Реферат на тему Управління власними ресурсами підприємства - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Управління власними ресурсами підприємства. План 1. Базові елементи оцінки та управління вартістю власного капіталу 2. Фінансові механізми управління формуванням операційного прибутку 3. Дивідендна політика 4. Емісійна політика 5. Список літератури Базові елементи оцінки та управління вартістю власного капіталу 1. Вартість функціонуючого власного капіталу має найбільш надійний базис розрахунку у вигляді звітних даних підприємства, у процесі такої оцінки враховуються: а) середня сума використаного власного капіталу у звітному періоді за балансовою вартістю. Цей показник є вихідною базою коректування суми власного капіталу з урахуванням поточної ринкової його оцінки. Розрахунок цього показника здійснюється за методом середньої хронологічної за ряд внутрішніх звітних періодів; б) середня сума використаного власного капіталу в поточній ринковій оцінці. Методика розрахунку цього показника розглянута раніше; в) сума виплат власного капіталу (у формі відсотків, диві дендів тощо) за рахунок чистого прибутку підприємства. Ця сума є ціною, яку підприємство платить за використаний капітал власників. У більшості випадків цю ціну визначають самі власники, встановлюючи розмір відсотків і дивідендів на вкладений капітал у процесі розподілення чистого прибутку. Вартість функціонованого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначається за такою формулою: виплачена власникам підприємства у процесі його розподілення за звітний період; ВКС — середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді. Процес управління вартістю цього елемента власного капіталу визначається, перш за все, сферою його використання — операційною діяльністю підприємства. Він пов'язаний з формуванням операційного прибутку підприємства і здійсненою ним політикою розподілення прибутку (форми такої політики будуть розглянуті далі). Відповідно вартість капіталу, що функціонує в плановому періоді, визначається за формулою: 2. Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється з урахуванням відповідних прогнозних розрахунків. Так як нерозподілений прибуток являє собою ту капіталізовану його частину, яка буде використана у майбутньому періоді, то ціною сформованого нерозподіленого прибутку є заплановані на його суму виплати власникам, яким він належить. Такий підхід до оцінки нерозподіленого прибутку базується на тому, що якщо б він був виплачений власникам капіталу при його розподіленні за результатами звітного періоду, вони б, інвестуючи його в інші об'єкти, одержали відповідний прибуток, який був би ціною цього інвестованого капіталу. Але власники надали перевагу інвестуванню цього прибутку у власне підприємство, отже, його ціною є запланована до розподілення сума чистого прибутку майбутнього періоду на цю частину інвестованого капіталу. З урахуванням такого підходу, вартість нерозподіленого прибутку (ВНП) прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства (ВКФ„) у плановому періоді: Такий підхід дозволяє зробити висновок: оскільки вартість власного капіталу, що функціонує у плановому періоді і вартість нерозподіленого прибутку в цьому ж періоді рівні, за оцінкою середньозважуваної вартості капіталу в плановому періоді ці елементи капіталу можуть розглядатися як єдиний сумарний елемент, тобто включатися в оцінку з єдиною сумарною питомою вагою. Процес управління вартістю нерозподіленого прибутку визначається сферою його використання — інвестиційною діяльністю. Тому мета управління цією частиною капіталу підпорядкована меті інвестиційної політики підприємства і, відповідно, норма інвестиційного прибутку (внутрішня ставка прибутковості) завжди повинна зіставлятися з рівнем вартості нерозподіленого прибутку. 3. Вартість додатково залученого акціонерного (пайового) капіталу розраховується у процесі оцінки диференційовано за привілейованими і простими акціями (або додатково залученими паями). Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісіі привілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів. Це значно спрощує процес визначення вартості цього елемента капіталу, так як обслуговування зобов'язань за привілейованими акціями співпадає з обслуговуванням зобов'язань щодо позичкового капіталу. Але суттєвою різницею у характері цього обслуговування є, з позицій оцінки вартості, те, що виплати щодо обслуговування позичкового капіталу належать до витрат (собівартість) і тому виключені із складу оподаткованого прибутку, а дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства. Окрім виплати дивідендів, до витрат підприємств належать емісійні витрати відносно випуску акцій, які є відчутні за величиною. З урахуванням цих особливостей, вартість додатково залученого капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за формулою: Вартість залучення додаткового капіталу за рахунок емісії простих акцій (чи додатково залучених паїв) вимагає обліку таких показників: а) суми додаткової емісії простих акцій (або суми додатково залучених паїв); б) суми дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну акцію (або суми прибутку, виплаченого власникам на одиницю капіталу); в) запланованого темпу зростання виплат прибутку власникам капіталу у формі дивідендів (або відсотків); г) запланованих витрат за емісією акцій (або залучення додаткового пайового капіталу). У процесі залучення цього виду власного капіталу слід мати на увазі, що за вартістю він є найбільш дорогим, так як витрати, пов'язані з його обслуговуванням, не зменшують базу оподаткованого прибутку, а премія за ризик — найвища, оскільки цей капітал при банкрутстві підприємства захищений найменшою мірою. Розрахунок вартості додаткового капіталу, залученого за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), здійснюється за формулою: виражений десятковим дробом; Кna— сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв); ЗЕ — затрати, пов'язані з емісією акцій, виражені у десятковій величині відносної суми емісії акцій (додаткових паїв). Процес управління вартістю залучення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел характеризується високим рівнем складності і вимагає високої кваліфікації виконавців. Це управління здійснюється шляхом розробки і реалізації емісійної політики підприємства, а також його дивідендної політики (або політики розподілення прибутку). Принципи розробки цих видів фінансової політики підприємства розглядаються далі. З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів власного капіталу і питомої ваги кожного з цих елементів у загальній його сумі може бути розрахований показник середньо-зважуваної вартості власного капіталу підприємства. Фінансові механізми управління формуванням операційного прибутку Основу формування власних внутрішніх ресурсів підприємства, скерованих на виробничий розвиток, складає балансовий прибуток, який характеризує один з найважливіших результатів фінансової діяльності підприємства. Є такі види прибутку підприємства:— прибуток від реалізації продукції (або операційний прибуток);— прибуток від реалізації майна;— прибуток від позареалізаційних операцій. Серед цих видів головна роль належить операційному прибутку, на частку якого припадає у наш час 90—95 % загальної вартості балансового прибутку. На багатьох підприємствах він є єдиним джерелом формування балансового прибутку. Тому управління формуванням прибутку підприємства розглядається як процес формування операційного прибутку (прибутку від реалізації продукції). Основною метою управління формуванням операційного прибутку підприємства є виявлення основних факторів, які визначають його кінцевий розмір і виявлення резервів наступного збільшення його суми. Механізм управління формуванням операційного прибутку здійснюється з урахуванням тісного взаємозв'язку цього показника з об'ємом реалізації продукції, доходів і витрат підприємства. Система цього взаємозв'язку, яка одержала назву "Взаємозв'язок витрат, об'єму реалізації і прибутку" дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне управління цим процесом на підприємстві. Механізм цієї системи передбачає послідовне формування різних видів операційного прибутку підприємства за схемою (рис. 7.4): Рис. 7.4. Схема формування різних видів операційного прибутку підприємства З наведеної схеми видно, що у процесі здійснення операційної діяльності формуються три види операційного прибутку: 1) маржинальний операційний прибуток. Його розрахунок здійснюється за такими формулами: додаткових платежів, які входять у ціну продукції; ПП — сума податку на прибуток та інших обов'язкових платежів за рахунок прибутку. У процесі управління формуванням операційного прибутку на основі системи "Взаємозв'язок витрат, об'єму реалізації і прибутку" підприємство вирішує ряд завдань: 1. Визначення об'єму реалізації продукції, який забезпечує беззбиткову операційну діяльність протягом короткого періоду. Графічно "точка беззбитковості" (або "поріг рентабельності") операційної діяльності підприємства в короткотерміновому періоді, протягом якого не змінюється рівень цін на продукцію, рівень змінних витрат І сума постійних витрат, показана на рис. 7.5: Рис. 7.5. Графік формування точки беззбитковості операційної діяльності підприємства в короткотерміновому періоді З графіка видно, що для досягнення "точки беззбитковості" своєї операційної діяльності, підприємство повинно забезпечити такий об'єм реалізації продукції (Р), при якому сума чистого операційного доходу (валового операційного доходу за мінусом суми податкових платежів з нього) порівнюється з сумою витрат — як постійних, так і змінних. Ця умова може бути виражена у таких рівностях: 2. Визначення об'єму реалізації, продукції, який забезпечує беззбиткову операційну діяльність у довготерміновому періоді. Операційна діяльність у довготерміновому періоді, порівняно з короткотерміновим періодом, змінюється так: а) із зростом об'єму реалізації продукції періодично збільшуються постійні операційні витрати. Це пов'язано зі збільшенням парку використаних машин і обладнання, яке використовується (що призводить до зросту амортизаційних відрахувань), підвищенням чисельності працівників апарату управління (що призводить до зростання витрат на його утримання тощо); б) з насиченням ринку в результаті зростання об'єму реалізації продукції підприємство повинно знизити рівень цін, що призводить до відповідного зменшення темпів зростання чистого операційного доходу; в) за рахунок більш економного використання сировини і матеріалів, зростання продуктивності праці операційного персоналу, укрупнення партій сировини, яка закупляється, і відвантаженої продукції поступово знижується рівень змінних операційних витрат на одиницю продукції. Усі ці зміни у силу взаємозв'язку розглянутих факторів з операційним прибутком суттєво впливають на формування його суми. У силу трансформації умов операційної діяльності точка беззбитковості постійно змінює своє значення, тому потрібно значно більше об'єму реалізації порівняно з попереднім періодом (Рmб1<Рmб2< Рmб3) Відповідно змінюється і сума валового операційного прибутку, який одержується підприємством в силу змінних умов операційної діяльності на кожному етапі. Якщо на перших двох етапах ця зміна суми валового операційного прибутку викликалась, в основному, зростанням суми постійних операційних витрат, тоді на третьому етапі основний вплив на зміну суми цього прибутку відігравало зниження рівня чистого операційного доходу. Кожен етап зміни умов операційної діяльності підприємства в довготерміновому періоді являє собою початок цієі діяльності в короткотерміновому періоді, закінчення якого характеризується новою зміною умов. Іншими словами, довготерміновий період операційної діяльності підприємства може бути розбитий на ряд короткотермінових її періодів (з незмінними умовами), що дозволяє використовувати при розрахунках алгоритми, характерні для короткотермінового періоду. У зв'язку з тим, наступні завдання формування валового та інших видів операційного прибутку з використанням системи "CVP " будуть розглянуті в рамках короткотермінового періоду операційної діяльності підприємства. 3. Визначення необхідного об'єму реалізації продукції, який забезпечує досягнення запланованої (цільової) суми валового операційного прибутку або визначення планової суми валового операційного прибутку при заданому плановому об'ємі peaлізації продукції. При запланованій сумі валового прибутку (ВОПn) плановий об'єм реалізації продукції підприємства повинен бути у точці Рmnn Цей об'єм реалізації продукції може бути визначений на підприємстві за формулами: Рис. 7.6. Графік формування ("запасу міцності") підприємства у процесі здійснення операційної діяльності ВРвоп — вартісний об'єм реалізації продукції, який забезпечує формування планової (чи фактично досягнутої) суми валового операційного прибутку підприємства; ВРтв — вартісний об'єм реалізації продукції, який забезпечує досягнення точки беззбитковості операційної діяльності підприємства. При необхідності запас міцності може бути виражений в натуральному об'ємі реалізованої продукції. У цьому випадку використовують таку формулу: де ЗМ„ — натуральний об'єм реалізації продукції підприємства, який забезпечує запас міцності його операційної діяльності; Цт — ціна одиниці реалізованої продукції (інші значення показників ті ж, що і в попередніх формулах). Запас міцності може бути виражений не тільки абсолютною, але і відносною величиною — його рівнем (або коефіцієнтом безпеки). Розрахунок цього показника здійснюється за формулою: де КБ — коефіцієнт (рівень) безпеки операційної діяльності підприємства; ЗМа — вартісний об'єм реалізації продукції підприємства, який забезпечує запас міцності його операційної діяльності; ВРвоп — вартісний об'єм реалізації продукції підприємства, який забезпечує формування планової (або фактично досягнутої) суми валового операційного прибутку підприємства. Аналогічний результат розрахунку цього коефіцієнта може бути одержаний і при його визначенні в натуральних показниках об'єму реалізації продукції. Таким чином, механізм управління різними видами операційного прибутку підприємства з використанням системи "взаємозв'язок витрат, об'єму реалізації і прибутку" ґрунтується на її залежності, чутливості до таких основних факторів: а) об'єму реалізації продукції у вартісному чи натуральному вираженні; б) суми і рівня чистого операційного доходу; в) суми і рівня змінних операційних витрат; г) суми постійних операційних витрат; ґ) співвідношення постійних і змінних операційних витрат; д) суми податкових платежів за рахунок прибутку. Ці показники можуть розглядатися як основні фактори формування суми різних видів операційного прибутку, впливаючи на які можна отримати необхідні результати. Поділ всієї сукупності операційних витрат підприємства на постійні і змінні їх види дозволяє використовувати також механізм управління операційним прибутком, відомий як "операційний леверідж1. Дія цього механізму базується на тому, що наявність у складі операційних витрат будь-якої суми постійних їх видів призводить до того, що при зміні об'єму реалізації продукції сума операційного прибутку завжди змінюється ще більш високими темпами. Іншими словами, постійні операційні ви трати викликають непропорційну більш високу зміну суми операційного прибутку підприємства при будь-якій зміні об'єму реалізації продукції незалежно від розміру підприємства, галузевих особливостей його операційної діяльності та інших факторів (табл. 7.1): Таблиця 7.1. Розрахунок ефекту операційного леверіджу, у. о. Показники \| Підприємство "А" \| Підприємство "Б* І період \| II період \| ІП період \| І період \| п період \| ПІ період 1 \| 2 \| 3 \| 4 \| 5 \| 6 \| 7 1. Об'єм реалізованої продукції \| 100 \| 200 \| 300 \| 100 \| 200 \| 300 2. Сума постійних операційних витрат \| 30 \| 30 \| 30 \| 60 \| 60 \| 60 3. Рівень змінних операційних витрат до об'єму реалізації продукції, % \| 20 \| 20 \| 20 \| 10 \| 10 \| 10 4. Сума змінних операційних витрат {гр.1х гр. 2/100) \| 20 \| 40 \| 60 \| 10 \| 20 \| 30 5, Загальна сума операційних витрат (гр. 2 + гр. 4 ) \| 50 \| 70 \| 90 \| 70 \| 80 \| 90 6. Коефіцієнт операційного леверіджу (гр.2 / гр. 5) \| 0,60 \| 0,43 \| 0,33 \| 0,86 \| 0,75 \| 0,67 7. Ставка податкових платежів за рахунок доходів, % \| 20 \| 20 \| 20 \| 20 \| 20 \| 20 8. Сума податкових платежів за рахунок доходів (гр. 1 х гр. 7 1100) \| 20 \| 40 \| 60 \| 20 \| 40 \| 60 9. Сума валового операційного прибутку (гр. 1 - гр. 5 - гр. 8) \| ЗО \| 90 \| 150 \| 10 \| 80 \| 150 Закінчення табл. 7.1 1 \| 2 \| 3 \| 4 \| 5 \| 6 \| 7 10. Темп зростання валового операційного прибутку, %:— до першого періоду;— \| 300 \| 500— \| 700 \| 1500— до другого періоду—— \| 167— \| 188 11. Темп зростання об'єму реалізації продукції, %:— до першого періоду;— \| 200 \| 300— \| 200 \| 300— до другого періоду—— \| 150—— \| 150 Але ступінь такої чутливості операційного прибутку до зміни об'єму реалізації продукції неоднозначний на підприємствах, які мають різне співвідношення постійних і змінних операційних витрат. Чим вища питома вага постійних витрат у загальній сумі операційних витрат підприємства — тим більше змінюється сума операційного прибутку відносно темпів зміни об'єму реалізації продукції. Співвідношення постійних і змінних операційних витрат підприємства, яке дозволяє "включати" механізм операційного леверіджу з різною інтенсивністю впливу на операційний прибуток підприємства, характеризується "коефіцієнтом операційного леверіджу"', який розраховується за формулою: Чим вище значення коефіцієнта операційного леверіджу на підприємстві — тим більше воно може прискорити темпи приросту операційного прибутку відносно темпів приросту об'єму реалізації продукції. Іншими словами, при однакових темпах приросту об'єму реалізації продукції підприємство, яке має більший коефіцієнт операційного леверіджу, при інших рівних умовах завжди буде більшою мірою нарощувати суму свого операційного прибутку порівняно з підприємством із меншим значенням цього коефіцієнта. Конкретне співвідношення приросту суми операційного прибутку і суми об'єму реалізації, яке досягається при певному коефіцієнті операційного леверіджу, характеризується показником " ефект операційного леверіджу'1. Принципова формула розрахунку цього показника має вигляд: Задаючи цей чи інший темп приросту об'єму реалізації продукції, ми завжди можемо, використовуючи вказану формулу, визначити, в яких розмірах зростає сума операційного прибутку при існуючому на підприємстві коефіцієнті операційного леверіджу. Відмінності у досягнутому ефекті на різних підприємствах будуть визначатися при цьому відмінностями у співвідношенні їх постійних і змінних операційних витрат, які відображаються коефіцієнтом операційного леверіджу. Наведена вище принципова формула розрахунку ефекту операційного леверіджу має ряд модифікацій. Так, з метою управління маржинальним прибутком підприємства ефект операційного леверіджу може бути виражений такими формулами: З метою виключення впливу податкових платежів, включених у ціну продукції і сплачених за рахунок валового доходу, розрахунок ефекту операційного леверіджу може бути приведений за формулою: Ця формула найбільш підходить до розрахунку операційного леверіджу на підприємствах торгівлі. З метою окремого вивчення впливу на операційний прибуток приросту об'єму реалізації продукції у натуральному вираженні і зміни рівня цін на неї, для визначення ефекту операційного леверіджу використовується така формула: Ця формула дозволяє комплексно врахувати вплив на зміну суми операційного прибутку як коефіцієнта операційного леверіджу, так і зміни цінової політики. Існують й інші, більш складні модифікації формули розрахунку ефекту операційного леверіджу. Але, незважаючи на розбіжності алгоритмів визначення ефекту операційного леверіджу, які містять механізм управління операційним прибутком шляхом впливу на співвідношення постійних і змінних витрат підприємства, він залишається незмінним. Розглянемо ефект операційного леверіджу на такому прикладі: Приклад. Два підприємства "А" і " В" мають однакову вихідну базу об 'єму реалізації продукції і нарощують цей об'єм протя- гом наступних періодів однаковими темпами. При цьому, на підприємстві "Б" сума постійних операційних витрат вдвічі перевищує аналогічний показник на підприємстві "А" (відповідно 60 і 30 умовних грошових одиниць). У цей час на підприємстві "А" у більш високому розмірі склався рівень змінних операційних витрат у розрахунку на одиницю виробленої продукції, ніж на підприємстві "Б" (відповідно 20 % і 10 %), виходячи з цих різних співвідношень постійних і змінних операційних витрат на підприємствах визначено темпи приросту суми валового операційного прибутку при однакових темпах приросту об'єму реалізації продукції (рівень податкових платежів за рахунок валового операційного доходу приймаємо у розмірі 20 % від загальної його суми). Результати розрахунку ефекту операційного леверіджу наведені у табл. 7.2: Таблиця 7.2. Загальні результати порівняння ефекту операційного леверіджу на різних підприємствах Показники \| Підприємство "А" \| Підприємство "В" II період \| Ш період \| П період \| III період А. До першого періоду 1. Вихідний коефіцієнт операційного леверіджу \| 0,60 \| 0,60 \| 0,86 \| 0,86 2. Ефект операційного леверіджу (приріст валового операційного прибутку на 1 % приросту об'єму реалізації продукції), % \| 2,0 \| 2,0 \| 6,0 \| 7,0 Б. До другого періоду 1. Вихідний коефіцієнт операційного леверіджу \| 0,43 \| 0,76 2. Ефект операційного леверіджу (приріст валового операційного прибутку на 1 % приросту об'єму реалізації продукції), % \| 1,3 \| 1,8 Як видно з результатів розрахунку, ці підприємства, за рахунок наявності постійних операційних витрат, отримують ефект операційного леверіджу. Але рівень цього ефекту значно відрізняється у силу відмінностей коефіцієнта операційного леверіджу. Отже, підприємство "А" збільшило об'єм реалізації продукції відносно першого періоду на 100 %, друтого — на 200 %. У третьому періоді підприємство отримало приріст валового операційного прибутку в розмірі 200 і 400 % . У цей час підприємство "Б" при таких самих темпах приросту об'єму реалізації продукції за рахунок більш високого коефіцієнта операційного леверіджу отримало приріст валового операційного прибутку у розмірі 600 і 1400 % . Відносно другого періоду механізм проявлення ефекту операційного леверіджу залишився незмінним — збільшивши об'єм реалізації продукції на 50 % , підприємство "А" одержало приріст суми валового операційного прибутку у розмірі 67 %, а підприємство "Б" (за рахунок більш високого коефіцієнта операційного леверіджу) — у розмірі 88 %. Порівняльні результати показують, що за рахунок більш високого вихідного коефіцієнта операційного леверіджу ступінь чутливості операційного прибутку до приросту об'єму реалізації продукції на підприємстві "Б" значно вище, ніж на підприємстві "А". Дивідендна політика Термін "дивідендна політика" пов'язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак принципи та методи розподілу прибутку, що розглядаються в цьому розділі, можна застосовувати не тільки для акціонерних товариств, але й для підприємств будь-якої іншої форми діяльності (у цьому випадку змінюватися буде лише термінологія — замість термінів "акція" та "дивіденд" будуть використовуватися терміни "пай", "внесок" і "прибуток на внесок"; механізм виплати доходів власникам залишиться таким же). Розподіл прибутку в акціонерному товаристві являє собою найбільш складний його варіант і тому вибраний для розгляду всіх аспектів цього механізму. У більш широкому трактуванні під терміном "дивідендна політика" можна розуміти механізм формування частки прибутку, що виплачується власнику відповідно до частки його внеску в загальну суму власного капіталу підприємства. Головною метою розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням Прибутку власниками та майбутнім його зростанням, що мак-симізує ринкову вартість підприємства та забезпечує його стратегічний розвиток. Виходячи з цієї мети, поняття дивідендної політики може бути сформульоване так: дивідендна політика являє собою складову частину загальної політики управління прибутком, яка полягає в оптимізації пропорцій між споживчою та капіталізованою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства. Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є: 1. Теорія незалежності дивідендів. її автори — Ф. Модільяні та М. Міллер (згадуються, зазвичай, при посиланнях під абревіатурою ММ) — стверджують, що вибрана політика не впливає ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на майновий стан власників у поточному чи перспективному періоді, так як ці показники залежать від суми формованого, а не розподіленого прибутку. Згідно з цією теорією дивідендній політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, які в реальній практиці управління прибутком забезпечити неможливо. Не дивлячись на свою вразливість у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики. 2. Теорія переваги дивідендів (або "синиця в руках"). її автори — М. Гордон та Д. Лінтнер — стверджують, що кожна одиниця поточного доходу (виплаченого у формі дивідендів) у силу того, що вона "очищена від ризику" вартує завжди більше, ніж дохід, відкладений на майбутнє, у зв'язку з притаманним йому ризиком. Виходячи з цієї теорії, максимізації дивідендних виплат надається перевага порівняно з капіталізацією прибутку. Однак, противники цієї теорії стверджують, що, в більшості випадків, одержаний у формі дивідендів дохід, все ж таки, реінве-стується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї чи іншої дивідендної політики (фактор ризику може бути врахований лише менталітетом власників; він визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї чи іншої компанії, а не характером дивідендної політики). 3. Теорія мінімізації дивідендів (або "теорія податкових переваг"). Згідно з цією теорією ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними та очікуваними доходами власників. Так як обкладання податком поточних доходів у формі одержаних дивідендів завжди вище, ніж очікуваних (з урахуванням фактора вартості грошей у часі, податкових пільг на капіталізований прибуток тощо), дивідендна політика повинна забезпечити мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно, максимізацію капіталізації прибутку з тим, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного доходу власників. Однак такий підхід до дивідендної політики не влаштовує багаточисленних дрібних акціонерів з низьким рівнем доходів, які постійно потребують поточних їх надходжень у формі дивідендних виплат (що знижує об'єм попиту на акції таких компаній, а також і котировану ринкову ціну цих акцій). 4. Сигнальна теорія дивідендів (або "теорія сигналізування"). Ця теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій у якості базисного елемента використовують розмір дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а також котированої ринкової вартості акцій, що при їх реалізацій приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів "сигналізує" про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує суттєве зростання прибутку в наступному періоді. Ця теорія невід'ємно пов'язана з високою "прозорістю" фондового ринку, на якому оперативно одержана інформація суттєво впливає на коливання ринкової вартості акцій. б. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (або "теорія клієнтури"). Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів ("клієнтура" акціонерної компанії) надає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів надає перевагу збільшенню своїх очікуваних доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів, яка з такою дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад "клієнтури" стане більш однорідним. Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики: консервативний, помірний (компромісний) та агресивний. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 7.3): Таблиця 7.3. Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства Підхід, що визначає формування дивідендної політики \| Варіанти типів дивідендної політики, що використовуються 1. Консервативний підхід \| 1. Залишкова політика дивідендних виплат 2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат 2. Помірний (компромісний) підхід \| 3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди 3. Агресивний підхід \| 4. Політика стабільного рівня дивідендів 5. Політика постійного зростання розміру дивідендів 1. Залишкова політика дивідендних виплат передбачає, що фонд виплати дивідендів створюється після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують, повною мірою, реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки дохідності перевищує середньозважену вартість капіталу (або інший вибраний критерій, наприклад, коефіцієнт фінансової рентабельності), то основна частина прибутку повинна бути направлена на реалізацію таких проектів, оскільки вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного доходу) власників. Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік же цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повній непередбачуваності формованих їх розмірів у наступному періоді і навіть відмові від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно відбивається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується, зазвичай, лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності. 2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат передбачає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду (при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції). Перевагою цієї політики є її надійність, яка створює почуття впевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного доходу незалежно від різних обставин, визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв'язок з фінансовими результатами діяльності підприємства, відповідно у періоди несприятливої кон'юнктури та низького розміру формованого прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути цих негативних наслідків, стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється, зазвичай, на відносно низькому рівні. Це відносить згаданий тип дивідендної політики до категорії консервативної, що мінімізує ризик зниження фінансової стійкості підприємства через недостатній темп приросту власного капіталу. 3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди (або політика "екстра-дивіденда") за достатньо розповсюдженою думкою являє собою найбільш зважений її тип. її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів у мінімально передбаченому розмірі (як у попередньому випадку) при високому зв'язку з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон'юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах з нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і, відповідно, падає їх ринкова вартість. 4. Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довготривалого нормативного коефіцієнта дивідендних виплат відносно суми прибутку (або нормативу розподілу прибутку на споживчій та капіталізованій його частині). Перевагою цієї політики є простота її формування та тісний зв'язок з розміром формованого прибутку. У той же час основним її недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, що визначається нестабільністю суми формованого прибутку. Ця нестабільність викликає різкі перепади в ринковій вартості акцій за окремими періодами, що перешкоджає максимізації ринкової вартості підприємства у процесі здійснення такої політики (вона "сигналізує" про високий рівень ризику господарської діяльності цього підприємства). Навіть при високому рівні дивідендних виплат така політика не приваблює, зазвичай, інвесторів (акціонерів), що уникають ризику. Тільки зрілі компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики цього типу; якщо розмір прибутку суттєво змінюється в динаміці — ця політика генерує високу загрозу банкрутства. 5. Політика постійного зростання розміру дивідендів (здійснюється під гаслом "ніколи не знижуй річний дивіденд") передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в твердо встановленому відсоткові приросту до їх розміру в попередньому періоді (на цьому принципі побудована розглянута раніше "модель Гордона", що визначає ринкову вартість акцій таких компаній). Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії і формування її позитивного іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком же цієї політики є відсутність гнучкості в її проведенні та постійне зростання фінансової напруженості — якщо темп зростання коефіцієнта дивідендних виплат зростає (тобто якщо фонд дивідендних виплат зростає скоріше, ніж сума прибутку), то інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються (при інших рівних умовах). Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально процвітаючі акціонерні компанії — якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку компанії, то вона являє собою прямий шлях до її банкрутства. З урахуванням розглянутих принципів дивідендна політика акціонерного товариства формується за такими етапами (рис. 7.7): Рис. 7.7. Формування дивідендної політики Першопочатковим етапом формування дивідендної політики є вивчення та оцінка факторів, що визначають цю політику. У практиці фінансового менеджменту ці фактори прийнято поділяти на чотири групи: 1. Фактори, що характеризують інвестиційні можливості підприємства. До числа основних факторів цієї групи належать: а) стадія життєвого циклу компанії (на ранніх стадіях життєвого циклу акціонерна компанія вимушена більше засобів інвестувати в свій розвиток, обмежуючи виплату дивідендів); б) необхідність розширення акціонерною компанією своїх інвестиційних програм (у періоди активізації інвестиційної діяльності, спрямованої на розширене відтворення основних фондів і нематеріальних активів, потреба в капіталізації прибутку зростає); в) ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності (окремі підготовлені проекти потребують прискореної реалізації з метою забезпечення ефективної їх експлуатації при сприятливій кон'юнктурі ринку, що обумовлює необхідність концентрації власних фінансових ресурсів у ці періоди). 2. Фактори, що характеризують можливості формування фінансових ресурсів з альтернативних джерел. У цій групі факторів основними є: а) достатність резервів власного капіталу, сформованих у попередньому періоді; б) вартість залучення додаткового акціонерного капіталу; в) вартість залучення додаткового запозиченого капіталу; г) доступність кредитів на фінансовому ринку; ґ) рівень кредитоспроможності акціонерного товариства, який визначається його поточним фінансовим станом. 3. Фактори, пов'язані з об'єктивними обмеженнями. До числа основних факторів цієї групи належать: а) рівень обкладання податком дивідендів; б) рівень обкладання податком майна підприємств; в) досягнутий ефект фінансового леверіджу, обумовлений співвідношенням використаного власного та запозиченого капіталу; г) фактичний розмір одержаного прибутку і коефіцієнт рентабельності власного капіталу. 4. Інші фактори. У складі цих факторів можуть бути виділені: а) кон'юнктурний цикл товарного ринку, учасником якого є акціонерна компанія (у період підйому кон'юнктури ефективність капіталізації прибутку значно зростає); б) рівень дивідендних виплат компаніями-конкурентами; в) невідкладність платежів з раніше одержаних кредитів (підтримування платоспроможності є більш пріоритетним завданням порівняно із зростанням дивідендних виплат); г) можливість втрати контролю над керуванням компанією (низький рівень дивідендних виплат може призвести до зниження ринкової вартості акцій компаній та їх масового "скиду-вання" акціонерами, що збільшує ризик фінансового захвату акціонерної компанії конкурентами). Оцінка цих факторів дозволяє визначити вибір того чи іншого типу дивідендної політики на найближчий перспективний період. Механізм розподілу прибутку акціонерного товариства, відповідно до обраного типу дивідендної політики, передбачає таку послідовність дій. На першому етапі з суми чистого прибутку відраховуються обов'язкові відрахування, що формуються за його рахунок у резервний та інші обов'язкові фонди спеціального призначення, передбачені уставом товариства. "Очищена" сума чистого прибутку являє собою так званий дивідендний коридор, у рамках якого реалізується відповідний тип дивідендної політики. На другому етапі частина чистого прибутку, що залишилася, розподіляється на частини, що капіталізуються та споживаються. Якщо акціонерне товариство дотримується залишкового типу дивідендної політики, то в процесі цього етапу розрахунків пріоритетним завданням є формування фонду виробничого розвитку та навпаки. На третьому етапі створений за рахунок прибутку фонд споживання розподіляється на фонд дивідендних виплат та фонд споживання персоналу акціонерного товариства (що передбачає додаткове матеріальне стимулювання працівників та задоволення їх соціальних потреб). Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики й обов'язки акціонерного товариства за колективним договором. Визначення рівня дивідендних виплат на одну просту акцію здійснюється за формулою: де РДВпа — рівень дивідендних виплат на одну акцію; ФДВ — фонд дивідендних виплат, створений відповідно до обраного типу дивідендної політики; ВП — фонд виплат дивідендів власникам привілейованих акцій (за рівнем, що передбачає їх); Кяа — кількість простих акцій, емітованих акціонерним товариством. Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з таких форм є: 1. Виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста найрозповсюдженіша форма здійснення дивідендних виплат. 2. Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знову емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона становить інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на збільшення капіталу у наступному періоді. Акціонери, що надають перевагу поточному доходу, можуть продати з цією метою додаткові акції на ринку. 3. Автоматичне реінвестування. Ця форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору — одержати дивіденди готівкою або реінвестувати їх у додаткові акції (в цьому випадку акціонер заключає з компанією чи з брокерською конторою, що її обслуговує, відповідну угоду). 4. Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Це дозволяє автоматично збільшити розмір прибутку на одну акцію, що залишилася, і підвищити коефіцієнт дивідендних виплат у наступному періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди акціонерів. Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують такі показники: а) коефіцієнт дивідендних виплат. Він розраховується за формулами: При оцінюванні ефективності дивідендної політики можуть бути використані також показники динаміки ринкової вартості акцій. Емісійна політика Емісійна діяльність підприємства охоплює широкий спектр проблем, що виходять за рамки фінансового менеджменту. Тому, розглядаючи питання емісійної політики підприємства як форми залучення власних фінансових ресурсів з зовнішніх джерел, ми введемо ряд обмежень. По-перше, емісійна політика підприємства у варіанті, що розглядається, буде обмежена питаннями емісії тільки акцій — основного джерела формування власного капіталу на фондовому ринку (питання емісії облігацій та інших боргових цінних паперів підприємства в цьому розділі розглядатися не будуть). По-друге, з переліку питань, що розглядаються, буде виключено акціонування приватизованих державних підприємств. їх корпоратизація являє собою лише зміну форм власності з державної на акціонерну без додаткового залучення реального капіталу. По-третє, ми обмежимося розглядом лише фінансових аспектів емісійної політики, не торкаючись організаційних та інших її питань (друку бланків акцій, реєстрації випуску, публікації емісійного проспекту тощо). Залучення власного капіталу з зовнішніх джерел шляхом додаткової емісії акцій є складним та дорогим процесом. Тому до цього джерела формування власних фінансових ресурсів слід звертатися лише в дуже обмежених випадках. З позиції фінансового менеджменту основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного об'єму власних фінансових засобів у мінімально можливі терміни. З урахуванням сформульованої мети емісійна політика підприємства являє собою частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що полягає в забезпеченні залучення необхідного їх об'єму за рахунок випуску та розміщення на фондовому ринку власних акцій. Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює такі етапи (рис. 7.8): Рис. 7.8. Основні етапи формування емісійної політики підприємства при збільшенні акціонерного капіталу 1. Дослідження можливостей ефективного розміщення емісії акцій, що передбачається. Рішення про передбачену первинну (при перетворенні підприємства в акціонерне товариство) або додаткову (якщо підприємство вже створене у формі акціонерного товариства і потребує додаткового притоку власного капіталу) емісію акцій можна прийняти лише на основі всебічного попереднього аналізу кон'юнктури фондового ринку та оцінки інвестиційної привабливості своїх акцій. Аналіз кон'юнктури фондового ринку (біржового та позабір-жового) включає характеристику стану попиту та пропозиції акцій, динаміку рівня цін їх котирування, об'ємів продажів акцій нових емісій та ряду інших показників. Результатом проведення такого аналізу є визначення рівня чутливості реагування фондового ринку на появу нової емісії та оцінка його потенціалу поглинання емітованих об'ємів акцій. Оцінка інвестиційної привабливості своїх акцій проводиться з позиції врахування перспективності розвитку галузі (порівняно з іншими галузями), конкурентоздатності виробленої продукції, а також рівня показників свого фінансового стану (порівняно з середньогалузевими показниками). У процесі оцінки визначається можливий ступінь інвестиційної переважності акцій своєї компанії порівняно з акціями інших компаній, що обертаються. 2. Визначення мети емісій. У зв'язку з високою вартістю залучення власного капіталу з зовнішніх джерел цілі емісії повинні бути достатньо вагомими з позиції стратегічного розвитку підприємства і можливостей суттєвого підвищення його ринкової вартості в наступному періоді. Основними з таких цілей, якими керується підприємство, застосовуючи це джерело формування власного капіталу, є: а) реальне інвестування, пов'язане з галузевою (підгалузевою) та регіональною диверсифікацією виробничої діяльності (створення сітки нових філіалів, дочірніх фірм, нових виробництв з великим об'ємом випуску продукції тощо); б) необхідність суттєвого покращення структури використованого капіталу (підвищення частки власного капіталу з метою зростання рівня фінансової стійкості; забезпечення більш високого рівня власної кредитоспроможності та зниження за рахунок цього вартості залучення запозиченого капіталу; підвищення ефекту фінансового леверіджу тощо); в) заплановане поглинання інших підприємств з метою одержання ефекту синергізму (участь у приватизації сторонніх державних підприємств також може розглядатися як варіант їх поглинання, якщо при цьому забезпечується придбання контрольного пакету акцій або переважна частка в установчому фонді); г) інші цілі, що потребують швидкої акумуляції значного об'єму власного капіталу. 3. Визначення об'єму емісії. При визначенні об'єму емісії необхідно виходити з раніше розрахованої потреби в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел. 4. Визначення номіналу, видів та кількості емітованих акцій. Номінал акцій визначається з урахуванням основних категорій очікуваних їх покупців (найбільші номінали акцій орієнтовані на їх придбання інституціональними інвесторами, а найменші — на придбання населенням). У процесі визначення видів акцій (простих та привілейованих) встановлюється доцільність випуску привілейованих акцій; якщо такий випуск визнаний доцільним, то встановлюється співвідношення простих та привілейованих акцій (при цьому слід мати на увазі, що відповідно до чинного законодавства частка привілейованих акцій не може перевищувати 10 % загального об'єму емісії). Кількість емітованих акцій визначається, виходячи з об'єму емісії та номіналу однієї акції (у процесі однієї емісії може бути встановлений лише один варіант номіналу акцій). б. Оцінка вартості залученого акціонерного капіталу. Відповідно до принципів такої оцінки, вона здійснюється за двома параметрами: а) передбаченим рівнем дивідендів (він визначається, виходячи з обраного типу дивідендної політики); б) витрат з випуску акцій та розміщення емісії (приведених до середньорічного розміру). Розрахункова вартість залученого капіталу порівнюється з фактичною середньозваженою вартістю капіталу та середнім рівнем ставки відсотка на ринку капіталу. Лише після того приймається остаточне рішення про здійснення емісії акцій. в. Визначення ефективних форм андеррайтинга. Для того, щоб швидко та ефективно провести відкрите розміщення емітованого об'єму акцій, необхідно визначити склад андеррайтерів, узгодити з ними ціни початкового котирування акцій та розмір комісійної винагороди, забезпечити регулювання об'ємів продажу акцій відповідно до потреб у потоці надходження фінансових засобів, що забезпечують підтримку ліквідності вже розміщених акцій на початковому етапі їх обертання. З урахуванням збільшеного об'єму власного капіталу підприємство має можливості, використовуючи незмінний коефіцієнт фінансового леверіджу, відповідно збільшити об'єм залучених запозичених засобів, а також підвищити рентабельність власного капіталу. Список літератури 1. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника-Центр; Эльга, 1999. 2. Большая советская енциклопедия. — 3-е изд. — М.: Советская енциклопедия, 1980. 8. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту. — К.: Ва-зако; Молодь, 1997. — 699 с. 4. Ковалев В. В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. — М.: Финансы и статистика, 1996. 5. Коласс Б. Управление финансовой деятельностью предприятия: проблемы, концепции и методы. — М.: Финансы, 1997. — 227 с. 6. Крайний О. П., Клепикова 3. В. Фінансовий менеджмент: Навч. посіб. — Л.: Державний університет "Львівська політехніка"; К.: Дакор, 2000. — 260 с. 7. Лапішко М. Л. Основи фінансового і статистичного аналізу економічних процесів. — Л.: Світ, 1995. 8. Мельник В. А. Ринок цінних паперів: Довідник. — К.: АЛД Віра-Р, 1998. 9. Мойсеєнко І. П. Основи інвестування: Навч. посіб. — Л.: МАУП, 2001. — 180 с. 10. Организация и планирование кредита: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. — М.: Финансы и статистика, 1991. 11. Павлова Л. Я. Финансы предприятий: Учебник. — М.: Финансы; ЮНИТИ, 1998. 12. Пушкар М. С. Контролінг: Монографія. — Тернопіль, 1997. — 146 с. 13. Совершенствование банковского кредитования / Под ред. С. С. Ткачука, Б. Е. Лукьянова, Г. И. Кравцова. — Мн.: Висш. школа, 1993. 14. ФедоренкоВ.Г. Інвестознавство: Підручник. — 3-тє вид., доп. — К.: МАУП, 2004. — 480 с. 15. Хорн ванДж. Основы управления финансами: Учебник: Пер. з англ. — М.: Финансы и статистика, 1996.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (29.04.2013)
Просмотров: 355 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: