Реферат на тему Удосконалення міжнародної системи регулювання світових фінансів - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Удосконалення міжнародної системи регулювання світових фінансів. План 1. Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів 2. Удосконалення діяльності міжнародних валютно-фінансових інституцій 3. Паризький та Лондонський клуби Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, у наш час стала характерною рисою сучасності. Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституціональних інвесторів і кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків. Хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — у 1,5 раза, у 1987—1998 рр. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному процесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансових зв'язків. Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі та переміщенням боргів, то можна зробити висновок, що ринок іноземної валюти не залежить прямо від них. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкретних торговельних угодах, то одержимо в 10 разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі й інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних. Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд. дол. США в 1973 р., 60 млрд. — у 1983р., 1,3 трлн — у 1995 р. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 р. За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гарячих грошей", які є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестування чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грошима". Ці "світові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, атому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони перестали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства. Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення. Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призвели до переростання заборгованості окремих країн, головним чином, країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості. Перший нафтовий шок 1970 р. викликав різке збільшення дефіцитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. А це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів. Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції. Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію. За 1974—1981 рр. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд. дол.; країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне позитивне сальдо країн ОПЕК становило 393 млрд. дол. США. Третім, вирішальним, поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала і сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості. За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за поточними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р. Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 р., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загрозою колапсу всієї економіки, що мало б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу потрібен був певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд. дол. США з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — зі спеціального пулу для підтримки американського долара, 18 млрд. від МВФ, 10 млрд. виділили центральні банки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків у Базелі й 3 млрд. надійшло від комерційних банків, разом — 76 млрд. дол. США. Мексику вдалося втримати на поверхні. Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Латинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала втрат у зв'язку з банківською кризою, враховуючи всі непрямі витрати, які перевищили 30 % ВВП, під час банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % ВВП. Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, учених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість. Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП у 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар. Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це незважаючи на те, що економіка цих країн впродовж останніх 30 років зростала темпами у п'ять і більше відсотків ВВП на одного жителя. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64% у 1975 р. до 11 % у 1995 р. Економіки країн Південно-Східної Азії не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоч інфляція тут безпосередньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося небувале розладнання приватного сектору, незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії. Показники фондових ринків у названих країнах порівняно з 1996—1997 рр. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 %. Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо американського долара на 40—72 % залежно від країни, істотних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор. Падіння ВВП на душу населення у 1998 р. порівняно з 1996 р. (коли цей показник сягнув максимального рівня) становило: в Індонезії — майже 73 %, Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Малайзії — 30 %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинувативши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок. За прогнозами, економіки країн Південно-Східної Азії можуть досягти докризового рівня у кращому разі лише у першому десятиріччі XXI ст. Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме виключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, в серпні 1998 р., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. За даними тодішнього голови Правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд. нових рублів, українські — 650 млн. дол. США. Наприкінці 1998 р. криза знайшла відгук у тій країні Латиноамериканського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка". Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центральному банку суттєво збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися дуже недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці. Крім того, уряд Бразилії тримав ціни під контролем, а також знизив тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну поправку, згідно з якою натри роки продовжувався й одночасно збільшувався податок на фінансові операції, заробітні плати і пенсії. Завдяки цьому вже на початку XXI ст. було заплановано досягти перевищення прибутків державного бюджету над видатками. Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) просто не готові до такого підвищення податків і в майбутньому вони або істотно скоротять, свій штат та обсяг фінансових операцій, або змушені будуть оголосити себе банкрутами. Після проголошення планової девальвації бразильського реала на 9 % масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 р., перетворився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд. дол. США щоденно. І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер міжнародних фінансів як унікальне явище ще недостатньо вивчений, все ж можна зробити певні висновки. По-перше, як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги приватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів. Саме Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалізації. Тільки в 1996 р., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд. дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію. Однак подальші події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумано. По-друге, за аналогією з Великою депресією 1929—1933 рр. світова фінансова криза пов'язана з надвиробництвом. Диспропорція, що сформувалася впродовж двох останніх десятиліть між можливостями нарощування виробництва, що постійно зростають, і невідповідною йому базою споживання, обернулася неймовірним збільшенням обсягів "гарячих грошей". Саме завдяки цьому нові індустріальні країни Південно-Східної Азії, створивши найбільш динамічний виробничий потенціал, могли впродовж тривалого часу абсорбувати у свої економіки стільки грошей, скільки це було необхідно з погляду потреб інвестиційного розвитку. Це дало можливість цим країнам завантажити світові ринки дешевою товарною масою, яка за обсягами істотно перевищувала масштаби світового платоспроможного попиту. І, по-третє, на нашу думку, найсуттєвіше полягає в тому, що світова фінансова криза з якихось причин вдарила насамперед по основних конкурентах США (мається на увазі Японія). Наслідком кризи стало те, що й необхідно було очікувати: світ повернувся обличчям до Америки, куди почали стікатися зростаючі потоки світових фінансів. Удосконалення діяльності міжнародних валютно-фінансових інституцій Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валютних відносинах. Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансових структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу у Південно-Східній Азії Міжнародний валютний фонд виділив 97 млрд. дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїландові — 17 млрд. дол.; Індонезії — 23 млрд.; Південній Кореї — 57 млрд. дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ одразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд. дол. США. Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк (СБ) продовжують висувати стереотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які користуються їх кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів. Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панував фіксований режим валютного курсу і контроль за рухом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли є загальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинутих ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною. Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках, погоджені між МВФ, СБ і Казначейством США та відомі як "Вашингтонська угода", з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:* підвищення відсоткових ставок;* здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;* лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;* приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом скорочення інфляції та бюджетного дефіциту. Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньо-економічних питаннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтрольний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому ринкові його регулювати. Що він і зробив, і в результаті паніки з Південно-Східної Азії пішло більш як 100 млрд. дол. США. Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для боротьби з якою у МВФ є добре відомі ліки — підвищення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світовим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зрештою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки. Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають наявність до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балтії. В умовах пострадянського простору така база відсутня, тому ситуація потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ. Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпорядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідальності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, виступаючи в червні 1998 р. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятій річниці введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недостатньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічного успіху. Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи. Перша група — хиби, які виявились у різних сферах, зокрема у невжитті заходів, спрямованих на стримування "перегрівання" економіки і недостатньої гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком. Друга група — високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були неефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду. Третя група — брак даних про проблеми, що їх переживають ці країни" причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспокоєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, викликало паніку на ринку, У свою чергу, президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося". Не знімаючи істотної частки провини із самих країн, що постраждали від кризи, слід однозначно підтвердити недостатню ефективність поведінки в кризових умовах як Міжнародного валютного фонду, так і Світового банку. На думку "батька" монетарної системи Мілтона Фрідмена, МВФ став дестабілізуючим фактором у Південно-Схід ній Азії навіть не через умови, які він ставить перед потенційними одержувачами допомоги і які неадекватні першопричинам кризи, а тому, що Фонд спробував вберегти приватні фінансові інституції від наслідків помилок, яких ті припустилися. МВФ, на думку М. Фрідмена, вичерпав свою місію ще 1973 р., коли було скасовано систему фіксованих обмінних курсів, наглядати за якою він мав у момент свого створення в 1944 р. Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку Джеффрі Сакс, прогнозуючи провал допомоги Бразилії з боку МВФ, зазначив, що в обмін на надання величезної суми, Фонд вимагає від цієї країни скорочення дефіциту бюджету за рахунок цих грошей, водночас залишаючи відкритою головну проблему — курс бразильської валюти, який нереально завищено. В результаті, починаючи із серпня 1998 р., Центральний банк Бразилії за рахунок валютних інтервенцій втратив мільярди доларів США. Така ж доля може спіткати й наступні кредити. Джордж Сорос, фінансист зі світовим ім'ям, також висловлюється на користь зміни принципів надання допомоги з боку МВФ. Однак тут слід зауважити, що Сорос обстоює свою позицію безпосереднього учасника світових фінансових ігор, і запроваджена ним організація міжнародного страхування капіталу передусім спрямована на захист його і йому подібних. І все ж, на думку Сороса, у нинішньому вигляді методи Міжнародного валютного фонду і Світового банку не є такими, що можуть допомогти країні під час перехідного періоду. Подібної думки дотримується й один із "батьків" російської реформи, колишній глава російського уряду Єгор Гайдар, який вважає абсолютно неправильним, коли експерти МВФ нав'язують урядам тих чи інших країн свої ліберальні позиції, які свідомо виконуватися не будуть, і все-таки допомога надається. Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні для певної частини економічних і політичних кіл України. Але найбільш послідовно діяльність МВФ критикує західна преса, в якій нерідко трапляються матеріали, де МВФ оголошується винуватцем як недавніх фінансових проблем міжнародного ринку, так і спотворення економічних процесів у ряді країн, які активно користуються підтримкою, а точніше кредитами, Міжнародного валютного фонду. Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці вона фактично потрапляє в залежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, гостро потребуючи фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора. На сьогодні найбільш актуальним є питання, як досягти розважливої поведінки не тільки позичальників, а й кредиторів. Асиметрія у відносинах між кредиторами і позичальниками є головним джерелом нестабільності глобальної ринкової системи і має бути виправлена. Таку думку висловив Джордж Сорос у книзі "Криза глобального капіталізму", презентація якої за участю автора відбулася у 1999 р. в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Однак, зважаючи на власний інтерес цього фінансиста в організації міжнародного страхування капіталу, все ж слід зазначити, що й кредитори в умовах жорсткої конкуренції намагаються реалізувати свої очікування за будь-яких умов, незважаючи на кризову ситуацію у країнах-позичальниках. Для того щоб розв'язати проблему боргової кризи, МВФ висуває жорсткі вимоги до країни-позичальниці, але не застосовує жодних стягнень до кредиторів. Тому є заяви працівників МВФ про те, що його роль повинна змінюватися. Важливо поставити в рівні умови і кредиторів, і позичальників, аби уникнути виснаження валютних резервів країни. Хвилі критики, що обрушилися на міжнародні валютно-фінансові організації, призвели до перегляду принципів надання фінансової допомоги. Про проголошення нової політики йдеться у розповсюдженій 10 листопада 1998 р. доповіді Світового банку під назвою: "Оцінюючи допомогу: що спрацює, що не спрацює і чому...", де зазначається, що віднині допомогу отримуватимуть тільки ті, хто її насправді заслуговує, тобто держави, які готові до реформ не лише на словах, а й на ділі, оскільки надання значних сум не привело до вражаючих успіхів у справі боротьби з бідністю в країнах, де є проблеми з управлінням. Допомогою, що ефективно працює, згідно з доповіддю СБ, можна вважати таку, яка здатна залучити 2 долари іноземних інвестицій на 1 долар кредитів Світового банку, тобто гарантувати стабільність приватному капіталу. Саме держави, які підпадають під такий критерій, можуть розраховувати на фінансування програм Світового банку й надалі. Отже, на порядку денному сьогодні стоїть питання про реформування пост-Бреттон-Вудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність до потреб світової фінансової системи, яка вступила в смугу тривалих кризових потрясінь. Тому азіатська криза означає завершення певного етапу розвитку світової економіки і відповідних стереотипів світової економічної думки і політики. На сьогодні світова економічна теорія і практика просунулися досить далеко від традиційних "чистого" монетаризму і кейнсіанства, тому використовувати на практиці ці теорії в сучасних умовах можна лише з високою часткою відносності. Як заявив Й. Стігліц, старший віце-президенті головний економіст Світового банку, у Річній лекції, яку він прочитав у 1998 р. в університеті ООН, — необхідні нові підходи у трактуванні проблем перехідних економік, нове мислення і політика, що залишає позаду застарілі та вже недоречні орієнтації МВФ і СБ. Потрібна нова доктрина на основі перегляду поглядів, що панували в економічній думці та політиці Заходу впродовж останніх 20 років. Світ стоїть сьогодні на порозі формування та утвердження нових правил гри, які, безперечно, зменшать значення стихійних сил ринку і підвищать регулятивну роль міжнародних фінансових інститутів і держав на національному рівні. Можливо, на межі тисячоліть ми станемо свідками повернення до елементів Бреттон-Вудської системи регулювання глобальної економіки та світових валютно-фінансових процесів. Паризький та Лондонський клуби Питанням наднаціонального регулювання міжнародних фінансових ринків, зокрема кредитів та боргів, присвячена діяльність Паризького і Лондонського клубів, які здійснюють регулювання відповідно державної (або забезпеченої державою) та приватної зовнішньої заборгованості. Паризький клуб є неформальною організацією, що об'єднує інтереси країн-кредиторів (переважно країн ОЕСР). Клуб виник у 1956 р. як зібрання приватних банків-кредиторів для врегулювання зовнішнього боргу Аргентини. Він не має чіткої організаційної структури та членства і формально відкритий для всіх країн, які є кредиторами і приймають практику роботи цієї організації. Основними членами Паризького клубу є розвинуті країни — члени ОЕСР. Головою Паризького клубу традиційно є висока посадова особа міністерства фінансів Франції, а його секретаріат знаходиться у французькому казначействі. Сьогодні клуб є форумом для багатосторонніх переговорів західних банків і небанківських інвесторів із найбільшими боржниками (переважно це країни, що розвиваються, та європейські країни з перехідною економікою). Деякі країни — члени клубу водночас е кредиторами і дебіторами, наприклад, Бразилія та Росія. Під час переговорів сторони намагаються знайти взаємоприйнятні умови реструктуризації боргу. Умови реструктуризації передбачають консолідацію боргу та консолідацію платежів щодо обслуговування боргу, умови першого внеску за боргом, що підлягає реструктуризації, графік платежів тощо. Основними принципами, якими керується клуб у процесі реструктуризації зовнішніх державних боргів, є такі:* консенсус означає, що всі рішення приймаються тільки за згоди всіх членів клубу;* солідарність кредиторів передбачає, що жоден із них не прагне вирішувати питання врегулювання тільки своїх боргів;* зумовленість реструктуризації боргу затвердженням МВФ програми економічного коригування країни-боржника;* рівний підхід з боку боржників до всіх кредиторів, включаючи кредиторів — нечленів Паризького клубу. Боржники не повинні прагнути отримати вигідніші умови врегулювання боргів іншим кредиторам. Умови, на яких реструктуруються борги країн, що розвиваються, Паризьким клубом періодично переглядаються. Найвідомішими серед них є Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови. Торонтські умови (Toronto terms), які діяли в 1988—1991 pp., стосувалися реструктуризації боргів найменш розвинутих країн, відповідно до яких країни-кредитори повинні були обрати одну з таких альтернатив взаємовідносин з цими країнами:* часткове списання боргів (списання 33 % чистої поточної вартості боргу і перенесення платежів за іншою частиною на 14 років під ринкову ставку з восьмирічним періодом);* збільшення терміну погашення боргу (перенесення строків платежів на 25 років, включаючи 14 років пільгового періоду);* використання пільгової відсоткової ставки (перенесення платежів за боргами на 14 років під ринкову відсоткову ставку, зменшену на 3,5 пункту, з восьмирічним пільговим періодом). Лондонські умови (London terms), узгоджені в рамках Паризького клубу, діяли в 1991—1994 pp. Вони також пропонувалися найменш розвинутим країнам. За цими умовами країни-кредитори могли списати близько 50 % чистої поточної вартості боргу через:* перенесення платежів на 23 роки з шестирічним пільговим періодом під пільгову відсоткову ставку;* скорочення платежів для обслуговування боргу, відповідно до яких його розмір зменшується завдяки використанню пільгової відсоткової ставки, з виплатою іншої частини протягом 23 років з п'ятирічним пільговим періодом.* виплати всього боргу протягом 25 років із шістнадцятирічним пільговим періодом. Згідно з Неапольськими умовами (Naples terms), що діють з 1995 p., країни, які отримали раніше пільги на основі Торонтських або Лондонських умов, можуть отримати подальші пільги від кредиторів у вигляді списання 67 % чистої поточної вартості їхнього боргу. Якщо середній дохід на одну особу країни становить не більше як 500 дол. США, а відношення суми боргу до експорту не перевищує 35 %, може бути списано не більш як 50 % вартості боргу. Наприкінці 90-х років Неапольські умови застосовувалися з ініціативи МВФ і Світового банку для скорочення боргів найбідніших країн з високою заборгованістю. Ліонські умови (Lyon terms), узгоджені в грудні 1996 р., можуть застосовуватися до найменш розвинутих країн з високою заборгованістю на другому етапі реструктуризації разом з Неапольськими умовами. Вони передбачають скорочення чистої поточної вартості боргу на 80 % з виплатою іншої частини протягом 40 років за восьмирічного пільгового періоду. За результатами переговорів з боржниками члени Паризького клубу підписують Узгоджений протокол (Agreed Minutes) реструктуризації боргу. Умови узгодженого протоколу набирають чинності тільки після того, як країна-кредитор і країна-боржник домовляться на двосторонній основі щодо переліку кредитів, які підлягають реструктуризації. "Клієнтом" Паризького клубу є й Україна, уряд якої влітку 2001 р. успішно провів переговори з клубом і домовився реструктурувати зовнішній борг на суму 580 млн. дол. США за період 2000—2002 pp. на термін 12 років з пільговим періодом у 3 роки. Реструктуризація скоротила (шляхом відстрочки) виплати Паризькому клубу з 800 до 285 млн. дол. США. Лондонський клуб також є неформальним консультаційним форумом кредиторів і визначає умови реструктуризації боргів приватних боржників, від імені яких виступають представники урядів. Як правило, угода реструктуризації боргів з Лондонським клубом передбачає викуп у банку-кредитора урядом країни боржника зобов'язань останнього зі знижкою або обмін боргу з дисконтом на інші види активів (наприклад, акції підприємств). Лондонський клуб кредиторів — консультативний комітет найбільших банків-кредиторів, який засідає у зв'язку з переговорами їх з урядами країн-боржників з питань реструктуризації приватної заборгованості. Як правило, переговори ведуться одним із банків від імені та за дорученням інших банків, що беруть участь у консультативній раді. Лондонський клуб не має чітко визначеної структури і збирається у складі тих банків, які мають найбільші вимоги до країни-боржника, справу якої вони розглядають. У рамках Лондонського клубу банки укладають з урядом країни-боржника угоду або про щорічну реструктуризацію боргу, або про багаторічну реструктуризацію, якій підлягають лише виплати основного боргу. Всі інші прострочені суми повинні бути виплачені в момент підписання угоди про реструктуризацію. Лондонським клубом передбачені такі заходи, спрямовані на реструктуризацію боргу: викуп зі знижкою урядом країни — боржником приватного боргу своїх компаній в іноземних банків; обмін зі знижкою боргів на інші активи (наприклад, акції національних компаній), скорочення платежів для обслуговування боргу і надання нових позик для виплати старих боргів. У 90-ті роки XX ст. через механізм Лондонського клубу пройшли такі країни, як Аргентина, Болівія, Бразилія, Болгарія, Мексика, Нігерія, Польща, Філіппіни та ін. Однією з головних передумов підписання угоди про реструктуризацію є, як правило, прийняття країною програми Міжнародного валютного фонду зі структурної перебудови економіки і здійснення економічних реформ. Література 1. Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000 р. — 28 січня. 2. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2001. 3. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2002. 4. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2003. 5. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2004. 6. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2006. 7. Законодавство України з валютного регулювання та валютного контролю. Збірник законів, урядових та відомчих нормативних документів з питань валютного регулювання і валютного контролю / Упоряд. М.І. Кам-лик. — К.: Атіка, 2005.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 447 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: