РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Ґрунти Степової зони та їх характеристика - Геологія - Реферати - Каталог статей

Ґрунти Степової зони та їх характеристика Область степового атлантично-континентального клімату займає всю степову зону України, включаючи степову частину Криму. Найбільш характерною особливістю кліматичних умов Степу є перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Гідротермічний коефіцієнт <1,0, а в південно-східній частині зони може зменшуватися до 0,3-0,4. Кількість опадів становить 350-450 мм. Рельєф території зони майже рівнинний, більш розчленований у південно-західній і південно-східній частині, а в зоні Сухого Степу - плоско-рівнинний. Основними грунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу. Степова зона – це найбільш освоєна територія держави. Орні землі складають близько 80% її земельного фонду (до 48% ріллі держави). Неоднорідність умов зволоження зумовила різноманітність рослинного покриву і тому з півночі на південь найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи змінюються типчаково-ковильними, а ці в свою чергу - найбіднішими полинно-типчаковими асоціаціями. Зональним типом грунтів Степу є чорноземи. Відповідно до трав'яних асоціацій формуються різні грунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами - чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними - чорноземи південні; під полинно-типчаковими -каштанові. Загальні риси чорноземоутворення в степу аналогічні лісостеповим. Велику роль в їх формуванні відігравали дощові черви та землериї – перемішували та оструктурювали грунт. Чорноземи утворилися внаслідок розвитку дернового ґрунтотворного процесу. Серед інших грунтів вони різко виділяються високою природною родючістю, властивостями та будовою ґрунтового профілю. Дерновий процес ґрунтоутворення відбувається під покривом лучно-степової рослинності. На поверхню та в метрову товщу грунту надходила значна кількість органічних решток та зольних речовин. Їх розкладення відбувалося за участю мікроорганізмів, мікро- і мезофауни. Наявність карбонату кальцію у породі та в профілі грунту є причиною насичення ГВК обмінним кальцієм, який сприяє нейтралізації кислих продуктів розкладання органічних речовин та закріпленню гумусових речовин. отже, гумус у чорноземах майже нерухомий, він закріплюється на місці свого утворення, тобто розвивається акумулятивний процес нагромадження гумусу. В зв’язку з цим виділяють дві видозміни розвитку дернового процесу: гумусоутворення на місці, гумусонагромадження. При цьому чорноземи набувають сприятливих водно фізичних та фізико-механічних властивостей. Велике значення для акумуляції гумусу мають контрастні кліматичні умови – чергування теплого і холодного сезонів. Степові чорноземи характеризуються менш інтенсивною міграцією карбонатів, більш слабким їх виносом. Тому карбонати у Степових чорноземів вимиті неглибоко, підзолистий процес не відбувається, інколи на деякій глибині зустрічаються солі й гіпс. Найбільш типові для чорноземоутворення процеси в Степу йдуть у його північній частині, де розповсюджені чорноземи звичайні. На південь від указаної підзони збільшується дефіцит вологи, зменшуються кількість рослинного опаду та глибина залягання кореневої системи, що зумовлює зменшення потужності гумусового профілю й кількості гумусу. Бу-дова профілю чорнозему в найтиповішому вигляді така: Не - степова повсть; Н - гумусовий, темно-сірий горизонт, зернис-тий, пухкий, перехід поступовий; Нр - верхній перехідний, темно-сірий, дещо світліший за попередній, з плямами, кротовина-ми, грудкувато-зернистий, перехід поступовий; Рhк - нижній перехідний, сірувато-бурий до палевого, язики і затікання гумусу, кротовини, грудкуватий, переважно карбонатний, перехід поступовий; Рк - материнська порода, переважно палевий пухкий карбонатний лес. Характерною ознакою чорноземних ґрунтів є нагромадження великої кількості стійких гумусових сполук. Глибокий гумусовий горизонт із зернисто-грудкуватою структурою обумовлює сприятливі водно-повітряні властивості чорноземних ґрунтів — добру водопроникність, високі вологоємність і аерацію. Чорноземи мають також високу вбирну здатність (30-40 мг·екв/100 г ґрунту). Ґрунтовий вбирний комплекс чорноземів насичений здебільшого катіонами Са2+ і Mg2+, що сприяє утворенню агрономічно цінної структури. Для зони Степу, яка займає південні рівнинні території України, характерні чорноземи звичайні та південні. Зона Степу поділяється на дві підзони: Степ північний і Степ південний. Ґрунтовий покрив північного Степу складають чорноземи звичайні, а південного – чорноземи південні. Чорноземи звичайні сформувались на середно- та важко суглинкових лесах, червоно-бурих глинах за участю різнотравно-ковилово-типчакової рослинності. Чорноземи звичайні відрізняються від типових меншою товщиною гумусового і перехідного горизонтів, хоч вміст гумусу в них може бути у верхньому горизонті навіть вищим. Значна кількість гумусу (6-8%), повна насиченість основами, близька до нейтральної реакцій грунтового розчину (7,0-7,3), а також важкий механічний склад сприяють утворенню в цих грунтах агрономічно-цінної водостійкої структури. Потенціальні можливості родючості цих грунтів при достатній кількості вологи майже не обмежені. Карбонати залягають, починаючи з нижньої частини Н-горизонту, у вигляді «білоочок», псевдо міцелію. Іноді в материнській пород зустрічається гіпс. Головними заходами для підвищення родючості є регулювання водного та поживного режиму. Чорноземи південні сформувались у південній частині Степу, межують із каштановими грунтами. Сформувались вони під типчаково-ковиловою рослинністю в умовах посушливого клімату. Профіль чорноземів південних поділяється на гумусовий і два перехідних горизонти. Карбонати починаються з Н-горизонту, неглибоко залягає гіпс, профіль малопотужний (50-60 см), часто – слабодиференційований через незначну солонцюватість, яка проявляється в ущільненні перехідного горизонту. Вміст гумусу в чорноземах південних підвищується в північному напрямі у бік чорноземів звичайних. Його кількість залежить від гранулометричного складу грунтів і коливається від 5,5 до 2%. Чорноземи південні мають нейтральну або слабко лужну реакцію (6,5-7,5). Характерною ознакою цих грунтів є наявність у перехідному до породи горизонті скупчень карбонатів у вигляді «білозірки». Часто в самій породі на глибині 2-4 м можна знайти друзи гіпсу. У зв'язку з тим, що в південному Степу грунтоутворюючі лесовидні породи часто бувають засоленими і містять багато натрію, то чорноземи південні також бувають засоленими і солонцьованими. У чорноземах солончакуватих (містять малорозчинні солі) профіль майже не змінюється порівняно з незасоленими відмінами. Найбільш зазнає змін структура грунту, стаючи неводостійкою і здатною до руйнування. При осолонцюванні (насиченні вбирного комплексу обмінним натрієм) чорноземів відбуваються морфологічні зміни профілю грунту. Вони проявляються в освітленні і розпиленні структури верхнього горизонту, в переміщенні колоїдів униз за профілем і значному ущільненні нижніх шарів грунту. При змочуванні такі грунти набрякають, запливають, стають липкими, а при підсиханні вони зцементовуються, розтріскуються і розпадаються під час обробітку на злиті і тверді брили. У степовій зоні для сільськогосподарського виробництва несприятливими факторами є недостатня зволоженість території, ерозія земель у результаті зливових літніх опадів, часті посухи, суховії, пилові бурі, природна і зв’язана зі зрошенням засоленість грунтів. Основні меліоративні заходи зонального значення – штучне зрошення, полезахисне лісонасадження, розсолення грунтів, запобігання вторинному засоленню при зрошенні, боротьба з ерозією. По всьому Степу проводять лісонасадження лісівницького, комплексного протиерозійного і меліоративного значення. В умовах Лісостепу і Степу досить значне поширення мають лучно-черноземні грунти, що займають надзаплавні тераси річок, днища балок і блюдцеподібних понижень на вододілах і терасах. При напівгідроморфних умовах ґрунтоутворення формується потужний (70-150 см) гумусовий профіль. Він добре ділиться на гумусовий два перехідних горизонта. Грунтоутвоююча порода має явно виражені ознаки гігроморфізму у вигляді оливково сизих і іржаво-бурих плям. Лучно-чорноземні осолоділі грунти поширені, головним чином, в замкнутих пониженнях, де формується тимчасове поверхневе затоплення. Це спричиняє розвиток глеє-елювіальних процесів, в результаті чого профіль цих грунтів має ознаки оглеєння і чітко ділиться на горизонти вимивання і вмивання. Засоленими називають грунти, які мають у своєму профілі легкорозчинні солі в кількості, токсичній для сільськогосподарських рослин. До них належать солончаки і солонці. В Україні найбільші їх площі зустрічаються в Сухому Степу, в зонах Степу та Лісостепу, незначні – на Поліссі. Формування засолених грунтів пов’язане з нагромадженням солей у ґрунтових водах і породах та умовами, що сприяють їх подальшій акумуляції в профілі грунтів. Основне джерело утворення солей (хлоридів, сульфатів, нітратів, силікатів і карбонатів) – це продукти вивітрювання гірських порід. Другим джерелом є соленосні геологічні породи різного походження. Перенесення солей з цих порід у грунті відбувається за участю підгрунтових вод. Третє джерело – це вулканічна діяльність. Четверте джерело – імпульверизація – перенесення солей з моря на сушу. Солончаки – один із типі засолених грунтів, які містять у шарі 0-30 см токсину кількість водорозчинних солей. Розрізняють два типи солончаків: автоморфні і гігроморфні. Автоморфні приурочені до виходів на поверхню стародавніх засолених порід або утворились із гігроморфних у минулому солончаків при пониженні базису ерозії. Гігроморфні солончаки формуються в умовах близького залягання (0,5-3 м) мінералізованих ґрунтових вод. Розповсюджені в зниженнях, лиманах, на днищах пересохлих озер, периферії боліт і солених озер тощо. Серед засолених грунтів виділяють також солончакові та солончакуваті різновиди зональних типів грунтів, найчастіше – лугових, чорноземів, каштанових, бурих напівпустельних ті інших. Солончаковими називаються грунти, які містять також, як і солончаки, токсичну кількість солей, але не з поверхні, а нижче 30 см. Солончакуватими ж є грунти, що містять водорозчинні солі в будь-якій частині профілю, але в кількостях, менших від порога токсичності. Солонці – це грунти, що містять у ввібраному стані велику кількість обмінного натрію (>15% від ЄП) або, інколи, магнію (>40% від ЄП) в ілювіальному горизонті.близькі за властивостями до солонців також солонцюваті грунти – це будь-який грунт, що містить у ввібраному стані натрій, але <15% від ЄП. Мають чітко виражену диференціацію ґрунтового профілю за елювіально-ілювіальним типом. Вони мають несприятливі агрономічні властивості і потребують меліорації. За характером водного режиму солонці поділяються на три типи: автоморфні, напівгідроморфні і гігроморфні. Солонці автоморфні (степові) формуються в умовах глибокого залягання грунтових вод (більше 6м) на засолених породах, найчастіше в Степу. Солонці напівгідроморфні (лугово-степові) формуються на першій та другій надзаплавних терасах, у понижених формах рельєфу, де рівень ґрунтових вод знаходиться на глибині 3-6м. Солонці гідроморфні розповсюджені в заплавах рік, у приозерних, між балочних пониженнях, де рівень ґрунтових вод менше 3м. Солоді – це гігроморфні або напівгідроморфні грунти з різко диференційованим профілем, яскраво вираженим освітленим горизонтом Е, з наявним ввібраним натрієм та лужною еакцією в горизонті І, з карбонатами і легкорозчинними солями в нижній частині профілю. Солоді – продукт розсолення солонців із заміною ввібраного Na+ на Н+ у верхній розсоленій частині профілю.
1 2 3 4 5 Категория: Геологія \| Добавил: Aspirant (08.04.2015)
Просмотров: 1835 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: