Реферат на тему Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів, План 1 Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів 2. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій 1 Економічні передумови та наслідки зростання нестабільності міжнародних фінансів Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, стала ха-рактерною рисою сучасності. Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституційних інвесторів та кредиторів, формуванням автономних євро-ринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків. І хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 p. — в 1,5 раза, у 1987—1998 pp. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному про-цесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансо-вих зв'язків. Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі й переміщенням боргів, то можна зробити висно-вок, що ринок іноземної валюти прямо від них не залежить. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкрет-них торговельних угодах, то одержимо в десять разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі та інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних. Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд дол. США в 1973 p.; 60 млрд — у 1983 p.; 1,3 трлн — у 1995 p. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 p. За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гаря-чих грошей", які не є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестуван-ня чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грішми". Ці "сві-тові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, а тому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони пере-стали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства. Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення. Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 p. і призве-ли до переростання заборгованості окремих країн, головним чином країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості. Перший нафтовий шок 1970 p. викликав різке збільшення дефі-цитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. Це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів. Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції. Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 p. ще більше ускладнив ситуацію За 1974—1981 pp. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислове розвинутих країн досягло 154,2 млрд дол. США; країн, що розвиваються, — 330 млрд. Водночас сукупне пози-тивне сальдо країн ОПЕК склало 393 млрд дол. США. Третім вирішальним поштовхом до глобальної валютно-фінан-сової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала й сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості. За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за по-точними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 p. Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала кри-за в Мексиці у 1995 p., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загро-зою колапсу всієї економіки, що справило б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу був потрібен певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд дол. із Фонду валютної стабілі-зації; 25 млрд — із спеціального пулу для підтримки американського долара; 18 млрд надійшло від МВФ; 10 млрд виділили центральні бан-ки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків у Базелі і 3 млрд надійшло від комерційних банків. Разом — 76 млрд дол. США, і Мексику вдалося втримати на поверхні. Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Ла-тинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала у зв'язку з банків-ською кризою втрат, які перевищили 30 % від ВВП, враховуючи всі непрямі витрати, а внаслідок банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % від ВВП. Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, вчених, практиків аж до 1997 p. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість. Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП в 1998 p. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар. Однак у лютому 1998 p. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це не-зважаючи на той факт, що темпи економічного зростання у цих краї-нах впродовж останніх 30 років становили 5 % ВВП на одного жите-ля і більше. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64 % у 1975 p. до 11 % у 1995 p. Економіки країн Південно-Східної Азії не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоча інфляція тут безпосе-редньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося не-бувале розладнання приватного сектору незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії. Показники фондових ринків у цих країнах порівняно з 1996— 1997 pp. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 % . Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо долара США на 40—72 %, залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор. Падіння ВВП на душу населення у 1998 p. порівняно з 1996 p. (коли цей показник досяг максимального рівня) становило: в Індо-незії — майже 73 %, у Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Ма-лайзії — 30 %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинуватив-ши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок. За прогнозами, докризового рівня економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти, у кращому разі, близько 2001 року. Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме ви-ключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, у серпні 1998 p., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. За даними Голови правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд нових рублів, українські — 650 млн дол. США. Наприкінці 1998 p. криза відбилась у тій країні Латиноамери-канського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка". Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центрально-му банку істотно збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці. Крім того, уряд Бразилії планував тримати ціни під контролем, а також знизити тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну по-правку, згідно з якою на три роки продовжувався й одночасно збільшу-вався податок на фінансові операції, зарплати і пенсії. Завдяки цьо-му до кінця 1999 p. було заплановано досягти перевищення при-бутків держбюджету над видатками у сумі 23,5 млрд дол. США. Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) були просто не готові до такого підвищення податків, і в майбутньому вони мали б або істотно скоротити свій штат та обсяг фінансових операцій, або оголосити про банкрутство. Після оголошення планової девальвації бразильського реала на 9 %, масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 p., пере-творився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд дол. США щоденно. За результатами 1998 p. бюджетний дефіцит у Бразилії досяг 8 %, а державний борг — 45 % ВВП. І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер світо-вої фінансової системи як унікальне явище ще недостатньо вивче-ний, все ж можна зробити бодай один незаперечний висновок. Як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги при-ватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів, які можуть суттєво дестабілізувати їхню економі-ку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки пережили серйозні фінансові кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економі-ки, а великий приплив капіталу змінився масовим відпливом. Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалі-зації. Тільки в 1996 p., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію. Однак наступні події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумане. 2. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валют-них відносинах. Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансо-вих структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу в Південно-Східній Азії Міжнарод-ний валютний фонд виділив 97 млрд дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїланду — 17 млрд; Індонезії — 23 млрд; Південній Кореї — 57 млрд дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ відразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд дол. США. Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк продовжують висувати сте-реотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які ко-ристуються їхніми кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів. Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панували фіксований режим валютного курсу і контроль за ру-хом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли існують всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинених ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною. Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, були розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках XX ст., узгоджені між МВФ, СБ і Казначейством США. Вони відомі як "Вашингтонська угода" і з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:* підвищення відсоткових ставок;* здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;* лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;* приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом ско-рочення інфляції і бюджетного дефіциту. Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньоекономічних пи-таннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтроль-ний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому рин-кові його регулювати. Після такого регулювання внаслідок паніки з Південно-Східної Азії пішло більш як 100 млрд дол. США. Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для відродження якої у МВФ є добре відомі ліки — підви-щення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світо-вим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зреш-тою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки. Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балтії. В умовах пострадянського простору такої бази немає, тому ситуа-ція потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ. Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпо-рядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідаль-ності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, висту-паючи в червні 1998 p. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятиріччю введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недо-статньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічно-го успіху. Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи. Перша група — це хиби, які виявилися у різних сферах, зокрема в невжитті заходів щодо стримування перегріву економіки й у недо-статній гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком. Друга група — це високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були не-ефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду. Третя група — це брак даних про проблеми цих країн, причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспо-коєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, ви-кликало паніку на ринку. У свою чергу, Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у своєму виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося". Не знімаючи значної частки провини із самих країн, що по-страждали від кризи, слід однозначно підтвердити недостатню ефек-тивність поведінки в кризових умовах як Міжнародного валютного фонду, так і Світового банку. На думку "батька" монетарної системи Мілтона Фрідмена, МВФ став дестабілізуючим фактором у Південно-Східній Азії навіть не через умови, які він ставить перед потенційними одержувачами до-помоги і які неадекватні першопричинам кризи, а тому, що Фонд спробував уберегти приватні фінансові інституції від наслідків зроблених ними помилок. МВФ, на думку М. Фрідмена, вичерпав свою місію ще 1973 p., коли було скасовано систему фіксованих обмінних курсів, наглядати за якою він мав у момент свого створення в 1944 p. Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнарод-ного розвитку Джеффрі Сакс, прогнозуючи провал допомоги Бра-зилії з боку МВФ, зазначив, що в обмін на надання величезної суми Фонд вимагає від цієї країни скорочення дефіциту бюджету за рахунок цих грошей, при цьому залишаючи відкритою головну проблему — курс бразильської валюти, який нереально завищено. У результаті, починаючи з серпня 1998 p.. Центральний банк Бразилії за рахунок валютних інтервенцій втратив 25 млн дол. США. Така ж доля може спіткати й наступні кредити. Джордж Сорос, фінансист зі світовим ім'ям, також висловлюєть-ся на користь зміни принципів надання допомоги з боку МВФ. Од-нак тут слід зауважити, що Сорос відстоює свою позицію безпосеред-нього учасника світових фінансових ігор, і запроваджена ним органі-зація міжнародного страхування капіталу передусім спрямовується на захист його і подібних до нього. І все ж, на думку Сороса, у нині-шньому вигляді методи Міжнародного валютного фонду і Світового банку не є такими, що можуть допомогти країні під час перехідного періоду. Подібної думки дотримується й один з "батьків" російської ре-форми, колишній глава російського уряду Єгор Гайдар, який вважає абсолютно неправильним, коли експерти МВФ нав'язують урядам тих чи інших країн свої ліберальні позиції, які свідомо виконувати-ся не будуть, але допомога все-таки надається. Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні для певної частини економічних і політичних кіл України. Але найбільш послідовно діяльність МВФ критикує західна преса, в якій нерідко зустрічаються матеріали, де МВФ оголошується винуватцем як не-давніх фінансових проблем міжнародного ринку, так і спотворення економічних процесів у ряді країн, які активно користуються підтрим-кою, а точніше кредитами, Міжнародного валютного фонду. Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в за-лежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, гостро потребуючи фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора. На сьогодні найбільш актуальним є питання, як досягти розваж-ливої поведінки не тільки позичальників, а й кредиторів. Асиметрія у відносинах між кредиторами і позичальниками є головним джерелом нестабільності глобальної ринкової системи і має бути виправлена. Таку думку висловив Джордж Сорос у нещодавно опублікованій книзі "Криза глобального капіталізму", презен-тація якої за участю автора відбулася у 1999 p. в Інституті міжна-родних відносин Київського національного університету імені Тара-са Шевченка. Однак, зважаючи на його власний інтерес в організації міжна-родного страхування капіталу, все ж слід зазначити, що і кредитори в умовах жорсткої конкуренції намагаються реалізувати свої очіку-вання за будь-яких умов, попри кризову ситуацію у країнах-пози-чальницях. Для того щоб розв'язати проблему боргової кризи, МВФ висуває жорсткі вимоги до країни-позичальниці, але не передбачає жодних стягнень до кредиторів. Тому є заяви працівників МВФ про те, що його роль має змінюватися. Важливо поставити в рівні умови і кре-диторів, і позичальників, аби уникнути виснаження валютних ре-зервів країн. Хвилі критики, що обрушилися на міжнародні валютно-фінан-сові організації, привели до перегляду принципів надання фінансо-вої допомоги. Про проголошення нової політики йдеться у розпов-сюдженій 10 листопада 1998 p. доповіді Світового банку під назвою: "Оцінюючи допомогу: що спрацює, що не спрацює і чому...", де зазна-чається, що віднині допомогу отримуватимуть тільки ті, хто її на-справді заслуговує, тобто держави, які готові до реформ не лише на словах, а й на ділі, оскільки надання значних сум не привело до вражаючих успіхів у справі боротьби з бідністю в країнах, де існу-ють проблеми з управлінням. Ефективною допомогою, згідно з доповіддю СБ, можна вважати таку, яка здатна залучити 2 долари іноземних інвестицій на 1 долар кредитів Світового банку, тобто гарантувати стабільність приватно-му капіталу. Саме держави, які підпадають під такий критерій, мо-жуть розраховувати на фінансування програм Світового банку й надалі. Отже, на порядку денному сьогодні стоїть питання про реформу-вання постбреттон-вудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність до потреб світової фінансової системи, яка вступила у смугу тривалих кризових потрясінь. Тому азіатська криза означає завершення певного етапу розвит-ку світової економіки і відповідних стереотипів світової економіч-ної думки і політики. На сьогодні світова економічна теорія і практика відійшли до-сить далеко від традиційного "чистого" монетаризму і кейнсіанства, тому використовувати на практиці ці теорії в сучасних умовах мож-на лише з високою часткою відносності. Як заявив Й. Стігліц, старший віце-президент і головний еко-номіст Світового банку, у своїй Річній лекції, яку він прочитав у 1998 p. в університеті ООН, необхідні нові підходи у трактуванні проблем перехідних економік, нове мислення і політика, що залишає позаду застарілі й уже недоречні орієнтації МВФ і СБ. Потрібна нова доктрина на основі перегляду поглядів, що панували в еко-номічній думці й політиці Заходу протягом останніх двадцяти років. Світ стоїть сьогодні на порозі формування та утвердження нових правил гри, які, безперечно, зменшать значення стихійних сил ринку і підвищать регулятивну роль міжнародних фінансових інститутів та держав на національному рівні. Можливо, на рубежі тисячоліть ми станемо свідками повернення до елементів Бреттон-Вудської системи регулювання глобальної еко-номіки та світових валютно-фінансових процесів.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (27.04.2013)
Просмотров: 406 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: