Реферат на тему Грошові системи - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Грошові системи. План 1. Суть грошової системи, її призначення та місце в економічній системі країни. Елементи грошової системи 2. Основні типи грошових систем, їх еволюція. Системи металевого й кредитного обігу 3. Державне регулювання грошової сфери як головне призначення грошової системи 4. Грошово-кредитна політика центрального банку: суть, типи, стратегічні цілі. Інструменти грошово-кредитного регулювання 5. Фіскально-бюджетна політика в системі державного регулювання ринкової економіки. Сеньйораж і монетизація бюджетного дефіциту 6. Суть, причини та наслідки інфляції 7. Грошові реформи: поняття, цілі та види грошових реформ Суть грошової системи, її призначення та місце в економічній системі країни. Елементи грошової системи Грошова система — це запроваджена державою форма організації грошового обігу в країні. Основними елементами грошової системи є:— грошова одиниця (встановлений у законодавчому порядку грошовий знак; призначений для вимірювання цін товарів і послуг);— масштаб цін (законодавча фіксація вагової кількості монетарного металу (золота чи срібла), що закріплюється державою за певною грошовою одиницею);— емісійна система (установи, які здійснюють випуск грошей і цінних паперів та визначають порядок емісії);— форми грошей (матеріалізована в певному типі загального еквівалента вартість, яка забезпечує стабільність обігу товарів і є стабільним платіжним засобом у готівковому обігу. До основних форм грошей належать банківські білети, казначейські білети та розмінні монети. Суттєвою відмінністю видів грошових знаків е механізм їх емісії);— валютний курс (співвідношення між грошовими одиницями різних країн, що використовується для обміну валют під час здійснення валютних та інших економічних операцій. Виступає як ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни);— регламентація готівкового та безготівкового обігу (охоплює визначення сфер готівкових та безготівкових розрахунків і режиму використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо). Основні типи грошових систем, їх еволюція. Системи металевого й кредитного обігу Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Типи грошових систем класифікуються: 1. Як елемент господарського механізму:— грошова система ринкового зразка (при цьому регулювання грошового обігу відбувається через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси);— грошова система неринкового зразка (характерна наявністю обмежень функціонування грошей; талони, картки). Регулювання грошового обігу здійснюється адміністративними методами (розмежування сфер готівкового та безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, проведення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімітування кредитів та ін.). 2. Відповідно до механізму регулювання валютних відносин:— грошова система відкритого типу (відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно введена у світову);— грошова система закритого типу (передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової). 3. Відповідно до загальних законів функціонування грошей:— саморегулююча грошова система (характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обігу. Саморегульованими були системи металевого обігу);— регульована грошова система (порядок регулювання грошового обігу є окремим елементом грошової системи). Еволюція грошових систем характерна виникненням і розвитком таких систем, як: металевого, паперово-грошового та кредитного обігу. Історично система металевого обігу реалізувалась у формі біметалізму та монометалізму. При біметалізмі роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами — золотом і сріблом. Відповідно до принципів регулювання співвідношення між золотими і срібними монетами виділяють три різновиди біметалізму:— система паралельної валюти, за якої співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється стихійно на ринковій основі;— система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;— система "кульгаючої" валюти, коли один із видів монет карбується в закритому порядку. Монометалізм — це грошова система, за якої лише один вид металу виконує роль грошей. Різновидами монометалізму є:— золотомонетний стандарт (передбачав безпосередній обіг золотих монет, а також вільний обмін грошових знаків (банкнот) на золото);— золотозлитковий стандарт (згідно з яким монети в обіг не випускались, але забезпечувався обмін банкнот на стандартні золоті злитки);— золотодевізний стандарт (національні грошові одиниці обмінювалися на іноземну валюту (девізи), розмінну на золото). Отже, система металевого обігу — це обіг металевих грошових знаків (монет). Для системи паперово-грошового обігу характерна бюджетна емісія, яка може бути у двох формах: випуск казначейських білетів; покриття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії. Регулювання грошового обігу здійснюється заходами, спрямованими на оздоровлення фінансів і збалансування бюджету. Система кредитного обігу — це випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Органом регулювання грошового обігу є банківська система. Державне регулювання грошової сфери як головне призначення грошової системи Регулювання грошового обігу — сукупність заходів, що відбуваються в сфері грошового обігу з метою забезпечення його сталості, стримування інфляції, гнучкого забезпечення грошима потреб сфери обігу; є складовою частиною грошово-кредитної політики держави. Визначальна роль у здійсненні всього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредитних відносин належить її центральному банку. Вплив на основні параметри грошового обігу здійснюється через такі інструменти:— прямі (механізми готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позикових операцій банків, визначення маржі, межі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються, згідно з пріоритетами макроекономічної політики, для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту);— опосередковані (здійснення операцій на відкритому ринку; регулювання норм банківських резервів; регулювання облікової ставки процента на позики, що надаються центральним банком). Операції на відкритому ринку — гнучкий валютно-платіжний інструмент, який виявляється у продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на відкритому ринку в комерційних банків, а також застосовується для проведення експансивної (купівля цінних паперів) або рестрикційної (продаж цінних паперів) грошово-кредитної політики. Політика облікової ставки виявляється в змінах облікової ставки відповідно до кон'юнктурних коливань економіки і застосовується для управління кредитною активністю. Політика мінімальних резервів — найжорсткіший інструмент грошово-кредитного регулювання; виявляється в маніпуляції нормою обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати на рахунках у центральному банку; застосовується як засіб швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі. Грошово-кредитна політика центрального банку: суть, типи, стратегічні цілі. Інструменти грошово-кредитного регулювання Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, які проводить держава. Розроблення і реалізація грошово-кредитної політики — це основна функція центрального банку. Основними типами грошово-кредитної політики є:— політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") — весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується, згідно з динамікою економічного циклу, стисненню обсягів грошової та кредитної емісії;— політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") — забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів. До цілей грошово-кредитної політики можна віднести:— стратегічні — можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави;— проміжні — досягнення такого стану деякими економічними змінними, що сприятиме досягненню стратегічних цілей;— тактичні — мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей. Суб'єктами грошово-кредитної політики є: банківська система — центральний банк і комерційні банки; урядові структури — Міністерство фінансів або казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи. Для грошово-кредитного регулювання центральний банк використовує такі інструменти грошово-кредитної політики:— здійснення операцій на відкритому ринку, де реалізуються державні цінні папери;— регулювання резервної норми комерційних банків;— зміну норми банківського процента;— рефінансування комерційних банків;— валютне регулювання. Операції на відкритому ринку — це здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави її цінних паперів. Коли центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, він здійснює таким способом додаткову грошову емісію. При цьому, в зв'язку зі зростанням резервів, збільшується кредитний потенціал комерційних банків. Обов'язкові резерви — це частина (норма в процентах) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно з чинним законодавством або зі встановленими нормативними актами, має зберігатися у формі касової готівки комерційних банків та їх депозитів у центральному банку. Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей і банківського кредиту. Облікова ставка процента формується на основі надання центральними банками позик комерційним банкам. Облікова ставка відіграє опосередковану функцію — визначає комерційним банкам вартість кредитів центрального банку. Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів. Рефінансування комерційних банків здійснює центральний банк шляхом регулювання попиту на свої позички з боку комерційних банків з урахуванням зміни їх асортименту, обмеження цільового призначення, лімітування обсягів окремих позичок тощо. Валютне регулювання центральний банк застосовує у разі планового зменшення маси грошей в обігу, при ньому він продає на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призводить до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, при збільшенні маси грошей в обігу центральний банк купує відповідну масу іноземної валюти. Фіскально-бюджетна політика в системі державного регулювання ринкової економіки. Сеньйораж і монетизація бюджетного дефіциту Фіскально-бюджетна політика — це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат. Основними функціями фіскально-бюджетної політики є:— вплив на стан господарської кон'юнктури;— перерозподіл національного доходу;— накопичення необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм. Дискреційна та не дискреційна фіскально-бюджетна політика — це основні її типи. Дискреційна фіскально-бюджетна політика — політика, за якої уряд свідомо маніпулює податками й державними видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією і прискоренням економічного зростання. Основні засоби — зміна програм суспільних робіт та інших програм, пов'язаних з витратами; зміна програм "трансфертного типу" (перерозподільних); циклічні зміни рівня податкових ставок. Недискреційна фіскально-бюджетна політика — це пасивна політика, пов'язана з автоматичною зміною в рівнях державних витрат і податків. У сфері державного регулювання ринкової економіки існує необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фіскально-бюджетної та грошово-кредитної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні допустимого (понад 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу. Дефіцит державного бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами. Він становить основну причину інфляції. Однак дефіцит державного бюджету не є небезпечним для економіки загалом, якщо перебуває на рівні 2—3 % ВНП. У протилежному випадку він негативно відображається на формуванні грошової, кредитної систем і всієї економіки загалом. Джерелами покриття дефіциту державного бюджету є:— збільшення кількості грошей (емісія);— збільшення випуску облігацій Міністерства фінансів (казначейства);— скорочення валютних резервів центрального банку;— позики в зовнішніх кредиторів. Унаслідок монопольного права друкування грошей уряд отримує дохід, що називається сеньйораж. Покупцями облігацій Міністерства фінансів (казначейства) можуть бути:— центральний банк;— комерційні банки;— домашні господарства;— іноземці (як приватний, так і суспільний сектори). Купівля центральним банком державних боргових зобов'язань називається монетизацією бюджетного дефіциту. Монетизація дефіциту державного бюджету призводить до інфляції. У країнах з високою інфляцією населення, зазвичай, не купує нових державних боргових зобов'язань, валютні резерви центрального банку вичерпані, тому держава фінансує бюджетний дефіцит через емісію. Суть, причини та наслідки інфляції Інфляція — процес знецінення грошей, що виявляється як постійне підвищення загального рівня цін унаслідок перевантаження сфери обігу грошовою масою, не забезпеченою матеріальними цінностями. Темп інфляції для певного року можна обчислити так: відняти індекс цін минулого року з індексу цін цього року, поділити цю різницю на індекс минулого року, а після цього помножити на 100. Основними формами вияву інфляції є:— знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;— поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку загалом;— знецінення національних грошей стосовно іноземної валюти;— зниження валютного курсу національних грошей. Серед причин інфляції можна виділити такі: . Для країн, які залежать від зовнішньої торгівлі, існує загроза імпортованої інфляції. Вона виникає у випадку підвищення цін на імпортовані товари за умови твердого валютного курсу. Стагфляція — це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва та високим рівнем безробіття в країні (одночасне підвищення рівня цін і рівня безробіття). Кількісну оцінку інфляційних процесів дають показники інфляції. Найбільш широко використовуваним показником інфляції є індекс зростання цін, у тому числі індекси споживчих цін та індекси цін виробників. Інфляція має цілу низку наслідків: 1. Зниження життєвого рівня населення у формах:— зниження реальної вартості особистих заощаджень;— скорочення поточних реальних доходів. При цьому поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умови індексації, оскільки протиінфляційні компенсації відстають від темпу зростання цін (при гіперінфляції важко передбачити рівень зростання цін) і не покривають скорочення доходів населення. 2. Ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості накопичених грошей). Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва. Некерована інфляція порушує управління економікою загалом. Серед протиінфляційних заходів можна виділити такі:— грошові обмеження, обмеження доходів населення через заморожування заробітної плати;— зовнішні (зростання цін на світових ринках; скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі; від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу);— внутрішні (деформація економіки; монополія держави на грошову емісію; монопольне становище великих виробників і їх диктат цін на ринках; монополія профспілок на ринку праці та їх можливість впливу на рівень оплати праці; непомірно високі податки або процентні ставки за кредит). Інфляція класифікується на такі види: 1. Залежно від характеру інфляції і темпів наростання інфляційних процесів:— помірна інфляція характерна повільним зростанням цін (до 10 % на рік);— галопуюча інфляція (від 10 до 200 % на рік);— гіперінфляція (до 1000 % і більше на рік). 2. Залежно від зростання цін за товарними групами:— збалансована інфляція визначається пропорційною зміною цін на різні товари;— незбалансована інфляція визначає зміну цін різних товарів відносно один до одного в різних пропорціях. 3. Залежно від ступеня передбачення:— очікувана інфляція — прогнозоване зростання цін;— неочікувана інфляція — не прогнозоване зростання цін. 4. Залежно від поширення інфляційних процесів:— локальна інфляція має місце в межах окремих країн;— світова інфляція охоплює групу країн або цілі регіони.— розв'язання проблем дефіциту державного бюджету. Дефіцит державного бюджету повинен покриватися не додатковою емісією грошей, а через державні позики, які можна буде погасити;— реформи оподаткування, скорочення податкових ставок;— структурна перебудова і конверсія військового виробництва;— регулювання валютного курсу;— приватизація;— засоби збільшення норм заощаджень і зменшення їх ліквідності;— скорочення платоспроможного попиту внаслідок проведення грошової реформи;— підвищення процентних ставок за кредит;— заморожування підвищення цін, коли має місце зростання попиту на ринку споживчих товарів і коли маса цих товарів не може збільшуватися. Використання стримуючої податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції. Політика податкового регулювання доходів (TIP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та працівників стимулів не підвищувати ціни й зарплату. TIP — це система, за якої з допомогою податкової системи фірми й працівники заохочуються або караються залежно від зростання рівня цін і зарплати. Розглянемо ціновий різновид TIP. Наприклад, фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Скажімо, підвищення цін до 5 % не викликає жодних штрафних санкцій, за кожен наступний процентний пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, допустимо, на 2 пункти (з 25 до 27 за кожний процент приросту цін на продукцію фірми. За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін у всіх фірмах, у такий спосіб, буде меншим, і темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований і відносно зарплати. Згідно зі сказаним, фахівці пропонують ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення — забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної та грошової мас, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку. Як відомо, всіляке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції, буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б можливо було вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як "концепція пропозиції". Наприклад, рис. 5.1 ілюструє, як економічна політика "концепції пропозиції" мала б сприяти усуненню інфляції. Рис. 5.1. Схема "концепції пропозиції", яка сприяє усуненню інфляції Економічна система спочатку перебуває в стані рівноваги на довгостроковому інтервалі в точці Е. Якщо не відбувається жодних змін з боку сил, котрі формують пропозицію в економічній системі, то пересування кривої сукупного попиту з AD до AD'перевело б економічну систему в точку Е — в новий стан рівноваги на короткостроковому інтервалі. В економічній системі виникла б інфляція. Однак допустимо, що в той момент, коли пересувається крива сукупного попиту, економічна політика у межах "концепції пропозиції" досягає мети підвищення природного рівня реального обсягу виробництва до Q' Це відповідало б переміщенню кривої сукупної пропозиції на довгостроковому інтервалі з положення п у положення п'. Якщо не відбувається жодних змін в очікуваному рівні цін на фактори виробництва, то разом з нею зсунеться праворуч до AS' і крива сукупної пропозиції на короткостроковому інтервалі. За умови названих пересувань кривої пропозиції, економічна система досягне нової рівноваги в точці Е, запобігши при цьому будь-якому підвищенню цін. Основне питання полягає в тому, в який спосіб здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники "концепції пропозиції", як один із способів досягнення цього результату, розглядають змінення у податковій політиці. Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цінами, зокрема, в умовах кризи економіки і виходу з неї. Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність низки заходів — від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх меж зростання цін, що проводяться в рамках економічної політики. Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін і надалі їх часткового перегляду. Він полягає у забороненні підвищувати ціни вище від визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував упродовж базового періоду перед заморожуванням. При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язане зі зростанням цін на імпортні вироби (тобто, коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим — якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати. Заморожування цін дає змогу долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести певне заспокоєння в економіку. У ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні угоди про ціни, котрі Можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, які беруть у них участь, буде уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін. Максимальний рівень ціни є законодавчо встановленою максимальною ціною, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу. У широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів у економіці. Наприклад, економічне процвітання обумовлює пересування кривої попиту на певний вид товару праворуч так, що рівноважна, або ринкова ціна, дорівнює Р. З одного боку, швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого — відкидає з покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін. Тому, щоб протистояти інфляції й дати змогу малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому встановлення обмеження ціни має сенс лише за умови, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Виникає питання стосовно наслідків уведення такого обмеження. Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит товарів. Наприклад, при ціні Р' обсяг попиту на товар буде дорівнювати Q, а обсяг пропозиції — лише Q1. Отже, виникає стійкий дефіцит, що дорівнює різниці між Q і Q1. Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту певної продукції, розмір якого визначається відтинком Q1(s) - Q(d), уряд змушений перебирати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення справедливішого розподілу. Це здійснюється, наприклад, через введення карткової системи. Однак використання карткової системи не розв'язує іншої проблеми. Дійсно, крива попиту засвідчує про наявність великої кількості покупців, які прагнуть купити товар за ціною, що перевищує встановлений максимум. І, безперечно, для продавців вигідніше реалізувати його за вищою ціною. Тому, незважаючи на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, зазвичай, уведення контролю за цінами, нелегальні "чорні ринки" — ринки, на яких товари купуються та продаються за цінами, вищими від встановлених меж, — отримують значне поширення. Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адміністративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно висуваються вимоги зробити виняток для тих чи інших видів товарів або тієї чи іншої галузі. Поступово, в міру подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, відбувається тиск на контролюючі органи з вимогами надати пільги. Отже, завдання подальшого реформування економіки, що постають перед Україною, можуть бути розв'язані лише за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації та відновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на основі відродження інвестиційної активності та поступове підвищення життєвого рівня неможливо. Грошові реформи: поняття, цілі та види грошових реформ Грошові реформи — це повна або часткова структурна перебудова державою існуючої в країні грошової системи. Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошового обігу. Грошові реформи у вузькому розумінні поділяють на такі типи: 1. Грошові реформи формального типу зводяться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. 2. Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Головна мета — заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін. 3. Грошові реформи конфіскаційного типу (з деномінацією грошового обігу або без нього). Під час її проведення використовують диференційовану шкалу обміну старих грошей на нові. Грошові реформи в широкому розумінні передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову чинної системи грошово-валютних і кредитних відносин. Проведення структурної грошової реформи у широкому розумінні цього поняття передбачає також перехід від грошей адміністративно-командної економіки до грошей ринкової економіки. Грошові реформи в широкому розумінні, в зв'язку з масштабністю й різноплановістю структурних змін та інституційних перетворень, є тривалими у часовому вимірі. Вони проводяться, зазвичай, декілька років. Література 1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997. — Ст. 85, 95, 96, 97, 98, 116, 119. 2. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. // Вісник НБУ. — 2000. — № 12. — С. 5. 3. Алєксєєв І. В., Колісник М. К., Вівчар О. Й. та ін. Гроші та кредит: Навч. посіб. — Л.: Вид-во Нац. ун-ту "Львівська політехніка", 2004. — 168 с. 4. Алєксєєв І. В„ Колісник М. К., Панкевич Л. В. та ін. Теорія фінансів. — Л.: ПЛІТ, 2001. — 359 с. 5. Базилевич В. Д., Базилевич К С. Страхова справа. — К.: Знання, 1997. — 147 с. 6. Банківська енциклопедія / М. І. Савлук, А. М. Поддерьогін, А. А. Пересада та ін.; За ред. А. М. Мороза. — К.: Ельтон, 1993. — 327 с. 7. Банківська справа: Навч. посіб. / За ред. проф. P. І. Тиркала. — Тернопіль: Карт-бланш, 2001. — 314 с. 8. Бондарев Б. В., Шурко И. Л. Финансовая математика. — Донецк: Кассиопея, 1998. — 163 с. 9. Васюренко О. В. Банківські операції: Навч. посіб. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — 243 с. 10. Верхоглядова Я. Ь Фінансовий аналіз суб'єктів господарської діяльності промислових підприємств. — Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. — 203 с. 11. Гальчинський А. Г. Теорія грошей: Навч. посіб. — К.: Основи, 1998. — 415 с. 12. Грабовецький B.C. Економічне прогнозування і планування: Навч. посіб. — К.: Центр навч. літ-ри, 2003. — 188 с. 13. Гриньова В. М„ Коюда В. О. Фінанси підприємств: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2004. — 424 с.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (30.04.2013)
Просмотров: 988 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: