Реферат на тему Регіональні валютно-фінансові угруповання - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Регіональні валютно-фінансові угруповання. План 1. Валютні блоки 2. Валютні зони 3. Валютний союз ЄС Валютні блоки У період світової економічної кризи 1929— 1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий. Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють такий блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Ці блоки, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі вже існуючих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій. Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, які історично сформувалися і слугували певним "цементуючим матеріалом" для їх складових, головні серед яких:* торговельні фактори (країна, що очолює блок, е головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортується іншими країнами, які входять до блоку, і становить значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);* фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку чи зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни гегемона);* економічні фактори (країни, що очолюють певний блок, найбільш індустріально розвинуті та відносно найменше постраждали за роки світової кризи і Великої депресії);* політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — члени валютного блоку). Стерлінговий валютний блок виник після скасування золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, крім домініонів — Канади і Ньюфаундленду, а також території Гонконг. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім — Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великою Британією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних "правил гри". Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок, — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс у відношенні до інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо відповідних валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків із третіми країнами. Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після скасування золотого стандарту в США. До нього увійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Члени доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і валютами своїх країн та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами. У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього увійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватись золотого стандарту, — Франція, Бельгія" Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість функціонування цього блоку справив той факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великою Британією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було скасовано. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були скасувати вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався. Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни "осі" — Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди увійшли окуповані ними країни, як правило, в примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування. Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони. Валютні зони Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони:* підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;* зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших валют лише за згоди на це країни-гегемона;* збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;* вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять до зони;* вільне переміщення валютно-фінансових коштів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;* концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону. Об'єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку, в спільне валютне угруповання було зумовлено вже сформованими тісними економічними зв'язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, котрі очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять до зони. Зовнішня торгівля цих країн також підпорядкована інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, до інших країн зони, а золоті та валютні резерви, сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах такої країни. Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:* британського фунта стерлінгів;* долара США;* французького франка;* португальського ескудо;* іспанської песети;* голландського гульдена. Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка. Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна призвела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам — членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют щодо фунта стерлінгів та зберігати офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. виникають вимоги до країн — членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, який був установлений Великою Британією, а також мати спільний валютний і золотий фонд. Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах: "Про регулювання фінансового захисту" (1939 р.) та "Про валютний контроль" (1947 р.). Країни —члени стерлінгової зони зобов'язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи цього контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони було підписано угоди, які передбачали об'єднання їх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об'єднання ставило перед валютним центром зони низку важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр зобов'язаний був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов'язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, ставлять центр перед необхідністю таких порушень рівноваги у міжнародних платежах, в яких центр безпосередньо не зацікавлений та які часто ставлять його в скрутне становище. До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни — члени Співдружності націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично, протягом століть. Це — Ірландія, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін. Об'єднання в складі стерлінгової зони багатьох і різних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великою Британією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період колоніального англійського панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через Лондонський фінансовий центр. Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великій Британії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивезення капіталу. Тому Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку. Такі поступки, як правило, мають місце після чергової девальвації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони. Так, після девальвації фунта стерлінгів у 1967 р. Велика Британія була змушена допустити створення і нагромадження самостійних золотовалютних резервів у ряді країн — учасниць зони, значно збільшити надання економічної допомоги та пільгових кредитів цим країнам. Останні домоглися також доларового застереження за належними їм стерлінговими авуарами, яке гарантує ці авуари від майбутнього ймовірного знецінення на випадок нової девальвації фунта стерлінгів. Як зазначалося, стерлінгова валютна зона юридично не має централізованого керівного органу і формально вся її діяльність здійснюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому. Крім того, координація валютної політики окремих країн здійснюється через гнучкі організаційні механізми зони: періодичними конференціями прем'єр-міністрів і міністрів фінансів країн — членів Британської співдружності націй. Важливу роль у цьому відіграє спеціально створений статистичний комітет стерлінгової зони. Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу. Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять, головним чином, країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона — це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. її економічною основою є американський капітал. Саме США — основний споживач значної частини сировинних ресурсів країн — учасниць зони і головний постачальник готових виробів у ці країни. Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується переважно на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний і не тільки суто економічний, вплив на всі країни — члени цього регіонального валютного угруповання. Третім регіональним валютним угрупованням є валютна зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань між країнами — членами зони було досягнуто угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Вони також створили Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідницьким підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн — членів зони, систематично, два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбачено періодичні дво- та багатосторонні консультації. Специфічною рисою валютної зони французького франка є існування трьох підгруп держав, що входять до неї. До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французької Республіки. Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар. До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс. У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невіддільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків. Так, африканські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) отримують державну допомогу з боку Франції. Це субсидії, позики або гарантії фінансування, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торговельні та фінансові переваги. Щодо країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються преференціальним режимом у торговельних відносинах; із Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробітництво, які регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відносини із Францією. Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною і життєздатною та успішно функціонує донині. Валютний союз ЄС Найбільш високо-розвинутою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Економічний і валютний союз (ЕВС) (раніше — Європейська валютна система — ЄВС). На початку 70-х років, за умов зростаючої амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн — членів Європейського Економічного Співтовариства ("Спільного ринку"), спрямованих на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 р., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонською угодою, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС). У ній брали участь країни — члени ЄЕС. Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин кінця 70-х років XX ст. була поява поряд із міжнародною валютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — Економічний і валютний союз). Європейська валютна система становила певні правила розрахунків між країнами, що входили до Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Європейська валюшна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом "кошика", в якому змішані курси національних грошових одиниць залежно від котирування тієї чи іншої валюти (табл. 2.1). її ще на- Таблиця 2.1. Частка валют країн — членів ЄВС у "кошику" ЕКЮ, % Назва валюти \| 1979 р. \| 1990 р. \| 1995 р. \| 1997 р. Марка (Німеччина) \| 33,0 \| 30,53 \| 30,36 \| 32,41 Франк (Франція) \| 19,9 \| 19,43 \| 19,32 \| 20,62 Фунт стерлінгів (Велика Британія) \| 13,2 \| 12,06 \| 12,06 \| 11,08 Ліра (Італія) \| 9,8 \| 9,92 \| 9,87 \| 7,96 Гульден(Нідерланди) \| 10,4 \| 9,54 \| 9,49 \| 10,23 Франк (Бельгія і Люксембург) \| 9,5 \| 8,14 \| 8,09 \| 8,64 Песета (Іспанія)— \| 5,18 \| 5,15 \| 4,20 Крона (Данія) \| 3,1 \| 2,52 \| 2,52 \| 2,59 Фунт (Ірландія) \| 1,1 \| 1,12 \| 1,11 \| 1,07 Ескудо (Португалія)— \| 0,78 \| 0,78 \| 0,71 Драхма (Греція)— \| 0,77 \| 0,70 \| 0,49 зивали "валютна змія", перевага якої полягала в тому, що сама "змія" була в цілому більш стійкою, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будувалася паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначалася межа їх відхилення. Так, фіксована межа їх відхилення становила спочатку ±2,25 % для всіх країн, за винятком Італії та Іспанії, для яких ця межа була більш широка (для Італії, наприклад, вона становила ±6 %). Пізніше її було розширено до ±15 %, а згодом для окремих країн — до ±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка оберталася б в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної системи. У зовнішньому плані — це створення західноєвропейського валютного полюса в поліцентричній валютній системі. Створення ЄВС було продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності та стабільності за рахунок ослаблення прив'язки європейських вал ют до долара, що давало можливість не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції. Європейська валютна система включала три складові:* зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємо-домовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримання коливань ринкового курсу валют у звужених межах;* механізм кредитної допомоги урядам, які зустрічалися з фінансовими труднощами при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн. ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовувалися для короткострокового (від 3 до 6 міс.) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;* спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їхньої частки в сукупному валовому національному продукті. ЕКЮ існувала у вигляді безготівкових записів на рахунках країн — учасниць ЕВС в Європейському валютному інституті. На відміну від СПЗ, ЕКЮ забезпечується не тільки солідними зобов'язаннями групи країн, а й фактичними активами (заставою) у формі золота і доларів США (20 % золотих і 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення країни ЄВС мали спеціальні рахунки в ЕКЮ. Успішне функціонування Європейської валютної системи (ЄВС) створило необхідні передумови для формування Економічного і валютного союзу (ЕВС). Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді, підготовленій тодішнім президентом Європейської комісії Жаком Делором у 1989 р., де вперше було запропоновано трьох-етапний, розрахований на кілька років, перехід до такого Союзу. Стратегічною метою Союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти країн ЄС. На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз, який підписано в нідерландському місті Маастрихт. Маастрихтський договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою його реалізації стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС). Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз був реалізований у три етапи. Перший етап розпочався 1 червня 1990 р., коли в більшості країн "Спільного ринку" було знято обмеження на рух капіталів у рамках єдиного внутрішнього ринку. Другий етап розпочався 1 січня 1999 р. Було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено Європейський валютний інститут як попередник Європейського центрального банку. Третій етап (1 січня 2002 р.) завершився введенням єдиної валюти — євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, незалежного від урядів, свого роду "наднаціонального диригента" валютно-фінансової політики всього Співтовариства. Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ слугувала головним чином засобом міжнародних розрахунків та існувала тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн —членів ЄВС в Європейському фонді валютного співробітництва. У середині грудня 1995 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід із 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС — євро (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією. За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дає змогу щорічно заощаджувати близько 100 млрд. французьких франків—суму, в яку обходилася країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надала імпульс розвитку взаємної торгівлі в рамках ЄС" зміцнила його економічну стабільність, знизила інфляцію та зробила євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро та створення Центрального банку ЄС стали наріжним каменем економічного і валютного союзу. Вже сьогодні євро — одна з наймогутніших валют світу. У Мадриді було розроблено деталізований план поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку:* початок 1998 р. ( підготовка ): а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996—1997 рр. і прийняття рішення про входження певної країни до Європейського Союзу; б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків;* 1 січня 1999р. (початок): а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національних валют щодо євро; б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами; в) опублікування "нового" державного боргу кожної країни — члена ЄС в європейській валюті;* 1 січня 2002р. (завершення): а) випуск євробанкнот і монет в євро; б) переведення системи роздрібних платежів у евровалюту;* 1 липня 2002 р.: а) скасування попередніх валют держав — членів ЄС; б) євро стає єдиним законним платіжним засобом. Оскільки Європейська валютна система не була заснована на принципі єдиної валюти, до "кошика" ЕКЮ входили національні валюти всіх країн— членів Європейського Економічного Співтовариства, кількість яких було 12 станом на 1994 р. Згодом у 1995 р. до Європейського Союзу приєднались Австрія, Фінляндія та Швеція, тому всіх країн-членів ЄС налічувалося 15, але впровадили єдину валюту євро, яка була введена з 1 січня 1999 р., тільки 11 країн — членів створеного цього ж року Європейського валютного союзу (ЄВС), що виявилися готовими за всіма встановленими критеріями: Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія. До "клубу євро" не була прийнята Греція, оскільки її економіка не задовольняла на той час вимог Європейського валютного союзу. Згодом євро запровадила Фінляндія, а три інші країни, що входили у Європейський валютний союз до його розширення 1 травня 2004 р. — Велика Британія, Данія і Швеція — вирішили не квапитися із введенням нової валюти. Таким чином, слід розрізняти участь у валютному союзі обов'язкову для всіх членів Європейського Союзу (ЄС) і прийняттям євро, як єдиної валюти. Так, на сьогодні з 27 країн — членів Європейського валютного союзу до зони євро приєдналися 13 країн — членів ЄС (з 1 січня 2007 р. запровадила євро Словенія). За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дало змогу щорічно заощаджувати близько 100 млрд. французьких франків — суму, в яку обходилася країнам і громадянам ЄС різниця при розрахунках у валютних курсах. Єдина валюта надала імпульсу розвитку взаємної торгівлі в рамках ЄС, зміцнила його економічну стабільність, знизила інфляцію і зробила євро конкурентноздатною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало наріжним каменем економічного і валютного союзу. Вже сьогодні євро стало однією з наймогутніших валют світу. З кожним роком все більше країн — членів ЄС приєднуються до зони євро. Так, якщо на момент введення єдиної валюти їх налічувалося 12, то з 1 січня 2007 р. до Європейського валютного союзу приєдналася Словенія, і кількість країн, що перейшли на єдину грошову одиницю — євро зросла до 13. У 2008 р. на євро планують перейти Кіпр та Мальта, 2009 р. — Словаччина, а у 2010 р. приєднаються до валютного союзу Латвія, Литва, Естонія. За прогнозами, найпізніше за всіх до єврозони увійдуть Польща, Чехія та Угорщина. Таким чином, до 2010 р. до зони євро увійдуть 19 із 27 країн, що на сьогодні входять до складу Європейського Союзу. Загалом ЄС визнається дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим. По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі. По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини думка Великої Британії у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС. Офіційний Лондон має побоювання, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією її особливого статусу у зв'язках зі Сполученими Штатами Америки. Особливо непохитна позиція щодо впровадження єдиної валюти євро — створення єдиної грошової одиниці — може послабити позиції Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин зі США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Англія згодна лише на паралельний обіг євро з фунтом стерлінгів. З приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо пом'якшала. По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція, не могли поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і негайно ліквідувати наявні бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валютного союзу було дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належали Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія. По-четверте, скасування всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у рамках Союзу призводить до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм. Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в рамках ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А будь-яке намагання нівелювати національні рівні заробітної плати неминуче призводить до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. Однак процеси нівелювання життєвих рівнів у рамках ЄС мають наслідком певний програш населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем. І все-таки завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань для всіх членів ЄС характерна перевага прагматичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв'язанні кардинальних питань в основу закладаються критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому за всієї складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник, безумовно, переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро. Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у Франкфурті-на-Майні з 1994 р. До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків, президент ЄЦБ, його заступник та чотири члени правління. Перше правління Європейського центрального банку у складі 6 осіб було призначено на зустрічі на найвищому рівні країн — членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 р. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, термін повноважень президента ЄЦБ — вісім років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що обійматиме цю посаду до моменту випуску нових купюр та монет євро. Першим віце-президентом ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіан Нойє. Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ: головний економіст Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, якого призначено на вісім років; італієць Томасо Падоа Шіоппа (призначено на сім років); іспанець Євгеніо Домінго Соланса (на шість років); Сіркку Гемелейнен із Фінляндії (на п'ять років). Було погоджено, що при наступному призначенні членами правління ЄЦБ повинні стати представники тих країн, котрі не мали свого делегата у першому складі правління. Президенти національних центральних банків у Європі, котрі входять до Ради ЄЦБ, призначаються на п'ять років, при цьому допускається повторне призначення. Усі члени Ради Європейського центрального банку мають рівні права при голосуванні, рішення приймаються простою більшістю голосів. Якщо голоси поділяться порівну, вирішальним є голос президента. З 1 січня 1999 р. ЄЦВ взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти євро, а також за політику відсоткових ставок і грошової маси у просторі євро. ЄЦБ має повну незалежність від політичних вказівок національних урядів. Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро, яка відбулася 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. одинадцять із п'ятнадцяти країн — членів ЄС ввели нову грошову одиницю — євро, яка спочатку використовувалася лише в безготівковій формі, а також для проведення котирування на біржах та в інших фінансових операціях. Європейські валютні біржі, натхненні успіхами євро, об'єднували зусилля та готувалися до поступового злиття. Так, Паризька і Швейцарська біржі підписали угоду про спільне проведення операцій на ринку акцій та облігацій. З 1999 р. вони стали членами єдиної "партнерської біржі", яка влітку цього ж року перейшла на сучасну, максимально спрощену єдину систему проведення біржових операцій. Європейська Комісія встановила правила, за якими євроугоди, як і інші послуги (переведення рахунків у євро, виплати і внески, обмін банкнот), не оподатковуватимуться. Підтверджується також безперервність договорів: сторони не могли на підставі європереходу змінити чи закрити угоди. Готівкові євро з'явилися 2002 р. у вигляді семи банкнот номіналом б, 10,20,50,100, 200 і 500 євро. Курс євро до ЕКЮ був визначений як 1:1. Дбаючи про надійність спільної валюти, країни — члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися евро:* дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3 % ВВП;* сукупний державний борг повинен становити не більш як 60 % ВВП;* річна інфляція не може бути вища за середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3—3,3 більш як на 1,5%;* середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинне перевищувати 2 % від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9 %);* країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у наявному механізмі європейських валютних систем. Головними критеріями готовності переходу до єдиної валюти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС. Загалом таким жорстким вимогам на момент запровадження євро цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за рахунок перевищення державного боргу). Нині у просторі євро проживає 291 мли осіб, а його економічний потенціал сягає 20 % економічного потенціалу загальносвітової економіки. Які ж економічні переваги переходу країн ЄС до єдиної валюти? По-перше, за різними оцінками, країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд. ЕКЮ щорічно з причини циркуляції множинності валют на досить тісному економічному просторі. Суб'єкти ринку ЄС, страхуючись від можливих коливань валютних курсів, втрачали значну частину своїх активів. По-друге, завдяки різниці масштабів цін досить важко зіставляти ціни на однорідні товари різних країн-виробників. Введення єдиного засобу платежу дає змогу зіставляти ці вартості, що, безумовно, посилило конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови широкого використання систем електронної оплати, що сприяє зростанню мобільності платежів і безперешкодному доступові до товару виробника у будь-якій точці Європи. По-третє, за аналогією можна очікувати певного зниження відсоткової ставки за кредитом, іпотекою тощо та зменшення депозитних відсоткових ставок. По-четверте, утворення міцної валюти на економічному просторі Європи вже сьогодні привело до виходу цієї валюти на міжнародні фінансові ринки та утвердження її в статусі резервної. По-п'яте, кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни, зустрічається з тим же масштабом цін і тією ж валютою, що й у його державі. Подібність основних економічних показників країн ЄС робить практично безперешкодним пересування громадян у рамках економічного простору об'єднаної Європи. Щодо України, то сьогодні не йдеться про її приєднання до зони євро, оскільки наші економічні показники поки що не дозволяють наблизитися до країн цієї зони. Однак, ураховуючи той факт, що значна частина нашого зовнішньоторговельного обороту припадає саме на цю зону, для України запровадження євро і заснування в Європі якісно нової валютної зони вже сьогодні має велике економічне значення як для окремих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, так і для економіки загалом. Саме тому на порядку денному актуальним залишається питання більш активного виходу євро на валютний ринок України та відповідного формування валютних резервів Національного банку. З 5 січня 1999 р. комерційним банкам України дозволяється:* проводити за дорученням клієнтів конверсію клієнтських поточних рахунків, відкритих у євровалютах та євро;* здійснювати за дорученням клієнтів операції з конверсії євровалюти в іншу чи в євро за умови дотримання обмінних курсів, встановлених Європейським центральним банком 31 грудня 1998 р.;* придбавати і продавати євро уповноваженими комерційними банками на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах, якщо зобов'язання чи вимоги резидентів України згідно з підтвердженими документами деноміновані у євровалютах чи євро. Література 1. Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2000 р. — 28 січня. 2. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2001. 3. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2002. 4. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2003. 5. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2004. 6. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 р. — К.: Інформ.-вид. центр Держкомстату України, 2006. 7. Законодавство України з валютного регулювання та валютного контролю. Збірник законів, урядових та відомчих нормативних документів з питань валютного регулювання і валютного контролю / Упоряд. М.І. Кам-лик. — К.: Атіка, 2005.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (29.04.2013)
Просмотров: 382 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: