Реферат на тему Валютні обмеження - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Валютні обмеження. Реферат Валютні обмеження Зміст 1. Валютні обмеження як елемент валютного регулювання 2. Еволюція валютних обмежень 3. Форми валютних обмежень 4. Валютний кліринг 5. Негативні наслідки валютних обмежень Література 1. Валютні обмеження як елемент валютного регулювання Як одну з форм валютної політики періодично використовують валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування чи регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями. Вони є складовою частішою валютного контролю, який передба-чає також заходи держави з нагляду, реєстрації, статистичного обліку названих операцій. Валютні обмеження закріплюються валютним законодавством, яке є підставою для постанов і директив з конкретних проблем. Валютні обмеження як різновид валютної політики пересліду-ють такі цілі: вирівнювання платіжного балансу; підтримання валютного курсу; концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішен-ня поточних і стратегічних завдань. Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, бо сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави і великих підприємств за рахунок дрібних і середніх підприємців, ускладнюючи їм доступ до іноземної валюти. Валютні обмеження переважно є складовою політики протекціонізму і дискримінації торгових партнерів. Неабияке значення в їх реалізації мають політичні мотиви [3]. Важливе значення мають також такі форми валютної політики: дисконтна, девізна політика та її різновидність – валютна інтервенція, диверсифікація валютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, девальвація, ревальвація. Дисконтна політика – зміна облікової ставки Центрального банку, спрямована на регулювання валютного курсу і платіжного балансу через вплив на міжнародний рух капіталів з одного боку і динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси, цін, сукупного попиту – з іншого. Девізна політика – метод впливу на курс національної валюти за допомогою купівлі-продажу державними органами іноземної валюти (девіз). З метою підвищення курсу національної валюти Центральний банк продає, а для зниження скуповує іноземну валюту в обмін на національну. Девізна політика здійснюється переважно у формі валютної інтервенції, тобто втручання Центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. через купівлю-продаж іноземної валюти. Її характерні риси –відносно великі масштаби і порівняно короткий період застосування. Диверсифікація валютних резервів – політика держав, банків, ТНК. спрямована на регулювання структури валютних резервів через включення до їх складу різних валют з метою забезпечення міжнародних розрахунків, проведення валютної інтервенції і захист від валютних втрат. Ця політика переважно здійснюється за допомогою продажу нестабільних валют і купівлі більш стійких, а також валют, необхідних для міжнародних розрахунків [2]. Подвійний валютний ринок – форма валютної політики, що займає проміжне місце між режимами фіксованих і плаваючих валютних курсів; введений на початку 70-х років у Бельгії, Італії, Франції. Суть його полягає в поділі валютного ринку на дві частини: для комерційних операцій і послуг застосовують офіційний валютний курс: для фінансових (рух капіталів, кредитів тощо) – ринковий. Занижений курс для комерційних угод використовується для стимулювання експорту товарів і вирівнювання платіжного балансу. 2. Еволюція валютних обмежень Інструменти валютного регулювання і валют-ної політики виступають в основному як засоби економічно-го впливу держави на динаміку курсових співвідношень влас-ної валюти. Поряд з цим у практиці грошово-валютних відно-син знаходять застосування методи прямого втручання дер-жави у механізм формування валютних курсів. Йдеться про валютні обмеження як систему нормативних правил, уста-новлених в законодавчому та адміністративному порядку, спрямованих на обмеження операцій із золотом, валютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти влас-ної країни на іноземну, а також інші валютні операції. Валютні обмеження передбачають організацію й здійснен-ня компетентними органами відповідних країн спеціальних заходів валютного контролю з метою урівноваження платіж-них балансів і підтримки курсів національних валют. Систе-ма валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою залежно від еко-номічної ситуації як в даній країні, так і в світовому госпо-дарстві. Уперше валютні обмеження у формі зосередження оборо-ту іноземної валюти в руках держави були впроваджені в 1931 р. в Німеччині [4]. Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінан-сових відносин проявляється в періодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розра-хунки між двома або кількома країнами здійснюються через залік зустрічних вимог, а платежі валютою — лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах. Валют-ний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньо-торговельних розрахунків, а згодом був поширений на опе-рації неторговельного характеру й інші платежі, що виника-ють у результаті економічних зв'язків між окремими краї-нами та економічними угрупованнями. У практиці міжнародних розрахунків розрізняють дво три- і багатосторонні кліринги. Найбільшого поширення здобули двосторонні кліринги, при яких залік зустрічних вимог і зобов’язань відбувається між двома країнами. Перша така клірингова угода була підписана між Швейцарією та Угор-щиною в 1931 р., а до березня 1935 р. було підписано 74 клірингові угоди, станом на 1937 р. діяло 169 таких угод. Загалом до середини 50-х років близько 60% міжнародних розрахунків капіталістичного світу здійснювалось через ва-лютні кліринги [1]. Багатосторонній валютний кліринг відрізняється від дво-стороннього тим, що заліки взаємних вимог, зобов'язань та взаємне збалансування міжнародних платежів здійснюють-ся між всіма країнами — учасницями клірингової угоди. Вперше подібний кліринг діяв з червня 1950 р. по грудень 1958 р. у формі Європейського платіжного союзу (ЄПС), в якому брали участь 17 країн Західної Європи. Незважаючи на труднощі і незгоди міждержавних протиріч, ЄПС у ціло-му успішно справився з нелегкою роллю, пов'язаною з функ-ціонуванням багатостороннього клірингу, скоротивши зав-дяки взаємному заліку обсяг взаємних вимог на 45% та за-ощадивши при цьому значні золотовалютні резерви країн — членів Союзу. З 1958 р. у зв’язку з підвищенням ступеня оборотності валют країн з розвинутою ринковою економікою, частка клірингових розрахунків у загальному обсязі платежів капі-талістичного світу стала поступово та неухильно знижува-тися. І все-таки незважаючи на таку тенденцію у вересні 1985 р. в результаті трирічних переговорів між найбільши-ми європейськими комерційними банками був створений багатосторонній кліринг для взаємного заліку вимог і зобов'я-зань, пов'язаних з операціями в ЕКЮ. Це було зумовлено, насамперед, швидким впровадженням ЕКЮ в приватний сектор. Клірингові розрахунки дали змогу через систему СВІФТ щодня здійснювати взаємні розрахунки по 1000 опе-рацій на суму 2 млрд. ЕКЮ. Єдиний в історії Міжнародний проект клірингового со-юзу був розроблений Кейнсом у квітні 1943 р. як противага "плану Уайта" при підготовці Бреттон-Вудської валютної угоди. За задумом Кейнса, Міжнародний кліринговий союз мав бути призначений для взаємного заліку вимог і зобов’язань країн нової валютної системи і міждержавного валютного регулювання. У 1961 р. було створено багатосторонній кліринг країн — членів Центральноамериканського Спільного Ринку – Центральноамериканська Розрахункова Палата. З метою розвит-ку взаємної торгівлі країн Азії і Тихого океану з 1975 р. функціонує Азіатський кліринговий союз (АКС). В економіч-ному співтоваристві країн Західної Африки в липні 1976 р. замість двосторонніх клірингових угод було створено багато-сторонній кліринг у складі центральних банків ряду країн Африки. Прикладами багатосторонньої валютної блокади було при-пинення валютно-фінансових відносин всіма країнами Антан-ти з Радянською республікою до середини 30-х років, а також блокування західними державами Єгипту в 1956 р. у від-повідь на націоналізацію Суецького каналу, Лівії (1988 р.), Ірану та Іраку під час війни 1990—1991 рр., знову Іраку під час агресії проти Кувейту та після неї, республік, що входили до складу Югославії. Останнім часом валютна блокада за-стосовується до країн — учасниць локальних та регіональ-них конфліктів. Валютні обмеження можуть практикуватися через офіцій-не встановлення країною кількох валютних курсів. Встанов-люючи множинність валютних курсів, держави диференцію-ють їх за групами товарів, послуг та цільовим використан-ням валюти. Вперше така форма валютних обмежень поча-ла використовуватися під час Великої депресії після світо-вої економічної кризи 1929—1933 р. Німеччина напередодні Другої світової війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів по відношенню до долара США. Деякі країни світу використовують одночасно кілька видів валютних курсів, наприклад особливий курс для зовнішньо-торговельних операцій, курс для фінансових операцій, для туристів тощо. Це було характерно для колишнього СРСР, особливо в останні роки його існування. Так, 3 листопада 1990 р. був введений спеціальний комер-ційний курс рубля до інвалют, який застосовувався при про-дажу підприємствами частини своєї власної валютної ви-ручки в централізовані фонди. Ринковий курс рубля засто-совувався при валютному обслуговуванні своїх та іноземних громадян при продажу їм валюти у разі виїзду за кордон. Біржовий курс встановлювався під впливом попиту та пропозиції на гроші на валютному ринку (біржах та аукціонах) і використовувався переважно для зовнішньоекономічних операцій. За таких обставин не міг не існувати курс «чорного ринку», який стихійно формувався під впливом попиту та пропозиції у різних регіонах колишнього СРСР і використо-вувався у валютних операціях приватних (фізичних) осіб (як резидентів, так і нерезидентів). У післявоєнні роки практично всі розвинуті країни Захо-ду практикували ті чи інші валютні обмеження, за винят-ком США та Швейцарії. Сьогодні, за різними оцінками, від 60 до 70% країн — членів МВФ використовують валютні обмеження [5]. 3. Форми валютних обмежень Однією із форм валютних обмежень виступає валютна блокада — припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною аж до заморожування в бан-ках валютних цінностей держави та валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного тиску. Розрізняють односторонню, коли одна країна блокує іншу, та багатосторонню, коли вона здійснюється рядом держав, валютні блокади. Валютна блокада буває повна — при вико-ристанні всіх методів валютно-фінансового впливу аж до за-морожування валюти країни, що піддається валютній бло-каді, та часткова, коли використовуються лише окремі мето-ди валютної блокади. Багатостороння валютна блокада час-то здійснюється через міжнародні валютно-фінансові органі-зації — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та ін. Валютний кліринг – це угода між урядами двох або кількох країн про обов’язків залік взаємних вимог і зобов’язань. Валютні обмеження передбачають: регулювання міжнародних платежів і переказів капіталів,репатріації прибутків, руху золота, грошових знаків і цінних паперів; заборону вільної купівлі-продажу іноземної валюти; концентрацію в руках держави іноземної валюти та інших валютних цінностей [2]. Принципи валютних обмежень: - централізація валютних операцій в Центральному і уповноважених (девізних) банках; ліцензування валютних операцій – вимагання попереднього дозволу органів валютного контролю для придбання імпортерами чи боржниками іноземної валюти; повне або часткове блокування валютних рахунків: - обмеження оборотності валют. Відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків: вільно конвертовані, внутрішні (в національній валюті з використанням у межах країни), згідно з двосторонніми урядовими угодами, клірингові, заблоковані тощо. Потрібно розрізняти форми валютних обмежень за сферами їх застосування. За поточними операціями платіжного балансу вони виступають у таких формах: - блокування валютного виторгу іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатись цими коштами; - обов’язків продаж валютного виторгу експортерів повністю або частково Центральному або уповноваженому банкам; обмежений продаж інвалюти імпортерам. У деяких країнах імпортер повинен внести на депозит у банк певну суму національної валюти для отримання імпортної ліцензії; обмеження на форвардні купівлі імпортерами іноземної валюти; заборона продажу товарів за кордоном на національну валюту; заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою; регулювання термінів платежів з експорту та імпорту в умовах нестабільності валютних курсів. При цьому суворо контролюються авансові платежі іноземним експортерам. За фінансовими операціями платіжного балансу валютні обмеження бувають у формах, які перераховані нижче: 1) при пасивному платіжному балансі застосовують такі заходи з обмеження вивозу капіталу і стимулювання приймання капіталу для підтримання курсу валюти: - лімітування вивезення національної і іноземної валюти, золота. цінних паперів, надання кредитів; - контроль за діяльністю ринку позичкових капіталів: операції здійснюються тільки з дозволу Міністерства фінансів і за представлення інформації про розмір кредитів, які надають, і прямих інвестицій за кордоном та залучення іноземних інвестицій за умови попереднього дозволу органів валютного контролю; - повне чи часткове припинення погашення зовнішньої заборгованості або дозвіл оплати її національною валютою без права переказу її за кордон. 2) при активному платіжному балансі з метою стримування припливу капіталів і підвищення курсів національної валюти застосовують такі форми валютного контролю з фінансових операцій: депонування на безпроцентному рахунку в ЦБ нових закордонних зобов’язань банків (так в ФРН у 1948 р. національні резерви кредитних установ, які вони зобов'язані зберігати в Бундесбанку, були підвищені до 100 % приросту іноземних зобов’язань банків); заборона на інвестиції нерезидентів, продаж національних цінних паперів іноземцям [3]. 4. Валютний кліринг Валютний кліринг – це угода між урядами двох або кількох країн про обов’язків залік взаємних міжнародних вимог і зобов’язань. Виникнення валютних клірингів почалось у період кризи 1929 – 1933 рр., коли широкого розповсюдження набули державний валютний контроль і валютні обмеження. У цих умовах здійснення міжнародних розрахунків за необхідністю повинно було перейти в площину міждержавних відносин. Перший двосторонній кліринг був підписаний 14 листопада 1931 р. між Угорщиною і Швейцарією. Жорсткий режим двосторонньої системи розрахунків обмежував розширення двостороннього товарообігу. Тому країни-учасниці, особливо держави, які очолювали валютні зони, розповсюджували дію клірингових угод на всю валютну зону. Це були перші спроби до створення багатостороннього валютного клірингу [4]. Новий етап у системі багатосторонніх клірингів пов'язаний із втіленням «плану Маршалла». При цьому була врахована одна з найбільших проблем багатостороннього валютного клірингу врегулювання кінцевого сальдо, яке підкріплювалось доларовим фондом. Але США не поспішали створювати великий фонд, який практично не давав можливості їм контролювати розрахунки західноєвропейських країн. І він був створений у таких розмірах, щоб доларової валюти вистачало лише для покриття дефіциту під час розрахунків за «планом Маршалла». Багатосторонній кліринг Європейська платіжна спілка (ЄПС) була створена за ініціативою та за підтримкою США. За рахунок коштів «плану Маршалла» був профінансований основний капітал ЄПС (350 млн. дол.) і дефіцит платіжних балансів (189 млн. дол.). ЄПС використали для перекачування золота і доларів із країн-боржників у країни-кредитори і насамперед ФРН. Так, із всієї суми кредитів в 1433 млн. дол., виданих у межах ЄПС, із ФРН було отримано 1127 млн. дол., або 80 %. Незважаючи на велику гнучкість багатостороннього валютного клірингу, (ЄПС), його механізм виявився недостатнім для врівноваження зовнішніх розрахунків західних країн. Багатосторонній кліринг для взаємного зарахування вимог і зобов’язань за операціями в ЕКЮ під егідою МБРР був створений у вересні 1985 р. внаслідок трирічних переговорів 18-ти великих комерційних банків. Значення клірингу полягало в тому, що він сприяв розширенню використання ЕКЮ в різних сферах приватного підприємництва через спрощення правил міжнародних угод в європейській валютній одиниці. Отже, існує декілька форм валютного клірингу. односторонній; двосторонній; багатосторонній; - міжнародний. За обсягом операцій розрізняють повний кліринг, який охоплює 95 % платіжного обороту, і частковий, який розповсюджується на окремі операції. При цьому обсяги товарообігу і клірингу не збігаються, при частковому клірингу обсяг товарообігу перевищує обсяг клірингових розрахунків, а при повному – навпаки, за клірингом проходять і неторгові фінансові операції, включаючи угоди з цінними паперами. За способом регулювання сальдо клірингового рахунку розрізняють кліринги: із вільноконвертованим сальдо; з умовною конверсією, наприклад, після закінчення визначе-ного періоду після утворення сальдо; неконвертовані, сальдо за якими не можна перетворити в інвалюту і воно погашається, з основному, товарними постачаннями. Валюта клірингу може бути будь-якою. Інколи застосовують дві валюти або міжнародні одиниці [1]. 5. Негативні наслідки валютних обмежень Негативні наслідки валютних обмежень полягають в тому, що, по-перше, вони порушують єдність світового господарювання, по-друге, перешкоджають вільному розвитку зовнішньої торгівлі і, по-третє, роздроблюють світовий валютний ринок на більше чи менше ізольовані валютні сфери. Штучні обмеження платежів іноземною валютою за закордонними торговими операціями, введеними одними країнами, перешкоджають вивезенню товарів з інших країн і провокують їх на адекватні заходи. Нерідко валютні обмеження поєднуються з тією чи іншою формою валютного демпінгу. Оцінюючи вплив валютних обмежень на міжнародні валютні відносини загалом, необхідно підкреслити, що вони негативно впливають на товарообмін між країнами, значно ускладнюють розвиток експорту. Незважаючи на те, що валютні обмеження сприяють вирівнюванню платіжних балансів окремих країн, зрештою вони ускладнюють проблему їх балансування. Обмеження зворотності (конвертованості) валют фактично анулює принцип найбільшого сприяння, підсилює дискримінацію торгових партнерів застосуванням великої кількості валютних курсів [5]. Валютні обмеження ускладнюють розвиток експорту. Експортери, не маючи впевненості в отриманні іноземної валюти, прагнуть ухилитися від здавання валютного виторгу девізним банкам за невигідним для них офіційним курсом національної валюти, маніпулюючи цінами в рахунках-фактурах (наприклад, експортер за домовленістю з імпортером занижує офіційну ціну для проходження митного контролю порівняно з реальним валютним виторгом; різниця зараховується на рахунок фізичної особи чи підставної фірми в іноземному банку), продаючи товар в треті країни, чиї валюти не підлягають здаванню, застосовуючи хабарі. Органи валютного контролю стежать за дотриманням відповідного законодавства, щодо цін, рахунків, застосовують штрафи і санкції під час виявлення порушень. Але більшість юридичних і фізичних осіб воліють піддатися санкціям, ніж втратити вигідного контрагента. Об’єктивна необхідність зняття валютних бар'єрів у міжнародних економічних відносинах породжує тенденцію до міждержавного регулювання валютних обмежень. Світовий досвід відміни валютних обмежень і переходу до конвертова пості національної валюти дає змогу виділити вузлові проблеми цього процесу: 1. Вибір моменту і темпу введення обміну валюти, історії валютних відносин відомі дві моделі — шоковий і поступовий перехід до конвертованості валюти під час створення необхідних передумов. Перший – волюнтаристський варіант (Туреччина, деякі країни Східної Європи) незмінно супроводжується падінням курсу національної валюти, вичерпанням офіційних валютних резервів, бо зростає попит на іноземну валюту. Подібна девальвація робить дорожчим імпорт, що посилює інфляцію і збільшує валютні втрати під час погашення зовнішнього боргу в іноземній валюті. Щодо стимулюючого впливу девальвації на експорт, то він проявляється лише за наявності експортних конкурентоспроможних товарів. Другий варіант, тобто поетапний перехід до конвертованості валюти (досвід країн Західної Європи, Японії), має перевагу перед шоковим варіантом, бо базується на узгодженні умов національного і світового ринків, зокрема ціноутворення і підготовки передумов. Основними передумовами введення конвертованості валюти є. стабілізація економіки, скорочення дефіциту державного бюджету, стримування інфляції, зменшення дефіциту платіжного балансу, врегулювання зовнішньої заборгованості країни, накопичення офіційних золотовалютних резервів, нормалізація соціально-політичної ситуації в країні. Визначення послідовності введення конвертованості валюти для резидентів і нерезидентів. Судячи із світового досвіду, переважно перевага надається іноземним партнерам з метою зацікавити їх у р і в н о п р а в н о м у с п і в р о б і т н и ц т в і. Вибір операцій, для яких вводиться обмін валюти. Спочатку, як правило, відміняють валютні обмеження на поточні операції платіжного балансу для нерезидентів [2]. Література Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник / за ред. А. С. Філіпченка. – К.: Либідь, 1997. – 208 с. Михайлів З. В., Гаталяк З. П., Горбаль Н. І. Міжнародні валютно-кредитні відносини та валютні операції: Навч. Посібник. – Львів, 2004. Моринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. - К.: Знання,2004. Руденко Л. В. Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні операції: Підручник. – К,2003. Руденко Л. В. Організація міжнародних кредитно-розрахункових операцій в банках: Посібник. – К.,2002.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (27.04.2013)
Просмотров: 510 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: