Реферат на тему Середньозважена та гранична вартість капіталу - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Середньозважена та гранична вартість капіталу. План 1. Середньозважена та гранична вартість капіталу 2. Теорії структури капіталу 3. Управління фінансовими ресурсами підприємства 4. Дивідендна політика Активи підприємства, які використовуються у його фінансово-господарській діяльності, фінансуються за рахунок власного та позикового капіталу, кожен з яких має свою вартість. Середня вартість власних та позикових ресурсів суттєво впливає на рівень прибутковості підприємства, на те, як підприємство буде зростати за рахунок власного прибутку. Дійсно, чим вища вартість позикового капіталу, тим більшими будуть процентні виплати за позикою, тим меншим буде прибуток підприємства до оподаткування за інших однакових умов (постійному рівні матеріальних витрат, витрат на збут, оплату праці тощо), тим нижчим буде рівень рентабельності підприємства. Акціонерний капітал не впливає на рентабельність підприємства, однак висока його вартість і високий рівень дивідендних виплат призводять до зниження темпів економічного зростання підприємства за рахунок нерозподіленого серед акціонерів прибутку. Середню вартість власних та позикових ресурсів підприємства називають середньозваженою вартістю капіталу (WACC — Weighted Average Cost of Capital). Середньозважена вартість капіталу (СЗВК) ви-значас середньозважену ціну кожної грошової одиниці капіталу, а також середньозважену ціну кожної нової грошової одиниці приросту капіталу в разі, коли капітал підприємства збільшується: Оскільки на розвинених ринках існують досить чіткі залежності між вартістю акціонерного та позикового капіталу, а також між обсягом фінансових ресурсів підприємства та їх середньою вартістю, на них можна визначити деяку оптимальну для кожного підприємства структуру капіталу, за якої середньозважена вартість капіталу буде мінімальною, а ринкова ціна акцій підприємства — максимальною. Підприємства, які мають оптимальну структуру капіталу, в разі залучення нового капіталу прагнуть зберегти незмінною структуру капіталу з тим, щоб вона залишалась оптимальною або близькою до неї. Підприємства, які не досягли оптимальної для себе структури капіталу, намагаються її досягти. При плануванні капіталовкладень середньозважена вартість капіталу відіграє роль не меншу, ніж вартість конкретного джерела фінансування, оскільки процес інвестування визначеного обсягу ресурсів у конкретний проект не можна розглядати відокремлено від інших інвестицій підприємства. Процес інвестування здійснюється неперервно, і для забезпечення мінімальної вартості ресурсів та оптимальної структури капіталу підприємство має здійснювати фінансування як за рахунок акціонерного, так і за рахунок позикового капіталу. Саме тому при складанні фінансових планів та оцінці майбутніх капіталовкладень менеджери підприємства використовують у розрахунках переважно середньозважену вартість капіталу, а не вартість окремих джерел фінансування. Середньозважену вартість капіталу можна розраховувати як на основі балансової, так і на основі ринкової оцінок складових капіталу. У першому випадку обсяг акціонерного капіталу буде визначатись сумарною номінальною вартістю акцій, а обсяг позикового — загальною сумою отриманих позик. При розрахунку СЗВК на основі ринкових оцінок акціонерний капітал визначатиметься сумарною ринковою вартістю акцій, а позиковий — сумарною ринковою вартістю облігацій (якщо позиковий капітал сформовано за рахунок емісії облігацій). У результаті використання різних оцінок капіталу отримують, як правило, різні величини середньозваженої вартості капіталу і різне співвідношення власних та позикових коштів. У багатьох випадках для аналізу вартості та структури капіталу доцільно використовувати саме ринкові оцінки, оскільки вони дають більш об'єктивну інформацію про реальний обсяг фінансових ресурсів підприємства та їх реальну вартість. При визначенні СЗВК можуть бути враховані різні складові капіталу. При плануванні капітальних вкладень, як правило, СЗВК визначають на основі складових власного капіталу та довгострокових позик, оскільки капіталовкладення підприємства має здійснюватись за рахунок довгострокових джерел фінансування. Безпроцентна кредиторська заборгованість (за товари, роботи, послуги, заборгованість по заробітній платі, по сплаті податків тощо) у процесі формування й аналізу інвестиційного бюджету не враховується і не включається до складу ресурсів при обчисленні середньозваженої вартості капіталу. В деяких випадках до складових капіталу при розрахунку СЗВК включають короткострокові позики, якщо за їх рахунок на постійній основі здійснюється фінансування капіталовкладень підприємства. За незмінної структури капіталу протягом певного часу підприємство може залучати кошти за середньою ціною, що визначається наявною середньозваженою вартістю капіталу. При цьому кожна нова грошова одиниця залучених коштів матиме таку саму структуру, як і весь капітал підприємства. Однак залучення нових джерел фінансування у великих обсягах може призвести до зростання фінансового ризику підприємства, а отже, і до збільшення СЗВК. Середня вартість капіталу також збільшується в результаті зростання ринкових процентних ставок і відповідного зростання вартості акціонерного та позикового капіталу. Гранична вартість капіталу (Marginal Cost of Capital, MCC) — це мінімальна вартість, за якою підприємство може залучити нову грошову одиницю. Лінію, що відображає зміну ціни кожної наступної грошової одиниці залучених коштів, називають лінією граничної вартості капіталу. При зростанні підприємства, реалізації великих інвестиційних проектів можливості фінансування за рахунок власного капіталу досить обмежені порівняно з борговим. Зростання частки боргового капіталу пов'язане зі зростанням фінансових ризиків, що приводить до зростання вартості нових запозичень, що, у свою чергу, збільшує загальну вартість капіталу підприємства. Отже, графік ГВК має ступінчастий вигляд і зростає (рис. 9.1). Стабільне значення СЗВК спостерігається при стабільному співвідношенні власних та залучених ресурсів. Точки розриву на графіку ГВК мають місце, коли суттєве зростання за рахунок нерозподіленого прибутку не можливе і необхідно здійснювати фінансування за рахунок боргового капіталу. В цілому ціна акціонерного і боргового капіталу зростають при значному збільшенні обсягу ресурсів підприємства. Рис. 9.1. Графік граничної вартості капіталу На практиці важко побудувати всі точки розриву та графік ГВК. Тому при використанні СЗВК для оцінки інвестиційних проектів вносять коригуючі коефіцієнти у величину СЗВК. Приклад. Загальний обсяг фінансових ресурсів підприємства становить 2 млн грн. Структура капіталу характеризується такими даними: акціонерний капітал становить 55 % загального обсягу ресурсів підприємства, а борговий — 45 %. Підприємство планує реінвестувати 0,5 млн грн прибутку. При цьому, не збільшуючи середню вартість капіталу, підприємство може залучити ресурси на суму до: 0,5 : 0,55 = = 0,91 млн грн (з них 0,5 млн грн за рахунок нерозподіленого прибутку та 0,41 млн грн за рахунок позик). Обсяг ресурсів підприємства в розмірі 2,91 млн грн буде точкою перелому на графіку ГВК. Отже, доти, доки зростання ресурсів підприємства відбувається за рахунок нерозподіленого прибутку, СЗВК не змінюється. При недостатності прибутку здійснюється нова емісія акцій, яка має вищу ціну. Після точки перелому СЗВК зростає з урахуванням більшої вартості акціонерного капіталу за рахунок додаткової емісії акцій. Зауважимо, що врахування амортизації приводить до зсуву точок розриву функції ГВК вправо на величину амортизаційних відрахувань. Амортизаційні відрахування виступають джерелом покриття витрат на відновлення та придбання нових основних засобів і приблизно мають вартість на рівні СЗВК до моменту емісії нових акцій. Таку саму вартість мають відстрочені податки. У цілому, для аналізу ефективності реалізованих інвестиційних проектів використовують середньозважену вартість капіталу, розраховану на основі існуючих джерел фінансування3. її використовують також при орієнтовному розрахунку витрат на залучення нових коштів для фінансування нових проектів. Для більш точної оцінки майбутніх витрат при плануванні капіталовкладень використовують граничну вартість капіталу, яка відображає граничні витрати підприємства на залучення нових джерел фінансування. Теорії структури капіталу Посилення в 50-х роках XX ст. конкурентної боротьби серед великих корпорацій, а також високий рівень наукових досліджень у теорії корпоративних фінансів обумовили появу та розвиток теорій структури капіталу, які встановлювали взаємозв'язок між структурою капіталу, його середньозваженою вартістю та ринковою вартістю усього підприємства. При цьому автори одних теорій доходили висновку, що ринкова вартість підприємства залежить від структури фінансових ресурсів і за деякого оптимального співвідношення власних та позикових коштів може досягати максимуму, інші — не встановлювали взаємозв'язку між структурою капіталу підприємства та Його ринковою вартістю. Традиційний підхід до визначення оптимальної структури капіталу, який значною мірою знайшов підтвердження в практиці фінансового менеджменту, полягав у тому, що вартість капіталу підприємства залежить від його структури. Існує оптимальна для даного підприємства структура капіталу, яка мінімізує значення СЗВК і одночасно максимізує ринкову вартість підприємства (рис. 9.2 і 9.3). Рис. 9.2. Залежність СЗВК від структури капіталу Рис. 9.3. Залежність ринкової вартості підприємства від структури капіталу Помірне зростання позикового капіталу і деяке зростання фінансового ризику не викликають швидкої реакції акціонерів щодо зростання дохідності акцій у зв'язку зі зростанням ризику. По досягненні деякого порогового співвідношення між власним та борговим капіталом вартість боргового, а також акціонерного капіталу зростають, тим самим збільшуючи СЗВК. Тобто існує деяке мінімальне значення СЗВК, яке потім зростає і при якому ринкова вартість підприємства є максимальною. Теорія капіталу, розроблена в 1958 р. М. Міллером та Ф. Модільяні, стверджувала протилежне. При деяких умовах ринкова вартість підприємства і вартість капіталу не залежать від його структури, отже, їх не можна оптимізувати. Не можна також збільшити ринкову вартість підприємства за рахунок змін у структурі капіталу. Вартість підприємства визначають його очікувані доходи, а вартість капіталу визначають вартість ресурсів подібних підприємств (які мають однакові рівень доходу та рівень ризику), а також рівень фінансового левериджу. При цьому вартість власного капіталу економічно залежного підприємства Rвез, яке використовує у своїй діяльності позикові кошти, дорівнює сумі вартості власного капіталу економічно незалежного підприємства Rвен, та премії за ризик, що визначається різницею вартостей власного к та боргового к6 капіталу, а також рівнем фінансового левериджу даного підприємства: Для отримання результатів щодо оптимальної структури капіталу М. Міллер та Ф. Модільяні зробили ряд припущень, у зв'язку з чим їхня теорія стала досить далекою від практики і, отже, об'єктом критики для багатьох науковців. Основні припущення теорії Міллера — Модільяні такі:* відсутні податки;* підприємства функціонують в умовах ефективного ринку, на якому всі інвестори діють раціонально, мають доступ до інформації, якою можна користуватись на безоплатній основі, відсутні також транзакційні витрати;* підприємства емітують лише облігації з купонними виплатами нарівні безризикової процентної ставки та акції (при цьому самі підприємства — емітенти акцій належать до однієї групи ризику);* інвестори можуть вкладати кошти під безризикову процентну ставку. Подальші дослідження М. Міллера та Ф. Модільяні привели до появи модифікованої теорії структури капіталу. У1963 р. Міллер та Модільяні опублікували результати досліджень з урахуванням податків, згідно з якими підприємству вигідно повною мірою фінансуватися за рахунок позикового капіталу, оскільки процентні виплати за позикою не входять до бази оподаткування. При збільшенні частки позикового капіталу зростає частка прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. При цьому ринкова вартість фінансово залежного підприємства В дорівнює ринковій вартості фінансово незалежного підприємства В тієї самої групи ризику з урахуванням ефекту фінансового левериджу: де t — ставка податку на прибуток; БК — обсяг боргового капіталу в ринковій оцінці. Вартість власного капіталу економічно залежного підприємства дорівнює сумі вартості власного капіталу економічно незалежного підприємства та премії за ризик, що визначається різницею вартостей власного та боргового капіталу, скоригованою на податки, а також рівнем фінансового левериджу даного підприємства: Далі в модифікованій теорії Міллера — Модільяні були враховані додаткові витрати на подолання фінансових труднощів у результаті зростання ризику структури капіталу. Відповідно до модифікованої теорії наявність певної частки боргового капіталу сприяє зростанню підприємства. Зі зростанням частки боргового капіталу досягається оптимальна структура капіталу. Надалі при зростанні частки боргового капіталу вигода від економії на податках нейтралізується витратами на подолання фінансових труднощів внаслідок несприятливої структури капіталу. Цю теорію ще називають теорією компромісу між економією від зниження податкових виплат і витратами на фінансування ризику структури капіталу. Теорія структури капіталу, розроблена Майєрсом, дістала назву теорії асиметричної інформації, оскільки ґрунтувалась на припущенні, що різні категорії учасників інвестиційного процесу мають доступ до різних за рівнем інформативності джерел інформації. Так, менеджери підприємства, як правило, володіють інформацією, недоступною іншим зацікавленим особам, або мають право першочергового доступу до джерел інформації, що дає їм змогу приймати фінансові рішення щодо складу фінансових ресурсів з урахуванням власних інтересів. Така асиметричність інформації впливає на процес прийняття фінансових рішень менеджерами підприємства, що в кінцевому підсумку може призвести до небажаних змін у структурі капіталу. Для того, щоб цього не сталось, підприємствам доцільно мати деякий резерв позикового капіталу і відповідні значення коефіцієнта фінансового левериджа, нижчі від критичного, що дасть можливість у разі потреби залучити додаткові позикові кошти на досить вигідних умовах без збільшення середньої вартості фінансових ресурсів підприємства. Управління фінансовими ресурсами підприємства Управління фінансовими ресурсами належить до основних завдань фінансового менеджера на будь-якому підприємстві, оскільки їх структура і вартість значною мірою впливають на основні показники фінансово-господарської діяльності підприємства та на ефективність діяльності господарюючого суб'єкта в цілому. До основних складових управління фінансовими ресурсами підприємства відносять управління власним капіталом, залученими коштами, а також управління структурою капіталу та визначення оптимальної його структури, яка б мінімізувала СЗВК і максимізувала ринкову вартість підприємства. Управління власним капіталом полягає у визначенні та реалізації політики щодо формування власного капіталу за рахунок найбільш ефективних зовнішніх і внутрішніх джерел. Збільшення власного капіталу за рахунок внутрішнього джерела (прибутку), звичайно, є найбільш прийнятним для підприємства, оскільки при цьому не збільшується вартість власного капіталу. Однак забезпечити зростання підприємства виключно за рахунок прибутку досить складно, оскільки для цього необхідно мати значний резерв нерозподіленого прибутку. Це, в свою чергу, потребує високоефективної діяльності підприємства, великих обсягів чистих грошових надходжень, а також ефективної дивідендної політики, яка б забезпечувала оптимальний розподіл прибутку, задоволення інтересів акціонерів і достатнє зростання підприємства за рахунок капіталізованого прибутку. Збільшення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел, зокрема коштів, залучених на ринку, як правило, призводить до збільшення вартості власного капіталу і падіння ринкової ціни акцій, однак у багатьох випадках є необхідним заходом для підприємств, якщо останні мають високий кредитний рейтинг і широко відомі на відповідному ринку. Для невеликих підприємств додаткове фінансування за рахунок власних коштів є досить проблемним, оскільки вони не можуть забезпечити достатній рівень капіталізації за рахунок прибутку і не можуть залучити кошти на ринку. Для них основним джерелом додаткового фінансування виступають різні види позик. У будь-якому випадку при формуванні власного капіталу підприємства менеджери повинні враховувати вартість різних складових капіталу, можливості підприємства щодо залучення коштів на ринку, рівень прибутку та потребу в ресурсах для здійснення капіталовкладень, бажання акціонерів отримувати дивіденди визначеного рівня тощо. При здійсненні фінансування за рахунок позикових коштів підприємства повинні враховувати рівень розвитку ринку боргових зобов'язань і можливості їх використання для формування позикового капіталу. Як правило, підприємства невисоким кредитним рейтингом незалежно від рівня розвитку ринку корпоративних цінних паперів не можуть розмістити свої облігації на ринку і фінансуються за рахунок банківських кредитів. Альтернативними джерелами фінансування для таких підприємств виступають також лізингові та комерційні кредити. (Завдання вибору оптимальних для підприємства джерел фінансування розглянуто в розд. 11.) Визначаючи структуру своїх фінансових ресурсів, підприємства можуть проводити більш чи менш агресивну політику щодо способу фінансування оборотних активів. Агресивна політика підприємства полягає у фінансуванні як несистемної, так і значної частини системної складової оборотного капіталу за рахунок короткострокових позик та інших поточних зобов'язань, що знаходить відображення у досить низьких значеннях коефіцієнтів ліквідності і фінансової стійкості. (Позитивним при цьому є те, що вартість короткострокових джерел, як правило, нижча від вартості довгострокових.) Менш агресивна політика передбачає фінансування системної складової оборотного капіталу за рахунок середньо- та довгострокових позик, що, з одного боку, позитивно впливає на ліквідність та фінансову стійкість підприємства, а з другого — може призвести до збільшення середньої вартості фінансових ресурсів підприємства. Слід зауважити, що кожній стратегії фінансування притаманний той чи інший вид ризику, а її реалізація відбувається шляхом змін в оборотних активах та поточних зобов'язаннях, а не в структурі довгострокових позик. Управління капіталом в умовах перехідної економіки має свою специфіку, що обумовлена недостатнім розвитком фінансового ринку і, зокрема, ринку позикового капіталу. Тому основні підходи до управління капіталом дещо трансформуються. Зокрема, в умовах перехідної економіки нерідко важко з достатнім ступенем точності визначити вартість акціонерного капіталу підприємства, оскільки дивіденди мають нерегулярний характер, величина їх не має чітко визначених тенденцій у часі, суттєво залежить від зовнішніх чинників, які не регулюються підприємством. Водночас менеджмент підприємства може реалізовувати дивідендну політику, яка не відображає інтересів акціонерів, але в результаті недостатнього розвитку ринку акціонерного капіталу не приводить до відпливу акціонерів і здійснення ними альтернативних вкладень. Тобто розмір дивідендних виплат, а отже, вартість акціонерного капіталу залежать від низки важкопередбачуваних, часто суб'єктивних, чинників, які визначають дивідендну політику підприємства. В результаті цього вартість акціонерного капіталу може бути значно меншою від вартості позикового капіталу, тоді як у країнах з розвиненою ринковою економікою вартість акціонерного капіталу перевищує вартість позикового. Отже, в умовах перехідної економіки, коли розмір дивідендів нерідко визначається керівництвом підприємства і значні коливання рівня дивідендних виплат не приводять до відпливу акціонерів, вартість власного капіталу може бути значно нижчою від вартості позикового. Звідси, немає однозначного прояву і ефекту фінансового левериджу, коли збільшення частки позикового капіталу приводить до зменшення СЗВК, зростання прибутковості та одночасно зростання рівня фінансових ризиків. Іншим чинником, що впливає на політику управління капіталом, є досить обмежені можливості підприємств щодо формування визначеної структури позикового капіталу. Як правило, ринок корпоративних облігацій у країнах з трансформаційною економікою є нерозвиненим. Основним джерелом позикового капіталу виступають банківські кредити, які мають в основному коротко- і середньостроковий характер. Крім того, підприємства не можуть досить широко варіювати обсяг позикових ресурсів, оскільки банки досить жорстко контролюють співвідношення власних і позикових коштів потенційних позичальників. Згідно з Положенням НБУ про визначення кредитоспроможності позичальника коефіцієнт фінансового левериджу має бути не меншим за 1. Тобто якщо позикові кошти підприємства не менші від власних, подальше нарощення позикового капіталу за рахунок банківських кредитів є досить сумнівним. Усі наведеш чинники звужують обсяг та глибину завдань щодо управління капіталом в умовах перехідної економіки. Однак завдання ефективного управління фінансовими ресурсами підприємства не стає від цього більш легким, оскільки вирішення потребують такі питання:* забезпечення в умовах нестабільної економіки та наявності багатьох проблем організаційного і фінансового характеру достатнього зростання власного капіталу за рахунок внутрішнього джерела — прибутку;* забезпечення зростання власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел — залучення коштів нових інвесторів в умовах, коли кредитний рейтинг багатьох підприємств досить низький, інвестори не мають достатнього рівня довіри щодо інвестування коштів в акції вітчизняних підприємств (за винятком невеликої кількості підприємств, акції яких перебувають в обігу на організованих ринках); * забезпечення достатнього рівня фінансування виробничо-господарської діяльності підприємства за рахунок позикових коштів в умовах, коли ринок банківських кредитів не завжди надає широкі можливості позичальникам щодо отримання позик різного строку, обсягу, із встановленням гнучкого механізму погашення. Крім того, не всі підприємства мають достатній рівень фінансової стійкості та прибутковості, щоб вчасно повернути позику і не погіршувати в процесі кредитування свій фінансовий стан. Дивідендна політика Дивідендна політика — це політика щодо розподілу отриманого підприємством прибутку за умови, що власники підприємства мають право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів. Дивідендна політика включає рішення щодо виплати прибутку власникам та реінвестування його у виробничу діяльність і тому тісно пов'язана з одним із основних напрямів діяльності фінансових менеджерів — управлінням структурою капіталу. Дивідендна політика суттєво впливає на процес залучення джерел фінансування, оскільки капітал підприємства може формуватись за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел. З одного боку, реінвестування прибутку є відносно дешевим і одним з оптимальних способів фінансування, оскільки при цьому не здійснюються витрати на додаткову емісію акцій, а отже, не збільшується вартість акціонерного капіталу. Крім того, залишаються незмінними частки акціонерів у статутному капіталі, що дає їм змогу зберігати контроль над діяльністю підприємства. З другого боку, акціонери, як правило, бажають отримувати високі дивіденди, що приводить до зростання ринкової ціни акцій, проте обмежує можливості підприємства щодо реінвестування прибутку в розвиток підприємства. Отже, дивідендна політика має поєднувати дві протилежні мотивації: * прагнення акціонерів отримувати високі дивіденди, що забезпечить високу ціну акцій на фінансовому ринку і стійкий інтерес потенційних інвесторів до нього;* необхідність капіталізувати частину прибутку для забезпечення подальшого зростання підприємства за рахунок найбільш оптимального для підприємства джерела — прибутку. Оскільки основною метою будь-якого інвестора при вкладенні коштів у діяльність підприємства є нарощення капіталу, дивідендна політика повинна також дати відповіді на запитання:— якою мірою величина дивідендних виплат впливає на розмір сукупного багатства акціонерів?— якою має бути їх оптимальна величина? Складність поставлених запитань та необхідність знайти правильні відповіді на них привели до появи й розвитку теорій дивідендної політики. Однією з них стала теорія іррелевантності дивідендів (теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом), розроблена в 1961 р. М. Міллером та Ф. Модільяні. Згідно з цією теорією величина дивідендів і показник дивідендного виходу4 не впливають на сукупне багатство акціонерів та ринкову вартість підприємства, які визначаються спроможністю підприємства генерувати прибуток та його інвестиційною політикою. Тому дивіденди можна нараховувати за залишковим принципом, після того, як розглянуто та реалізовано всі можливості щодо ефективного реінвестування прибутку. Весь прибуток може бути сплачений у вигляді дивідендів, його частина або він увесь може бути капіталізований. Оскільки загальна дохідність акції є сумою двох складових: дивідендної та капіталізованої дохід-ностей, вона фактично не змінюється при зміні стратегії підприємства щодо розподілу прибутку, а привабливість акцій для акціонера не залежить від дивідендної політики. Отже, оптимальної дивідендної політики, як чинника зростання сукупного багатства акціонерів і підвищення ринкової вартості підприємства не існує. Дивіденди сплачуються за залишковим принципом. Сума сплачених дивідендів приблизно дорівнює витратам, які підприємство має понести для мобілізації додаткових джерел фінансування, оскільки, після виплати дивідендів за залишковим принципом внутрішня вартість акцій та сплачені дивіденди еквівалентні вартості акцій до розподілу прибутку. До основних припущень теорії Міллера — Модільяні належать припущення про: * наявність досконалих ринків капіталу, де існує однаковий доступ до інформації усіх суб'єктів ринку, а також відсутні транзакційні витрати та витрати підприємств-емітентів на розміщення цінних паперів;* відсутність податків; * рівноцінність для акціонерів капіталізованого прибутку та прибутку у вигляді дивідендів;* існування інформації про майбутні прибутки підприємства. Більшість цих припущень суперечать практиці фінансового менеджменту, що впливає на практичну значущість теорії. Як правило, акціонери віддають перевагу виплаті дивідендів, а не капіталізованому прибутку, оскільки в результаті цього вони отримують кошти, які можуть витратити на свій розсуд. Крім того, дивіденди та капіталізований прибуток можуть по-різному оподатковуватись. Не існує також ідеальних ринків капіталу, є податки тощо. У подальшому М. Міллер і Ф. Модільяні визнали певний вплив дивідендної політики на ринкову вартість підприємства, однак пояснили це тим, що ціна акції зростає при зростанні дивідендів, оскільки зростають прибутки підприємства і є очікування ринку щодо стрімкого зростання підприємства в майбутньому. Опонентами теорії Міллера — Модільяні виступили М. Гордон та Дж. Літнер, які розробили теорію дивідендної політики, що дістала назву "синиця в руках". Відповідно до цієї теорії дивідендна політика є дуже суттєвою для підприємства і значно впливає на добробут акціонерів. Інвестори, мінімізуючи ризик, віддають перевагу поточним дивідендам, а не майбутнім прибуткам та майбутньому приросту акціонерного капіталу, оскільки поточні дивіденди зменшують рівень невизначеності щодо доцільності інвестування коштів у дане підприємство. Інвесторів задовольняє менша норма прибутку на акціонерний капітал, що в кінцевому підсумку приводить до зростання ринкової вартості підприємства. Навпаки, якщо дивіденди не виплачуються, невизначеність зростає, зростає прийнятна для акціонерів норма прибутку, що призводить до зниження ринкової вартості підприємства. Вчені-економісти Р. Літценбергер та К. Рамасвамі стали авторами ще однієї дивідендної теорії — теорії податкової диференціації, згідно з якою для акціонерів більш важливий капіталізований прибуток, ніж сплачений у вигляді дивідендів, оскільки дивіденди обкладаються податком з більшою ставкою. Акціонери, які отримують високі дивіденди, повинні вимагати від компанії компенсації для сплати високої ставки податку. Незалежно від висновків, яких дійшли автори теорій дивідендної політики, більшість компаній у країнах з розвиненою ринковою економікою прагнуть сплачувати дивіденди постійно, причому нерідко ці девіден-ди постійно зростають (однією з причин постійного зростання дивідендних виплат є інфляція). Крім того, будь-які зміни в дивідендній політиці впливають на ринкову ціну акцій. Непродумане чи випадкове падіння рівня дивідендних виплат може призвести до відпливу акціонерів, а необґрунтоване підвищення їх — до зростання інтересу інвесторів до підприємства та збільшення ринкової ціни акцій і одночасного ускладнення проблеми фінансування капіталовкладень, якщо майже весь прибуток було сплачено у вигляді дивідендів. Основні завдання, які мають бути обов'язково вирішені у процесі реалізації ефективної дивідендної політики, такі:* максимізація добробуту акціонерів; * достатнє фінансування діяльності компанії. Кожна компанія обирає свою дивідендну політику виходячи з об'єктивних та суб'єктивних чинників. На дивідендну політику, зокрема, впливають: 1. Правові обмеження. У більшості країн дивіденди відповідно до законодавства сплачуються з прибутку (в тому числі нерозподіленого минулих років) або з прибутку та емісійного доходу. Причому оподатковуються сплачені дивіденди, а відстрочені (нерозподілений прибуток) обкладаються податком за пониженою ставкою в момент отримання капіталізованого доходу. Оскільки оподатковуються тільки отримані акціонерами дивіденди, компанії нерідко здійснюють капіталізацію прибутку з тим, щоб уникнути оподаткування. У цьому випадку в деяких країнах встановлено обмеження на розмір нерозподіленого прибутку* і оподатковують перевищення нерозподіленого прибутку над встановленим нормативом, щоб компанії не здійснювали капіталізацію прибутку в значних обсягах. До інших обмежень правового характеру належать також заборона виплати дивідендів у грошовій формі, якщо підприємство є неплатоспроможним. 2. Обмеження контрактного характеру. Якщо компанія має намір отримати довгострокову позику, вона за вимогою банку може обмежити мінімальний розмір нерозподіленого прибутку або мінімальний процент прибутку, який повинен реіявестуватися у виробництво. Це значною мірою може вплинути на дивідендну політику компанія-позичальника та на рівень дивідендних виплат. Законодавством може бути встановлено мінімальний розмір резервного фонду, який слугуватиме гарантією погашення позики. Це може призвести до значних змін у механізмі виплати дивідендів за привілейованими акціями, оскільки резервний фонд є одним із можливих джерел виплати дивідендів. 3. Обмеження у зв'язку з недостатньою ліквідністю* Підприємство може не мати в достатній кількості грошових коштів та їх еквівалентів для виплати дивідендів. При цьому причинами можуть виступати не тільки проблеми у виробничо-господарській діяльності та низький рівень прибутку, а й проблеми управління грошовими коштами підприємства. В таких випадках або змінюють механізм виплати дивідендів, або, якщо дозволяє законодавство, беруть короткостроковий кредит для виплати дивідендів. 4, Обмеження у зв'язку з виробничими потребами. Дивідендні виплати можуть обмежуватись у зв'язку з необхідністю накопичувати прибуток для здійснення капіталовкладень. Частіше до цього вдаються при розширенні чи запровадженні нового виробництва. Рідше це може бути основою дивідендної політики при звичайній діяльності підприємства. В деяких випадках підприємства в установчих документах визначають частку прибутку, яка повинна реінвестуватися. 5. Обмеження у зв'язку з інтересами акціонерів. Сукупний дохід акціонера складається з дивідендних виплат та зростання курсової вартості акцій. Менеджери багатьох підприємств прагнуть проводити дивідендну політику, яка б максимізувала сукупний дохід акціонера. Часто це передбачає стабільну виплату дивідендів, які зростають. 6. Обмеження рекламно-інформаційного характеру. Оскільки про порядок виплати та розміри дивідендів компанія широко інформує громадськість, вона часто намагається зберегти стабільну дивідендну політику, навіть при змінах у діяльності компанії. У багатьох країнах порядок виплати дивідендів передбачає використання чотирьох дат: 1) дата оголошення дивідендів — день, коли рада директорів оголошує про виплату дивідендів; 2) ексдивіденди а дата — день, коли визначається, хто має право на виплату дивідендів. Той, хто купив акції до цього дня, має пра во на дивіденди, хто купив у цей день або пізніше, — не має (як правило, цей день — за чотири робочих дні до дати перепису); 3) дата перепису — день реєстрації акціонерів, які мають право на виплату дивідендів; 4) дата виплати дивідендів — день, коли здійснюються дивідендні виплати. Підприємства у своїй діяльності можуть формувати та реалізувати більш чи менш складні дивідендні політики . Однак в основу багатьох конкретних дивідендних політик покладено досить прості методики виплати дивідендів, серед яких найпоширеніші такі. 1. Постійний процентний розподіл прибутку. Дивіденди сплачуються на основі незмінного коефіцієнта дивідендного виходу: к = Дивіденди : Прибуток поточного року. При такому підході дивіденди суттєво залежать від фінансових результатів року і можуть коливатися, що призводить до падіння ринкової ціни акцій. 2. Фіксовані дивідендні виплати. Розмір дивідендів не змінюється незалежно від результатів виробничої діяльності. Якщо тривалий час компанія працює успішно, розмір дивідендів може підвищуватись. 3. Методика гарантованого мінімуму та екстра-дивідендів. Виплачуються постійні дивіденди, а в разі успішної діяльності підприємства виплачуються додатково екстра-дивіденди, які мають разовий характер і виплачуються не дуже часто. 4. Виплата дивідендів за залишковим принципом. Спочатку складають бюджет капіталовкладень, а після цього визначають джерела фінансування, в тому числі частину прибутку, яку необхідно при цьому викори Управління капіталом Завдання 2 Визначити ринкову оцінку власного капіталу підприємства, якщо в результаті морального зносу основні засоби можуть бути продані на ринку за ціною, що становить 70 % їх балансової вартості, товарно-матеріальні запаси — 50 %. Безнадійна дебіторська заборгованість становить 20 %. Ціна акції, якими володіє підприємство, зросла на 50 %. На скільки відрізняються балансова та ринкова оцінки капіталу? АКТИВ \| тис. грн \| ПАСИВ \| тис. грн Основні засоби \| 500 \| Статутний капітал \| 450 Довгострокові фінансові вкладення \| 50 \| Резервний капітал \| 50 Товарно-матеріальні запаси \| 200 \| Нерозподілений прибуток \| 50 Дебіторська заборгованість \| 100 \| Кредити банків \| 300 Грошові кошти \| 100 \| Кредиторська заборгованість \| 100 Всього \| 950 \| Всього \| 950 Розв'язування До зобов'язань підприємства відносять кредити банків та кредиторську заборгованість. Загальний обсяг зобов'язань становить: 300 + 100 = 400 тис. грн. Ринкова вартість активів підприємства дорівнює: АКТИВ \| Ринкова вартість, тис. грн Основні засоби \| 500 0,7 = 350 Довгострокові фінансові вкладення \| 50-1,5 = 75 Товарно-матеріальні запаси \| 200 0,5 "100 Дебіторська заборгованість \| 100 0,8 = 80 Грошові кошти \| 100 * 1 а 100 Всього \| 705 Згідно з формулами (9.1) і (9.2): Балансова оцінка власного капіталу = = Балансова вартість активів - Зобов'язання = = 950 - 400 = 550 тис. грн; стати. Частину прибутку, що залишилась, використовують для виплати дивідендів. 5. Виплата дивідендів акціями. Таку методику використовують у випадках, якщо необхідно реінвестувати прибуток, стимулювати діяльність менеджерів підприємства, коли існує нестача коштів для виплати дивідендів, необхідно змінити структуру капіталу та ін. Слід зауважити, що існує тісний зв'язок між ринковою ціною акцій та дивідендною політикою компанії-емітента. Продумана дивідендна політика може сприяти не тільки зменшенню коливань ринкової ціни акцій, а й стабільному її зростанню. До основних методів управління ринковою ціною акцій відносять дроблення, консолідацію та викуп акцій емітентом. Питання, пов'язані з цими процедурами, мають певне відношення до дивідендної політики та до інших напрямів діяльності фінансового менеджера і тому потребують комплексного підходу до їх вирішення. ЛІТЕРАТУРА 1. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576 - ХП. 2. Про оподаткування прибутку підприємств (в ред. Закону України від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР): Закон України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР. 3. Про затвердження Типового положення з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) у промисловості: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1996 р. №473. 4. Про затвердження Положення про порядок складання річного фінансового плану державним підприємством (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 січня 2001 р. за № 15/5206): Наказ Міністерства економіки України від 25 грудня 2000 р. №277. 5. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 5 "Звіт про власний капітал": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 31 січня 2000 р. № 20. 6. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 18 жовтня 1999 р. № 242. 7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 "Запаси": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 20 жовтня 1999р. № 246. 8. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 10 "Дебіторська заборгованість": Затв. наказом Міністерства фінансів України від 8 жовтня 1999 р. № 237. 9. Порядок експертної оцінки нематеріальних активів: Затв. наказом ФДМУ та Державного комітету з питань науки і технологій від 27 липня 1995 р. № 969/97. 10. Алексеева ММ. Планирование деятельности фирмы / Финансовая академия при правительстве РФ. — М.: Финансы и статистика, 1997. — 245 с. 11. Балабанов AM., Балабанов И.Т. Финансы. — СПб.: Питер, 2000. — 192 с. 12. Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента. — М.: Финансы и статистика, 1995. — 384 с. 13. Балашевич БА.,Андронов А.М. Экономико-математическое моделирование производственных систем. — Минск: Университетская, 1995. — 240 с. 14. Басовский JIJZ. Прогнозирование и планирование в условиях рынка. — М.: ИНФРА-М, 2001. — 260 с. 15. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. —Т. 1. — К.: Ника-Центр, 1999. — 592 с. 16. Булхаков М. И. Внутрифирменное планирование. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 400 с. 17. Буров В.П., Галь В.В., Казанов АЛ., Морошкин В А. Бизнес-план инновационного проекта. Методика составления. — М.: ЦИПКК АП, 1997 . — 106 с.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 1121 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: