектична, елеатська, піфагорійська. 1. Передумови розвитку риторики Стародавньої Греції Основою діалектики було вчення Геракліта Ефеського про рух і змінність світу: все тече, все змінюється. Софісти поширили цю ідею на речі й людей. Вони вважали: про будь-що може бути кілька різних думок, часом суперечливих. При цьому важливим ставав доказ, спрямований на переконаність певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку. Елеати також відстоювали багатоманітність думок, виявляли скептицизм стосовно істини й намагалися утверджувати свої ідеї за допомогою гімнастики розуму, майстерної побудови доказів. Піфагорійці під впливом учення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали гармонію в людині і знаходили її в мові, художніх засобах, ритмі, стилістичних прикрасах. Софісти багато зробили для розвитку мови й мовознавства, риторики й етики. Протагор першим сформулював правила граматики й орфоепії (щоправда, граматика не мала сучасного вигляду), поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і визначив чотири їх способи. Як свідчить Арістотель, Протагор установив і роди імен — чоловічий, жіночий, середній. Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітарності (за походженням) додала і вивищила елітарність за освітою та знаннями: у демократичній державі кожен має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприйнята, якщо вона розумна й доцільна. Щоб зрозуміти, чим був викликаний та підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики у Стародавній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них була змагальність, яку фахівці з античності називали фундаментальним принципом усієї грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому і навіть з богами (це відображено в міфології, літературі та мистецтві). Свідчення цього можна знайти в "Риториці" Арістотеля: ...Змагання (як ревнісне бажання порівнятися) є щось хороше і буває в людей гарних... Схильними ж до змагання (dzelos) будуть обов'язково люди, котрі вважають себе гідними тих благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається неможливим. Тому такими (тобто схильними до змагання) бувають люди молоді — ті, що мають велич душі, які володіють благами, гідними справжніх мужів. До цих благ належить багатство, влада, велика кількість друзів та ін. Греки любили змагання. На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 p. до н.е. і перетворилися в унікальну подію політичного й культурного життя Стародавньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й" мистецькі: за лаврові вінки переможців боролися поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали Платон, Демос-фен, Сократ. Другою передумовою успішного розвитку риторики було те, щодо неї вже існувала усна традиція ліричної й епічної поезії. Про це свідчить текст "Іліади" Гомера, де подано виступи царів перед воїнами й інші зразки ораторської прози. Очевидно, поширенню й популярності риторики сприяв також культ живого, а не писаного слова, який створили греки в VII—V ст. до н.е. Та головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Стародавньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот. Давні греки довгий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (Ареопаг). Звісно, найбільше кривд діставалося демосу (простолюдинам). Під тиском афінського демосу архонт Драконт написав закони, за якими судили і аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів "драконтові закони" (у нас — "драконові закони") став символом жорстокості. Так у Стародавній Греції аристократія втратила право самочинно карати чи милувати. За часів Солона був створений суд присяжних, суддею якого міг стати (це вперше!) будь-який громадянин держави віком за 30 років, незалежно від майнового цензу. Суд називався гелією ("сонячне місце зібрання"), що свідчить про те, як любовно ставилися до нього греки. Залежно від того, якою була судова справа і наскільки вона важлива, жеребкуванням обиралися судові засідателі кількістю 201 або 401 чи 501, а для винятково важких кримінальних справ обиралося 1001, 1501 і навіть 2001 суддя. Отож такий суд неможливо було підкупити. Але крім нього, ніяких інших юридичних інституцій (прокуратури, адвокатури, слідства) не було. Позивач сам був слідчим, а відповідач — захисником. Усе це відбувалося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Якщо немає позивача чи відповідача, його замінювали, родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням виносився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача і відповідача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті. Так у суспільстві виникла гостра життєва потреба у красномовстві і зростав попит на риторів-учителів та риторичні школи. Суспільство стало цінувати тих, хто вміє себе захищати, добре говорить, гідно тримається перед публікою. Афіни за Солона стають правовою державою, дотепники жартують, що афіняни стають "вічними сутяжниками", бо часто судяться, домагаються справедливості, захищаючи свою честь. Особливого значення набули апології — промови на захист себе. Але оскільки не кожний міг скласти таку промову, то з'явилися логографи, ті, що могли скласти промову від імені клієнта, враховуючи його соціальне становище, освіту, характер та ін. Це й були перші ритори. Давні греки мали особливу форму покарання — остракізм (у перекладі з гр. — черепок). Остракізму піддавали лише дуже відомих людей, зазвичай політичних і державних діячів. Раз у рік народні збори вирішували, чи треба організовувати остракізм. Якщо погоджувалися це робити, то судді голосували черепками, на яких писали ім'я того діяча, який був небезпечним для демократії або міг стати тираном. Коли 6000 геліастів (суддів) виносили вирок — остракізм — звинуваченого висилали на 10 років за межі батьківщини без позбавлення громадянства і конфіскації майна. Але для греків це було страшніше смертної кари, настільки вони любили вітчизну. Вислови "дим батьківщини", "навіть дим солодкий та коханий" (Леся Українка) — це від них, патріотичних греків. Другою демократичною інституцією Афін була еклесія, або віче, перетворене реформатором Солоном у народні збори викликаних. На певний день глашатаї скликали людей на збори, щоб обрати посадових осіб, прийняти рішення про війну і мир, стосунки з іншими народами та поговорити про інші важливі державні справи. На таких зборах свою думку могли висловлювати всі вільні громадяни, а оскільки таких громадян було тисячі, то зростали вимоги до промовців. Вони мали володіти ораторською майстерністю, щоб аудиторія їх слухала. Третя демократична інституція Афін, створена Солоном, —рада п'ятисот (було), яка мала готувати справи для слухання на народних зборах. Пізніше ця рада стала основним адміністративним органом Афін, приймала колегіальне рішення, і тут також дуже важливим було вміння промовця переконати слухачів. Отже, красномовство у Стародавній Греції стало невід'ємною рисою політика, судді, державця. Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму дару красномовства йому вдавалося керувати Афінами протягом сорока років, за що одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у своїй правоті. На урочистих похоронах захисників Афін у Пелопонеській війні Перікл виголосив таку "Надгробну промову", що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом. Промова була простою і водночас вражаючою: Рік утратив весну; ті що загинули, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них кінцем страху і початком посмертної слави; хоч би якими добрими були справи приватної особи, із загибеллю вітчизни вона все одно загине. Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон — чинбар (шкіряник), не мав освіти і благопристойного виховання. Як ремісник він звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади завдяки своїй демагогії (у перекладі з гр. — керувати народом), на дешевому популізмі, служив охлосу (натовпу). Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності. Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора (є відомості, що він добровільно кинувся у кратер Етни). Його послідовниками були Корак, Тісій і Горгій. Корак задумав навчити демос добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу судової практики, підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти у промову. Його учень Тісій продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови. 2. Видатні оратори Древньої Греції У класичній давньогрецькій риториці Демосфен став вершинною постаттю, її символом. Цьому сприяло те, що більшого патріота як він серед ораторів Стародавньої Греції не було. Саме патріотичне почуття надихало його на досягнення вершин в ораторському мистецтві. В особистому житті Демосфену довелося зазнати чимало прикрощів. Він рано залишився сиротою, а нахабні опікуни ошукали його. Ставши повнолітнім, Демосфен пішов у науку до відомого оратора у спадкових справах Ісея і згодом почав відстоювати свої права на спадщину. Процес він виграв. Набувши в такий спосіб певного ораторського досвіду, Демосфен став логографом, але у виступах перед великою аудиторією його спіткала невдача. Погана дикція, нервовий тік плечей, уривчасте дихання не подобалися слухачам. Це пригнічувало Демосфена. За порадою свого вірного приятеля актора Сатира молодий оратор облаштував у підземеллі приміщення для занять і щоденно виробляв у собі артистизм, удосконалював дикцію, змінював голос. Усе своє життя-він підпорядкував меті стати прекрасним оратором. Заради цього невтомно працював, аналізував виступи, діалоги, промови інших ораторів, шукав свою форму виразити ту саму, що й вони, думку. Оскільки в Афінах навіть судовому оратору доводилося виступати на площі перед тисячами суддів-слухачів, а Демосфен мріяв стати політичним оратором і виступати перед набагато чисельнішими Народними зборами, тому він почав загартовуватися й фізично, завжди сумлінно готувався до промов, не виступав без попередньої підготовки, відповідав перед грецьким народом за кожний свій вислів. Цей пристрасний прихильник демократії і палкий патріот Афін перемагав щирістю й безкорисливістю, бо не мав ні політичної, ні фінансової, ні військової влади, але добре розумівся в зовнішній політиці і свої пропозиції проводив як постанови через Народні збори і раду п'ятисот. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста. Свій політичний пафос Демосфен спрямував на боротьбу з тиранією та захист демократії і вважав, що "не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того, що й народ, і щоб ненавидів чи любив тих, кого ненавидить чи любить батьківщина". Намагаючись об'єднати еллінський світ, оратор виступив проти македонського царя Філіппа, який хотів прихопити частину демократичної Греції. Гнівними посланнями проти нього Демосфен започаткував у риториці окремий жанр — філіппіки. В історії давньогрецької просвітницької епохи Сократ залишився найбільшим мудрецем, який своїм розумом і моральною позицією впливав і на риторику, і на софістику. Себе він уподібнював ґедзю, приставленому до великого і благородного коня, що облінився від ситості й потребує, аби його кусали й підганяли. Сократ усе життя вчив громадян доброчесності, до якої він відносив передовсім такі моральні якості, як витриманість, хоробрість, благородство, справедливість, благочестя. На його думку, мірилом оцінки вчинків кожного має бути його внутрішній голос. Він нічого не писав. Мудрість його вчення розкрилася нащадкам у текстах діалогів його учня Плато-на — "Протагор", "Горгій" та "Апології Сократа". На думку Сократа, справжнє красномовство повинно дбати про душу громадян, промова достойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей. Сократ збагатив практичну риторику розробками політичної полеміки та еристики — суперечки в процесі пошуку істини. На той час слово "діалектика" мало значення "бесіда". Під час бесід софісти — філософи і вчителі — досягали віртуозної гри слів та розуму у красномовстві, заробляли гроші й славу, оспівували вітчизну, а Сократ, також софіст, але вже інший — шукав істину, мудрість. Ще далі від софістики відійшов учень Сократа Платон, який став головним її противником. Основною ознакою еристики Сократа була іронія — прихований глум. Сократова іронія полягала в тому, що він системою дотепних запитань заганяв суперника у глухий кут, і той починав сам собі заперечувати. Учень Сократа Платон продовжив ідеї свого вчителя і став тим відомим у риториці, що вимагав від неї знання об'єкта, який вона обслуговує. Це знання мало бути не легким поверховим знайомством із предметом розмови, а осягненням його глибинної суті. Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як учення яро буття, осягнене розумом. Він одним з перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов'язав логіку зі знанням душі. На реакцію слухача ритори звертали увагу й раніше, але Платон вимагав вивчати Ті, систематизувати й бачити в ній не тільки суб'єктивне сприйняття, а й пізнавати причинну зумовленість. Софісти прагнули вправно говорити про те саме по-різному. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же визначив критерій правильності висловлювань у процесі логічних міркувань про предмет. Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників. Він трансформував усний діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку літературу. З аналітичної ідеї Платона пізніше розвинулися наукові методи аналізу і синтезу. Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Арістотель відрізнявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ораторської (античної) прози. Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: "Риторика, або Про мистецтво риторики" і "Поетика". Арістотель вважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чуттєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуальному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вважав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки — ентімеми, або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності. Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники: а) предмет риторики; б) позу оратора; в) очікувані емоції слухачів; г) стиль промови. У першій книзі "Риторика" розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті, і судові. У кожного своя мета: дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові —звинуватити або виправдати, епідейктичні — хвалять або гудять. Арістотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як ампліфікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних членів); доповнення означень антитезами; перебільшення з метою надати діянням величі і краси, спільні місця тощо. Особливого значення Арістотель надавав предмету й початку промови — тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові. Арістотель був учнем Платона і чимало думок свого вчителя про риторику розвинув та узагальнив, але розходився з ним у питанні про відношення словесного мистецтва до знання і пізнання. Платон вважав мистецтво ірраціональним і відокремлював його від практичного пізнання світу. Арістотель же цінував у мистецтві не прекрасні чари, а інтелектуальне задоволення, засіб пізнання і подив, що йде від знання. Майстерність і ефективність риторики, за Арістотелем, забезпечують: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи. Їх він розглядає у другій книзі "Риторики", пояснюючи виникнення гніву й милосердя, страху й ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробудити у слухачів. Щодо стилю, то Арістотель визначив основні ознаки двох його видів: ясність у єдності з граматичною правильністю для гарного стилю і надуману холодність, переобтяжену велеречивість — для поганого. "...Достоїнство складу — бути ясним... якщо мова не сприяє ясності думки, вона не робить своєї справи", — твердив оратор. "Холодність" стилю, на думку філософа, виникає з кількох причин: через складні слова, прикладки, довгі й несучасні епітети. Це робить мову неприродною. Про "холодність" творів одного зі своїх сучасників Арістотель писав: Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним і неясним через багатослів'я. Вимоги ясності викладу, виразності слова, що здатне викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння доброго стилю. Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень учення Арістотеля. Висновки Сучасна риторика виходить далеко за межі публіцистичних промов. Вона має широке застосування в найрізноманітніших ситуаціях мовного спілкування як в усього соціуму, так і в окремих мовців. Традиційно риторику продовжують вважати лише наукою про красномовство. Але в сучасному мовознавстві з'явилося і поняття "дискурсивна риторика", тобто риторика щоденного мовного спілкування в соціумі. Саме така риторика має перспективу широкого застосування в сучасному українському суспільстві. Література Мацько Л. Риторика Стародавньої Греції і Стародавнього Риму // Дивослово. – 2002. - № 1. – С. 33-42. Фройд З. Поет і фантазування. – Львів, 1966.
1 2 3 4 5 Категория: Інше \| Добавил: DoceNt (19.05.2016)
Просмотров: 885 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: