Реферат на тему Оптимізація фондового портфеля - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Оптимізація фондового портфеля. План 1. Методи диверсифікації активів інвестиційного портфеля 2. Формування оптимального інвестиційного портфеля 3. Стратегії оптимізації інвестиційного портфеля 4. Список літератури Методи диверсифікації активів інвестиційного портфеля Ефективне формування та управління інвестиційним портфелем як сукупністю активів підприємства є однією з головних проблем у сучасній теорії інвестицій. Управління портфелем передбачає планування, аналіз і регулювання його складу для досягнення інвестиційних цілей. Інвестиційними цілями можуть бути визначені: висока дохідність, безпека вкладень (низький рівень ризику), ліквідність активів. Портфель, який відповідає цілям інвестора, називається збалансованим. Тобто, збалансований портфель — це портфель, при формуванні якого досягається оптимальне поєднання інвестиційних характеристик активів у часі. Інвестиційна стратегія формування портфеля активів може бути розділена за напрямками:— якість умов інвестування;— фінансові характеристики об'єкта інвестування;— терміни інвестування (коротко-, середньо- та довгострокові);— реґіони розміщення вкладень залежать від регіональної кон'юнктури та умов інвестування (вільні економічні зони). Формування збалансованого інвестиційного портфеля вимагає придбання активів в інвестиційно привабливих галузях та фінансово стійких суб'єктів ринку. Оцінка інвестиційних якостей активів здійснюється у кілька етапів:— вибір галузі інвестування;— оцінка основних показників емітента для цінних паперів та показників ефективності для інших активів;— оцінка умов інвестування. Розрізняють такі галузі економіки: нові, зростаючі, стабільні, циклічні, спекулятивні, занепадаючі. Вкладення характеризуються різним ступенем дохідності та ризику залежно від галузі. Так, активи у вигляді акцій, відповідно до вказаних критеріїв, поділяються на акції росту (нові галузі), стабільні акції (харчова промисловість, комунальне господарство тощо), циклічні (металургія, машинобудування, енергетика), спекулятивні (відсутність надійної інформації). Кількісний та якісний аналіз основних показників об'єкта інвестування передбачає визначення таких груп оцінок: продажу, грошових потоків, динаміки прибутків, аналізу критичних співвідношень (обсягу виробництва, ціни продукції, витрат на виробництво). Для вкладень у цінні папери умови інвестування означають характер їх обігу на фондовому ринку та умови випуску. Оцінка умов емісії цінних паперів передбачає: вивчення цілей та умов випуску, періодичність виплати дивідендів, оцінки випущеного виду цінного папера з огляду дохідності та ризикованості, кількість емісій та їх результати, склад власників тощо. Умови інвестування визначаються станом відповідного об'єкта інвестування, динамікою доходів та ризику, чинними законодавчими пільгами та обмеженнями (що визначають інвестиційний клімат), загальноекономічним станом, враховуючи такі фактори, як фази економічних циклів та рівень інфляції. Оцінка характеру обігу цінних паперів визначається ситуацією на ринку цінних паперів, показниками ринкових котирувань. Основними показниками цього аналізу є:— рівень виплати дивідендів = сума дивідендів / ціна акції;— оцінка = ціна акції - дохід з акції;— коефіцієнт ліквідності = обсяг пропозиції акцій / обсяг продажів;— коефіцієнт обігу = загальний обсяг продажу акцій / кількість акцій. Одним з найбільш ефективних методів збалансованості інвестиційного портфеля та зниження ризику втрат є диверсифікація активів. Оптимальна диверсифікація означає розподіл вкладень з максимальною дохідністю при мінімальному ризику. Диверсифікація активів, пов'язана з продажем одних активів та купівлею інших, називається перекиданням коштів та пов'язана з такими обставинами:— необхідністю внесення змін у співвідношення інвестицій: готівкових коштів, цінних паперів з фіксованим доходом, акцій (у зв'язку зі змінами загальноекономічних факторів чи особистих стратегій інвестора);— необхідністю зміни об'єктів інвестування з причини зміни законодавчих норм інвестування;— підвищенням глибини диверсифікації портфеля між різними секторами промисловості, різними ринками та країнами;— зміною причин, що вплинули на попередній вибір інвестицій та прогнозуванням розвитку обставин їх реалізації. Після розгляду вказаних обставин постає проблема вибору оптимальних термінів інвестування. Створений портфель інвестицій постійно змінюється внаслідок його поповнення новими активами та продажем непотрібних. Виникає потреба в управлінні портфелем. Управління може бути активним і пасивним. Активне управління портфелем (наприклад, за фондовим портфелем за методом Трейнора-Блека) передбачає його поділ на дві частини: активну і пасивну. Активне управління портфелем цінних паперів передбачає використання таких стратегій диверсифікації: - перекидання коштів;— купівлю цінних паперів в очікуванні росту їх дохідності та продаж їх незадовго до оголошення (ціни в момент оголошення часто падають);— спекуляції новими випусками цінних паперів;— пошук акцій та секторів з заниженими цінами, а також підприємств, що реорганізовуються;— оцінки ринкових коливань цінних паперів (інколи доцільним є придбання цінних паперів при їх спаді на ринку або при великому обсязі продажів з метою одержання прибутків у кінці періоду розрахунків). Пасивне управління портфелем може здійснюватись стихійно, тобто відповідно до досвіду та інтуїції інвестора або планомірно, тобто за системою. До існуючих видів планів управління портфелем належать:— план постійної суми (при цьому розмір інвестицій в окремі об'єкти інвестування підтримується на постійному рівні, тобто якщо активи певного виду зростають у ціні, то відповідна їх частина продається);— план постійного співвідношення, при якому підтримується постійною питома вага кожного виду активів у загальній вартості портфеля;— план змінного співвідношення означає, що співвідношення між активами портфеля визначається змінами ринкової кон'юнктури;— план затратного усереднення, який найчастіше використовується в умовах спокійного стану ринку при відсутності тенденцій до зниження чи підвищення цін на активи. Цей план означає, що постійна сума коштів через певні проміжки часу вкладається у певні активи. Коли вони зростають у ціні — відповідна частка їх реалізовується, а дохід реінвестується в інші активи. Відомим способом диверсифікації інвестиційного портфеля є просторова диверсифікація, яка передбачає максимальний приріст капіталу при реалізації кількох незалежних інвестиційних проектів, вартість яких перевищує власні кошти інвестора. Ця диверсифікація здійснюється з урахуванням двох моментів — можливе чи ні дроблення вкладень у вибрані об'єкти інвестування. У першому випадку, тобто при можливості дроблення, передбачається здійснення ряду вкладень у повному обсязі їх вартості, а деяких — тільки частини їх вартості. Загальна сума інвестицій не повинна перевищувати ліміту коштів інвестора, призначеного на ці цілі. Розглянемо послідовність етапів здійснення просторової диверсифікації інвестиційного портфеля:— для кожного варіанта інвестування (інвестиційного проекту) розраховується індекс рент (/#/);— варіанти ранжуються по мірі зниження індексу рент (/Я);— до реалізації приймаються перші кілька проектів, вартість яких не перевищує ліміту інвестиційних коштів інвестора;— при наявності залишку інвестиційних коштів вони вкладаються в черговий проект, але не в повному обсязі, а лише в тій частині, в якій він може бути профінансований;— розраховується чистий приведений ефект АГРУ для кожного варіанта. Розглянемо диверсифікацію реальних інвестицій на прикладі планування вкладень в основні фонди у розмірі V = 60 млн грн, планова ставка дисконту — сі = 10 %. Можливими є чотири варіанти розрахунків за проектами А, В, V, О з такими потоками платежів і: Проекти проранговані за ступенем зниження рентабельності: О, В, А, V. Просторова диверсифікація розміщення інвестицій V, при можливості їх дроблення, включатиме такі варіанти: О, В можуть бути реалізовані на 100 %, А — на 42,8 %. У випадку, коли інвестиційні проекти не можуть бути розділені на інвестиційні частки для розробки оптимального варіанта інвестування, здійснюють перегляд поєднань варіантів проектів з розрахунками їх сумарного ЛГРК. Комбінація, яка забезпечує максимальне значення сумарного ЛГРУ, вважається оптимальною. Задовільняє умови задачі поєднання проектів А та В, для яких сумарні інвестиції 36 + + 25 = 60 дорівнюють ліміту інвестування, а сумарний ТУРУ" = 26,86 і є вищим за інші варіанти. У результаті обмеженості інвестиційних ресурсів неможливо реалізувати привабливі інвестиційні проекти в плановому році, тому, водночас, постає проблема часової диверсифікації інвестицій, тобто оптимального розподілу інвестиційних проектів за роками інвестування. Часова диверсифікація здійснюється таким чином: за кожним інвестиційним проектом розраховується індекс можливих втрат, який характеризує відносну втрату ИРУ у випадку відстрочення його реалізації. Індекс розраховується таким чином: На наступні періоди переноситься реалізація тих інвестиційних проектів, для яких величина індексу можливих втрат буде найменшою. Для оптимального варіанта інвестування здійснюють перегляд поєднань варіантів, проектів з розрахунками їх сумарного МРУ. При часовій диверсифікації найменші втрати пов'язані з переносом інвестування на наступний рік проекту (/ = 0,0316). Таким чином, для реалізації у поточному році можуть бути прийняті проекти В і О у повному обсязі та частина проекту А. Решта проекту А та проект V можуть бути реалізовані у наступному році. Часова диверсифікація вкладень у випадку цінних паперів досягається шляхом розподілу капіталу між пакетами цінних паперів різної якості та різних термінів погашення для зниження портфельного ризику. Інвестиції у певний вид цінних паперів рекомендується здійснювати у розмірі не більше 10 % від загальної вартості всіх вкладень. Диверсифікація паперів за строками їх погашення дозволяє зменшити ризик коливання відсоткових ставок, який спричинює зміни ринкової вартості цінних паперів. Наявність в інвестиційному портфелі цінних паперів з різними термінами погашення дає можливість ефективно маневрувати ними з метою забезпечення його збалансованості. Диверсифікація інвестицій серед випусків паперів різної терміновості здійснюється за методом "щаблів" або за методом "штанги". Портфельна диверсифікація за методом "щаблів" передбачає рівномірність вкладень у певному часовому інтервалі. Після закінчення терміну погашення одних цінних паперів, вивільнені кошти вкладаються в інші цінні папери. Цей метод забезпечує інвестору простоту контролю і регулювання інвестиційного портфеля, а також стабільну середню норму доходу. Втрати доходів при такій стратегії управління портфелем можливі лише у разі різкого падіння ринкових відсоткових ставок. Метод "штанги" передбачає інвестування більшої частини коштів інвестора у цінні папери з короткими та тривалими термінами погашення, при незначному інвестуванні в середньострокові папери, тобто цей метод визначає концентрацію інвестицій полярної часової орієнтації. При цьому довгострокові цінні папери забезпечують дохідність, а короткострокові — ліквідність активів. Формування оптимального інвестиційного портфеля У країнах Заходу широко практикується розміщення коштів на фондовому ринку, оскільки це більш вигідно, ніж, наприклад, вкладання в нерухомість, що було популярно два десятки років тому. В Україні фондовий ринок почав активно розвиватися тільки з початком приватизації. Нині фондовий ринок, певною мірою, вже сформувався, що дозволяє вести мову про вкладання коштів у цінні папери. На сучасному фондовому ринку України в обігу є різноманітні цінні папери, але, в основному, це акції та облігації підприємств. З часом ринок цінних паперів розшириться державними облігаціями, векселями, опціонами та ф'ючерсами. Кожен цінний папір характеризується дохідністю та ризиком. Під ризиком розуміється ймовірність неотримання очікуваного прибутку чи навіть часткова або повна втрата коштів, які вкладені в цінні папери. Ризик та дохід різних цінних паперів різні. Як правило, цінні папери, яким притаманний ризик, дають невеликий прибуток, а цінні папери, які можуть дати більший дохід, характеризуються більшим ризиком. Ризик прийнято розділяти на ринковий, тобто єдиний для всіх цінних паперів, який неможливо уникнути, та індивідуальний, притаманний конкретному цінному паперу. Вкладаючи грошові кошти в різні цінні папери, формуючи портфель цінних паперів, можливо практично до нуля знизити індивідуальний ризик: якщо за одними цінними паперами буде низький дохід (збиток), то інші це компенсують. Чим більше цінних паперів знаходиться у портфелі, тобто чим більше він диверсифікова-ний, тим менший індивідуальний ризик. Кожне підприємство, яке бажає розмістити вільні кошти на фондовому ринку, має свою шкалу оцінки ризику та прибутку. Високий прибуток для одного підприємства може здатися низьким для іншого. Якщо одні надають перевагу ризику з низьким прибутком, то інші — погоджуються на великий ризик з очікуванням великого прибутку. Метою оптимізації портфеля цінних паперів є формування такого портфеля цінних паперів, який би відповідав вимогам підприємств як за прибутками, так і за ризиком, та при цьому достатньою мірою був диверсифікований. Ефективність формування інвестиційного портфеля пов'язана з використанням "сучасної портфельної теорії", за розробку окремих положень якої ряд авторів (Г. Марковіц, Д. Тобин, В. Шарп та інші) були визнані гідними Нобелівської премії. "Портфельна теорія" являє собою заснований на статистичних методах механізм оптимізації сформованого інвестиційного портфеля за певними критеріями співвідношення рівня його прибутковості й ризику. В основі сучасної портфельної теорії лежить концепція "ефективного портфеля", формування якого покликане забезпечити найвищий рівень його прибутковості при заданому рівні ризику або найменший рівень його ризику при заданому рівні прибутковості. Іншими словами, при кожному із заданих цільових параметрів формування портфеля інвестор повинен прагнути забезпечити найбільш ефективне сполучення згідно з ним рівнів прибутковості й ризику. Формування оптимального портфеля, що припускає зниження рівня його ризику при заданому рівні прибутковості, ґрунтується на оцінці коваріації та відповідної диверсифікованості інструментів портфеля. Коваріація являє собою статистичну характеристику, що ілюструє міру подібності (або розходжень) двох розглянутих величин у динаміці, амплітуді й напрямку змін. У процесі оптимізації інвестиційного портфеля вивчається коваріація зміни (коливання) рівня інвестиційного доходу за різними порівнюваними видами фінансових інструментів. Щільність коваріації між рівнями прибутковості за двома видами фінансових інструментів інвестування може бути визначена на основі коефіцієнта кореляції, що розраховується за такою формулою: рівевь прибутковості за другим фінансовим інструментом; а1( сг2 — середньоквадратичні (стандартні) відхилення прибутковості за першим та другим фінансовим інструментом. Коефіцієнт кореляції прибутковості за двома фінансовими інструментами інвестування може приймати значення від +1 (що означає повну й позитивну кореляцію між розглянутими величинами) до -1 (що означає повну, негативну кореляцію між розглянутими величинами). Використовуючи розходження в ко-варіації інвестиційного доходу, можна підібрати у формований портфель такі види фінансових інструментів, які, не змінюючи рівня середньої прибутковості портфеля, дозволяють істотно знизити рівень його ризику. Однією з основних передумов теорії портфельного інвестування є існування на фондовому ринку двох видів ризику: 1. Специфічний ризик у який також називають несистематичним, визначається мікроекономічними, тобто унікальними для кожної компанії факторами. 2. Загальноринковий, або систематичний ризик, пов'язаний з макроекономічними та політичними подіями, що відбуваються в країні, характерний для всіх компаній, акції яких є в обігу. Для кожного цінного папера ризик являє собою суму цих двох складових. Як правило, доцільно інвестувати кошти не в один інструмент, а в диверсифікований портфель, що складається з декількох різних типів цінних паперів. Під диверсифікованістю розуміється включення в портфель цінних паперів з різними параметрами ризику й очікуваної прибутковості з метою досягнення оптимального сполучення цих параметрів для портфеля в цілому. Дослідження показали, що, якщо портфель складається з 10—20 різних видів цінних паперів, включених за допомогою випадкової вибірки з наявного на ринку цінних паперів набору, то несистематичний ризик може бути зведений до мінімуму. Диверсифікованість дозволяє зменшити вплив факторів несистематичного ризику на вартість портцЬеля, тому що знижується ризик збитків у випадку спаду, що охопив лише одну компанію або лише один із секторів економіки. Сукупний ризик такого портфеля буде нижчий за ризик кожного з його компонентів. Ринок у цілому являє собою ідеально диверсифікований портфель, для якого величина несистематичного ризику дорівнює нулю. Систематичний ризик не може бути зменшений за допомогою диверсифікованості, його можна тільки відшкодувати відповідною премією за ризик. Диверсифікованість, безумовно, корисна, однак не слід думати, що для зменшення ризику варто інвестувати кошти в максимальну кількість різних інструментів. Диверсифікованість пов'язана з витратами і, в кожному випадку, варто прагнути знайти її оптимальний рівень. Введення в портфель фінансових інструментів, прибутковість яких протилежна прибутковості основних активів портфеля, називають хеджуванням. Так само, як і диверсифікованість, хеджування спрямоване на зниження ризику портфеля. Хеджування використовується для того, щоб обмежити втрати або повністю їх уникнути при несприятливому розвитку ситуації, тобто його можна порівняти зі страховкою. Для хеджування, зазвичай, використовуються похідні (термінові) інструменти, зокрема, ф'ючерсні й опціонні контракти. Хеджування пов'язане з витратами, тому зниження ризику досягається за рахунок зниження очікуваної прибутковості. При розв'язуванні задачі необхідно врахувати натуральні обмеження: 1) сума всіх акцій (у відсотках) складає 100 %: Але така задача не має однозначного рішення. Критичними обмеженнями для такої задачі вибираються ризик та дохідність. Перший варіант —- певна максимально допустима величина ризику 8„г Тоді задача оптимізації зводиться до вибору такої структури портфеля, при якій ризик портфеля не перевищує заданого значення, а дохідність портфеля є максимальною. Така задача надалі буде називатися прямою задачею: Другий варіант — задається певна мінімально допустима величина дохідності. У цьому випадку задача оптимізації зводиться до вибору такої структури портфеля, прибуток якого вищий або дорівнює заданому значенню, а ризик мінімальний: Розв'язавши пряму та обернену задачі з оптимізації портфеля з N цінних паперів, підприємство отримає дані — скільки та які цінні папери необхідно придбати, щоб сформувати портфель, який (за мірками підприємства) має достатньо високу дохідність при допустимому ризику. Стратегії оптимізації інвестиційного портфеля Реалізація сучасної портфельної теорії, яка дозволяє оптимізувати формування портфеля фінансових інвестицій, складається з таких етапів, як: 1. Оцінка інвестиційних якостей окремих видів фінансових інструментів інвестування є попереднім етапом формування портфеля. Вона являє собою процес розгляду переваг і недоліків різних видів фінансових інструментів інвестування з позицій конкретного інвестора, виходячи з ланцюгів сформованої їм політики фінансового інвестування. Результатом цього етапу формування портфеля є визначення співвідношення часткових і боргових фінансових інструментів інвестування в портфелі, а в розрізі кожної із цих груп — частки окремих видів фінансових інструментів (акцій, облігацій тощо). 2. Формування інвестиційних рішень щодо включення в портфель індивідуальних фінансових інструментів інвестування базується на;— обраному типі портфеля, що реалізує політику фінансового інвестування;— наявності пропозиції окремих фінансових інструментів на ринку;— оцінці вартості й рівня прибутковості окремих фінансових інструментів;— оцінці рівня систематичного (ринкового) ризику з кожного розглянутого фінансового інструмента. Результатом цього етапу формування портфеля є ранжований у співвідношенні рівня прибутковості й ризику перелік відібраних для включення в портфель конкретних фінансових інструментів, 3. Оптимізація портфеля, спрямована на зниження рівня його ризику при заданому рівні прибутковості, ґрунтується на оцінці коваріації й відповідної диверсифікованості інструментів портфеля. 4. Сукупна оцінка сформованого портфеля у співвідношенні до рівня прибутковості й ризику дозволяє оцінити ефективність всієї роботи з його формування. Результатом цього етапу оцінки портфеля є визначення того, наскільки вдалося знизити рівень портфельного ризику стосовно середньоринкового його рівня, сформованого при заданому рівні прибутковості інвестиційного портфеля. В умовах функціонування нашого фондового ринку ця оцінка повинна бути доповнена й показником рівня ліквідності сформованого портфеля. Інвестиційний портфель, що повністю відповідає цілям його формування як за типом, так і за складом включених у нього фінансових інструментів, являє собою "збалансований інвестиційний портфель". Керування інвестиційним портфелем містить у собі планування, аналіз і регулювання складу портфеля для досягнення поставлених перед портфелем цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності й мінімізації витрат, пов'язаних з ним. В умовах дефіцитної інфляційної економіки з падаючим обсягом виробництва цілями портфельних інвестицій є:— збереження і збільшення капіталу;— придбання цінних паперів, які можуть бути використані для розрахунків;— доступ через цінні папери до певних послуг, прав, продукції;— розширення сфери впливу. Об'єктом портфельного інвестування є як фондові цінні папери (акції й облігації акціонерних товариств і підприємств, а також похідні від них цінні папери, державні облігації й боргові зобов'язання), так і комерційні цінні папери — векселі, депозитні сертифікати банків. Прийнято розрізняти два види стратегії у фінансових інвестиціях:— пасивну стратегію, метою якої є забезпечення стабільного й стійкого доходу на рівні, близькому до середньоринкового;— агресивну стратегію, спрямовану на максимальне використання можливостей одержання доходу від ринкового коливання курсів; для успішного проведення агресивної стратегії необхідно створити серйозну аналітичну базу, що забезпечує об'єктивну оцінку поточного стану фінансового ринку й складання адекватних прогнозів його зміни. Список літератури 1. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника-Центр; Эльга, 1999. 2. Бланк И. А. Словарь-справочник финансового менеджера. — К.: Ника-Центр, 1998. — 474 с. 8. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент: Полный курс: В 2 т. — СПб: Экономическая школа, 1998. 4. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту. — К.: Ваза-ко; Молодь, 1997. — 699 с. 5. Буренин А. Н. Рынок ценных бумаг и производных финансовых инструментов: Учеб. пособ. — М.: Федер. книготорговая компания, 1998. — 352 с. 6. Гитман Л. Дж., Джонк М.Д. Основи інвестування: Пер. з англ. — М.: Справа, 1997. 7. Ли Чет Ф.у Финнерти Джозеф И. Финансы корпораций: теория, методы и практика. — М., 2000. 8. МертенсА. В. Інвестиції: Курс лекцій по сучасній фінансовій теорії. — К.: Київське інвестиційне агентство, 1997. 9. Мойсеєнко 1,17, Основи інвестування. Навч. посіб. — JL: МАУП, 2001. — 180 с. 10. Слуцкин Л. Н. Активний і пасивний портфельний менеджмент // Банківські технології. — 1998. — № 7. 11. Шарп У., Александер Г., Бэйли Дж. Інвекл'иції: Пер. з англ. — М.: Инфра-М, 1998. 12. Шклярук С. Г. Портфельное инвестирование. Теория и практика. — К., 2000.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 397 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: