Реферат на тему ГРОШОВО-КРЕДИТНІ УМОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ - Гроші і кредит - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему:ГРОШОВО-КРЕДИТНІ УМОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ. 1. ГРОШОВО-КРЕДИТНІ УМОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ Розглядаються причини низької ефективності грошово-кредитної політики в Україні, можливі шляхи усунення цих причин і підвищення дієвості монетарної політики, аналізуються різні позиції з цієї проблеми. Що первинне - стабільна економіка чи стабільні гроші? Це питання постійно стояло перед владними структурами держави, що відповідають за грошово-кредитну політику, протягом усіх років незалежності України. На першому етапі (1991-1993 рр.) воно було вирішено на користь стабільності реальної економіки, наслідком чого було проведення явної експансійної грошово-кредитної політики з метою забезпечення грошовою масою всіх потреб економічних суб'єктів, підтримання достатнього платоспроможного попиту, щоб утримати в робочому стані всі підприємства, в першу чергу державного сектора, та забезпечити зростання виробництва. Наслідки такої політики добре відомі: з одного боку - це гальмування всіх процесів ринкової трансформації економіки, а з другого - це катастрофічне падіння виробництва, зростання цін і гіперінфляція (більше 10000% у 1993 р.). Помилковість ідеї "спочатку стабілізація економіки, потім стабілізація грошей" була доведена реальною дійсністю 1991-1993 років. Це стало зрозумілим для владних структур держави, для політиків і науковців, що дозволило переорієнтувати економічну політику дійсно з ідеєю "спочатку стабілізація грошей, потім - на їх основі - стабілізація і розвиток економіки". Уряд та НБУ основною метою економічної політики на 1994 р. проголосили подолання гіперінфляції, стабілізацію цін і грошей, згідно з якою центральний банк перейшов до досить жорсткої реструкційної грошово-кредитної політики, яку послідовно проводить до цього часу. Це був на той час єдино правильний вибір, що дозволив уникнути повної фінансово-економічної катастрофи. Сьогодні навіть важко уявити, що сталося б з Україною, якби в 1994 р. грошово-кредитну політику не переорієнтували на стабілізацію цін і грошей. Проте, за 5 років проведення реструкційної політики Україна не вирішила головних економічних завдань - не зупинила падіння виробництва, не подолала фінансової кризи. Виявляється, що досягнення грошової стабілізації не спричинило само по собі стабілізації економіки, що надії на її продуктивне спрацювання не виправдалися. На цій підставі в останні роки розгорнулася гостра критика сучасної монетарної політики НБУ, звинувачення її в низькій ефективності, в провокуванні економічної кризи тощо. На найвищому рівні державного керівництва, серед політичних діячів і науковців точаться розмови про необхідність емісійних вливань в економіку, переорієнтацію монетарної політики, її лібералізації та підвищення рівня монетизації економіки тощо. У посланні Президента до Верховної Ради України від 19 листопада 1998 р. Л.Д.Кучма пропонував скорегувати грошово-кредитну політику з тим, щоб переорієнтувати емісійні ресурси НБУ "із суто спекулятивної сфери... у реальну економіку" (1). Радник Президента з економічних питань проф. Гальчинський А.С. стверджує, що основний постулат сучасної грошово-кредитної політики НБУ - стабільні гроші повинні забезпечити стабільну економіку - не спрацював, і тому його слід замінити на інший: лише стабільна економіка може забезпечити реальну стабільність грошей(2). Ця теза по суті означає заклик до переорієнтації грошово-кредитної політики з цілей стабілізації цін та грошей на цілі економічного зростання, до відмови від рестрикційної і переходу до експансивної політики. Але до чого може призвести експансійна грошово-кредитна політика, ми добре знаємо з досвіду 1991-1993 р. Тому було б надто необачно знову стати на шлях, що неминуче приведе до гіперінфляції. Сьогодні в Україні немає альтернативи сучасній виважено рестрикційній грошово-кредитній політиці. Немає жодних підстав сумніватись у доцільності орієнтації її на забезпечення сталості цін та грошей. Мова може йти лише про те, чому ефективність рестрикційної політики щодо впливу її на розвиток економіки залишається низькою, які причини цього явища та шляхи його подолання. Досвід грошово-кредитної політики, яку проводили в Україні у 1991-1993 (експансійна) та 1994-1999 рр. (рестрикційна), дає підстави для висновку про те, що причини низької її ефективності на обох етапах криються не в самій цій політиці, а поза нею, а саме: - у загальноекономічній політиці держави, яка не забезпечила адекватної ринкової трансформації реальної економіки і насамперед належної структурної її перебудови. За цих умов не могла дати очікуваного результату щодо впливу на виробництво ні експансійна, ні рестрикційна монетарна політика;- у бюджетно-фіскальній політиці держави, яка не сприяє подоланню бюджетного дефіциту, зростанню платоспроможного попиту, інвестицій, спричинює швидке накопичені непомірного державного боргу, що заважає ефективно використати емісійні ресурси центрального банку. Якраз у цих сферах слід шукати шляхи підвищення ефективності грошово-кредитної політики. Трансформаційний розрив і як його подолати За роки незалежності структура української економіки в аспекті суспільно-відтворювального призначення продукції, яка виробляється, не тільки не наблизилася до ринкових стандартів розвинутих країн, а навпаки - погіршилася, навіть порівняно зі структурою економіки колишнього СРСР. Це зумовлено тим, що згортання виробництва, насамперед зачепило легку і переробну промисловість, сферу послуг та інші галузі, які працюють на споживчий ринок. Зазначені підприємства найбільше потерпають від руйнувань і витрат внаслідок невдало проведеної приватизації, розриву виробничих зв’язків із партнерами з колишніх республік Радянського Союзу. Їх першими позбавили державної підтримки. Оскільки обладнання та технологічні системи підприємств цих галузей були застарілими, вироблена ними продукція виявилася неконкурентноспроможною не те що на світовому - навіть на внутрішньому ринку. Внаслідок чого останній став легкою здобиччю імпортерів іноземних товарів, а становище з виробництвом товарів народного споживання ще більше погіршилося. Водночас значна кількість платників податків перестала підживлювати бюджет, багато працівників опинилося без роботи, а на продукцію деяких галузей відчутно знизився попит. Зупинити всі ці процеси заходами грошово-кредитної політики не було змоги. У світовій практиці для вирішення таких завдань вдаються до заходів так званої структурної політики, яку держава проводить паралельно із грошово-кредитною, координуючи регулятивні заходи у виробничій та монетарній сферах. В Україні, на жаль, далі загальних розмов про необхідність реструктуризації економіки справа не пішла. Затримка із структурною перебудовою економіки призвела до істотного розриву механізмів зв'язку сфер реальної економіки та фінансово-банківської. Остання досить успішно трансформувалася (до речі, зусиллями держави) в ринковому напрямку і зараз має широкий набір структур, методів та інструментів, які функціонують на ринкових засадах, згідно з принципами ринкової економіки. Проте переважна більшість суб'єктів реальної економіки, теж за активного державного втручання, приречена, як і раніше, функціонувати на засадах командної економіки і не спроможна адекватно реагувати на регулятивні імпульси фінансово-банківської сфери та монетарної політики. Розрив набув катастрофічних масштабів, і це однаково шкідливо як для реальної економіки, так і для фінансово-банківської системи. Вкрай інертна, затратна, технічно і технологічно відстала, інвестиційне неприваблива реальна економіка задихається без зовнішнього дотування, яке раніше здійснювала держава через пристосовану для цього фінансово-банківську систему. А сучасна фінансово-банківська система ринкового типу, не маючи адекватної за характером функціонування економіки, не одержуючи від неї необхідних "поживних соків", змушена працювати на самовиживання, орієнтуючись, насамперед, на високодохідні спекулятивні операції, у тому числі з державними цінними паперами, а не на обслуговування реальної економіки. Спроби примусити цю систему працювати в сучасних умовах інакше неминуче призведуть до її повного паралічу, і тоді доведеться трансформувати її у зворотному напрямі. Як на фоні розриву двох сфер економіки сприймаються пропозиції щодо зміни цілей монетарної політики? На нашу думку, це добре завуальована спроба шляхом "відкату" повернути фінансово-банківську систему з досягнутих нею позицій ринкової трансформації на старі рубежі, ліквідувати розрив, що утворився, пристосувавши її до обслуговування застарілої структури реальної економіки. Цим пояснюються і пропозиції націоналізувати великі банки, зокрема банк "Україна", і небажання реструктуризації, і впертий опір подальшій ринковій трансформації , банківської системи, красномовним проявом чого було надмірне зволікання із прийняттям Верховною Радою Закону "Про Національний банк України", і безперервний адміністративний тиск на банки з метою примусити їх латати дірки у державних фінансах, небажання своєчасно розраховуватися по зобов’язаннях уряду перед банками тощо. Якщо прибічники такого шляху подолання розриву між сферами економіки переможуть, це призведе до істотного відходу від ринкових реформ і матиме для економіки України катастрофічні наслідки. Тому вихід із ситуації, що склалася, слід шукати лише у прискоренні реструктуризації реальної економіки, у "підтягуванні" її до того рівня ринкової трансформації, якого вдалося досягнути у фінансово-банківській сфері.Проблема ліквідації трансформаційного розриву має не тільки змістовий аспект (правильний вибір напряму дій), а й часовий. Зазначений розрив досягнув критичного рівня, і Україна вже не має часу для поступового його подолання - через реструктуризацію виробництва шляхом відновлення діяльності підприємств у межах попередньої структури з одночасною адаптацією її до ринкових умов. Це – процес, який вимагає тривалого часу і значних інвестицій. Єдиним реальним шляхом вирішення цього завдання є прискорений розвиток малого і середнього бізнесу. Вибір такого шляху не означає, що не відновлюватиметься виробництво на середніх і великих підприємствах, більшість із яких сьогодні майже не працює. Обидва завдання є важливими, і вирішувати їх треба одночасно. Але відновлення діяльності вітчизняних підприємств слід розцінювати як стратегічне завдання на середньо - і довгострокову перспективу, розв’язання якого залежатиме від накопичення внутрішніх інвестиційних ресурсів країни чи залучення іноземних. Форсування ж розвитку малого й середнього бізнесу слід розглядати як стратегічне завдання поточного моменту, оскільки для його вирішення Україна вже зараз має достатні ресурси. Справа в тому, що підприємства малого й середнього бізнесу, як правило, мають малу капіталомісткість, високу швидкість обороту капіталу, високу ефективність виробництва і коротку окупність затрат. Отож, можна забезпечити прискорений розвиток мережі цих підприємств при мінімальних вкладеннях фінансового капіталу, якого в Україні обмаль. Усі інші передумови для форсування розвитку малого й середнього бізнесу - вільна висококваліфікована робоча сила, сприятливі природні умови, незайняті виробничі площі, доста гні сировинні та енергетичні ресурси тощо - у нас є. На жаль, ці широкі можливості та сприятливі умови досі не використано - мале й середнє підприємство в нас не набуло належного розвитку. Понад те—за період проведення політики економічної стабілізації воно порівняно з 1991 - 1993 р. навіть деградувало. Досить сказати, що в Польщі, яка серед постсоціалістичних країн Східної й Центральної Європи досягла найбільших успіхів у реструктуризації виробництва та в розвитку економіки, нині функціонує 2.0 мільйони малих і середніх підприємств, де зайнято близько 40% усього працездатного населення країни. В Україні ж створено лише 150.0 тис. таких підприємств (а реально працює ще менше), і на них зайнято приблизно 5-6% працездатного населення. Характерно, що у високорозвинених країнах Західної Європи (Німеччині, Франції, Великобританії та інших) рівень зайнятості населення у середньому та малому бізнесі ще вищий, ніж у Польщі. Та якби Україна на час незалежності досягла у цій сфері хоча б рівня Польщі, ми б давно подолали спад суспільного виробництва та вирішили багато інших наболілих питань: бюджетних, інвестиційних, соціальних, валютних, монетарних тощо. Якраз тому ми втратили переваги, які мали перед іншими країнами на старті ринкових реформ, тому так довго відстаємо в економічному розвитку від більшості з цих країн, тому не виправдалися надії урядових структур на те, що стабільні гроші забезпечать економічне зростання. Отже, форсування розвитку малого і середнього бізнесу - це єдиний надійний шлях швидкої реструктуризації суспільного виробництва до рівня, який дасть змогу ліквідувати трансформаційний розрив між реальною економікою та фінансово-банківською сферою, створити достатні передумови, в тому числі інвестиційні та монетарні для відродження і розвитку великого бізнесу, для підвищення ефективності грошово-кредитної політики. Розвиток малого та середнього бізнесу як передумова вирішення фіскально-бюджетних і монетарних проблем Розвиток малого й середнього бізнесу різнобічне і досить ефективно вплине на стан державних фінансів, банківської системи та монетарної сфери в цілому. Він дасть змогу не лише підняти рівень реструктуризації реальної економіки до рівня фінансово-банківської сфери, а й істотно поліпшити стан і забезпечити подальшу ринкову трансформацію останньої. По-перше, відкриються широкі можливості для збільшення попиту НЕ національні гроші. Зростання виробництва товарів і послуг у сфері малого V середнього бізнесу зумовить додаткову потребу в касових залишках грошей Ця потреба зростатиме ще й тому. що розвиток малого бізнесу активізує фінанси сімейних господарств, - вони відчують зацікавленість і сенс в нарощуванні сімейних заощаджень. Процеси формування заощаджень та інвестування у межах окремих підприємств малого бізнесу тісне переплітаються, що надає їм високої ефективності та дієвості. Це істотне розширить економічне підґрунтя для додаткової емісії грошей центральним банком і зростання емісійного доходу держави без інфляційних наслідків.По-друге, форсований розвиток малого й середнього бізнесу сприятиме оздоровленню державних фінансів, збалансуванню державного бюджету, скороченню його дефіциту. З одного боку, завдяки зростанню кількості платників податків швидше наповнюватиметься дохідна частина державного бюджету. З другого, завдяки залученню до малого та середнього бізнесу значної кількості безробітних знизяться бюджетні витрати на допомогу безробітним, створення нових робочих місць та інші виплати соціального спрямування. Скорочення дефіциту та зростання заощаджень як інвестиційного ресурсу сприятимуть зменшенню попиту з боку уряду на грошовому ринку, зниженню рівня процентних ставок. Відпаде потреба у використанні так званої "фінансової піраміди" і витрачанні значних бюджетних коштів на її обслуговування. По-третє, малий і середній бізнес сприятиме розвитку грошового ринку. Зросте кількість його суб’єктів, збільшаться пропозиції позичкового капіталу, активнішим стане попит підприємців цього сектора економіки на кредити. Зміцніє ресурсна база функціонування банківської системи, розширяться можливості щодо диверсифікації банківської діяльності , зменшаться банківські ризики тощо. Комерційні банки одержать поштовх до розвитку, зросте довіра до них та їхніх зобов'язань перед клієнтами з боку національних юридичних і фізичних осіб. Унаслідок цих процесів поліпшиться структура грошової маси, скоротиться її готівкова складова, зменшаться позабанківський грошовий обіг і відплив грошових коштів у тіньову економіку і за кордон. За таких умов банки самостійно, без тиску ззовні, "повернуться обличчям" до реальної економіки — їм стане вигідно і не вельми ризиковане кредитувати виробничі проекти в малому та середньому бізнесі будь-якої сфери економіки. По-четверте, високорозвинутий сектор малого й середнього бізнесу послужить базою для формування ефективного "передаточного механізму" впливу стабільних грошей на реальну економіку. Саме через відсутність такої бази ми не змогли створити цей механізм за роки стабілізаційної монетарної політики. Не випадково навіть у країнах із могутніми економіками переважна частина працездатного населення зайнята у сфері малого і середнього бізнесу - без цього грошовий механізм ринкової економіки не може нормально функціонувати. Тим більше без такого сектора не зможе обійтися, щоб вийти з перманентної кризи, слаборозвинута економіка України. Ключові ринкові інструменти -ціноутворення, конкуренція, банкрутство, - за допомогою яких стабільні гроші стимулююче впливають на розвиток виробництва, найефективніше діють у малому і середньому бізнесі: тут відносно слабкі позиції монополій, його суб’єкти, як правило, не мають статусу державних і, отже, захищені від зовнішнього втручання в їхню діяльність. Розширяться можливості для застосування найдійовіших монетарних інструментів, зокрема політики рефінансування та курсової. По-п’яте, з розвитком малого й середнього бізнесу зменшуватиметься потреба у "штучних" заходах, вживаних для забезпечення стабільності гривні. Вона дедалі більше спиратиметься на базу зростаючої реальної економіки. З'являться можливості для ліквідації заборгованості держави перед працівниками бюджетної сфери та боргів за соціальними виплатами. Можна буде відмовитися від невигідних зовнішніх кредитів для покриття бюджетного дефіциту. Нарешті зміцніє платіжна дисципліна, вдасться скоротити бартер тощо. По-шосте, із зростанням частки малих і середніх підприємств у виробництві ВВП виникне необхідність та з'являться передумови для подальшої реструктуризації самої банківської системи. У ній неминуче зросте питома вага середніх і малих банків - найбільш пристосованих для обслуговування малого й середнього бізнесу. І це слід розглядати як позитивне явище - ця група банків може слугувати своєрідним якорем для підтримки всієї банківської системи в умовах кризи. Як правило, ці банки менше, ніж великі, обтяжені боргами державних структур, можуть швидко поліпшити свою ліквідність та забезпечити в умовах економічного зростання достатню доходність. Їхня діяльність прозоріша і краще піддається державному нагляду і контролю. У цьому зв'язку зауважимо той невипадковий факт, що під час кризи в Росії у серпні 1998 р. найменше постраждала група середніх і малих банків. Переорієнтація економічної політики держави на форсований розвиток малого й середнього бізнесу, як маневр для негайного виводу економіки з кризи, вимагає комплексного правового і політичного забезпечення. Зокрема слід негайно прийняти закон "Про розвиток малого і середнього бізнесу", передбачивши в ньому: - сприятливі умови для створення нових і розвитку існуючих підприємств цього сектора (правові, фінансові, банківські, організаційні, освітні тощо); - істотне зниження державного втручання у сферу цього бізнесу шляхом обмеження його механізмом оподаткування та правилами зовнішньоекономічної діяльності;- створення механізму легального спрямування на розвиток цього бізнесу наявних у населення валютних заощаджень, які можуть послужити первинним джерелом формування необхідного цим підприємствам капіталу; - надання протягом двох років "податкових канікул" для новостворених підприємств та обмеження податків обсягом, що склався у 1998 р. для діючих підприємств; - спрямування підприємствами малого й середнього бізнесу всіх відрахувань до позабюджетних фондів (крім пенсійного) у спеціальний фонд розвитку малого і середнього бізнесу, з використанням цього фонду через спеціально створений комерційний банк розвитку; - надання політичної та правової підтримки малому й середньому бізнесу на всіх рівнях державної влади. Водночас необхідно внести відповідні корективи й уточнення до всіх законодавчих актів економічного та фінансово-банківського спрямування - про підприємництво, державний бюджет, державний борг, банки і банківську діяльність, страхування, про інвестиційну діяльність тощо. Бюджетний дефіцит та ефективність грошово-кредитної політики Друга група факторів, що негативно впливають на ефективність грошово-кредитної політики, пов'язана з розбалансованістю державних фінансів. Значні обсяги бюджетного дефіциту провокують зростання попиту на грошовому ринку, погіршення його кон'юнктури та керованості, підвищення рівня позичкового проценту, відволікання грошових коштів зі сфери реальної економіки тощо. В результаті знижується результативність впливу регулятивних заходів монетарної політики на процеси, що відбуваються в реальній економіці, перш за все, на інвестування та стимулювання виробництва. Щоб послабити ці негативні наслідки розбалансованості державного бюджету, владні структури України в останні роки досить одностайно вели боротьбу за скорочення бюджетного дефіциту. Зокрема, законом "Про Державний бюджет України на 1999 рік" бюджетний дефіцит затверджено в сумі 1,24млрд. гри., що становить близько 1% річного обсягу ВВП. Якщо навіть врахувати, що затверджений обсяг бюджетного дефіциту є заниженим , рівень його все ж є занадто високим. На штучну заниженість бюджетного дефіциту на 1999 р. відкрито вказував Президент України Л.Д. Кучма (3). При нормальному стані економіки і фінансової системи профінансувати такий дефіцит можна було б без особливих труднощів і ускладнень. Проте справа не тільки в обсязі бюджетного дефіциту, а й у джерелах і механізмі його фінансування . Дефіцит 1999 р. передбачено профінансувати за рахунок внутрішніх джерел в сумі 0,61 млрд. грн. і за рахунок зовнішніх джерел в сумі 0,63 млрд. грн. Порівняно з попереднім 1998 р. істотно зменшилось залучення як внутрішніх джерел фінансування (у 2,4 рази), так і зовнішніх (у 2,1 рази), а також змінилась структура джерел фінансування - питома вага внутрішніх джерел зменшилась з 51,7% до 49,2%, а зовнішніх - відповідно зросла. Проте, не зважаючи на видиме зменшення попиту Уряду на позичкові кошти на фінансовому ринку України, проблема фінансування бюджетного дефіциту в 1999 р. істотно загострилася. - По-перше, це зумовлено не тільки заниженням офіційно затвердженого обсягу бюджетного дефіциту, а й невиконанням запланованих на поточний рік обсягів бюджетних доходів і видатків. По-друге, ситуація на фінансовому ринку України в 1999 р. істотно погіршилася, що значно ускладнило мобілізацію як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування дефіциту. Конверсія короткострокових ОВДП у довгострокові, проведена урядом України наприкінці 1998 - на початку 1999 р., за своїми наслідками рівнозначна оголошенню дефолту внутрішнім кредиторам. Основний її негативний наслідок - втрата довіри до кредитоспроможності уряду, що спричинила руйнацію ринку державних цінних паперів. Якщо на початку 1995 р., коли було розпочато випуск ОВДП, в Україні ще жевріла надія щодо спроможності уряду (а він для переважної більшості інвесторів був найнадійнішим позичальником) подолати спад виробництва і вирішити фінансові проблеми, то сьогодні його кредитоспроможність поставлено під сумнів. Уряд не лише не зупинив економічного спаду, не ліквідував фінансову розбалансованість, а й істотно посилив останню, значно збільшивши державні борги та зобов'язання щодо їх обслуговування. Причому позички в основному використано на споживчі потреби, тому вони не стали поштовхом до економічного зростання, не привели до посилення потоку інвестицій. Нині навіть "безнадійні" оптимісти уже зрозуміли, що в Україні не створено економічних передумов для погашення дедалі зростаючих державних боргів. Навпаки, ці передумови навіть погіршилися. Сподіватися, що за таких умов Уряд зможе в перспективі нормально розрахуватися бодай за старими зобов’язаннями, немає достатніх підстав, не кажучи вже про нові позички, необхідні для фінансування бюджетного дефіциту 1999 р.'.Труднощі з фінансуванням бюджетного дефіциту із передбачених законом джерел спонукають Уряд залучати до вирішення цієї проблеми Національний банк України. То ж ідеться до того, що саме на НБУ буде перекладено весь тягар безнадійного фінансування з внутрішніх і зовнішніх джерел бюджетного дефіциту. Причому не лише офіційно затвердженого Верховною Радою, а й того, що фактично сформується. Про вірогідність такого розвитку подій свідчить той факт, що Кабінет Міністрів України своєю постановою уже збільшив обсяг випуску в 1999 р. облігацій внутрішньої державної позики до 2 млрд. 988 млн. грн., що в 2.4 рази перевищує обсяг бюджетного дефіциту, а обов'язки генерального агента з випуску, обслуговування та погашення всього обсягу емісії поклав на НБУ. За умов, що склалися, ЧБУ із простого агента з розміщення ОВДП перетворюється чи не на єдиного покупця і тримача всієї кількості цих облігацій). До чого може призвести такий розвиток подій у сфері фінансування бюджетного дефіциту? По-перше, НБУ перетвориться на прямого і головного кредитора уряду, який фінансуватиме дефіцит державного бюджету, що заборонено Законом "Про Національний банк України". По-друге, НБУ остаточно втратить змогу виконувати свою ключову функцію "кредитора в останній інстанції" щодо комерційних банків; зменшиться участь банківської системи у фінансуванні реальної економіки. По-третє, ще більше обмежиться вплив НБУ на процеси, які відбуваються на грошовому ринку, зокрема валютному. Оскільки переважна частина емісійних коштів НБУ через бюджетні канали буде спрямована на задоволення споживчих потреб населення, вона набуде готівкової форми, а отже, вийде зі сфери банківського обороту. По-четверте, якщо всі ОВДП (у сумі 2.988 млрд. грн.) НБУ прогнозується на цей рік. Прогнозні показники розвитку монетарної сфери на 1999 р. такі: монетарна база + (16.0 - 20.0)%; широкі гроші (МЗ) + (18.0 - 21.9)%; кредити в економіку + 24.4%; кредити уряду - 8.9%; інфляція + 19.1% (5). Відповідно зміняться й інші макроекономічні показники, зокрема, зменшаться кредити в економіку, інфляція перевищить прогнозований рівень, неможливо буде втримати курс гривні у межах затвердженого валютного коридору. Це загрожує подальшим падінням ефективності монетарної політики. Щоб послабити можливі негативні наслідки, необхідно негайно вжити низку дієвих заходів. 1. Слід застосувати на фінансовому ринку новий інструмент - депозитний сертифікат Національного банку України (ДС НБУ) терміном від 7 днів до 12 місяців. Основне призначення ДС НБУ: - зв’язувати вільні резерви комерційних банків на вигідних для них умовах; - давати змогу Національному банку України одержувати неемісійні ресурси для фінансування бюджетного дефіциту шляхом придбання ОВДП. Основні вимоги до депозитних сертифікатів НБУ: - ДС НБУ повинні реалізовуватися лише комерційним банкам на регулярних сертифікатних аукціонах, які Національному банку слід проводити не рідше одного разу на день. Усі комерційні банки повинні мати до них вільний доступ; - рівень дохідності за ДС НБУ мас бути дещо вищим (на 1-2%), ніж рівень дохідності за ОВДП. Різницю в рівнях дохідності слід покривати за рахунок загальних доходів НБУ; - депозитні сертифікати НБУ можна продавати на вторинному ринку, але лише комерційним банкам. Не можна дозволяти їх продаж небанківськими комерційним структурам та фізичним особам; - ДС НБУ можна використовувати як заставу на ринку МБК та під ломбардні кредити НБУ. Ставки за ломбардними кредитами НБУ повинні перевищувати ставки дохідності за ДС НБУ; - депозитні сертифікати не реалізовуються нерезидентам безпосередньо, проте не виключено їх придбання нерезидентами у ході здійснення обмінних операцій на валютному ринку; - комерційні банки мають купувати ДС НБУ за рахунок вільних резервів ліквідності. Накопичені ними запаси депозитних сертифікатів не можна зараховувати до нормативних обов'язкових резервів; у разі відсутності вільних резервів заявка банку на придбання ДС не може бути прийнятою. 2. НБУ має купувати ОВДП лише в межах доходів, одержаних від розміщення своїх депозитних сертифікатів серед комерційних банків; будь-яке авансування таких купівель за рахунок кредитної емісії чи обов’язкових резервів комерційних банків не допускається. 3. НБУ повинен гарантувати комерційним банкам погашення зобов’язань за ДС та оплату доходів за ними (передусім за рахунок надходжень від погашення зобов’язань Уряду за ОВДП, а в разі недостатності цих надходжень - за рахунок емісійних коштів). 4. Слід організувати продаж ОВДП фізичним особам і небанківським комерційним структурам (як окремий сектор ринку державних цінних паперів). Рівень дохідності має бути таким, за яким ці ОВДП купуватиме НБУ. Агентом із реалізації держоблігацій на новоствореному сегменті ринку має бути Державне казначейство або Ощадний банк, але не НБУ.Реалізація цих пропозицій дасть змогу запобігти надмірному використанню емісійних ресурсів НБУ для фінансування бюджетного дефіциту, розширити можливості центрального банку в регулюванні ліквідності комерційних банків, послабити негативний вплив бюджетних проблем на ефективність монетарної політики.
1 2 3 4 5 Категория: Гроші і кредит \| Добавил: Aspirant (23.07.2013)
Просмотров: 281 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: