Реферат на тему Національна фінансово-кредитна система - Гроші і кредит - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:Національна фінансово-кредитна система. План 1. Суть фінансів 2. Національні гроші 3. Структура кредитної системи Література 1. Суть фінансів Питання, що розглядаються у цій главі, детально описані у літературі [1, 12, 13, 25, 36]. Проаналізуємо лише основні засади фінансово-кредитної політики України. Політична та економічна незалежність України зумовила проблему створення національної фінансово-кредитної системи [13]. Існуюча фінансова і кредитна система виражала економічні відносини колишньої радянської політичної і господарської системи. Не можна було здійснювати ні політичних, ні економічних перетворень, забезпечувати національний політичний і господарський суверенітет без формування та розвитку власної фінансової, грошової та кредитної систем. Відомо, що фінанси – це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі формування та використання централізованих і децентралізованих грошових фондів [13]. Вони є основою як організації підприємницької діяльності, так і державно організованого суспільства. Необхідність фінансів базується на товарному виробництві, обумовлена законами виробництва та обміну, національними інтересами держави і суспільства тощо. Фінанси є основою формування і дії економічного та соціального механізму. За допомогою фінансів відбувається процес “консолідація” робочої сили, засобів і предметів праці в єдиний виробничий механізм, через який реалізуються економічні стимули та інтереси людини, колективу і держави тощо. Рух фінансів активізує робочу силу та працю, динамізує матеріальні і сировинні ресурси, готові продукти виробництва, послуги, забезпечує зростання інтелектуального потенціалу і добробуту суспільства. Фінансовий інструментарій впливає на кругообіг набутого капіталу. Економіка зі своїми складовими частинами, як єдиний господарський механізм, формується за допомогою фінансової системи. Остання часто виступає чинником інтеграції всіх компонентів економічної системи, їх високоефективного функціонування та акумулятором грошових ресурсів. За формами організації фінанси бувають трьох рівнів: загальнодержавні; підприємств та їх галузей; фінанси населення. Загальнодержавні фінанси – це: державний бюджет; бюджет державного соціального страхування; фонд коштів державного майнового, приватного майнового та особистого страхування; фонд коштів державного кредиту. Фінанси підприємств і галузей національної економіки поділяються на: фінанси державних підприємств і галузей національної економіки; фінанси кооперативних підприємств; фінанси приватних підприємств; фінанси громадських організацій. Відомо, що кожна ланка національної фінансової системи має власні специфічні засади, завдання і сферу функціонування. Матеріальною основою фінансів звичайно є національне виробництво. Основою національних фінансів є бюджет. Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і політичному житті країни, структуру доходів і видатків у першу чергу визначає суспільний устрій держави. В Україні лише з 90-х років почали формувати систему фінансів як національну. До цього часу екстенсивні методи господарювання, відсутність мотивації до високоефективної праці тощо призводили до збитковості в роботі економічних об’єктів. Тогочасна фінансова система формувала споживацьку психологію виробників, позбавляла індивідуальної ініціативи, уміння помірковано ризикувати, цінувати кошти, ресурси тощо. Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б стимулювала раціональну працю, сприяла піднесенню життєвого рівня людини. Українська національна фінансова система створюється на такій сукупності економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний та ефективний розподіл сукупного суспільного продукту і національного доходу для ефективного використання грошових фондів. Бюджетна система складається з двох частин: дохідної; видаткової. Перша забезпечує акумуляцію коштів через систему податків, друга – розподіл акумульованих коштів на виробничі, соціальні і державні потреби. Формування дохідної частини бюджету базується на системі податків. Податки – це обов’язкові нормовані платежі до державного або місцевих бюджетів, які вносять окремі особи, підприємства, організації та установи. Податки можуть бути прямими і непрямими. До прямих податків належать податки з прибутків, зі спадщини, землі, будівель тощо. До непрямих – мито, податок на додану вартість, акцизи та інші. Податкова система є основою формування державного бюджету та податкової політики, яка має велике значення для фінансової системи в цілому, оскільки від її гнучкості залежить вплив останньої на виробництво, зокрема, на стимулювання виробництва. Фінансова система повинна мати позитивний зворотний вплив на сферу виробництва, а виробництво, відповідно, – на збільшення відрахувань через податки до бюджету. Для ефективної економічної системи найкращим є таке оподаткування, коли зростає частка прямих податків і зменшується частка непрямих.Видаткову частину бюджету визначають загальносуспільні і державні потреби, які можуть формувати в різних співвідношеннях таку структуру видатків: на потреби народного господарства; на соціально-культурні заходи та науку; на управління; на оборону; інші. Раціональним вважають таке співвідношення обох частин бюджету, за якого вони є збалансованими, тобто видаткова частина дорівнює дохідній. Відомо, що на початку 90-х років, коли проявилися кризові явища у виробництві, посилилися інфляційні процеси на споживчому ринку, знизився рівень життя населення, почав різко розбалансовуватися бюджет України. У 1992 році перевищення видатків над доходами становило 362,5 млрд. крб. Особливо гостро постала проблема фінансуваня соціальної сфери і соціального захисту населення, рівень життя якого погіршувався через швидкі темпи інфляції. На соціальну сферу припадала майже половина (46 видаткової частини бюджету України, на народне господарство – 37,2 %, на оборону – 5,7 % і на управління – 3,4 %. Спроби уряду пом’якшити бюджетне напруження кредитною емісією в розмірі майже 450 млрд. крб. не мали результатів, оскільки не було механізмів мотивації обсягів виробництва у матеріальній сфері. Кредитна емісія Національного банку лише частково скоротила дефіцит бюджету, але водночас посилила інфляційні процеси на споживчому ринку. Це вимагало додаткових коштів для підвищення заробітної плати у системі установ соціальної інфраструктури, індексації доходів малозабезпечених тощо. Поповнення дохідної частини через прямі податки значно відставало від зростання видатків на потреби соціальної сфери і соціальний захист населення, що зумовлювало зростання державного внутрішнього боргу. Соціальне страхування – це система матеріального забезпечення працівників у разі тимчасової непрацездатності, за старістю та інвалідністю, а також їх сімей у разі втрати годувальника, а також система інших заходів, спрямованих на матеріальне, культурно-побутове та оздоровчо-профілактичне обслуговування. Організовують соціальне страхування профспілки, ради селянських спілок та інші органи. Соціальне страхування проводиться відповідно до загальних завдань охорони здоров’я працівників, зниження захворюваності, зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктивності праці. Його здійснюють за рахунок страхових внесків, що сплачуються підприємствами, установами, кооперативами та іншими організаціями в обов’язковому порядку за встановленими урядом тарифами у процентах до фонду заробітної плати, а також дотацій з державного бюджету на виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам. Страхова система в Україні складається з організацій, які займаються створенням і використанням спеціального страхового фонду для відшкодування збитків від стихійних лих та інших непередбачених ситуацій. Процес страхування виражає економічні відносини між організацією, що утворює фонд і розпоряджається ним (страхувачем), і юридичними особами та окремими громадянами (страхувальниками), за рахунок внесків яких утворюється страховий фонд. Основним страхувальником є населення, яке забезпечує 70 % надходжень страхових внесків. Від народного господарства надходить лише 30 %. Водночас виплати страхових відшкодувань і страхових сум населенню становлять 58 %, а народному господарству – 42 % [13]. Фінанси підприємства є тією частиною загального процесу виробництва і праці, яка органічно поєднує інтереси виробників, споживачів і суспільства в цілому. Проста система руху фінансів підприємства спонукає учасників виробництва до прискорення їх руху, збільшення готових продуктів, зменшення витрат на виготовлення продукції і зростання прибутку, який є метою праці і виробництва. Основним принципом організації фінансів підприємства є їх самоокупність, тобто за рахунок прибутку підприємства відшкодовують затрати на виробництво, сплачують податки до державного бюджету і залишають частину цього прибутку на розвиток підприємства. За ефективної економічної системи прибутки підприємства зростають через підвищення продуктивності праці, фондовіддачі, обсягів виробництва продукції та узгоджують інтереси окремих виробників, бо зростає заробітна плата трудових колективів, формуються фонди розвитку підприємства і суспільства, на ринок надходить товарна продукція, ціни на яку не зростають [13]. Існують й інші шляхи отримання прибутків, особливо якщо розбалансованою є система економіки, виробництва, розподілу та обміну. У таких кризових ситуаціях (коли не відрегульовано систему ціноутворення, фонду споживання) виробники можуть отримувати прибутки навіть за умов спаду виробництва, але за рахунок різкого зростання цін на їх продукцію.З початку 90-х років зростання прибутків у різних галузях національної економіки було зумовлене негативними рисами її розвитку. Спад виробництва і зниження натуральної частини фонду споживання, кредитна емісія Національного банку спричинили різке підвищення цін на товари, роботи і послуги, що сприяло зростанню національних прибутків. Однак реальні прибутки швидко знижувалися. З тих же причин знижувалися і реальні доходи працівників усіх галузей господарства, оскільки зростання заробітної плати відставало від зростання цін, а ціни – від інфляції, тобто відбувалося знецінення карбованця. Прибуток підприємств і організацій за період з 1990 до 1994 року зростав, здебільшого, за рахунок інфляції. Причому це зростання було найбільш помітним у тих господарських структурах, де найбільше виявляються інфляційні процеси, насамперед у сферах обігу та обміну. Якщо в галузях матеріального виробництва, зокрема, в промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті і зв’язку, прибуток за цей період з урахуванням інфляції зріс у 37 разів, то у сфері обміну (в торгівлі, постачанні і збуті, заготівлі, побуті) – у 50, а у сфері фінансів, кредиту і страхування, тобто у сфері грошового обігу – у 238 разів. У той же час, комунальна сфера з прибуткового господарства перетворилася на збиткове, а самі збитки становили 24,9 млрд. крб. [13]. Зростання прибутків з урахуванням інфляції вплинуло і на зростання рентабельності. Особливо високий рівень рентабельності спостерігався в хімічній і нафтохімічній промисловості, хіміко-лісовому, металургійному комплексах, у легкій промисловості та ін. Це було зумовлено енергетичною кризою, зростанням цін на енергоресурси, які Україна завозила з Росії, і, відповідно, на продукти переробки нафти. Щоб не знецінювались їх кошти, підприємства завищували прибутковість, яка, в свою чергу, спричиняла зростання цін на їх продукцію. 2. Національні гроші Становлення національної грошової одиниці, грошової системи, як і фінансової, по-справжньому почалося з 90-х років, хоча товарно-грошові відносини на території сьогоднішньої України розвивалися паралельно з товарно-грошовими процесами тодішньої Європи та Азії. Цьому сприяли внутрішньонаціональний і міжнаціональний поділ праці, розвиток відповідних економічних і торговельних зв’язків [13]. Національні гроші є не лише засобом процесів товарообігу, платежів, нагромадження, а й обов’язковим атрибутом національно-державної системи. Через національну грошову одиницю виражається стан системи виробництва, праці, розподілу, обміну, держави, управління тощо. Як функціонує держава, як вона впливає на систему виробництва, так і національна грошова одиниця виражає себе в обігу. Сучасні гроші в Україні мають власну історію. У Київській Русі в обігу були так звані кунні гроші – хутра або шкіри хутрових тварин: куниці й білки. У XІ-XІІ ст. з розвитком торговельних відносин у княжій Україні розвивається виготовлення металевих грошей у формі срібних злитків – гривні. Відомо, що київська гривня – шестикутний злиток, а чернігівська – ромбоподібний. Обидві гривні містили по 196 грамів срібла, що дорівнювало 7,5 кунних грошей. У XІІ ст. з’являється золота гривня, в якій містилося 4,4 грама золота, що дорівнювало 50 кунним грошам. Наприкінці XІІІ ст. з’явився срібний злиток, який дорівнював половині срібної гривні, що отримав назву карбованець. З розпадом Київської Русі припинився обіг національних грошових знаків [13]. Удруге національні гроші з’являються з відродженням української державності на початку XX ст. Перші українські паперові гроші були випущені 24 грудня 1917 року як кредитні білети вартістю 100 карбованців на суму 53 250 тисяч карбованців. У березні 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про гривню як грошову одиницю Української Народної Республіки, карбування монет та випуск державних кредитних білетів. Дві гривні дорівнювали одному карбованцю, а одна гривня – 100 шагам. 10 січня 1992 року в Україні розпочалася грошова реформа, в готівковому обігу з’явилася перехідна національна валюта – український карбованець (купон). У міждержавних розрахунках у межах СНД продовжували використовуватися російські рублі. Функціонування російського рубля паралельно з купоном тривало до 12 листопада 1992 року, коли спеціальним Указом Президента України його було припинено. Так завершився перший етап грошової реформи. 25 серпня 1996 року Президент України підписав Указ “Про грошову реформу в Україні”, за яким: 1) з вересня 1996 року в обіг вводиться національна валюта України гривня та її сота частина – копійка; 2) в обіг було випущено банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінна монета номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 копійок. Емісія українських карбованців припинилася;3) українські карбованці підлягали обміну на гривні (банкноти та розмінну монету) за курсом 100 000 карбованців за 1 гривню, суми до 100 млн. українських карбованців обмінювались на гривні готівкою, а понад 100 млн. крб. – зараховувались на вклади в банках з правом їх вільного використання у гривнях; 4) з 2 до 16 вересня 1996 року на території України у готівковому обігу функціонували гривня та український карбованець, який поступово вилучався з обігу; 5) з 24 години 16 вересня 1996 року функціонування українського карбованця в готівковому обігу припинилося. Єдиним законним засобом платежу на території України стала гривня. Із введенням в Україні в обіг національної грошової одиниці починається період формування власної грошової системи. Грошова система – це форма організації грошового обігу, встановлена законодавством. Вона передбачає рух готівкових грошей і здійснення безготівкових розрахунків у процесі обігу товарів, виробництва і надання послуг, здійснення різних платежів тощо. Відомо, що національна грошова система включає: назву грошової одиниці; міру цін; види державних грошових знаків; порядок емісії грошей; регламентацію безготівкового обігу; державні органи з регулювання грошового обігу. Особливе місце в грошовій системі займає Національний банк України (НБУ). Він виконує такі основні специфічні функції: є емісійним центром країни; служить офіційним сховищем (скарбницею) золотовалютних резервів та інших скарбів країни; здійснює операції тільки з банками, які входять до національної кредитної системи; представляє інтереси України в міжнародних валютно-фінансових організаціях; є центром регулювання кредитно-грошової сфери тощо. На відміну від інших банківських інститутів, НБУ не ставить прибутковість за мету своєї діяльності, він прагне до стабільності кредитно-грошової сфери. Це автономний державний інститут, юридична особа, що підпорядковується вищому законодавчому органу України і працює згідно з власним статутом. Створення національної грошової системи передбачалося здійснити у два етапи. Перший пов’язаний з виходом з рубльової зони і запровадженням карбованця як тимчасової грошової одиниці, на яку покладалися всі функції грошей, крім світових. Другий етап передбачав запровадження гривні. Він повинен був розпочатися після здійснення необхідних заходів щодо стабілізації економіки та поглиблення економічних реформ, коли український карбованець прийняв на себе всі перші поштовхи грошової реформи. На сьогодні одним з головних напрямів діяльності НБУ і всієї банківської системи є операції з готівкою. І головне завдання – проведення єдиної політики держави в галузі касових та емісійних операцій в установах НБУ, комерційних банках, методологічне спрямування та аналіз організацій касової роботи в банках, забезпечення готівкою потреб грошового обігу, організація інкасації, збереження й перевезення цінностей. НБУ займається дизайном грошових знаків, їх виготовленням, використанням в обігу, а також вилученням зношених паперових грошей для подальшої їх утилізації [13, 27]. З метою регулювання готівкових операцій створено законодавчу та нормативну бази. У 1994-1995 роках Правлінням НБУ розроблено та затверджено наступні документи: Інструкцію “З організації емісійно-касової роботи в установах банків України”, “Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України”, “Порядок ведення касових операцій у народному господарстві України”. Разом з Мінфіном, Мінекономіки і Мін’юстом України розроблені проекти Указів Президента України, спрямовані на скорочення готівкового обігу, встановлення фінансових санкцій за порушення чинних правил ведення операцій з готівкою. Правління НБУ затвердило Програму комплексної автоматизації грошового обігу в Україні, яка спрямована на впровадження сучасних банківських технологій. 3. Структура кредитної системи Функціонування національної економіки як ринкової системи тісно пов’язане з таким поняттям, як кредитна система. Кредитна система – це сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позичкових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу [12, 13]. Кредитні відносини сприяють мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, бюджету і населення та їх використанню коштів на умовах повернення. Від кредитного механізму і кредитної політики відчутно залежать ділова активність в економіці, інтенсифікація промислового виробництва, обсяги і темпи його зростання. У свою чергу, кредитний механізм і кредитна політика залежать від типу національної економіки.Після проголошення Україною незалежності однією з найважливіших проблем стало створення ефективної кредитної системи і запровадження чіткої дії всього фінансово-економічного механізму. У кредитній системі роль окремих ланок нерівнозначна, головною є банківська. Тому першим кроком було створення нової ефективної мережі установ банківської системи. В умовах переходу до ринку і ринкової економіки взагалі роль банків у функціонуванні всього господарства дуже висока. Вони розвиваються як спеціалізовані економічні об’єкти, що здійснюють моніторинг грошей, забезпечують фінансування всіх сфер економіки тощо. Банк – це особлива організаційна одиниця бізнесу, сферою діяльності якої є операції з позичковим капіталом. Банки мають клієнтів (дебіторів і кредиторів), а також кореспондентів. Базовий асортимент послуг банку представлений на рис. [13]. Діяльність банку може бути пов’язана з трьома видами операцій: пасивними; активними; комісійними. Пасивні операції – це операції, за допомогою яких створюються ресурси банку (пасиви). Вони поділяються на короткотермінові і довготермінові. До пасивних операцій належать: залучення та зберігання коштів на рахунках клієнтів; прийом вкладів і депозитів; емісія власних цінних паперів; збільшення власного капіталу; отримання доходів від операцій з цінними паперами; отримання кредитів інших банків. Активні операції – операції, пов’язані з розміщенням власних грошових ресурсів: операції з видач позик; інвестиційні операції. Комісійні операції – посередницька діяльність, яка не потребує кредитів з боку банку і не є джерелом надходжень коштів на його рахунки (платіжний обіг, операції з валютою, інкасування векселів і чеків, прийняття на зберігання цінних паперів і передавання у найм сейфів, управління майном тощо). Як зазначалося раніше, національна банківська система України представлена двома рівнями банків. Діяльність НБУ заснована на чинному законодавстві та статуті і спрямована на вирішення завдань, що пов’язані з формуванням та реалізацією грошово-кредитної політики, стабілізацією грошового обігу, організацією міжбанківських розрахунків і касового обслуговування, розвитком системи комерційних банків та наглядом за їх діяльністю, вдосконаленням валютних відносин. НБУ є емісійним центром, має монопольне право на випуск і вилучення з обігу готівки, визначає правила її перевезення, зберігання та інкасації. Національний банк створює державну скарбницю резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів та золотих запасів і організовує її діяльність, представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними організаціями. Кредитні банки – це одна з найстаріших у світі груп кредитних установ, що виконують більшість фінансових операцій та послуг, відомих у підприємницькій практиці. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах. Засновниками їх можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, за винятком органів влади всіх рівнів та спеціалізованих суспільних фондів. Вони відносно незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в прийнятті рішень, пов’язаних з поточною банківською діяльністю. Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації та інші об’єднання для забезпечення власної діяльності інтересів, яку здійснюють на основі ліцензій на ведення банківських операцій, одержаних від НБУ. Комерційні банки за порівняно короткий строк перетворилися на основу кредитної системи України. З розвитком і розширенням банківської діяльності визначилася тенденція до концентрації банківського капіталу. Нарощування статутних фондів було зумовлене як посиленням інфляційних процесів в економіці, так і заходами, що вживав НБУ для капіталізації українських банків [13, 27]. З метою забезпечення фінансової міцності та захисту інтересів клієнтів комерційні банки діють згідно з економічними нормативами, встановленими НБУ, і створюють страхові та резервні фонди. До кредитних установ парабанківської системи належать: ломбарди; кредитні спілки; товариства взаємного кредиту; кредитні товариства; товариства сільськогосподарського кредиту; лізингові компанії; факторингові компанії; брокерські, дилерські фірми; трастові компанії; страхові компанії; пенсійні фонди тощо. Кредитні установи парабанківської системи відрізняються від інших орієнтацією на обслуговування певних типів клієнтури або на здійснення одного-двох видів послуг. Найскладнішою проблемою є створення фінансово-кредитного механізму і мобілізація кредитних ресурсів для виходу з кризи і стабілізації економіки в цілому. В уряді України існує спеціальна програма, яка ставить за мету вирішення проблеми пошуку засобів і шляхів подолання спаду життєвого рівня, виробництва важливих товарів, подолання кризи недовиробництва тощо. В основі програми лежать інструменти і механізми грошової, фінансово-кредитної, податкової, цінової та митно-тарифної політики.Кредит – це економічні відносини між юридичними або фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою відсотків. За об’єктами кредитної угоди та їх комбінацією виділяють ряд основних типів кредитних відносин [13, 36]: кредитні відносини між банками та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами; кредитні відносини між банками і державою; кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами; кредитні відносини між банками та населенням; кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами, з одного боку, та населенням – з іншого; кредитні відносини між фізичними особами; зовнішньоекономічні відносини, коли суб’єктами кредитної угоди виступають держави, банки та окремі фірми. В умовах ринкової економіки об’єктом кредитних відносин виступають переважно гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Залежно від форми, в якій кредитор передає кошти позичальнику, розрізняють дві форми кредиту – товарну і грошову [12, 36]. У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли покупці одержують товари чи послуги з відстроченням платежу. У грошовій формі здійснюють рух переважної частини позичкового фонду країни, тому й більшість позичок надають і погашають грошима. Як зазначалося, кредит поділяють на ряд видів: внутрішньоекономічний та зовнішньоекономічний; банківський, державний, міжгосподарський (комерційний) та споживчий. Крім класифікації за формами та видами, кредит розрізняють також за терміном користування позичками (довгостроковий, середньостроковий та короткостроковий), порядком надання (прямий та непрямий), за забезпеченістю (забезпечений товарно-матеріальними цінностями та незабезпечений – бланковий), сферами спрямування (у сферу виробництва, обігу, споживання). Джерелами позичкового капіталу можуть бути: капітали осіб, які не схильні займатися підприємництвом і живуть на процент; заощадження населення; капітали осіб, які займаються підприємницькою діяльністю; бюджетні залишки; вільні капітали підприємств, амортизаційні фонди; капітали, які переходять від підприємства до підприємства у формі товарного кредиту; капітали, утворені за рахунок випуску банкнот тощо. Споживачі позичкового капіталу: підприємці; господарники; держава, місцеві органи влади тощо. Функції кредиту: акумуляція та мобілізація грошового капіталу; економія витрат; регулювання економіки; створення грошей. Кредитна система функціонує через кредитний механізм, який є: системою зв’язків між кредитними інститутами та різними секторами економіки для акумуляції та мобілізації грошового капіталу; відносинами, пов’язаними з перерозподілом грошового капіталу між самими інститутами в межах діючого ринку капіталів; відносинами між кредитними інститутами та іноземними клієнтами. Кредитний механізм повинен включати всі аспекти позичкової, інвестиційної, засновницької, посередницької, консультативної, акумуляційної, перерозподільчої діяльності кредитної системи. Відомо, що відсоток не є обов’язковим атрибутом кредиту. Кількісно відсоток виражається в нормі або ставці. На відсоткову ставку впливають різні фактори. Зовнішні: стан кредитного ринку; характер державного регулювання діяльності комерційних банків, включаючи оподаткування. Внутрішні: оцінка банком міри ризику кредиту; вид кредиту; термін користування кредитом; величина позики тощо. НБУ впливає на рівень ставок комерційних банків, використовуючи директивні і недирективні (непрямі) методи. Директивні методи: обмеження верхньої межі ставок; обмеження різниці між процентами. Недирективні методи: резервні вимоги НБУ; обсяг, умови та ціна кредитів, що надаються комерційним банкам; нормативи ліквідності банків; система оподаткування прибутку банків. Існують наступні форми відсотка. Депозитний відсоток – плата банків за зберігання коштів на рахунках з депозитних операцій клієнтів. На розмір процента з депозитних операцій впливають: термін, на який залишаються кошти; стан попиту на кредит; рівень ставки податку на прибуток банку; рівень інфляції; розмір залучених коштів та ін. Позичковий відсоток – плата, яку отримує кредитор (банк) від позичальника за користування позикою. На рівень процентних ставок впливають: середній рівень оплати за залучені ресурси; витрати банку; об’єкт кредитування; платоспроможність клієнта; особливості клієнта; ступінь ризику; рівень ставки податку на прибуток банку; стан попиту на кредит і термін його надання; можливість додаткового залучення кредитних ресурсів; рівень інфляції та ін. Види відсоткових ставок за кредит: фіксовані – виплати за процент незмінні протягом усього року; динамічні; базові. Обліковий відсоток – ставка, за якою НБУ видає позику комерційним банкам. Це регульована величина, що змінюється відповідно до ринкової.Розмір облікового відсотка залежить від попиту та пропозиції і спрямування кредитів НБУ. Дисконтний відсоток виражає ризик, який був під час видачі позики. Кредитні угоди за способом забезпечення поділяються на чотири групи: угоди, що базуються на особистій довірі; угоди, забезпечені письмовими зобов’язаннями; угоди, забезпечені порукою; угоди, забезпечені заставою. Література 1. Антонов В.М. АРМ економіста, фінансиста, менеджера. – К.: Таксон, 1998. – 120 с. 2. Антонов В.Н. АРМ: Вопросы практического использования. – К.: Лыбидь, 1992. – 164 с. 3. Антонов В.Н. Архитектура интеллектуально-экспертной системы поддержки принятия решений // Информатизация и новые технологии. –1996. – № 4. – С. 16-18. 4. Антонов В.Н. Интеллектуально-экспертная графическая система // Информатизация и новые технологии. – 1996. – № 2. – С. 17-20. 5. Антонов В.Н. Интеллектуально-экспертная система обработки документов, подсказки принятия решений: метод построения и реализации // УСиМ. – 1995. – № 3. – С. 82-85. 6. Антонов В.Н. Проектирование объектно-ориентированых интеллектуальных АРМ// УСиМ. – 1997. – № 4/5. – С. 102-106. 7. Антонов В.Н., Антонова Ю.В. Основы проектирования интеллектуальных АРМ // Информатизация и новые технологии. – 1994. – № 1/2. – С. 27-29. 8. Банки на развивающихся рынках: В 2-х т. / Кол. авт. – М.: Финансы и статистика, 1994. 9. Банківська енциклопедія / Під ред. проф. А.М. Мороза – К.: Ельтра, 1993. – 328 с. 10. Велш Глен А., Шорт Денієл Г. Основи фінансового обліку. – К.: Основи, 1997. – 943 с.
1 2 3 4 5 Категория: Гроші і кредит \| Добавил: Aspirant (23.07.2013)
Просмотров: 382 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: