Реферат на тему Шпори фінанси ХНУ - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Шпори фінанси ХНУ. 1. Сутність та функції грошей. Теорії їх виникнення. Проблема природи та питання про сутність і функції грошей залишаються предметом гострих дискусій, де проявляються багато різних думок до їх розв’язання. Це пов’язано із складністю і багатогранністю грошей як предмета вивчення. Тому для з‘ясування сутності грошей необхідне послідовне, всебічне та детальне дослідження цього економічного явища, шляхом вивчення історії походження та розвитку грошей, їх форм та функцій. Необхідно також враховувати різноманітні підходи до вирішення цих питань, проте, незважаючи на їх велику кількість, на мою думку, можна зробити висновок стосовно сутності і функцій грошей. Виникнення грошей тісно пов’язане з історичним процесом обміну товарів і зміни форм власності. Функції грошей розглядаються як прояв їх сутності. Можна виділити п’ять класичних функцій грошей. Так, функція грошей як міри вартості, полягає у вирішенні вартості товару в грошах, шляхом встановлення цін. Як засіб обігу гроші забезпечують рух товарів через рух грошей. Гроші унікальні за своєю простотою, як засіб платежу за товари і послуги: їм притаманна найвища ліквідність серед всіх фінансових засобів. Так, функція грошей як засобу платежу полягає у можливості купівлі з наступною оплатою. Як засіб нагромадження гроші полегшують процес здійснення накопичення з поточного доходу за рахунок гарантування майбутньої купівлі здатності. Функцію світових грошей гроші виконують як засіб міждержавних розрахунків. Своєрідною формою буття грошових функцій виступають форми грошей, які виступають як засіб вираження сутності грошей. Існують такі форми грошей: повноцінні і неповноцінні. теорія Існують різноманітні теорії грошей, найвідоміші з них — металістична, номіналістична, кількісна і товарна. У металістичній теорії ототожнюються грошовий обіг і товарний обмін, а також стверджується, що золото і срібло за своєю природою є грошима, які у свою чергу є простим технічним знаряддям обміну. Зачатки цієї теорії виникли ще за античних часів, але найбільшого поширення вона набула в середні віки, в епоху первісного нагромадження капіталу, її розвивали, зокрема, каноніст Н. Орем (XIV ст.), меркантилісти В. Стаффорд (XVI ст.), Т. Мен і Ф. Галіані (XVII ст.). Меркантилісти пов'язували металістичну теорію з ученням про гроші як багатство нації. Таке уявлення про роль грошей відображало погляди купців, зайнятих у зовнішній торгівлі. Металістична теорія містила низку помилок: ототожнення грошей з товарами, нерозуміння того, що гроші — товар особливого роду, загальний еквівалент усіх інших товарів, її прихильники заперечували правомірність існування грошових знаків — замінників справжніх грошей. З поширенням паперових грошей Металістична теорія поступово втратила своє значення. Номіналістична теорія Номіналістична теорія розглядає гроші як умовні знаки, що не містять внутрішньої вартості. Вона заперечує товарну природу грошей, розглядає їх виникнення як результат домовленості людей з метою полегшити обмін або як наслідок ухвалення державних законодавчих актів. Згідно з цією теорією, вартість грошей не залежить від їх матеріального вмісту і визначається лише найменуванням. Номіналістична теорія, на відміну від металістичної, розриває зв'язок грошей з золотом. Прихильником цієї теорії був і Дж. Кейнс та його послідовники. Кількісна теорія Кількісна теорія грошей виникла у XVIII ст. її основоположники —стверджували: гроші не мають внутрішньої вартості, їх вартість, як і рівень цін, залежить від кількості грошей в обігу. Що більше грошей в обігу, то вищі ціни, і навпаки. Це твердження стосувалось як металевих, так і паперових грошей. Прихильники кількісної теорії повністю ігнорують функцію грошей як міри вартості, а також функцію грошей як скарбу, яка регулює кількість грошей при металевому обігу. Нині кількісна теорія переживає другу молодість в економічному вченні монетаристів, глава яких М. Фрідмен розробив свій варіант кількісної теорії грошей. Товарна теорія Товарна теорія грошей ґрунтується на марксистському варіанті теорії трудової вартості. Вона розглядає гроші як товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів. В сучасній економічній науці відбувається поєднання номіналістичної і кількісної теорії грошей, що дало змогу досить реально пояснити основні закономірності обігу паперових грошей, регулювання грошової маси, сутність інфляції та дефляції, виробити основні принципи антиінфляційної політики. 2. Історичний розвиток форм грошей та грошових відносин.Гроші є категорією товарного господарства, і історія їх появи нерозривно пов'язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли в різних груп людей унаслідок певного збігу обставин з'являлись надлишки окремих продуктів за нестачі інших, що і зумовило виникнення потреби в обміні. Такий обмін може бути виражений формулою: х товару А = у товару Б. У цьому випадку певна кількість одного товару обмінюється на відповідну кількість іншого. В основі обміну лежить вартість як внутрішня суспільна властивість товару, що проявляється в кількісній визначеності мінових пропорцій. Далі, для спрощення аналізу, будемо вважати, що вартість товару створюється лише працею, а остання, як вважає К. Маркс, в умовах товарного виробництва виступає водночас як конкретна і абстрактна праця. У процесі обміну товари відіграють неоднакову роль. Перший (у нашому прикладі товар А) виконує активну функцію, виражаючи свою вартість в іншому (товарі Б), який є лише засобом для вираження вартості першого товару, відіграючи пасивну роль. Відповідно до цього розрізняють форми вартості, в яких перебувають товари А і Б. Товар, який виражає свою вартість в іншому, перебуває у відносній формі вартості. Товар же, який слугує засобом для вираження вартості іншого, перебуває в її еквівалентній формі. Відносна та еквівалентна форми вартості є єдністю протилежностей, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну. Взаємно передбачають, оскільки відносна форма вартості є такою тільки стосовно еквівалентної, і навпаки. Взаємно виключають, тому що коли товар перебуває у відносній формі вартості, то він не може одночасно перебувати в еквівалентній, і навпаки. Еквівалентна форма вартості має певні особливості. Перша полягає в тому, що корисність (споживна вартість) товару-еквівалента безпосередньо виражає свою протилежність — вартість. Власна корисність того товару, який перебуває в еквівалентній формі (товар Б) не має значення, оскільки цей товар лише виражає вартість іншого товару (товару А). Друга особливість еквівалентної форми вартості полягає в тому, що конкретна праця, втілена у товарі-еквіваленті (товар Б), виражає свою протилежність — абстрактну працю, затрачену на виробництво іншого товару (товару А), тобто корисність товару-еквівалента, створена конкретною працею, стає формою вияву абстрактної праці, яка була затрачена на виробництво іншого товару. Оскільки на початковому етапі розвитку суспільства обмін мав епізодичний і нерегулярний характер, а ні товари, які обмінюються, ні самі пропорції обміну ще не були усталеними, то відповідна форма вартості (х товару А = у товару Б) отримала назву простої, одиничної, чи випадкової, де одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості. При цьому, якщо поміняти товари А і Б місцями, суть простої форми вартості не зміниться, зміняться лише ролі товарів. Подальше поглиблення суспільного поділу праці, зокрема, поява спочатку ремісників, а потім і купців, сприяло розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, одиничної чи випадкової форми вартості до повної, або розгорнутої. її формулу можна виразити так: х товару А = у товару Б = г товару В = ц товару Г = м> товару Д. Отже, на відміну від простої форми вартості при и розгорнутій формі еквівалентами вартості окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов'язано зі зростанням регулярності обміну. 3. Розвиток теорії грошей і зміна поглядів на роль грошей в економіці. Існують різноманітні теорії грошей, найвідоміші з них — металістична, номіналістична, кількісна і товарна. У металістичній теорії ототожнюються грошовий обіг і товарний обмін, а також стверджується, що золото і срібло за своєю природою є грошима, які у свою чергу є простим технічним знаряддям обміну. Номіналістична теорія розглядає гроші як умовні знаки, що не містять внутрішньої вартості. Вона заперечує товарну природу грошей, розглядає їх виникнення як результат домовленості людей з метою полегшити обмін або як наслідок ухвалення державних законодавчих актів. Згідно з цією теорією, вартість грошей не залежить від їх матеріального вмісту і визначається лише найменуванням. Номіналістична теорія, на відміну від металістичної, розриває зв'язок грошей з золотом.Кількісна теорія грошей виникла у XVIII ст. її основоположники — французький просвітник і філософ ПІ. Монтеск'є, а також англійський економіст Д. Юм стверджували: гроші не мають внутрішньої вартості, їх вартість, як і рівень цін, залежить від кількості грошей в обігу. Що більше грошей в обігу, то вищі ціни, і навпаки. Це твердження стосувалось як металевих, так і паперових грошей. Прихильники кількісної теорії повністю ігнорують функцію грошей як міри вартості, а також функцію грошей як скарбу, яка регулює кількість грошей при металевому обігу. Товарна теорія грошей ґрунтується на марксистському варіанті теорії трудової вартості. Вона розглядає гроші як товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів. Основні положення товарної теорії грошей співпадають з положеннями теорії трудової вартості і розглянуті у відповідному підрозділі. 4. Погляди на джерело вартості грошей та їх сутність. Сучасна монетарна теорія виходить із того, що відносна вартість грошей пов'язана з характеристикою їх економічної корисності. У загальноекономічному визначенні корисність певного блага характеризується його здатністю задовольняти відповідні потреби людини. З урахуванням цього корисність грошей визначається опосереднено — через корисність інших товарів та економічних послуг, що їх можна отримати на ці гроші. монетарна теорія не абсолютизує принцип відносності вартості грошей. Вважається, що корисність грошей не лише відносна, а й абсолютна. Тобто корисність грошей завжди вища від безпосередньої корисності тих товарів і послуг, що можна на них отримати. Якщо відносну вартість грошей прийняти за одиницю, то їх абсолютна вартість завжди буде вищою від одиниці. Відносна вартість грошей, або їх корисність, пов'язана із рідкісністю. Корисність певного блага в економічному розумінні цього поняття не є його абстрактною здатністю задовольняти певні потреби. Вона формується зіставленням кількості доступних благ та наявною на даний момент потребою в них. Звідси шкала корисності (цінності) характеризується обернено пропорційною залежністю до на явної пропозиції. 5. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм В економічній науці про гроші найбільш поширеною і відомою є кількісна теорія. Ключовим в кількісній теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу ¾ тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Важливий вклад у кількісну теорію вніс англійський економіст Дж.Локк, який дійшов висновку, що вирішальним фактором, який регулює і визначає вартість грошей (у даному випадку золота і срібла), є їх кількість. На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв на себе американський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”. Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну: MV = PQ, де М ¾ сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V ¾ швидкість обігу; P ¾ ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q ¾ кількість товарів. Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій ¾ їм протистоїть сума всіх негайних платежів. З часом І.Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член ¾ M/V/, де М/ ¾ сума грошових коштів на чекових рахунках, V/¾ швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду: MV + M/V/ = PT, де Р ¾ середній зважений рівень цін, Т ¾ сума всіх Q. Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини ¾ грошової суми товарообмінних операцій. І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни: Р = M V , З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від: • кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін; • швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни; • фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін. Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей.Сучасний монетаризм. Монетаризм виник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, застосували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу. При цьому монетаристи намагалися затвердити якісно інший порівняно з кейнсіанством погляд на загальну природу капіталістичного господарського механізму. Головне джерело “нестабільності” капіталізму, вважали монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут потрібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення. Так, на думку Л.Йегера, прихильник монетаризму ¾ це економіст, який вірить, що кількість грошей чинить домінуючий вплив на загальний потік витрат у економіці. Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, включаючи примушування до інвестування, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені динамікою грошової маси. Таким чином, висновок, що “гроші важливі для економічного розвитку”, одержав у постулатах монетаристів гіпертрофовану форму. Лозунг сучасних кількісників ¾ “гроші мають значення” ¾ насправді інтерпритується ними як “тільки гроші мають значення”. Подібний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого економічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділяється бюджетній політиці держави. Отже, головним елементом монетарної моделі є гроші. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою товарообмінних угод, теорія М.Фрідмена відноситься до класу “портфельних моделей”, або теорій “віддання переваги активам”. У вченого цінність грошей, їх купівельна спроможність пов’язаня зворотною залежністю з рівнем цін (Р). 6. Розбіжність між кейнсіанством та монетаризмом. На цей час представники цих наукових шкіл дійшли єдності у визнанні дієвого впливу пропозиції грошей на формування сукупного попиту, а отже на економічний розвиток. Проте в інших деталях механізму цього впливу зберігаються відчутні розбіжності. Найбільш принциповою з них є те, що монетаристи визнають пропозицію грошей єдиним чинником впливу на сукупний попит, а кейнсіанці розглядають її як один із багатьох чинників, які можуть змінювати сукупний попит (фіскально-бюджетні чинники, зміна вартості цінних паперів та майна, діловий та споживчий оптимізм та ін.). Усі ці інші (немонетарні) чинники монетаристи вважають похідними від пропозиції грошей, а вплив їх на сукупний попит обмежують сферою впливу зміни пропозиції грошей. Ці розбіжності зумовлюють істотні відмінності в самому конструюванні передавального механізму представниками монетаризму та кейнсіанства. Монетаристи вважають швидкість обігу грошей відносно стабільною, і тому зміна пропозиції грошей повинна прямо пропорційно впливати на обсяг сукупного попиту незалежно від того, яку конкретну його складову вона зачіпає (споживчу чи інвестиційну). Для забезпечення стабільної кон’юнктури ринку вони вважали достатнім підтримувати на стабільному рівні пропозицію (масу) грошей. Змінювати останню можна лише залежно від зміни потреб розвитку обсягів виробництва, а отже дуже виважено і передбачено. Тому передавальний механізм у трактуванні монетаристів можна визначити так: Зміна М ® Зміна СП ® Зміна Ц® Зміна ВВП, де М — пропозиція грошей; СП — сукупний попит; Ц — середній рівень цін; ВВП — реальний обсяг валового внутрішнього продукту. Виходячи з такого розуміння передавального механізму монетаристи радять органам монетарного управління забезпечувати зміну пропозиції (маси) грошей у суворій відповідності до запланованої динаміки обсягів виробництва (грошове правило Фрідмана). Якщо обсяг ВВП, що склався, менший природного (можливого) рівня, тобто є резерви для його зростання, то збільшення пропозиції грошей адекватно бажаному збільшенню ВВП само по собі забезпечить досягнення цієї мети. При такій грошово-кредитній політиці не повинно бути циклічних коливань кон’юнктури ринку, підприємницької активності та інфляції, відпаде потреба в різкій і непередбачуваній зміні пропозиції грошей задля згладжування кон’юнктурних коливань. Тобто проводити монетарну політику за таким передавальним механізмом можна за заздалегідь визначеними правилами, за дотримання яких повинні відповідати центральні банки. Кейнсіанці заперечують тезу монетаристів про незмінність швидкості обігу грошей і вважають, що передавальний механізм є значно складнішим. Вирішальну роль у ньому вони відводять не зміні пропозиції грошей самій по собі, а одному з її наслідків — зміні процентної ставки, від якої залежить зміна норми прибутку та інвестиційного попиту агентів реального сектору, а отже, усього сукупного попиту. Передавальний механізм у кейнсіанському трактуванні можна подати у такому вигляді: де і — рівень процентної ставки; П — норма прибутку; І — обсяг інвестиційних витрат; СП — обсяг сукупного попиту.Іншими є й практичні рекомендації кейнсіанців для органів монетарного управління — оперативно і рішуче змінювати пропозицію грошей у напрямку, протилежному стихійним циклічним коливанням ринкової кон’юнктури задля її стабілізації. Такі коливання для кейнсіанців є неминучими, оскільки сукупний попит, на їхню думку, формується під впливом не тільки пропозиції грошей, а й багатьох немонетарних чинників. А тому зміни пропозиції грошей у механізмі кейнсіанців не можуть бути передбачуваними і повинні здійснюватися в міру виникнення потреби, а їх монетарна політика повинна здійснюватися не «за правилами», а дискретно. 7. Поняття й сутність вартості грошей. У теорії грошей чи не найскладнішою є проблема їх вартості. Сучасна світова економічна думка розрізняє два аспекти в питанні про вартість грошей: вартість грошей як грошей і вартість грошей як капіталу. Гроші як капітал набувають свою вартість на грошовому ринку під впливом попиту і пропозиції, і виступає вона у формі процента. Вартість грошей як грошей формується безпосередньо у сфері їх обігу, де гроші обмінюються на реальні блага, а вартість їх набуває форми купівельної спроможності. Проте механізм формування цієї вартості грошей істотно розрізняється при функціонуванні повноцінних і неповноцінних грошей. Bартість повноцінних грошей, з якою вони беруть участь в обігу, під впливом цілого ряду об'єктивних чинників набуває відносної самостійності і певний час може відхилятися від реальної їх вартості. При цьому мінова вартість є більш інертною порівняно з реальною. Тому ціни на товарних ринках і купівельна спроможність таких грошей певний час залишалися незмінними після зміни вартості золота як товару, що мало позитивний вплив на розвиток ринкових відносин. Разом з тим мінова вартість золотих грошей, що перебували в обігу, не могла повністю відірватися від реальної вартості золота як товару. Цьому заважала дія закону вартості у сфері виробництва й обміну золота. Якщо мінова вартість (купівельна спроможність) монети знижувалася порівняно з реальною, то зменшувалась рентабельність виробництва золота, підприємства з гіршими умовами видобутку закривалися, і реальна вартість золота знижувалася до рівня мінової. Якщо ж реальна вартість повноцінних грошей зменшувалася порівняно з міновою, то в кінцевому підсумку підривалася довіра до таких грошей та їх емітента, наставав розлад грошового обігу і системи цін. Держава змушена була або перекарбовувати монету, щоб підвищити її реальну вартість до мінової, або взагалі відмовитися від золотомонетного обігу. Можливість роздвоєння вартості повноцінних грошей здавна була помічена людьми і широко використовувалася у власних інтересах тими, хто карбував монети. На цій можливості базувалося звичайне фальшування монет, їх обрізування приватними особами, відоме ще із стародавніх часів. Проте й держави нерідко використовували таку можливість для погіршення якості грошей з метою поліпшення становища своєї казни чи в інтересах певних соціальних груп. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого існування домагалися повної монополізації карбування монет. Маса товарів, які можна купити за одиницю грошей, визначається рівнем їх цін: чим ціни вищі, тим менше товарів можна купити на грошову одиницю, і навпаки. Отже, між вартістю (купівельною спроможністю) кредитних грошей та рівнем цін на товари існує обернена залежність. Тому зміну вартості грошей за певний період можна визначити за формулою: де Івг - зміна вартості грошей; Іс - індекс середнього рівня цін за певний період. Зміна вартості грошей (Івг) - надзвичайно важливий економічний показник, що відчутно впливає на всі сфери життя суспільства. Рівень вартості грошей, як і ті економічні процеси, що його визначають, не може залишатися незмінним. Зниження вартості грошей називається інфляцією, а збільшення - дефляцією. 8. Вартість грошей і час. Методика розрахунків вартості грошей. Вартість грошей у часі - концепція, в основі якої лежить твердження, що рівні суми грошей у різний час мають різну вартість. Основні фактори, які впливають на зміну вартості грошей у часі:  інфляція;  ризик. При укладанні фінансового чи кредитного договору сторони (кредитор і позичальник) домовляються про розмір процентної ставки - співвідношення суми процентних грошей, виплачуваних за фіксований проміжок часу, до величини позики. Інтервал, за який розраховується процентна ставка, називається період нарахування. Відсотки виплачуються кредитору в міру їхнього нарахування чи додаються до суми боргу. Процес збільшення грошової суми в зв'язку з додатком відсотків до суми боргу називають нарощуванням чи ростом початкової суми. Процентні ставки можуть застосовуватися до початкової суми протягом усього терміну позики (прості процентні ставки) чи до суми з нарахованими в попередньому періоді відсотками (складні процентні ставки). а) прості відсотки FV = PV ( 1 + nR), де FV - сума, накопичена до кінця n-го періоду,PV - початкова сума позики, R - процентна ставка, n - кількість періодів часу. б) складні відсотки У довгострокових фінансово-кредитних операціях, якщо відсотки не виплачуються відразу після їхнього нарахування, а додаються до суми боргу для нарощування суми позики, як правило, застосовують складні відсотки. FV = PV (1+R)n, де FV - сума, накопичена до кінця n-го періоду; PV - сума позики; R- річна процентна ставка; n - кількість періодів. Дисконтування доходу застосовується для оцінки майбутніх грошових надходжень із позиції поточного моменту. Інвестор, зробивши вкладення капіталу, керується наступними положеннями: а) відбувається постійне знецінювання грошей; б) бажано періодично одержувати доход на капітал не нижче певного мінімуму. 9. Поняття, суб'єкти та функції фінансового (грошового) ринку. Види фінансових ринків. Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки. Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, укладеної у фінансових активах. Ці економічні відносини визначаються об’єктивними економічними законами і фінансовою політикою держави, впливом політичних партій та кланів. На фінансовому ринку діють закони попиту та пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні можливості функціонування всіх суб’єктів економіки відповідно до умов ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне визначення якості та ціни фінансів. У цілому, фінансовий ринок (ринок фінансових послуг) – це узагальнена назва тих ринків, де проявляється попит і пропозиція на різні фінансові активи (фінансові послуги), це сукупність усіх фінансових активів країни, що є сферою реалізації фінансових активів і фінансових відносин між продавцями та покупцями цих активів. Тобто поняття «фінансовий ринок»– це саморегулююча система ринків, де концентрується попит і пропозиція на різні фінансові активи та послуги, що пов’язані з придбанням активів; це сфера економічних відносин між суб’єктами ринку в процесі формування та реалізації попиту і пропозиції фінансових активів. З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою самостійних окремих ринків (сегментів), у кожному з яких виділяються ринки конкретних видів фінансових активів (сегменти). Відомо, що послуги створюються не тільки у виробництві, але й у сфері обміну. Обов’язковою умовою процесу обміну є еквівалентність, що передбачає безумовне отримання блага за певну грошову суму. Фінансовий актив, як і будь-який інший товар, має споживчу та мінову вартість. Згідно з дією законів ринку, ціна на товар формується під впливом попиту та пропозиції, порівняння показників конкуруючих виробників. За умов ринкової конкуренції ціна на фінансовому ринку утримується у певних межах. Мінова вартість проявляється через ціну, яка набуває форми страхового тарифу, відсотка за кредит, дивіденду за цінними паперами тощо. У певному розумінні віднесення фінансового ринку до сфери обміну є питанням досить проблемним. Це означає, що не на всіх сегментах фінансового ринку, наприклад, страховому, передбачається еквівалентність. Функції фінансового ринку 1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу, державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал; 2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників); 3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із метою їх ефективнішого використання; 4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері; 5) вплив на грошовий обіг та прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів; 6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів; 7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та комерційних ризиків; 8) операції, пов’язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші фінансові операції, пов’язані із зовнішньоекономічною діяльністю; 9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів; 10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед учасників економічного кругообігу тощо.Вищеназвані функції фінансовий ринок здійснює переважно через: відкриття банківських рахунків і заснування спеціальних фондів (пенсійних, страхових тощо); надання банківських кредитів, комерційних та інших позичок; здійснення операцій із цінними паперами підприємств та держави (акціями, облігаціями) тощо. Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефективне використання вільного капіталу, забезпечення в найкоротші терміни потреби в ньому окремих господарюючих суб’єктів, фінансовий ринок сприяє прискоренню обороту використаного капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу в цілому. Ці функції і обумовлюють структуру фінансового ринку. 10.Поняття попиту на гроші. Закон грошового обігу. Закон грошового обігу.Виконуючи функції засобів обігу і платежу, гроші безперервно переміщуються від одного суб'єкта економіки до другого. Такий рух грошей прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж товарів та послуг, тобто реалізацію валового національного продукту (ВНП). Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію ВНП, називається грошовим обігом (ГО). Між процесами реалізації ВНП та грошового обігу існує внутрішній зв'язок: чим більший номінальний обсяг реалізації ВНП, тим більшим буде потік грошового обігу, і навпаки. Цю залежність можна виразити формулою: ВНП = ГО (1) Національний обсяг ВНП визначається двома факторами: фізичним обсягом товарів та послуг, що реалізуються (Q), та рівнем їх цін (Р). Цю залежність виразимо формулою ВНП = Q • Р (2) Обсяг грошового обігу визначається теж двома факторами: масою грошей, які знаходяться в обігу (М), і швидкістю обігу грошової одиниці (V). Виразимо цю залежність формулою: ГО = М • V (3) Показник М виражає масу грошей в обігу, тобто кількість грошей, які фактично є в розпорядженні суб'єктів економіки, призначених для здійснення покупок і визначають їх платоспроможний попит на ринках. Швидкість обігу грошей (V) — важливий показник грошового обігу. Підвищення швидкості обігу грошей призводить до збільшення обсягу ГО та розміру платоспроможного попиту. Якщо при цьому величина М не зменшиться, чи величина Q не збільшиться, то прискорення V призводить до порушення товарно-грошової рівноваги та дестабілізації ситуації на ринку. Уповільнення обігу означає зменшення показника V і призводить до скорочення обсягу грошового обігу (ГО) та обсягу платоспроможного попиту на ринку, що сприяє стабілізації ринкової кон'юнктури та оздоровленню грошового обігу. Замінимо обидві частини рівняння (1) їх значеннями відповідно до формул (2) та (3): М •V= Q •Р (4) Ця формула широко відома в літературі як рівняння обміну. На його базі можна визначити закономірності зміни основних ринкових процесів і показників. Так, рівень товарних цін можна виразити рівнянням: р = M х V / Q (5) Масу грошей в обігу можна виразити рівнянням: M = Q х P / V (6) Це рівняння в літературі часто називають законом грошового обігу. Швидкість обігу грошей можна виразити рівнянням: V = Q х P / M (7) Якраз за формулою (7) в статистичній практиці визначається швидкість обігу грошей в Україні: Особливий інтерес в умовах України являє формула товарних цін (5). Це по суті формула інфляції. В ній чітко виражена залежність рівня цін (отже — рівня інфляції) від зростання маси грошей М, від зростання швидкості їх обігу (V) та від зменшення фізичних обсягів виробництва товарів і послуг (Q). Хоч формула (5) не дає відповіді на питання, чому зростають показники М та V, чому зменшується обсяг вироблених товарів і послуг (Q), вона розкриває основні напрямки пошуку шляхів подолання інфляції. Ними є: стримування темпів росту М, уповільнення швидкості обігу грошей (V), нарощування обсягів виробництва (Q). Поняття попиту на гроші Основою сучасної грошової теорії є теорія портфельного вибору, яка розглядає економічного агента у певний момент часу, коли він володіє певним фондом багатства (портфелем активів) і приймає рішення щодо його розподілу між різними видами активів з метою максимізувати прибуток і мінімізувати ризик. Для спрощення подальшого аналізу попиту на гроші припустимо, що портфель складається лише з двох активів: облігацій та грошей. В цілому попит на гроші формується як попит на гроші для операцій (трансакційний попит) та для накопичення купівельної спроможності (попит на гроші як на актив), що обумовлено виконанням грошима двох основоположних функцій: як засобу платежу та засобу нагромадження.Трансакційний (операційний) попит на гроші являє собою попит на гроші для обслуговування усіх видів угод в економіці. Зв'язок між сумою грошей і загальним обсягом операцій в економіці відображений у рівнянні кількісної теорії грошей, яке є макроекономічним рівнянням обміну: М?V=Р?Y, де М – кількість грошей в обігу, V – швидкість обігу грошей, Р – рівень цін, Y – обсяг випуску у реальному вираженні. Добуток Р?Y є ціновою оцінкою випущеної продукції, що задає попит на гроші для операцій. Добуток М?V – це кількість грошей, які мають бути сплачені при купівлі виробленої продукції. Із рівняння обміну випливає рівняння попиту на гроші: МD=(Р?Y)/V. Рівняння показує, що трансакційний попит на гроші залежить від таких факторів, як абсолютний рівень цін, рівень реального доходу, швидкість обігу грошей. Підвищення цін і зростання реального обсягу виробництва підвищують попит на гроші, зростання швидкості обігу грошей, навпаки, зменшує трансакційний попит. Якщо швидкість обігу грошей та рівень обсягу випуску у реальному вираженні стабільні, то кількість грошей, необхідних для обслуговування угод в економіці, змінюється пропорційно рівневі цін. Номінальний попит на гроші відображає ту кількість грошей, яку економічні суб'єкти хотіли б мати для фінансування ділових операцій. З економічної точки зору, доцільніше розглядати реальний (скориґований на рівень інфляції) попит на гроші, який визначається з урахуванням їхньої купівельної спроможності – реальної вартості грошей. Реальні грошові залишки, або реальні грошові запаси вимірюють той обсяг товарів та послуг, який можна придбати за певну номінальну кількість грошей М/Р. Величина М/Р отримала назву “реальних грошових запасів”. Проста функція трансакційного попиту пропорційна реальному доходові, або кількості виробленої продукції: (М/Р)d = k?Y, де k = 1/V. Реальний попит на гроші позитивно пов'язаний із рівнем економічної активності. Якщо зростає реальний доход, а отже, і обсяг запланованих та непередбачених операцій, то підвищується реальний попит на гроші, і навпаки. Попит на гроші як на актив – кількість грошей, яку економічні агенти прагнуть зберігати у формі заощаджень, тобто це бажана кількість фінансових активів у грошовій формі. Перевагою володіння грошима є їхня ліквідність. Недоліком володіння грошима як активом у порівнянні з іншими фінансовими активами (в нашому випадку – облігаціями) є те, що гроші не дають доходу у вигляді процента. Володіючи грошима, доводиться жертвувати доходом у вигляді номінальної процентної ставки. Номінальна процентна ставка – ставка процента, виражена в грошах за поточним курсом (без поправки на інфляцію). Номінальна процентна ставка являє собою альтернативні витрати або альтернативну вартість зберігання грошей. Чим вища процентна ставка, тим більше потенційного доходу втрачає економічний агент, який накопичує гроші. Зростання процентної ставки змушує економічних агентів перерозподіляти портфель активів – змінювати його структуру: зменшувати запас грошей і, відповідно, збільшувати запас облігацій. Тому підвищення процентної ставки зменшує попит на гроші. Функція попиту на гроші як актив відображає обернену залежність величини попиту на реальні грошові залишки з боку активів від динаміки номінальної ставки процента:(М/Р)d = L(і). Графічна інтерпретація даної залежності подана на рис. 8.2. Реальну альтернативну вартість зберігання грошей визначає реальна ставка процента ® – номінальна процентна ставка, що скориґована на рівень інфляції. Ця корекція ведеться відносно очікуваного темпу інфляції, оскільки фактичний майбутній рівень її невідомий. З урахуванням очікуваної інфляції, функція попиту на гроші як на актив може бути записана таким чином: (М/Р)d = L(r,?e ). Якщо реальна процентна ставка падає, то реальний попит на гроші зростає, оскільки зменшується реальна альтернативна вартість зберігання грошей. Чим вищий очікуваний темп інфляції, тим нижчим буде рівень реального попиту на гроші, оскільки лише в цьому випадку зменшується зумовлена інфляцією втрата купівельної спроможності грошей. Сукупний попит на гроші – це загальна кількість грошей, яку економічні агенти бажають мати для фінансування операцій та у формі активів, тобто сума трансакційного попиту на гроші і попиту на гроші як на актив. В неявному вигляді функція сукупного попиту на гроші може бути записана таким чином: (М/Р)d = L (і, y) = L(r,?e, Y ), де і та Y є незалежними змінними функції попиту. Змінна доходу (Y) відображає співвідношення між грошовою масою і обсягом тих операцій, які необхідно профінансувати. Змінна процентної ставки (і) відбиває ступінь переваги грошових коштів відносно інших фінансових активів. Проста лінійна функція реального попиту на гроші має вигляд: (М/Р)d = кY– hі, де коефіцієнти k та h відбивають чутливість (еластичність) попиту на гроші до доходу та процентної ставки відповідно.Крива сукупного попиту на гроші має назву “кривої переваги ліквідності”. Згідно з функцією сукупного попиту на гроші, збільшення/зменшення рівня доходу супроводжується зростанням або падінням попиту на гроші на величину к??Y, що на графіку відображається зсувом кривої попиту. При кожному даному рівні доходу величина реального попиту на гроші буде падати, якщо ставка процента зростатиме, що на графіку відображається рухом вздовж кривої попиту (рис.8.3). При надто високій процентній ставці попит на гроші зменшується до мінімального, необхідного для проведення операцій в економіці, рівня – трансакційного попиту на гроші. І навпаки, при дуже низькому рівні процента попит на гроші цілковито еластичний за процентною ставкою. У цьому випадку альтернативні витрати зберігання грошей наближаються до нуля, і тому кожна запропонована кількість грошей користуватиметься попитом. Економічна ситуація, за якої процентна ставка перебуває на такому низькому рівні, коли доход від облігацій не компенсує пов'язані з ним ризики, і тому економічні агенти прагнуть тримати все своє багатство у формі грошей, тобто попит на гроші не має обмежень з боку ставки процента, отримала назву “пастки ліквідності” (на рис. 8.3 цій ситуації відповідає r0). 11. Спільне та відмінне між моделями попиту на гроші І. Фішера та кембриджської школи. Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну: MV = PQ, де М ¾ сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V ¾ швидкість обігу; P ¾ ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q ¾ кількість товарів. Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій ¾ їм протистоїть сума всіх негайних платежів. З часом І.Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член ¾ M/V/, де М/ ¾ сума грошових коштів на чекових рахунках, V/¾ швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду: MV + M/V/ = PT, де Р ¾ середній зважений рівень цін, Т ¾ сума всіх Q. Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини ¾ грошової суми товарообмінних операцій. І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни: Р = M V , З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від: • кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін; • швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни; • фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін. Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера. “Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера. Вона була названа теорією касових залишків або “кембріджською версією”. Її активними пропагандистами були професори Кемріджського університету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у своїх ранніх роботах). Як і Фішер. представники кембріджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки? Важливою особливістю “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам з “залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ¾ як фонду засобів обігу і резерву на покриття непередбачених потреб. Разом з тим принцип вибору між грошима і іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу): M = r R P, де М ¾ кількість грошових одиниць; R ¾ загальна величина виробництва в фізичному виразі за одиницю часу; Р ¾ ціна виробленої продукції; r ¾ частина RP, яку люди мають бажання зберігати в вигляді грошей.При постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв’язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії. В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Методи цього впливу першим запропонував Дж.Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон’юнктури. 12.Кейнсіанський підхід до попиту на гроші. Д.М.Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші. В його власній теорії головну роль грає поняття норми відсотка. Кейнс розглядав гроші як один із типів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку господарські агенти бажають зберегти в формі грошей, залежить від того наскільки висока цінність властивості ліквідності. Казати, що люди віддають перевагу відносно діквідному портфелю - те ж саме, що казати про відносно великий попит на грошй з їх сторони. Саме з цієї причии Кейнс назвав свою теорію попиту на гроші теорією переваги ліквідності. Кейнс вважав, що три причини примушують людей зберігати принаймні частину багатства у формі ліквідних грошових активів (таких як готівка, поточні рахунки до запитання), а не менш ліквідних , але тих, що приносять доход ( як облігації): 1) транзакційий мотив - люди зберігають деяку частину своїх активів у формі грошей для використання їх як засобу платежу. 2) мотив обережності або застережний мотив - зберігання частини портфеля активів у формі грошей може зумовлюватися бажанням забезпечити в майбутньому можливість розпоряджатися певною частиною своїх ресурсів у формі готівки. Кейнс вважав, що кількість грошей, необхідних індивіду для здійснення угод купівлі - продажу і відкладена (виходячи з мотиву обережності) приблизно пропорційна його доходу. 3) спекулятивний мотив - виникає від бажання уникнути втрат капіталу, що зумовлені зберіганням активів у формі облігацій Цей мотив формує зв"язок між величиною попиту на гроші і нормою позичкового процента. Попит на реальні залишки можна відповідно записати так: L = kY - hi, k, h 0, де k, h показують чутливість величини попиту на реальні залишки до зміни рівня доходу і відсоткової ставки. Чим вищий рівень доходу, тим вищий попит на реальні залишки Сучасна кейнсіанська теорія попиту на гроші. Сучасна теорія попиту на гроші відрізняється від теорії ліквідності Кейнса цілим рядом особливостей: 1) Кейнс розглядав лише безвідсоткове зберігання грошей і довгострокові облігації. Сучасна теорія попиту на гроші розглядає значно ширший діапазон активів. 2) Сучасна теорія відкидає поділ попиту на основі мотивів обережності, транзакційного та спекуляційного мотивів. Тобто, відсоткова ставка все ж впливає на попит на гроші, обумовлений наявністю спекуляційного мотиву, але лише внаслідок того, що норма відсотка являє собою альтернативну вартість зберігання грошей. 3) Сучасна теорія розглядає багатство як один з визначних факторів попиту на гроші. При збільшенні багатства індивіда, він, швидше за все, захоче збільшення кожного з типів власного багатства, включаючи й гроші. 4) Сучасна теорія враховує наявність інфляції. Ця теорія чітко розмежовує реальний та номінальний доход, реальну та номінальну норму відсотка, реальні та номінальні величини грошової маси. 13.Модель попиту на гроші М. Фрідмена. Монетаристи приділяли значну увагу мікроекономічним аспектам функціонування економічної системи, що наочно проявилося в розробці теорії грошового попиту. У своїй інтерпретації кількісної теорії М. Фрідмен виходив з того, що попит на гроші окремого індивіда обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від використання альтернативних активів. Для доведення стійкості функції попиту на гроші використовувалось припущення про стабільність швидкості обігу грошей, що знайшло емпіричне підтвердження. Розглядаючи гроші одним з можливих активів, монетаристи надали кількісній теорії більш загальної форми й одночасно зробили крок до примирення кількісної теорії з кейнсіанською теорією надання переваг ліквідності. Якщо гроші — одна з форм багатства, то поряд з особистим доходом до функції попиту на гроші варто ввести змінну, що відображає витрати їхнього збереження. Цією змінною є процент, що показує дохідність альтернативних способів вкладення активів і адекватно відображає витрати. Однак остаточного примирення з кейнсіанцями не відбулося, тому що на відміну від Дж.М. Кейнса М. Фрідмен вважав вплив процента на грошовий попит незначним і нехтував ним через його "статистично малу значимість". Це означає, що зміна процентної ставки, на думку монетаристів, не здатна істотно впливати на процес заміщення грошей негрошовими активамиНа відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний. На нього впливають доходи, рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей) та величина процентних ставок. Монетаризм використовує "портфельний підхід" до грошей, розглядаючи їх одним з видів капітальних активів. Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Згідно з неокласичною теорією виробництва, якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладення. Монетаристський варіант кількісної теорії грошей зводиться до таких положень: - кількісна теорія є передусім теорією попиту на гроші, вона не є теорією виробництва, грошового доходу або рівня цін; - для економічних агентів — власників багатства гроші є одним із видів активів, формою володіння багатством; - аналіз попиту на гроші з боку економічних агентів формально ідентичний аналізу попиту на споживчі товари; - очікування зміни цін визнаються фактором, що діє на обсяг касових грошових резервів та інших фінансових активів, які знаходяться у розпорядженні економічних агентів. 14.Поняття емісії грошей та погляди на її характер. Перш за все треба відмітити, що емісія грошей — це введення в обіг грошових знаків в усіх їх формах, за якого відбувається збільшення грошової маси, яка перебуває в обігу. Але поняття емісії грошей слід відрізняти від поняття випуску грошей. Через випуск грошей банки щоденно забезпечують поточні потреби своїх клієнтів в грошовій готівці і в безготівкових платежах. Оскільки одночасно з випуском гроші поступають в банки, то сума надходжень покриває більшу частину випуску. І лише та частина випуску, яка не забезпечена надходженнями грошей, є емісією. Готівковими грошима України є банкноти (гривні) та монети (копійки), емітовані Національним банком. Оскільки готівковий обіг відіграє значну роль у роздрібних розрахунках, ефективність грошового обігу країни суттєво залежить від продуманої політики у сфері забезпечення еко-номіки банкнотами та монетами. Роль державних інституцій у здійсненні емісійного процесу. Емісія грошей здійснюється на двох рівнях: на рівні центрального банку та на рівні комерційних банків і прирівняних до них фінасово-кредитних установ. Центральні банки мають вийняткове право здійснення банкнотної емісії. Основною функцією центрального банку є забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання діяльності грошово-кредитної сфери. Центральні банки є юридично автономними, хоча іноді до їх структури входять координаційні органи, що не наділяються директивними функціями щодо центрального банку. Банкнотна емісія, на яку має виключне право центральний банк, має кредитний характер. Тобто кожному впровадженню в обіг певної суми банкнотних знаків має відповідати належна кредитна пропозиція - чи то кредит урядові або комерційному банкові, чи закордонні активи. Центральний банк має у своєму розпорядженні впливові економічні важелі, він може впливати ними на формування вищезазначених боргових зобов'язань і таким чином регулювати банкнотну емісію. Окрім банкнотної емісі. існує ще три напрямки емісійної діяльності центрального банку: 1).Фінансування дефіциту державного бюджету через здійснення операцій на ринку держаних цінних паперів. Пропозиція грошей, що формується на державному рівні не обмежується банкнотною емісією. У багатьох країнах фуекціонує наступна система обслуговування бюджетного дефіциту. Замість викидання в обіг нових грошей, що призводить до їх інфляційного знецінювання, держава розміщує на відкритому фінансовому ринку державні боргові зобов'язання. Таким чином держава позичає на пільгових умовах гроші безпосередньо у населення. Такі позички офіційно оформлюються у внутрішній або зовнішній борг держави в залежності від розташування боргових зобов'язань. 2).Рефінансування комерційних банків - є також важливим напрямком емісійної діяльності центрального банку. Таке надання в розпорядження комерційних банків певної суми платіжних інструментів може бути здійснено наступним чином: - Операції РЕПО - надання кредитів комерційним банкам під заставу ОВДП. - Надання кредитів комерційним банкам під заставу інших цінних паперів. - Провеженням кредитних аукціонів. - Надання стабілізаційних кредитів. 3).Купівля іноземної валюти - центральний банк закуповує за національні гроші іноземну валюту з метою її спрямування в офіційні валютні резерви.Департамент готівково-грошового обігу Національного банку України аналізує тенденції вибуття банкнот і монет з обігу до сховищ своїх територіальних управлінь через банки, оскільки без цього неможливо ко-ректно визначати і прогнозувати кількість грошей, необхідних для підкріплення готівкового обігу країни. З метою виявлення тенденцій обігу готівки було проаналізовано динаміку надходження та видачі банкнот і монет територіальними управліннями НБУ в розрізі номіналів і регіонів. 15.Швидкість обігу грошей, її розрахунок та характер. Шви́дкість о́бігу гро́шей — кількість разів за рік, коли грошова одиниця, що перебуває в обігу, витрачається на купівлю товарів і послуг. Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті грошей (гривня, долар тощо) використовується в середньому для реалізації товарів і послуг за певний період (рік, квартал, місяць). Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою: V = PQ\M де V - швидкість обігу грошей; Р - середній рівень цін на товари та послуги; Q - фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді; M - середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період. З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов'язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (Р*Q) й обернено пропорційно - з обсягом маси грошей, що є в обороті. Показник швидкості обігу грошей можна визначати і за іншими критеріями, зокрема за середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного доходу; за середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів, тобто у формуванні всього грошового обороту; за частотою проходження готівки через каси банків. Перший із цих показників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обороті. Кількісно він майже збігатиметься з показником V, визначеним за ВВП. Другий з них може визначатися діленням загального обсягу грошового обороту на М. Цей показник істотно відрізнятиметься від показника V, визначеного за ВВП, бо в ньому будуть враховані всі нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні, спекулятивні тощо). Оскільки офіційна статистика загальний обсяг грошового обороту не визначає, розрахувати цей показник V практично неможливо. Третій показник може визначатися діленням загального обсягу касових оборотів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обороті. Швидкість обігу грошей - явище об'єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидкості обігу грошей для впливу на кон'юнктуру ринку. Не випадково, представники кількісної теорії грошей тривалий час намагалися абстрагуватися від цього чинника впливу на економіку, вважаючи швидкість обігу грошей незмінною. Лише Дж. М. Кейнс довів безпідставність цього припущення і визнав, що швидкість обігу може істотно змінюватися і відчутно впливати на економіку М. Фрідман - засновник сучасної монетаристської теорії - слідом за Кейнсом визнав здатність швидкості обігу грошей до коливання. Проте він не погодився з Кейнсом щодо неможливості їх прогнозувати, що дало йому підстави відновити пріоритетну роль монетарної політики в державному регулюванні економіки. І6.Модель пропозиції грошей. Грошовий мультиплікатор. Державне регулювання пропозиції грошей. Загальніша модель пропозиції грошей враховує роль центрального банку, поведінку комерційних банків і можливий відтік частини грошових коштів з депозитів банківської системи в готівку. Вона містить ряд нових змінних. Грошова база (Monetary base MB) – сума готівкових грошей ©, які є в обігу поза банками плюс мінімальні банківські резерви (TR): MВ = С + ТR. Готівка поза банками є безпосередньою частиною пропозиції грошей, тоді як банківські резерви впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей. Оскільки грошовій базі властивий мультиплікативпий вплив на пропозицію грошей, її ще називають грошима активної або підвищеної сили.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 1095 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: