Реферат на тему Розвиток міжнародного ринку цінних паперів - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Розвиток міжнародного ринку цінних паперів. План 1. Міжнародний ринок акцій 2. Міжнародний ринок облігацій. Євроринок 3. Діяльність фондових бірж на міжнародному ринку цінних паперів В економічній літературі цінними паперами називають фінансові документи, які продаються і купуються, а також дають право їх власнику отримувати в майбутньому грошову винагороду. До цінних паперів належать акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов'язання, чеки, векселі та інші аналогічні фінансові документи. На відміну від нерухомого майна — земельних ділянок, будівель, залізниць та інших споруд — цінні папери є рухомим, ліквідним товаром особливого роду. Купівля цінних паперів за формою досить близька до позики капіталу. Так, власник грошей, купуючи ті чи інші цінні папери, надає в розпорядження їх емітентів гроші, які можуть використовуватися для розвитку виробництва або розширення торговельної діяльності. Однак, цінні папери не можуть бути формою існування дійсного капіталу. Реальний капітал завжди функціонує окремо від цінних паперів. При їх продажу цінні папери дають їх емітенту можливість володіти капіталом, але самі вони капіталом не є. Чому? По-перше, цінні папери не можуть бути безпосередньо авансовані у виробництво, вони в змозі пройти першу стадію кругообігу капіталу без того, щоб попередньо не перетворитися на гроші. По-друге, цінні папери не завжди можуть бути перетворені на гроші ще й тому, що капіталом вони є не в дійсності, а в перспективі. По-третє, при подальшому обігу цінних паперів на ринку їх ціна може змінюватися в той чи інший бік, тоді як загальна маса капіталу за рахунок цього не змінюється, а залишається попередньою. Поява цінних паперів обумовлена безпосередніми потребами процесу суспільного відтворення, оскільки розвиток національних економік вимагає все більше і більше капіталовкладень, які навіть великі комерційні банки не в змозі забезпечити. У післявоєнні десятиліття значно зросла роль емісії цінних паперів у фінансуванні капіталовкладень. Саме цінні папери найчастіше перетворюються на специфічні інструменти розподілу грошових ресурсів між господарюючими суб'єктами. Цей процес отримав назву сек'юритизації. Емітентами цінних паперів є окремі фірми і корпорації, центральні уряди та муніципальні органи влади. Випуск цінних паперів реалізується спочатку на первинному ринку чи шляхом прямого звертання емітента до інвесторів, чи через посередника, який бере на себе зобов'язання реалізувати ці папери. Цінні папери, які були придбані інвесторами при емісії, потім можуть бути ними перепродані на вторинному ринку, який складається з фондових бірж та позабіржового обігу. Спочатку цінні папери функціонували на території країн-емітентів, згодом вони переступили національні кордони і стали обертатися на ринках інших країн. Цей процес особливо прискорився у 70-ті роки, коли в розвинутих країнах були відмінені обмеження на переміщення капіталу за кордон. У результаті цього фондовий ринок набув інтернаціонального характеру. Загалом, частка п'яти промислово розвинутих країн (США, Японія, Німеччина, Англія і Франція) становить понад 70 % всього обсягу світового ринку цінних паперів. Міжнародний ринок цінних паперів почав формуватися у результаті масового вивозу капіталу перш за все з країн, яким належать основні транснаціональні корпорації та банки. Формування цього ринку було прискорено такими факторами:* сучасною науково-технічною революцією, яка породила проекти, реалізація котрих потребувала використання капіталу декількох країн;* розвитком інтеграційних процесів;* стійкістю валютних курсів;* використанням спільних багатонаціональних валют;* успіхами у розбудові банківської та біржової справи. Міжнародний ринок цінних паперів є фактором, який полегшує різним господарським суб'єктам доступ до міжнародного ринку вільних капіталів і прискорює світовий процес економічного зростання. Сьогодні він є основним інститутом, який регулює міжнародне інвестування. Ринок цінних паперів займає особливе місце у структурі сучасного міжнародного інвестиційного ринку, що обумовлено, насамперед, унікальними особливостями цінних паперів як фінансово-інвестиційних інструментів. Міжнародний ринок акцій Акція — це цінний папір без встановленого строку обігу, який свідчить про внесення певного паю в статутний фонд акціонерного товариства, дає право на участь в управлінні ним, одержанні частини прибутку у формі дивідендів, а також на участь у розподілі майна у випадку ліквідації акціонерного товариства. Емісія акцій здійснюється в таких випадках:* під час акціонування, тобто заснування акціонерного товариства, з метою формування акціонерного капіталу;* коли вже існуюча компанія перетворюється на акціонерне товариство;* при додатковій мобілізації капіталу для збільшення чинного статутного капіталу. Є декілька класифікацій акцій:* за способом їх передачі від одного акціонера іншому (іменні та на пред'явника);* відповідно до права участі в управлінні корпорацією (звичайні і привілейовані). Іменними є акції, власники яких повинні бути зареєстровані в реєстрі корпорації, де фіксуються відомості про кожну іменну акцію, включаючи дані про власника, час придбання акції, кількість акцій у кожного з акціонерів. Акції на пред'явника не реєструються корпорацією, фіксується тільки їх загальна кількість. Для керівництва корпорації більш зручними є іменні акції, оскільки вони дають змогу контролювати процес руху акціонерного капіталу і концентрацію акцій у руках окремих акціонерів. Самі акціонери надають перевагу акціям на пред'явника, які вільно продаються і купуються на вторинному ринку. З розвитком акціонерних товариств і ринку цінних паперів іменні акції поступово витісняються акціями на пред'явника, які є об'єктом купівлі-продажу на фондовій біржі. Звичайними є акції, власник яких має право голосу на загальних зборах акціонерів і право на отримання дивіденду. Кожна акція надає її власнику один голос на загальних зборах акціонерів. Звичайна акція не дає гарантії на отримання дивідендів, які залежать від результатів діяльності корпорації. Розмір доходу за звичайними акціями коливається залежно від прибутку товариства, який розподіляється у вигляді дивідендів між власниками звичайних акцій лише після сплати дивідендів власниками привілейованих акцій. Враховуючи, що власники звичайних акцій мають підвищений ризик, пов'язаний із діяльністю акціонерного товариства, їм надається право обирати членів правління товариства та вирішувати інші питання на загальних зборах акціонерів. Звичайні акції можуть випускатися серіями "А" і "Б". Як правило, серія "А" призначена для засновників корпорації, тобто осіб, які підписали її статут, а серія "Б" — для решти інвесторів. Власники акцій серії "А" мають більше прав, а також можливість отримання більших дивідендів (плата за ризик). Привілейовані акції є іменними і дають власникові право на:* першочергове отримання доходу, що відраховується від чистого прибутку товариства у вигляді фіксованого проценту (дивіденду) до номінальної вартості акцій;* компенсацію доходу, недоотриманого власником акцій у зв'язку зі скороченням прибутку товариства у відповідному році, за рахунок резервного фонду;* пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачене його статутом. Зате вони мають право на першочергове отримання дивіденду, тобто до виплати дивідендів за звичайними акціями. Корпорація може випускати декілька серій привілейованих акцій, при цьому різні серії мають різну кількість привілеїв, опис яких за кожною серією акцій розміщується на її сертифікаті. Є декілька підвидів привілейованих акцій:* ті, що беруть і не беруть участь у розподілі надприбутків;* кумулятивні і некумулятивні (залежно від можливості отримання в майбутньому оголошених, але не виплачених дивідендів);* конвертовані і неконвертовані (які можна або не можна обміняти на інший вид акцій). Будь-яка акція є неподільною. У разі, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визначаються одним власником акції та можуть реалізувати свої права через одного з них або через спільного представника. Акції оплачуються у національній чи іноземній валюті, або шляхом передачі майна (у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства). Незалежно від форми внесеного вкладу вартість акції виражається в національній валюті. Грошова сума, зазначена на акції, називається номінальною вартістю акції, а ціна, за якою акція реалізується на ринку, має назву курсу акції. Курс акцій прямо залежить від отриманого за ним дивіденду і обернено — від норми позичкового проценту. Загальний обсяг ринку акцій у світі становить близько 20 трлн дол. США. Упродовж останніх десятиліть деякі багатонаціональні корпорації активно включилися в процес імітування своїх акції спеціально з метою їх поширення в інших країнах. Щоб вийти з такими емісіями на міжнародних ринок, вони вносять свої акції до курсових бюлетенів на біржах різних країн. Деякі ТНК для емісії акцій і одночасно їх розміщення на зарубіжних ринках об'єднуються в синдикати. Однак, щоб внести свої акції до курсових бюлетенів закордонних бірж, необхідно затратити значні кошти. По-перше, біржі часто стягують достатньо великі суми за розміщення інформації в таких бюлетенях. По-друге, уряди деяких країн і самі біржі вимагають від компаній надання достатнього обсягу інформації, яка до того ж, часто повинна пройти незалежну аудиторську перевірку і сертифікацію достовірності. По-третє, треба додати значних зусиль і витратити достатньо коштів, щоб про таку компанію і перспективи її діяльності знали закордонні ЗМІ, брокери та потенційні інвестори. І все ж компанії свідомо йдуть на переборення таких труднощів, оскільки внесення до таких бюлетенів відомостей про свої акції робить їх доступними для більшої кількості покупців чи інвесторів. З іншого боку, якщо у компанії є дочірнє підприємство за кордоном, то внесення відомостей про це в бюлетень може покращити стосунки з місцевим урядом і розширити певною мірою участь місцевих ділових кіл у розвитку цього бізнесу в певній країні. Загалом, обсяг міжнародного переміщення капіталу, пов'язаного з купівлею акцій, досяг близько 200 млрд. дол. США, з яких більше 60 млрд. дол. припадало на фондові ринки, що розвиваються (у світовій практиці прийнято поділяти фондові ринки на розвинуті, на ті, що виникають, розвиваються). На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки, ступінь якого залежить від обсягу та розвиненості кожного з цих ринків. Одним з найважливіших показників ринку є його капіталізація. Капіталізація ринку — це показник, який відображає ринкову вартість усіх компаній, які беруть участь в операціях на фондовому ринку. Ринкова вартість компанії визначається як добуток курсової вартості її акції на кількість акцій, що знаходяться в обігу. Найвищий показник капіталізації має ринок акцій США, друге місце припадає на ринок Японії, а три найбільші ринки світу (США, Японії та Великої Британії) мають спільний показник капіталізації, що становить 77 % світового ринку акцій. Капіталізація ринку США, наприклад, у 10 разів перевищує цей же показник ринку Німеччини, а капіталізація ринку Японії більш, ніж у 30 разів більша, ніж для ринку Італії. Якщо ж порівняти показник капіталізації ринку з розміром валового внутрішнього продукту (ВВП), то Японія і Велика Британія мають найвищі показники капіталізації ринку, які сягають понад 100 % від ВВП. Щодо США, то цей показник становить 42 % від ВВП, що досить близько до аналогічних показників Канади, Австралії та Швейцарії. На ринках Італії, Німеччини і Франції показники капіталізації ринків щодо ВВП найнижчі. Однак рівень капіталізації щодо ВВП країни часто не стільки говорить про розвинутість чи відсталість національного ринку акцій, скільки характеризує підхід компаній цієї країни до мобілізації ресурсів на фінансовому ринку. Саме компанії Італії, Німеччини і Франції традиційно надають перевагу не випуску акцій, а залученню банківських кредитів. Отже, випуск акцій, як головне джерело мобілізації коштів на фінансовому ринку, властивий не всім розвинутим країнам. Щодо фінансування інвестицій, то роль акціонерного капіталу в цьому процесі навіть у найбільш промислово розвинутих країнах неоднакова. Так, якщо в Англії та Франції на акції припадає значна частка залучених компаніями капітальних засобів (відповідно 20,9 % і 12,4 %), то у США цей показник становить 7,4 %, у Німеччині — 5,1, а в Японії—0,7 %1. Отже, у п'ятірці промислово розвинутих країн капітальні вкладення фінансуються не стільки за рахунок випуску акцій, скільки шляхом отримання банківських позик. Ринок акцій має важливішу роль у переливанні капіталу з однієї галузі в іншу, ніж в абсолютному нагромадженні капіталу. Рейтингові місця у світовій класифікації розвинутих ринків цінних паперів розташовуються у такій послідовності: СІЛА, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Швейцарія, Італія, Австралія. Щодо ринків, які виникають, розвиваються, то найбільш суттєві зміни на міжнародних фондових ринках, які відбуваються протягом останніх десятиліть, зумовлені саме швидким розвитком національних ринків країн Латинської Америки і Азії, окремі з яких досягають якісних і кількісних критеріїв розвинутих фондових ринків. Міжнародний ринок облігацій. Євроринок Поява акцій пов'язана з утворенням і поширенням акціонерних товариств, які з часом стали перетворюватися на складні монополістичні об'єднання (концерни, трести, картелі, консорціуми). їх функціонування в умовах гострої конкурентної боротьби і розвитку науково-технічної революції зумовило залучення не тільки акціонерного, а й облігаційного капіталу, що, в свою чергу, викликало випуск і розміщення приватними компаніями і корпораціями поряд з акціями також облігацій, тобто облігаційних позик. Тому структура ринку цінних паперів складається із трьох основних елементів: акцій, облігацій приватного сектору і державних облігацій. Облігація — це боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера. Облігації поділяються нарізні види залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вона випускається, умов обігу та надійності. Залежно від емітента, тобто того, хто їх випускає, облігації бувають державні, місцеві, інституційні, в т. ч. корпоративні. Державні облігації випускають центральні органи управління. Як правило, це Міністерство фінансів. Залучені кошти спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту чи на фінансування певних інвестиційних проектів. Облігації місцевих позик випускають місцеві органи управління. І не тат у цій ні облігації випускаються суб'єктами підприємницької діяльності, фінансовими товариствами. Залежно від способу виплати доходу розрізняють процентні, дисконтні й конвертовані облігації. Процентні облігації передбачають виплату доходу у вигляді річного процента, що встановлюється до номінальної вартості. За дисконтними дохід формується як різниця між номінальною вартістю і цінами купівлі. Конвертовані облігації передбачають не виплату доходу, а обмін їх на нові. При цьому номінальна вартість придбаних облігацій збільшується, тобто дохід утворюється за рахунок різниці між номінальною вартістю нових і попередніх облігацій. За терміналом випуску розрізняють строкові, безстрокові та облігації з правом дострокового погашення. Строкові випускаються на певні терміни, які не можуть змінюватися. Залежно від тривалості періоду вони поділяються на короткострокові (до 1—2 років), середньострокові (до 5 років) та довгострокові (понад 5—10 років). Однак, у кожній країні є свій підхід до визначення термінів облігацій. Безстрокові облігації не передбачають визначення термінів їх випуску. Облігації з правом довгострокового погашення передбачають право емітента на довгострокове погашення. За умовами обігу облігації, як і акції, поділяються на дві групи: з вільним і обмеженим обігом залежно від прав на їх перехід від одного до іншого власника. За надійністю облігації поділяються на забезпечені та незабезпечені. Забезпечені облігації передбачають гарантії на їх погашення і виплати доходу з дотриманням установлених терміналів. Забезпеченням таких облігацій може бути нерухоме майно, земля, державні цінні папери. Незабезпечені облігації не передбачають встановлення їх забезпечення, що зазначається в умовах випуску. Державні облігації, незалежно від того, зазначаються чи ні об'єкти та форми їх забезпечення, завжди вважаються забезпеченими, оскільки держава має достатні ресурси і збанкрутувати практично не може. Облігації, які розміщуються на закордонних ринках, згідно з усталеною термінологією, мають назву міжнародних і, в свою чергу, поділяються на іноземні, або закордонні, облігації та єврооблігації. Основна відмінність єврооблігацій від іноземних облігацій полягає в тому, що єврооблігації випускаються у валюті, яка є іноземною як для емітента, так і для інвесторів, серед яких відбувається розміщення цих цінних паперів. Єврооблігації розміщаються одночасно у фінансових центрах декількох країн і є на сьогодні найпоширенішим видом міжнародних облігацій. Зарубіжні, або іноземні, облігації — це цінні папери, які випущені та розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою внутрішнього національного суб'єкта ринку цінних паперів з цієї країни і у валюті країни розміщення позики. Валюта позики для позичальників є іноземною, а для інвесторів — національною. Є і деякі відмінності між іноземними (за емітентом) і звичайними внутрішніми облігаціями щодо режиму оподаткування, методики розміщення, регулювання часу і максимальних обсягів емісії, вимог щодо типу та обсягу інформації, яка розкривається позичальником перед проведенням емісії, особливі процедури реєстрації випуску, а також обмеження на кількість і склад потенційних інвесторів. Найбільші ринки іноземних облігацій розташовані в Цюриху, Нью-Йорку, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Лондоні та Амстердамі. Багато іноземних облігацій мають уже усталені назви на міжнародних ринках цінних паперів, які широко використовуються професійними учасниками цих ринків. Найвідомішими іноземними облігаціями є такі: "янкі" (Jankee Bonds), "самурай" (Samurai Bonds), "шибосай" (Shibosai Bonds), "дай-міо" (Daimio Bonds), "шогун" (Shogun Bonds) в Японії; "бульдог" (Bulldog Bonds) в Англії; "Рем-брандт" (Rembrandt Bonds) в Голландії; "матадор" (Matador Bonds) в Іспанії; "кенгуру" (Kengaroo Bonds) в Австралії. Єврооблігації — це боргові зобов'язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються позичальниками при отриманні довготермінових кредитів на євроринку. Маючи всі ознаки (реквізити) облігацій, вони відрізняються деякими особливостями. Так, на відміну від іноземних облігацій, які розміщуються на ринках однієї країни, єврооблігації розміщуються одночасно на ринках кількох держав. Валюта єврооблігаційної позики для кредиторів, як правило, є іноземною, за винятком банків США. Гарантом з позики є переважно емісійні синдикати, які утворюються банками кількох країн і здійснюють розміщення єврооблігацій. Щодо історичних меж виникнення ринку єврооблігацій, то в економічній літературі, особливо довідковій, досить поширеним є твердження про те, що цей ринок виник на початку 70-х років минулого століття. Деякі автори вважають, що вперше міжнародний ринок єврооблігацій набув розвитку, коли уряд США в 1963 р. ввів податок на американських резидентів, що купували закордонні цінні папери, і який урівнював ставки процента. В результаті введення цього податку іноземні запозичення перемістилися на європейські ринки і з'явився сталий попит на єврооблігації. Інші автори стверджують, що ще у 40—50-х роках деякі емітенти випускали облігації в американських доларах, розміщуючи їх в Європі. Так, саме в цей час компанія "Philips" розміщала такі боргові зобов'язання в Нідерландах. Однак частіше за все вважається, що дебютною була позика, здійснена італійською компанією "Concessione" у липні 1963 р. на суму 15 млн. американських доларів. Всього у 1963р. було здійснено сім таких випусків, три з яких — у доларах США, а до 1969 р. цей ринок зріс уже у 38 разів. Долар залишався домінуючою валютою, але в цій якості все більшу популярність набувала німецька марка. Спочатку ринок єврооблігацій був практично нерегульованим і набув слави саме відсутністю управління своєю активністю, хоча все ж певне регулювання здійснювалося центральними банками під час прийняття ними емісій у тих чи інших валютах, а також провідними банками, які управляли емісіями. Згодом виникає необхідність вироблення більш чітких правил гри, що привело до створення Асоціації міжнародних облігаційних дилерів (AIBD) і пов'язаною з нею групою Міжнародної асоціації учасників первинних ринків (ІРМА). На початку 90-х років AIBD була перейменована на Асоціацію учасників міжнародних фондових ринків (International Securities Market Association — ISMA), яка налічувала 866 членів, у тому числі 166 із Великої Британії, 138 — зі Швейцарії, 57 — Німеччини, 60 — Люксембургу. За цей час Асоціація розробила досить детальну і масштабну систему регулювання, включаючи правила здійснення і регулювання операцій, етики поведінки і процедур врегулювання конфліктів. Асоціація надає всім зацікавленим клієнтам інформацію про ринки європаперів, а також проводить навчальні семінари з видачею спеціальних дипломів для роботи на міжнародних фондових біржах. її штаб-квартира знаходиться у Швейцарії, але переважна більшість роботи проводиться в Лондоні, де розташований її секретаріат. Основними операторами ринку єврооблігацій з позицій емісії є великі баки і компанії, що мають досить високий кредитний рейтинг, залежно від якого здійснюється рейтингове оцінювання випущених ними облігацій. Найпоширенішими у світі формами рейтингового оцінювання облігацій є такі значення індексу оцінки облігацій (табл. 6.1). Таблиця 6.1. Індекси рейтингової оцінки облігацій Індекс оцінки "Стандарт енд Пурс" \| "Мудис' \| Значення індексу ААА \| Ааа \| Найвищі інвестиційні якості АА \| Аа \| Високі інвестиційні якості А \| А \| Інвестиційні якості вищі за середній рівень ВВВ \| Baa \| Середні інвестиційні якості ВВ \| Ва \| Інвестиційні якості нижчі за середній рівень В \| В \| Спекулятивні облігації з низьким кредитним рейтингом ССС \| Саа \| Високий ступінь ризику неплатежу СС \| Са \| Високоспекулятивні облігації С \| С \| Найнижчі інвестиційні якості На ринку єврооблігацій випускаються облігації різних типів: звичайні, або "прямі", з "плаваючою" процентною ставкою; з нульовим процентом (купоном); з індексованим процентом і конвертовані облігації; з опціоном та ін. На звичайні, або прямі, облігації власнику виплачується фіксований процент у вигляді річних купонів. На них припадає понад 60 % усіх єврооблігацій. Облігації в "плаваючою" процентною ставкою стали випускатися на евроринку з 70-х років. Ставка і дохід на них залежать від зміни ринкового процента. "Плаваюча" ставка за єврооблігаціями базується переважно на ставці ЛІБОР1 з надбавкою (спредом) залежно від умов ринку. Облігації з нульовим купоном з'явились на євроринку у 80-ті роки. їх власники отримують дохід не щорічно, а лише один раз — при викупі облігацій. Процент за цими облігаціями встановлюється при визначенні емісійного курсу, який, як правило, нижчий за номінал (інколи досягає всього лише 30—40 %). У той же час погашення облігації здійснюється за номіналом, у зв'язку з чим дохід власника облігації визначається різницею між емісійним курсом і її номіналом. Крім того, інвестори не платять податок на дохід від облігацій. Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото). Конвертовані облігації набули поширення на євроринку цінних паперів у 80-х роках. Вони хоч і приносять їх власнику менший процент, ніж, наприклад, "прямі" облігації, зате дають йому право по закінченні терміну обміняти їх на акції компанії-пози-чальника, за умови, якщо дивіденди за акціями виявляться вищі, ніж проценти за облігаціями. Облігації з опціоном також з'явилися у 80-ті роки. Води дають інвестору право вибору різних варіантів операції. Наприклад, була випущена позика, яка давала змогу власнику за рахунок опціону купити одну тройську унцію золота за наперед встановленою ціною. Купівля таких акцій мала рацію за умови, коли ціна на золото мала тенденцію до зростання. Облігації з опціоном також дають можливість обмінювати один вид цінного папера на інший: наприклад, облігацію — на акцію, або облігацію з "плаваючою" ставкою — на облігацію з фіксованою ставкою. Для залучення коштів інвесторів" ресурси яких відрізняються довгостроковим характером (строкові компанії, пенсійні фонди), випускаються облігації з фіксованою, а також "плаваючою" ставкою на досить значні терміни — ЗО і навіть 40 років. Залученню засобів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину курсової вартості облігацій, а суму, що залишилася, може внести через певний час. Позичальники на єврооблігаційному ринку, залежно від країни походження, поділяються на такі основні групи:* розвинуті країни;* країни, що розвиваються;* міжнародні інститути, які не мають конкретної національної належності;* офшорні центри. Якщо проаналізувати весь обсяг первинної емісії єврооблігацій за останні 15 років, то на розвинуті країни припадає 75 %; країни, що розвиваються, — 7; міжнародні інститути —10; офшорні центри — 8 %. Причому на трійку лідерів — Західну Європу, США та Японію — 65 %. Понад 90 % всього обсягу залучених шляхом випуску єврооблігацій коштів припадає на позичальників із Північної Америки, Західної Європи, Азії (переважно Японії), Австралії й Нової Зеландії та на міжнародні організації. Слід зазначити, що групування суб'єктів євроринку за принципом інвесторів в облігації на пред'явника є досить умовним, оскільки достовірно визначити безпосереднього власника цих цінних паперів практично неможливо. Це пояснюється тим, що банки та інші організації, які розповсюджують єврооблігації, виявляють виняткову стриманість у визначенні своїх клієнтів, намагаючись їх не афішувати. Крім того, доступність єврооблігацій дрібному інвестору (завдяки невисокій номінальній вартості у 1000 дол. США за одиницю) робить їх привабливими для продажу приватним, "роздрібним" інвесторам, що призводить до такого явища, як "розводнювання" єврооблігацій. І все ж, хоч і з певним ступенем умовності, можна визначити декілька основних груп "кінцевих" інвесторів, які займають домінуюче становище на ринку єврооблігацій. Це приватні та інституціональні інвестори. Приватні інвестори — це фізичні особи, які здійснюють операції з єврооблігаціями. Інколи їх називають кінцевими або роздрібними інвесторами. Ринок єврооблігацій є досить привабливим для приватних інвесторів, які проживають у країнах із недостатньо розвинутим ринком капіталу й обмеженими інвестиційними можливостями для розміщення тимчасово вільних грошових коштів. Для осіб із економічно і політично нестабільних країн, або якщо вони бажають зберегти свою анонімність, ринок єврооблігацій також є досить привабливим місцем вкладання капіталу. Завдяки цьому, переважна більшість таких приватних інвесторів не володіє достатнім досвідом і часом для всебічного аналізу фінансової інформації, що надається позичальником. Тому вони, як правило, дотримуються досить традиційної, можна сказати, консервативної позиції, надаючи перевагу купівлі єврооблігацій добре відомих кредиторів із розвинутих країн. Крім того, приватні інвестори намагаються "тримати" єврооблігації до моменту погашення. Вони не займаються частими операціями купівлі чи продажу облігацій, обміну одних інвестиційних інструментів на інші, граючи на змінах і терміновості ринку, як це притаманно професійним учасникам євроринку. Як правило, головною метою таких приватних інвесторів є намагання будь-що диверсифікувати свої валютні заощадження або збільшити процентний дохід шляхом придбання облігацій, номінованих у різних валютах. Як свідчить аналіз, від 40 до 60 % всіх єврооблігацій, які розміщуються на ринку, належить швейцарським і люксембурзьким банкам, які діють в інтересах своїх приватних клієнтів-інвесторів. Причому переважна більшість єврооблігацій, які складають портфелі названих банків, були придбані в останні десять років минулого століття, коли розпочали свій активний рух до ринкових засад економіки постсоціалістичні країни та країни пострадянського простору. Іншу численну групу ринку єврооблігацій становлять інституціональні інвестори. Важливим етапом у зростанні ролі інституціональних інвесторів стала практика випуску з першої половини 90-х років великих єврооблігаційних позик, що дало змогу знизити амплітуду коливання цін і підвищити ліквідність вторинного ринку єврооблігацій. На ринку єврооблігацій в групі інституціональних інвесторів можна виокремити:* банки (центральні, інвестиційні, комерційні);* державні установи;* міжнародні фінансові інститути;* пенсійні фонди;* страхові фонди і компанії (у тому числі офшорні);* взаємні (пайові) інвестиційні фонди (ПІФи);* менеджери вкладів (управляючі інвестиціями);* пайові інвестиційні фонди;* великі корпорації. Досить активну роль на ринку єврооблігацій відіграють центральні банки, чому сприяло інтенсивне накопичення ними валютних резервів. Однак ця категорія інвесторів досить обережна у виборі інвестиційної стратегії поведінки на ринку єврооблігацій. Деякі банки вважають, що найбільш розумно вкладати свої інвестиційні ресурси в короткострокові активи — депозити і короткотермінові державні зобов'язання. Більша ж частина дотримується погляду, згідно з яким, їх резерви повинні залишатися незмінними і вартість їх не повинна падати нижче певного рівня. Завдяки цьому основні резерви таких банків інвестуються в короткотермінові фінансові інструменти, які є найбільш ліквідними на ринку, а інша частина резервів розміщується в довгострокові активи. Якщо раніше центральні банки обмежувались вкладанням коштів у цінні папери з терміном обігу не більше 5 років, то сьогодні спектр фінансових інструментів значно розширився і відповідно розширилися і диференціювалися самі інвестиційні портфелі центральних банків. Певне місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають державні установи (агентства) та міжнародні фінансові інститути. їх інвестиційна стратегія полягає у погодженні валюти позики і терміну погашення випущених ними боргових паперів та розміщення коштів в облігації, що випускаються високо-надійними емітентами. Як і центральні банки, ця категорія інвесторів також має жорсткі обмеження з інвестування своїх коштів і тому орієнтується виключно на високоліквідні фінансові інструменти. Казначейства транснаціональних корпорацій для збереження ліквідності та капітальної вартості своїх активів розміщують кошти як у короткотермінові інструменти грошового ринку, так і періодично вкладають свої касові залишки в єврооблігації з плаваючою відсотковою ставкою, забезпечуючи таким чином високу дохідність вкладень і при цьому звичайно беручи на себе високий рівень ризику. Суттєве місце серед інвесторів ринку єврооблігацій займають пенсійні фонди, які у своїй переважній більшості створювалися транснаціональними корпораціями. Створення таких фондів дає змогу уникнути процедурних складностей, пов'язаних зі сплатою податків. На пенсійні фонди припадає 25 % інституціональних інвестицій. Щодо страхових та інвестиційних компаній, то вони разом забезпечують близько 60 % інституціональних інвестицій. Певна частина інвесторів на ринку єврооблігацій представлена також страховими фондами, офшорними страховими компаніями, переважно дочірніми, які створені транснаціональними компаніями. Ще однією категорією інвесторів ринку єврооблігацій є менеджери вкладів (управляючі інвестиціями), в якості яких виступають банківські трастові департаменти. Враховуючи той факт, що клієнтами в більшості випадків Е приватні інвестори, менеджери вкладів зазвичай надають перевагу цінним паперам корпорацій, переважно американських. При цьому перевага надається високій дохідності і, відповідно, більш високим кредитним ризиками. Останніми роками на ринку єврооблігацій набирають силу пайові інвестиційні фонди, які є професійними учасниками ринку і володіють великими пакетами єврооблігацій. У той же час ці фонди в будь-який час (у випадку зміни умов на ринку) готові перевести свої кошти в інші активи для підвищення їх дохідності, або для досягнення інших інвестиційних цілей. Це, як правило, досить мобільні інвестиційні структури, які забезпечують вкладникам диверсифікацію інвестиційного портфеля, високу ліквідність і високопрофесійне управління цінними паперами. Діяльність фондових бірж на міжнародному ринку цінних паперів Загальноприйнятого визначення міжнародного ринку цінних паперів немає. Як правило, на цьому ринку відбувається торгівля цінними паперами між нерезидентами та торгівля фондовими цінностями, вираженими в інших валютах, ніж національна. Критерій "міжнародності" визначається тим, що капітал перетікає з однієї країни в іншу, а інвестиційні ресурси перетинають національні кордони. Важливим для аналізу міжнародного ринку цінних паперів є його поділ на первинний і вторинний. Первинним ринком цінних паперів є економічний простір, яким цінний папір проходить від свого емітента до першого покупця. Економічним цей простір називається тому, що на ньому діють емітент та інвестор, він раціонально організований, виконує певну економічну функцію і тільки в межах цього простору емітент може отримати необхідний йому капітал. На первинному ринку розміщуються нові випуски боргових інструментів міжнародними позичальниками, зазвичай за допомогою великих інвестиційних інститутів (інвестиційного банку чи інвестиційного підрозділу універсального банку) або їх синдикату. На вторинному ринку цінних паперів продаються і купуються уже випущені запозичення між різними закордонними інвесторами. Вторинний ринок для боргового інструменту розвивається там, де відбувається перевищення попиту міжнародних інвесторів на ризик певного позичальника над пропозицією запропонованих цим позичальником своїх боргових інструментів на первинному ринку. Інвестори, які не мають змоги задовольнити свій попит на первинному ринку, звертаються на вторинний ринок боргових інструментів і купують їх у інших інвесторів. У результаті встановлюється нова ціна на кредитний ризик позичальника вже на основі операцій на вторинному ринку на більш привабливому для позичальника рівні. При цьому останній не отримує якихось прямих вигод від нової рівноваги, оскільки він, як правило, не залучається до торгівлі інструментом. Однак позичальник отримує значні побічні вигоди, адже попит на його інструменти розширюється, його імідж у інвесторів підвищується і в кінцевому рахунку в нього з'являються можливості здійснення нових емісій на більш вигідних умовах. Проте вторинний ринок може створити і значні проблеми для позичальника, оскільки ціни цього ринку є мірилом кредитоздатності та ризику боржника. У випадку виникнення негативної інформації, яка може бути і зовсім необґрунтованою і відповідної негативної зміни ціни на цьому ринку, доступ позичальника на первинний ринок з новими емісіями може бути суттєво обмежений. Таким чином, особливу важливість набуває ефективність стратегії позичальника і на первинному і на вторинному ринках цінних паперів. Окремі автори вважають, що розвиток ринкового господарства на сучасному етапі призвів до організації та формування так званого світового третинного ринку. В основі цього ринку лежать добре відомі на міжнародних і національних ринках групи інструментів, які практично остаточно відірвалися від реальних відтворюваних процесів у економіці. Метою їх створення і широкого використання на національних і міжнародних фінансових ринках є опосередкування швидкого переливу фіктивного капіталу (у тому числі й похідного від базового фіктивного капіталу). Ця позиція, очевидно, має всі підстави для свого існування, враховуючи колосальні розміри фіктивного капіталу в сьогоднішньому світі та катастрофічні наслідки переливання "гарячих" грошей з одних регіонів у інші. Вторинний ринок цінних паперів може бути неорганізованим (позабіржовим) та організованим (біржовим). Позабіржовий (неорганізований) ринок цінних паперів характеризується такими особливостями:* численністю продавців цінних паперів;* відсутністю єдиного курсу на однакові цінні папери (питання про курс будь-якого цінного папера вирішується під час переговорів між його продавцем і покупцем);* торгівля цінними паперами відбувається в різних місцях і в різний час;* немає єдиного центру, який організовує цю торгівлю і відпрацьовує її методологію (на відміну від біржі). Торгівля відбувається як відповідно до чинного законодавства, так і з порушенням його. І хоча у більшості країн на позабіржовому ринку обертається основна маса (приблизно 85 цінних паперів, а на біржовому — відносно мала їх частина, все ж саме біржовий ринок, де зосереджені найважливіші цінні папери, визначає кон'юнктуру та процес розвитку міжнародного ринку цінних паперів. Фондова біржа — це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона виконує такі основні функції:* відкриває доступ підприємствам до позичкового банківського капіталу;* є важливим координатором розміщення державних цінних паперів;* забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в іншу;* є своєрідним економічних барометром ділової активності. Основними операціями, які здійснює фондова біржа, є:* перевірка якості та надійності цінних паперів;* обмін цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо встановлення початкової котирувальної ціни;* встановлення на основі аукціонної торгівлі єдиного курсу на однакові цінні папери одного емітента;* оформлення угод щодо купівлі-продажу цінних паперів;* виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку цінних паперів;* забезпечення централізованого інформування (гласності біржових операцій) і курсового контролю;* правове оформлення угод. Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів, фондові біржі сприяють накопиченню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. У світі налічується близько 200 фондових бірж, об'єднаних у міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью-Йорка, Лондона та Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями. Провідне становище на міжнародному ринку цінних паперів має Нью-Йоркська фондова біржа, в складі якої 1366 членів, близько 140 з яких діють від свого імені. Це — найбільший у світі вторинний ринок цінних паперів, де продаються і купуються 1500 акцій, майже 1000 корпоративних облігацій, приблизно 400 конвертованих облігацій і більше 200 конвертованих привілейованих облігацій. Друге за значенням місце на ринку цінних паперів США має Американська фондова біржа, яка функціонує також у Нью-Йорку. Маючи яскраво виражений міжнародний характер, провідні фондові біржі функціонують у певному національному режимі. Так, у зв'язку з посиленням державного регулювання діяльності фондових бірж у США на початку 30-х років після "Великої депресії" було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на обмеження спекулятивних операцій, які завдавали збитків малим вкладникам. У 1933 р. був прийнятий закон про емісію цінних паперів, а у 1934 р. — закон про біржову торгівлю цінними паперами. Згідно з цим законом, який діє і донині, цінні папери обов'язково реєструються в урядовій федеральній торговельній комісії, регламентуються правила біржових операцій і розміри позик під цінні папери, обмежуються найбільш спекулятивні операції. У Великій Британії провідне місце на міжнародному ринку цінних паперів займає Лондонська міжнародна фондова біржа, яка концентрує понад 60 % всіх операцій з цінними паперами в країні. Тут у біржових торгах беруть участь цінні папери близько 3000 компаній, більше 500 з яких — іноземні, причому 190 з них також пройшли лістинг і на Нью-Йоркській біржі. Головною особливістю Лондонської біржі є те, що понад половина її торговельних операцій припадає на цінні папери закордонного походження, оскільки Лондон продовжує виконувати роль одного з провідних світових фінансових центрів. Процедура допущення цінних паперів для торгівлі ними на Лондонській біржі досить складна. Однак можна визначити два основних показники, які повинні задовольняти емітенти:* ринкова капіталізація. Початкова (до розглядуваного випуску цінних паперів) сумарна ринкова вартість емітента повинна бути принаймні 700 000 фунтів стерлінгів для акцій і 200 000 — для облігацій;* кількість придбаних акцій. Принаймні 25 % цінних паперів будь-якого ґатунку повинні бути придбаними, тобто належати акціонерам, які не є директорами чи основними акціонерами компанії. Лістинг зарубіжних компаній передбачає, що ці компанії повинні задовольняти стандартні вимоги біржі, які застосовуються до компаній Великої Британії. Однак біржа надає деякі поступки іноземним компаніям, особливо тим, які пройшли лістинг на визнаних зарубіжних фондових біржах. У цих випадках, наприклад, вимагається розкриття фінансової інформації лише за останні три роки, на відміну від п'яти років за звичайних вимог. Токійська фондова біржа займає з обігу цінних паперів третє місце у світі після Нью-Йоркської і Лондонської фондових бірж. Значення Токійської біржі почало стрімко зростати з середини 60-х років, коли японський капітал відновив свої позиції всередині країни і став успішно конкурувати з американським і західноєвропейським капіталами. Крім цього, розгортанню біржових операцій в Японії сприяли високі темпи зростання економіки, які адекватно відображалися на курсах цінних паперів і високій нормі грошових заощаджень. Іноземна компанія, яка бажає пройти лістинг на Токійській біржі, повинна спочатку пройти лістинг на своїй національній біржі, отримати дозвіл від Токійської фондової біржі та від Міністерства фінансів Японії. Акції компанії повинні бути ліквідними на ринку. Компанія має вести неперервний бізнес протягом п'яти років і виплачувати дивіденди кожні три роки, які передують лістингу. Вона повинна мати акціонерний капітал у кінці фінансового року, що передував лістингу, хоч би 10 млрд. єн, а дохід до обкладення податками за останні три роки має бути приблизно 2 млрд. єн. Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних акціонерних товариств (США, Велика Британія), або публічно-правових інститутів (Німеччина, Швейцарія, Франція). За публічно-правового статусу біржі уряд бере участь у розробці правил біржової торгівлі, призначає маклерів, забезпечує порядок на торгах, слідкує за виконанням норм і правил при укладанні та виконанні біржових фондових угод. Робота біржі та діяльність її членів регламентується статутом, внутрішніми правилами та інструкціями. Система міжнародних фондових бірж становить найбільш усталений і динамічний сегмент інфраструктури сучасної глобальної економіки. Концентрація світових біржових центрів у країнах із розвинутою ринковою економікою обумовлена, з одного боку, високим рівнем розвитку національних фондових ринків цих країн, з іншого — їх глибиною і різнобічною міжнародною взаємодією. Останніми роками в процеси глобального інвестування активно включалися окремі країни, що розвиваються. Використовуючи сучасні комп'ютерні технології, біржі цих країн стають невід'ємним і все більше значущим елементом глобальної біржової інфраструктури. Це, перш за все, біржі Південної Кореї, Гонконгу, Сінгапуру, Філіппін, Таїланду. Щодо України, то тут також поступово формується система біржової фондової торгівлі, розробляються і реалізуються сучасні біржові технології інвестування. Через механізм державного регулювання можливим стає не тільки подальший розвиток національного фондового ринку, але й його інтеграція у глобальні біржові структури. У структурі масиву цінних паперів України акції займають 75 %, ощадні сертифікати — 9, векселі — 5, облігації та інші папери — 11 %. 75 % акцій випускають підприємства, 25 % — комерційні банки. На біржовому фондовому ринку України функціонують:* Українська фондова біржа (УФВ);* Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);* Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);* Донецька фондова біржа (ДФВ). У контексті глобалізації інвестиційних ринків та перспектив виходу фондових бірж України на міжнародну арену актуальним є вирішення таких проблем:* формування цілісної біржової фондової системи на базі діючих фондових бірж і фондових секцій інших бірж, враховуючи той факт, що діюча біржова структура фондового ринку складається стихійно, без чіткого законодавчого забезпечення;* раціоналізація структур позабіржового та біржового ринків цінних паперів із пріоритетним розвитком останнього;* залучення у біржову торгівлю підприємств загальнонаціонального значення, запровадження на цій основі національного фондового індексу;* електронізація біржових операцій у рамках уніфікованої, з орієнтацією на міжнародні стандарти, національної системи електронного обігу цінних паперів. Література 1. Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000 р. — 28 січня. 2. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2001. 3. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2002. 4. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2003. 5. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2004. 6. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2006. 7. Законодавство України з валютного регулювання та валютного контролю. Збірник законів, урядових та відомчих нормативних документів з питань валютного регулювання і валютного контролю / Упоряд. М.І. Кам-лик. — К.: Атіка, 2005.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (27.04.2013)
Просмотров: 636 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: