РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Трудові ресурси світу та їх розміщення - Географія - Реферати - Каталог статей

Трудові ресурси світу та їх розміщення План Вступ 1. Кількість населення Землі, його динаміка 2. Демографічна політика, криза, демографічний вибух 3. Розміщення та відтворення населення світу 4. Склад населення 5. Міське розселення, урбанізація і типи міст 6. Міграції населення 7. Розміщення трудових ресурсів світу та їх зайнятість Висновок Література Вступ Населення – важлива складова частина економіки, а також невідємна частка будь-якої держави. Адже всі економічні процеси здійснюються, або мають здійснюватися заради населення. Трудові ресурси – це один з головних елементів продуктивних сил, тому їх вивчення і дослідження вкрай важливе для правильного дотримання економічних законів та принципів розміщення продуктивних сил. На земній кулі проживає велика кількість різних народів, які перебувають на різних етапах свого розвитку, в тому числі в соціально-економічному, культурному та ін. Етноси являють собою історично складені на певній території сукупності людей, які мають одну мову, деякі загальні ознаки культури і психіки, володіють розвиненим почуттям самосвідомості, зафіксованому в назві. На різних стадіях свого розвитку народи проходять приблизно три стадії : племена та групи племен, народність і нація. Рівень розвитку демографічних процесів відзеркалюється через систему розвитку показників. З-поміж них освоєними є: динаміка загальної кількості сільського населення, статево-вікова структура, народжуваність, природній приріст і смертність населення. Географічний аналіз цих показників дає змогу виявити загальні закономірності та характерні особливості їх розвитку в області вцілому та в окремих її частинах. Упродовж ХХ століття природні чинники, що визначають кількість населення нашого світу і особливості його розміщення, поступово втрачали своє значення. Географія населення включає особливості розміщення населення та поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування. Кількість населення Землі постійно зростає, і темпи його зростання прискорюються. Зростання населення відбувається за рахунок малорозвинутих країн світу. Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його сконцент-ровано на 8 % суходолу, близько 85 % проживає в східній півкулі, 60 % в помірному поясі північної півкулі, більш як 50 % на низовинах і майже 1/3 в приморській смузі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км2. Густо заселені також оазиси аридної зони, старопромислові ра-йони Європи, сходу Північної Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки, Африки, Австралії, що пов'язано з історією їх освоєння. Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоеності певного типу природного середо-вища, задіяності його в господарській діяльності. Так, середня густота населення на Землі в 1975 році становила 29 чоловік на 1 км2, у 1987 ропі 38, у 1994 році 40 чоловік на 1 км2. Густота населення в різних частинах світу неоднакова від З чоловік на 1 км2 в Австралії до 130 чоловік на 1 км2 в Азії. Найгустіше заселена Євразія 105 чоловік на 1 км2. Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чо-ловік на 1 км2). Втричі меншу, ніж в Євразії, середню густоту населення мають Ла-тинська Америка та Африка 43 чоловіки на 1 км2. В Латинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави. В даній роботі ставиться за мету дослідити головні особливості розміщення населення світу, а також трудових ресурсів, як таких. Вивчити всі процеси, які повязані з розселенням населення та його трудозабезпеченням. 1. Кількість населення Землі, його динаміка Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її населення. Воно вивчається багатьма науками. Так, демографія досліджує закономірності відтворення населення та окремих його груп шляхом аналізу природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур. Етнографія побутові та культурні особливості життя народів. Географія населення вивчає особливості розміщення населення та поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування. Головними напрямками досліджень географії населення є вивчення його регіо-нальних кількісних характеристик; відмінностей статево-вікового, соціального, етнічного, релігійного складу; особливостей розселення та сучасного стану урбанізації, якості та характеру використання трудових ресурсів у країнах і регіонах. Нині населення світу становить понад 6 млрд. чоловік. Воно постійно зрос-тає за рахунок відтворення. Відтворення (природний рух) населен-ня це сукупність процесів народжуваності і смертності, які визначають розміри природного приросту. Від динаміки природного приросту залежить характер без-перервного відновлення людських поколінь. Природний приріст це перевищення народжуваності над смертністю (обчислюється на 1000 жителів на рік). Він може бути додатним у разі перевищен-ня народжуваності над смертністю і від'ємним, коли смертність більша від наро-джуваності, або нульовим, коли ці показники мають однакове значення. Залежно від соціально-економічних умов життя людей, співвідношення показ-ників народжуваності, смертності та природного приросту складається по-різно-му. Для населення країн, що перебувають на низьких рівнях економічного роз-витку, характерні високі показники народжуваності і смертності, а відтак низький природний приріст. Епідемії та стихійні лиха ще більше погіршують си-туацію. З початком тих чи інших суспільно-економічних перетворень по-ліпшується якість життя, кращим стає медичне обслуговування, і це сприяє істот-ному зменшенню показників смертності. З розвитком процесів індустріалізації та урбанізації починають зменшуватися і показники народжуваності. Кожному з етапів перебігу цього демографічного переходу притаманна своя ситуація у відтво-ренні населення. В наш час у світі переважають два типи відтворення населен-ня. Для першого типу характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чоловік на 1000 жителів). Як наслідок велика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки. Другий тип відтворення власти-вий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівня-но високі показники народжуваності, стабільні на певному (часто низькому) рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12 чоловік на 1000 жи-телів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах Південної Азії 22, Центральної Америки 31 чоловік на 1000 жителів. У середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн. чоловік, на-самперед за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90 % щорічного приросту населення. До XVIII ст. зростання кількості населення світу залежало здебільшого від біологічних процесів. Пізніше на перший план вийшли соціально-економічні чинники, і з того часу населення Землі почало зростати швидкими темпами. За прогнозами спеціалістів ООН, до кінця наступного століття кількість населення на планеті ще більше зросте і стабілізується на рівні близько 10 млрд. чоловік. Швидкі темпи зростання приросту населення дістали назву демографічного ви-буху й перетворилися в одну з глобальних проблем людства. Розв'язання цієї проблеми вбачається у проведенні певної демографічної політики системи адмі-ністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюються державою з метою врегулювання передусім народжуваності. В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а в країнах з другим типом навпаки, на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримування народжуваності шляхом її обмеження. Кількість населення світу та його середньорічний приріст зображено. На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній рівень істотно впливають міграції. Міграції населення це переміщення людей по території, пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи. Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно впливають на міграцію війни, кон-флікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, зміни державних кордонів. Механічний приріст вносить певні корективи в демографічні процеси і у формування культури народів. Зовнішні міграції поділяють на: а) еміграцію виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період; б) імміграцію в'їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання. Зовнішні міграції населення найбільшого розмаху набули в добу капіталізму. Після Другої світової війни головним районом притягання робочої сили стала Західна Європа. Великий район імміграції сформувався в нафтодобувних араб-ських країнах Близького Сходу. У другій половині XX ст. з'явилася нова форма зовнішніх міграцій, яка діста-ла назву «відпливу умів». Суть її полягає в переманюванні розвинутими країнами іноземних учених, інженерів та інших спеціалістів високої кваліфікації, яким створюють кращі умови роботи і виплачують високу зарплату. Нині найбільші міграційні потоки спрямовані у США з країн Латинської Америки, в Європу з країн Азії і Африки. Багато людей виїжджає з країн СНД і Центральної Європи в Західну Європу, Північну Америку, Ізраїль. Для всіх країн світу характерною рисою є зростання масштабів внутрішніх міграцій і насамперед з сільської місцевості в міста, особливо великі та столичні. В результаті темпи зростання сільського населення уповільнились, а темпи зростання міського прискорилися. 2. Демографічна політика, криза і демографічний вибух Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності. Політика в царині смертності зазвичай є складником соціальної політики щодо охорони здоров'я населення. Заходи в царині народжуваності можуть бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або зниження. Більшість країн світу має такі спільні цілі: зменшити приріст населення, поліпшити здо-ров'я й харчування, збільшити технічні потужності й ліквідувати бідність. Планування сім'ї, як засіб регулювання чисельності всього населення, прийнято урядами декількох країн: Китаю, Індії, Індо-незії, Шрі-Ланки та ін. Таїланд успішно знизив приріст із 3,1% у 1960-х pp. до 1,9% у 1980—1989 pp. А втім, уряди деяких країн і католицька церква до ідеї регулювання приросту населення став-ляться негативно. Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населен-ня, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографіч-ної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обез-люднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної пове-дінки в деяких промислово розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для просто-го відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи. Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростан-ня світового населення. Почався він у 1950-х pp. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це при-водить до прискореного збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвит-ку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чи-сельності населення земної кулі значною мірою визначаються тем-пами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70% населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення переви-щує 1,8—2,0%. Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвит-ком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворен-ня населення поступається місцем основному, і демографічний ви-бух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що роз-виваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подо-лання перехідного характеру відтворення населення. Процес демо-графічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до ста-ну, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст. 3. Розміщення та відтворення населення світу Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його сконцент-ровано на 8 % суходолу, близько 85 % проживає в східній півкулі, 60 % в помірному поясі північної півкулі, більш як 50 % на низовинах і майже 1/3 в приморській смузі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва. Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км2. Густо заселені також оазиси аридної зони, старопромислові ра-йони Європи, сходу Північної Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки, Африки, Австралії, що пов'язано з історією їх освоєння. Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоеності певного типу природного середо-вища, задіяності його в господарській діяльності. (Див. дод. ст. 28 табл. 2 ). Так, середня густота населення на Землі в 1975 році становила 29 чоловік на 1 км2, у 1987 ропі 38, у 1994 році 40 чоловік на 1 км2. Густота населення в різних частинах світу неоднакова від З чоловік на 1 км2 в Австралії до 130 чоловік на 1 км2 в Азії. Найгустіше заселена Євразія 105 чоловік на 1 км2. Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чо-ловік на 1 км2). Втричі меншу, ніж в Євразії, середню густоту населення мають Ла-тинська Америка та Африка 43 чоловіки на 1 км2. В Латинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави. За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське. Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавче в кожній країні, коливаючись від 2000 чоловік в Ісландії до 50 тис. чо-ловік в Японії. Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його кількість невпинно зростає. Найбільша частка міського населення в Австралії (85 %), країнах Західної Європи, Північної Америки (близько 75 %), Латинської Америки (понад 60 %). Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини сільських поселень у міські та ін. До найважливіших соціально-економічних процесів сучасності належить урбанізація. Урбанізацією називають зростання і підвищення частки міського населен-ня в країні, регіоні, світі. Таке тлумачення урбанізації є звуженим. А у широкому розумінні слова це світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що пов'язані із розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу. Тобто головна ознака урбанізації зростання міст, збільшення їх впли-ву на розселення та відповідне ускладнення функцій. За структурою зайнятості населення, джерелами його існування, характером зв'язків можна визначити функціональну структуру міста, що залежить від йо-го величини, адміністративного статусу, геополітичного положення, історії роз-витку й формування. Розрізняють міста, що мають промислові, транспортні, торговельні, роз-подільчі та позаекономічні (адміністративні, наукові, культурні тощо) функції. Найчастіше трапляються міста, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні та адміністративні функції. Є також вузькоспеціалізовані центри: промислові (Детройт), транспортні (Суец), політико-адміністративні (Бонн, Кан-берра), військові бази (Гібралтар), наукові та вузівські (Кембридж, Гейдельберг), курорти (Ніцца, Брайтон), релігійні (Мекка, Лурд). У XX ст. темпи урбанізації значно зросли. За прогнозами ООН, цей процес триватиме, і в останнє десятиліття XX ст. кількість міського населення досягне 3,2 млрд. чоловік, тобто більшість населення світу проживатиме в містах. При цьому міське населення в Азії, Африці, Латинській Америці зросте в 3 рази, а в Європі та Північній Америці в 1,5 раза. До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жи-телів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія, Уругвай, Ку-вейт, Ізраїль, Японія. Найактивніше зростає населення великих міст (понад 100 тис. чоловік), дуже великих (понад 500 тис. чоловік) та міст-мільйонерів. Водночас уповільнилися темпи зростання великих міст у розвинутих країнах, спостерігається навіть деякий відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя. Міста відіграють провідну роль в економічному, політичному та культурному житті. Вони є центрами культурно-побутових, інформаційно-управлінських, рекреа-ційних та інших зв'язків. У результаті формуються такі сучасні групові форми міського розселення, як агломерація. Міська агломерація це система поселень, що розміщені на певній території і об'єднані між собою політичними, трудовими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінсь-кими та іншими зв'язками. Вони формуються навколо одного чи кількох центрів. Найбільші в світі агломерації сформувалися навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона, Парижа (Див. дод. ст. мал. ), Лос-Анджелеса, Буенос-Айреса, Осака - Кобе - Кіото, Ріо-де-Жанейро, В США налічується більш як півтори сотні агломерацій, в яких проживає 70 % населення країни, у Великобританії 8 агломерацій з населенням понад 2 млн.. чоловік кожна. Швидки-ми темпами формуються урбанізовані території в Китаї, Індії, Бразилії, інших країнах, що розвиваються. Злиття зон суцільної урбанізації утворюють мегалополіси, наприклад, мегалополіс БосВаш на північному сході США об'єднує агломерації Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Вашингтона та інших міст, концентруючи близько 50 млн.. чоловік. Мегалополіс Токайдо об'єднує агломерації Токіо, Йокогами, Оса-ки - Кобе – Кіото. Незважаючи на швидке зростання міст, половина населення світу нині прожи-ває в сільській місцевості. Сільське населення переважає в таких країнах, як Бангладеш (понад 70 % кількості), Індія, Пакистан, Індонезія, Китай. У більшості країн Африки воно становить близько 80 % усього населення. Сільське населення більше зв'язане з природними умовами, тому його розсе-лення наочніше відбиває характер природокористування. Форми розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищно-го тваринництва. Розрізняють дві основні форми сільського розселення: групову різних видів і розкидану (дисперсну). Групові форми розселення переважають в Україні, Росії, у зарубіжній Європі, Японії, Китаї, в більшості країн, що розвиваються. Розки-дана форма розселення (фермерський тип) переважає в таких розвинутих країнах, як США, Канада, Австралія. Поширені й мішані форми розселення. У розвинутих країнах значна кількість людей працюють у місті, а живуть у приміській зоні, де оселилися з екологічних та соціально-економічних причин. Водночас у країнах з низьким рівнем еко-номічного розвитку частина міських жителів займається сільським господарством. Таким чином, форми розселення населення постійно ускладнюються, віддзерка-люючи відповідні зміни у ході розвитку цивілізації від античного «поліса» (міста-держави) до сучасного мегалополіса. Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісно-го складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поко-лінь людей внаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений — нетто-коефіцієнт (Р) відтворення населення (харак-теризує міру заміщення одного покоління наступним). Відтворення населення буває: 1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); вікова структура в різних країнах з різними типами його відтворення дуже різна; 2) розширеним, коли населення збільшується (Р, більше 1); 3) звуженим (Рд менше 1). У Європі нетто-коефіцієнт відтворення на-селення менше 1, тобто не відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці, Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія) — звужене. Демографічний перехід — концепція, що застосовується в сучасній демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін запропонував 1945 p. американський демограф Ф. Наутстайн. Наприкінці XIX ст. було встановлено, що рівні народжуваності та смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а со-ціальними умовами. Вирізняють чотири фази демографічного пере-ходу, кінцева межа якого — стабілізація населення. В першій фазі, яку до середини XX ст. завершили промислове розвинені країни, зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієн-та народжуваності, завдяки чому коефіцієнт природного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ще швидше, і приріст насе-лення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне підви-щення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старін-ням, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається ниж-чим від цього рівня, оскільки вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових груп із низькою смертністю. В четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес демографічної стабілізації за-кінчується. Економічно розвинені країни у 80-х pp. були близькі до завершення третьої фази демографічного переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій — на початку другої фази. Теорія демографічного переходу корисна для вивчення деяких історичних умов, але нею не можна пояснити всі випадки зміни на-селення. 4. Склад населення Співвідношення чоловіків і жінок віддзеркалює статевий склад (структуру) населення. В цілому у світі чоловіків більше, ніж жінок, переважно за рахунок країн Азії. Приблизно в половині країн світу жінки кількісно переважають над чоловіками. Це пояснюється тим, що середня тривалість життя жінок на 5-8 років більша, ніж чоловіків. У деяких країнах переважання жінок є результатом Другої світової війни та сучасних воєнних конфліктів. Але з появою нових поколінь розрив у співвідношенні чоловіків і жінок поступово скорочується. Кількісне переважання чоловіків над жінками спостерігається в країнах, де становище жінок історично було несприятливе (ранні шлюби, численні й ранні народження дітей), а також у тих країнах, де великий приплив чоловічої робочої сили. Найбільше кількісне переважання чоловіків в Індії та Китаї. Віковий склад населення залежить від показників народжуваності, смертності та природного приросту. Тому основні типи вікового складу населення на початку 90-х років XX ст. загалом відповідають типам його відтворення. Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоло-віків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на 33,9 млн.. У 101 країні світу більше жінок, у 84 — більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неод-накова в розвинених країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить 48,2%, у других — 50,9%). Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у переважній більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їх життя. У країнах Південної Азії та в Ки-таї чоловіків на 63,4 млн.. більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн.., в Індії — на 24,4 млн.., в Пакистані — на 4,5 млн., в Бангла-деш — на 2,8 млн.). В Африці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять 53,0% насе-лення, в Єгипті — 50,9, в Тунісі — 50,4%). В Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. У Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції харак-терній для Північної Америки. В Австралії та Океанії дещо перева-жають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в середньому 104—107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлоп-чиків приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідно-шення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похи-лого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточно не з'ясовані. Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно- або п'ятирічними групами. Для оцінки за-гальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи: до 14 років, 15—64 роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чи-сельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. в світі спостерігалася така вікова структура населення: до 14 років — 32,0, 15—64 роки — 61%; у країнах із високим дохо-дом відповідно — 20,5 і 66,8%; у країнах із середнім доходом — 36,2 і 58,7%; у країнах із низьким доходом — 33,5 і 60,0%.(Див. дод. ст. мал.). За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1% 1950 р. до 6% 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7% 1950 р. до 13,5% 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Аме-рика — 5%, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Афри-ка — 3,0, Азія — 5,0% . Статево-вікова структура населення важливий економіко-демографічний показник, який дає змогу прогнозувати кількість населення і, відповідно, тру-дові ресурси. Етнічний склад населення світу результат довготривалого історично-го процесу. Етнос (етнічна спільність) стійкий соціальний вид угруповання людей, що виник історично і представлений плем'ям, народністю, нацією. Єдності етносу надають такі спільності, як мова, територія, господарювання, культура й побут, релігійна, расова, державна приналежність, історична доля. Зро-зуміло, що розвиток цивілізації, взаємодія етносів змінюють ці ознаки. Залежно від національного складу населення країни поділяються на однонаціональні та багато-національні. Переважають багатонаціональні країни, з-поміж яких найбільшими є Індія, Китай, Пакистан, Індонезія, США, Росія. Складну етнічну структуру мають більшість країн Африки. До однонаціональних належать Польща, Угорщина, Ар-гентина, Японія, арабські країни Південно-Західної Азії, Австралія тощо. Є також двонаціональні держави Бельгія, Канада. У світі налічується близько 3 тис. народів (етносів). З-поміж них вирізняються 18 найчисленніших, що становлять більшу частину населення Землі. Це такі наро-ди, як китайці, хіндустанці, американці США, бенгальці, росіяни, бразильці, японці. В Європі найчисельнішими народами є німці, італійці, французи, англійці, українці, іспанці. Всього ж на планеті 2,5 тис. різних мов, а з різновидами 6 тисяч. Усі мови об'єднані в 20 мовних сімей, що поділяються на мовні групи. Найпоширеніші серед них індоєвропейська, китайсько-тибетська, семіто-хамітська, нігеро-кордофанська, алтайська мовні сім'ї. Мовами індоєвропейської сім'ї спілкуються 150 народів, які живуть на всіх континентах і становлять більшість в Європі, Північній Америці, Австралії. В Європі 9/10 населення належить до трьох великих мовних груп: германської (німці, австрійці, шведи, англійці), романської (італійці, французи, іспанці, руму-ни), слов'янської (росіяни, українці, серби, болгари, поляки). Релігія — невід'ємна складова духовного життя людства, значною мірою ос-нова нормування повсякденного життя. Той чи інший релігійний світогляд віддзеркалюється в елементах матеріальної (культові споруди) і духовної (пісні, музика, обрядовість тощо) культури кожного народу, визначає не тільки культурно-побутові відмінності та особливості демографічних процесів, а й впливає на політичне та соціально-економічне становище країн і регіонів. Найбільш поширені в світі три релігії, які через це дістали назву світових: хри-стиянство, іслам, буддизм. Крім того, значна частина людства сповідує індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, даосизм. Християнство поширене на всіх материках. Воно включає три гілки — католиць-ку, православну та протестантську. Його сповідує понад 1/4 людства, з них 3/5 — ка-толики, 1/3 — протестанти, 1/10 православні. Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латинської Америки, окре-мих країнах заходу та півдня Африки, на Філіппінах. Протестантизм в англо-американських країнах та в Австралії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи, країн СНД (росіяни, українці, грузини тощо) та Ефіопії. Послідовники ісламу становлять близько 20 % населення Землі. Іслам пошире-ний переважно в країнах Центральної, Південно-Західної Азії, Африки, в Індонезії. Буддизм та синтоїзм сповідують понад 11 % людства, трохи менше прихиль-ників індуїзму, конфуціанства й даосизму 7,5 %. Буддизм поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Народи Південної Азії сповідують також індуїзм. Конфуціанство та даосизм розповсюджені переважно в Китаї. (Див. дод. ст. мал.). Серед релігій, які є етнічною ознакою певного народу, найбільш поширені іудаїзм (євреї), синтоїзм (японці), сікхізм (сікхи в Індії), джайнізм (маратхи на півночі Індії) та інші. 5. Міське розселення, урбанізація і типи міст Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з пост-індустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселен-ня з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис.» Непалі — 5 тис., США — 2,5 тис., Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої щільності населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побу-тових закладів). До категорії міст в Україні відносять населені пун-кти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони на-вряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіо-нах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах прожи-вання та ін. Міське розселення характеризується такими властиво-стями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв'язками між поселен-нями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності). Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення ра-мок суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського на-селення в загальній його чисельності. Динаміка урбанізації вигля-дає так. У 1800 p. частка міського населення становила близько 3%, 1850 p. — 6,4, 1900 p. — 19,6, 1992 p. — 43%. В Австралії, Північній Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії 1990 p. переважало міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинені країни (1990 p.): в Європі — Великобританія (89,1%), Швеція (84%), Бельгія (96,9%) та ін.; у Північній Америці — США (75%), Канада (77,1%); в Латинській Америці — Венесуела (90,5%), Аргентина (86,3%); в Азії — Ізраїль (91,6%), Кувейт (95,6%), Японія (77%); Австралія (85,5%); в Африці — ПАР (59,5%), Туніс (54,3%). Коли частка міського населення перевищує 70%, темпи урбанізації зазви-чай сповільнюються. Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й росту міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональ-ніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинених країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерни-ми є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі процеси. Контрур-банізація в розвинених країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, пов'язані зі змінним характером потоків міграції. Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — про-цес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм гос-подарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисло-вості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залу-ченням сільських жителів до міської культури, а з іншого — з допо-могою втягування сільських поселень провідними міськими центра-ми у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що фор-муються на базі великих міст. Місто — населений пункт, віднесений згідно з законодавством держави до категорії міст і має, як правило, значну (порівняно з сільськими поселеннями) чисельність населення, зайнятого переважно у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею, зде-більшого досить стійкою. Населення міст 1992 p. складало 43% всього населення світу. Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світі близько 2,4 тис., у тому числі понад 200 з них мають більше 1 млн.. жителів (в Україні — 5). Перші міста виникли в IV—III тис. до н. е. в Месопотамії, Єгипті, Сирії, Індії, Китаї в басейнах та побли-зу великих рік. На території України міста відомі з І тис. до н. е. на узбережжі Чорного моря (античні міста — держави Північного При-чорномор'я). Міста є надзвичайно складним соціальним організмом, економіко-географічним, архітектурним, інженерно-будівельним, куль-турним комплексом. У них зосереджено адміністративно-політичні, промислові, транспортні, військові (міста-фортеці), культурні, наукові, рекреаційні (міста-курорти), релігійні (міста — релігійні центри, на-приклад, Мекка) та інші функції. Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, — спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та діло-вих послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, ви-сунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях 1982 і 1986 pp., уві-йшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову. Субурбанізація (від лат. sub — лід, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслі-док чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами — центрами агломерацій. Під впливом урбанізації формуються міські агломерації. Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти терито-ріальне утворення, що: виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташо-ваних міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, погли-наючи суміжні населені пункти; вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів. За основними характеристиками агломерації бувають різні: ве-ликі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшуєть-ся незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розви-ваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення. 6. Міграції населення Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — пере-міщення людей (мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш трива-лий період. Однією з основних ознак міграції населення є перети-нання адміністративного кордону території (держави, області, насе-леного пункту і т. д.). На цій основі вирізняють насамперед зовніш-ню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію. Зовніш-ня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того само-го населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Роз-різняють міграцію сільського населення і міського, міжміську мігра-цію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки «село — місто», «місто — місто», «місто — село», «село — село». За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану з участю держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й за-собами самих мігрантів. Головні причини міграції населення — со-ціально-економічні, політичні, воєнні, екологічні. Міграція населен-ня зіграла велику роль у розвиткові людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії справило велике пере-селення народів (масові міграції гунських, німецьких, слов'янських, аланських та інших племен переважно в IV—VII ст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були спричи-нені першою та другою світовими війнами, а нещодавно — розпадом СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні, політичні та релігійні причини. Набула поширення мігра-ція спеціалістів до розвинених країн із менш розвинених («відплив інтелектів»). (Див. дод. ст. мал.). Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб най-маної праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього госпо-дарства. Основні потоки робітників-мігрантів спрямовані до Захід-ної Європи і США. В Західній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей — близько 14 млн. осіб, що становить від 5 до 25% усіх працюючих за наймом у розвинених західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80% усіх робітниківбудівельників, у Бельгії — 50% шахтарів, у ФРН — 40% робітників автомобільних заводів. Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричине-не загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життє-діяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається грома-дянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Розрізняють такі типи біженців: еко-логічні (після техногенних і природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні — етнічні (за міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 p. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. ста-новила 1,8 млн.. душ (без палестинців), 1981 р. — 6,8 млн.. (крім того, палестинців — 1,9 млн..), 1993 p. — 18 млн.. 7. Розміщення трудових ресурсів світу та зайнятість населення До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в США, Росії, Україні 16-60 років, Канаді 15-66, в Мексиці і Португалії 12-65). У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років. У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення. Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змі-нюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення. Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень роз-витку окремих галузей, функціональну структуру поселень. У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 35-50 % зростає кількість зайня-тих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними вида-ми діяльності, як освіта, охорона здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансо-вою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15 %. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % у промисловості й 20 % в сільсько-му господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30 %, причому 2/3 за-йняті в освіті, охороні здоров'я, культурі. Таким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою зяйнятості, структурою виробництва та типом країни Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високорозвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка на-селення зайнята у невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати варіації, пов'язані з національними традиціями або політичними умовами на певний час. У цьому можна впевнитись навіть порівню-ючи США та Японію, Індію та Китай за даними. Але загалом за ди-намікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни. Висновок Фактор наявності трудових ресурсів залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується. Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, реґіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці. Точнішим – хоча не завжди зручним для розрахунків – є метод натуральних показників, – наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва. Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку – 90 т, сталі – 61 т, але у виробництві холодильного обладнання – лише 6 т, віскозного шовку – 3 т, трикотажної пряжі – 2 т, обчислювальної техніки – лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники. Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу. Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов’язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення. З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика. Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у реґіонах з високою щільністю сільського населення. У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються. До фактора «працемісткості» наближений фактор наукомісткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів. Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою «виноситься» за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росії Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомісткої продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпорації – цілі науково-дослідні центри. Список використаної літератури: Акимов А.В. Мировое население: взгляд в будущее. – М.: Наука, 1992. – 199 с. Економічна та соціальна географія світу. / За ред. Б.П. Яценка, - К.: Артек, 1997. –246 с. Економічний словник-довідник / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Феміда, 1996. – 366 с. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2001. – 216 с. Кистанов В.В. Территориальная организация производства. – М., 1984. Новицкий П.Т. Население и трудовые ресурсы. – М.: Мысль, 1996. Розміщення продуктивних сил: Посібник / Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Євтушенко Г.І., Мацишин І.Р. - К., 2000 - 264 с.
1 2 3 4 5 Категория: Географія \| Добавил: DoceNt (14.02.2015)
Просмотров: 1285 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: