РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Антропогенне ландшафтознавство: витоки, становлення, перспективи розвитку - Геологія - Реферати - Каталог статей

У другій половині ХХ ст. внаслідок активного розвитку ландшафтознавства виокремилась низка міжгалузевих наук. Одні з них як зародились, так і зникли з наукового горизонту (меліоративне ландшафтознавство), інші ледь функціонують (геофізика ландшафтів), окремі розвивались бурхливо, не втратили свого значення й сьогодні, але поступово “затухають” (геохімія ландшафтів), деякі поки що функціонують і навіть розвиваються (антропогенне ландшафтознавство, ландшафтна екологія) тощо. Виникає актуальне питання: чому так сталося? Безперечно, що це об’єктивний розвиток стикових наук (кожної науки). Більш конкретної відповіді ми поки що дати не можемо, бо жодна з названих стикових наук, її історія – не досліджені. Є лише короткі історичні довідки про ці науки. Спробуємо детальніше розібратися в цьому питанні на прикладі антропогенного ландшафтознавства. Антропогенне ландшафтознавство почало активно розвиватися лише з початку 70-х років ХХ ст. Не дивно, що його історія тільки частково розглянута в окремих статтях та розділах монографій Ф.М. Мількова (1986) в Росії та Г.І. Денисика (1998) в Україні. Здебільшого це або підсумки розвитку за якийсь період, або окремі розвідки в минуле. Аналітичний огляд ландшафтознавчих праць за останні двадцять років засвідчує, що більшість з них написані з позицій антропогенного ландшафтознавства. Антропогенне ландшафтознавство розвивається, стає популярним серед науковців, що й підтвердила підсумкова конференція у Вінниці (Антропогенні географія й ландшафтознавство в ХХ і ХХІ століттях, 2003). Разом з тим, проблема історії розвитку антропогенного ландшафтознавства досі не вирішена. Вважається, що нова наука (або новий напрям у науці) починають розвиватись після якогось відкриття або виходу книги, присвяченої новій проблемі. Не стало винятком й антропогенне ландшафтознавство, де відповідна роль відведена книзі Ф.М. Мількова “Человек и ландшафты” [20]. Мабуть, у жодному випадку це не зовсім так: будь-яка наука чи новий її напрям обов’язково мають свої витоки, потім проходять процес становлення, і лише після цього й відповідного поштовху (відкриття, книги тощо) починають розвиватися як такі. Карпатський ландшафт Витоки антропогенного ландшафтознавства частково розглянуті нами у статті [10]. Тут лише зазначимо, що антропогенне, як і усе ландшафтознавство, на наш погляд, відноситься до “вищих сфер” у географії, а тому немає “миттєвої”, “сьогоденної” практичної віддачі. Тому не дивно, що воно не зацікавило західноєвропейців, де зародилась й активно розвивалась антропогенна географія. Більше того, уже в ХVІ–ХІХ ст. природа й ландшафти Західної Європи були настільки антропогенізовані, що порівняти їх з натуральними не було змоги. Люди звикли до антропогенних ландшафтів і вважали їх за звичайні або натуральні. У Східній Європі, зокрема в Європейській Росії, і наприкінці ХІХ, і аж до середини ХХ ст. існувало унікальне поєднання натуральних й антропогенних ландшафтів, їх можна було спостерігати, досліджувати й порівнювати. Більше того, саме у ХХ ст. тут розпочався активний (правильніше – бурхливий) процес антропогенізації натуральних ландшафтів, особливо смуги мішаних лісів, тайги, в Азії – степів (цілинні землі). Йшло активне освоєння не окремих компонентів природи, а ландшафтів природних смуг, окремих регіонів. Першими вказали на антропогенний чинник та показали його вплив на ландшафтні комплекси В.В. Докучаєв та члени його експедиції. Отже, витоки антропогенного ландшафтознавства – в унікальному суспільному й природному середовищі, що сформувалося наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст., структурі ландшафтних комплексів Східноєвропейської рівнини, характері їхнього господарського освоєння. Зародилось антропогенне ландшафтознавство одночасно з натуральним (класичним, традиційним, загальним) наприкінці ХІХ ст. завдяки узагальненню В.В. Докучаєвим даних земських експедицій (1882 – 1916) і експериментів, що апріорно з початку ХІХ ст. проводили українські землероби, лісівники та німецькі колоністи. Зародилося не в процесі вивчення натуральної (лісової чи лісостепової) природи, а на розораній степовій ниві. Не випадково класичні монографії В.В. Докучаєва (1953) та О.О. Ізмаїльського (1950) підготовлені на межі антропогенної географії і антропогенного ландшафтознавства. Первісний заряд агрофільності (а точніше, антропофільності) постійно супроводжував подальший розвиток ландшафтознавства. “Новий науковий напрям (ландшафтознавчий – Г.Д.) створився в процесі практичних досліджень природи для сільськогосподарських потреб” [19]. Становлення антропогенного ландшафтознавства відбулося протягом 30– 60-х років ХХ ст. У 1938 р. М.А. Первухін, підсумовуючи 20-річний період розвитку ландшафтознавства, зазначав “підвищену зацікавленість ландшафтознавців до перетворюючої ландшафт людської діяльності” і висловив думку, “що роль людини у створенні антропогенних ландшафтів ще чекає свого узагальнення” [23]. Сам термін “антропогенний ландшафт”, мабуть, належить А.Д. Гожеву (1930). Багато уваги вивченню антропогенного чинника у формуванні ландшафтів приділяв Л.Г. Рамен-ський (1935). На його думку, об’єктом дослідження ландшафтознавців мають стати не лише натуральні, але й змінені людиною і створені нею культурні ландшафти. Цікаве повідомлення про закономірності переходу лісових насаджень у степу в антропогенний ландшафт було в коротких тезах А.П. Ільїнського (1941). Трохи пізніше в Росії виходять праці Ю.Г. Саушкіна (1946), В.Л. Котельнікова (1950) та багатьох інших дослідників щодо змісту і типології сільськогосподарських ландшафтів. В Україні першим досвідом детального вивчення сільськогосподарських ландшафтів стала монографія “Нариси про природу і сільське господарство Українського Полісся” (1955). Ще раніше оригінальну працю, присвячену створенню і районуванню садових ландшафтів, опублікували в 1929 р. В.П. Попов і В.Л. Сими-ренко (1929). Не залишили поза увагою антропогенні ландшафти учасники Другої Всесоюзної наради з питань ландшафтознавства, що відбулася у Львові (1956 р.). За вивчення антропогенних ландшафтів тут активно виступили І.М. Забєлін, Ф.М. Міль-ков, К.І. Геренчук. В оглядових монографіях І.М. Забєлін (1974) присвятив окремі розділи антропогенним ландшафтам. Результати вивчення антропогенних ландшафтів країн світу колективом географів Московського університету узагальнив у монографії А.М. Рябчиков (1972). Підсумки розвитку антропогенного ландшафтознавства на початок 70-х років ХХ ст. зроблено в монографії Ф.М. Мількова “Человек и ландшафты” (1973). Розвиток антропогенного ландшафтознавства припадає на кінець ХХ – початок ХХІ ст. Після виходу книги Ф.М. Мількова “Человек и ландшафты” на початку 70-х років ХХ ст. класичне ландшафтознавство, в особі А.Г. Ісаченка, розпочало дискусію. Її суть зводилась до одного питання: існують чи не існують “так называемые антропогенные ландшафты”. Час розставив усе на свої місця і вже у 1982 році на симпозіумі у Воронежі В.С. Преображенський відзначив новизну ідей і життєздатність антропогенного ландшафтознавства. Українські ландшафтознавці спочатку (а окремі й зараз) поставились до антропогенного ландшафтознавства “спокійно”. Першими в Україні вивчення антропогенних ландшафтів Поділля розпочала група фізико-географів Чернівецького університету. Л.І. Воропай розглянула окремі питання теорії (1975), В.П. Коржик – термінології антропогенного ландшафтознавства (1978). У Сімферопольському (Таврійському) університеті цікаві дослідження в області польових і лісових антропогенних ландшафтів Криму проводив Г.Е. Гришанков (1977). Наприкінці 70-х – початку 80-х років техногенні ландшафти Приазов’я і Криму детально вивчав Ю.І. Глущенко (1971), Поділля – Г.І. Денисик (1984); селитебні ландшафти Поділля – Л.І. Воропай і М.М. Куниця (1982). Антропогенні ландшафти західних регіонів України частково вивчають географи Львівського університету, польові ландшафти Причорномор’я – науковці Одеського університету. Проблему стійкості ландшаф-тних комплексів до антропогенного навантаження успішно розробляють у Київському університеті; оригінальні дослідження радіаційних ландшафтів зони Чорнобильської АЕС проводять в Інституті географії НАН України. З проблем антропогенного ландшафтознавства проведено вісім конференцій і три Мільковських читання (Воронеж 2000, 2001, Вінниця 2003). На наш погляд, завдяки об’єктивним і суб’єктивним обставинам в Україні на початку ХХІ ст. склалися найліпші умови для подальшого розвитку антропогенного ландшафтознавства. Його перспективи: узагальнення набутих й подальший розвиток нових теоретичних і методологічних засад антропогенного ландшафтознавства; видання монографії на зразок (Денисик, 1998, 2001) й підручників для ВНЗ та шкіл; удосконалення існуючих й розроблення нових методів дослідження антропогенних ландшафтів, особливо ландшафтно-технічних систем, антропогенних парагенетичних й парадинамічних систем, їхнє картографування; поступове формування, з використанням уже існуючої, мережі стаціонарів з дослідження антропогенних ландшафтів рівнинних та гірських територій України; широка популяризація антропогенного ландшафтознавства через періодичні та популярні видання типу серій “Земля Подільська”, “Природа й ландшафти Поділля” тощо. Отже, антропогенне ландшафтознавство пройшло свій шлях розвитку: витоками воно сягає в XVI – XIX ст., зародилось наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., становлення проходило в першій половині – середині ХХ ст., активний розвиток наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Його розвиток зумовлений постійним зростанням впливу людини на природу та збільшенням ролі й значення антропогенних ландшафтів в структурі сучасних ландшафтів. Автор цієї статті поділяє думку В.С. Преображенського, висловлену ще у 1982 році у Воронежі: “Пройдет немного времени, и отпадет необходимость в названии антропогенного ландшафтоведения, так как под ландшафтоведением станут подразумевать учение об антропогенных ландшафтах, с выделением в нем особого раздела о естественных комплексах”. Використана література: Антропогенні географія й ландшафтознавство в ХХ і ХХІ століттях. Вінниця, 2003. Воропай Л.И. Роль антропогенного фактора в развитии географической оболочки. Черновцы, 1975. Воропай Л.И., Куница М.Н. Селитебные геосистемы физико-географических районов Подолии. Черновцы, 1982. Глущенко Ю.И. К типологии антропогенно-природных комплексов Керченского полуострова // Проблемы географии Крыма. Симферополь, 1971. Гожев А.Д. Типы песков западной части Терско-Дагестанского массива и их хозяйственное использование // Изв. Русского геогр. об-ва, 1930. Т. 12. Гришанков Г.Е. Антропогенная интеграция и дифференциация ландшафтов в условиях Крыма // Вопр. географии. М., 1977. № 106. Денисик Г.И. Техногенные ландшафты Подолья, их структура, классификация и рациональное использование. Автореф. дис. ... канд. геогр. наук. Киев, 1984. Денисик Г.І. Антропогенні ландшафти Правобережної України. Вінниця, 1998. Денисик Г.І. Антропогенна географія й антропогенне ландшафтознавство // Наук. записки ВДПУ. Серія: Географія, 2001. Вип. 1. Денисик Г.І. Лісополе України. Вінниця, 2003. Докучаев В.В. Наши степи прежде и теперь. М., 1953. Дорфман Я.Р. Ландшафтно-географическая характеристика города Черновцы и его пригородного района. Автореф. дис. ... канд. геогр. наук. Львов, 1966.
1 2 3 4 5 Категория: Геологія \| Добавил: Aspirant (13.04.2015)
Просмотров: 788 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: