Реферат на тему Формування Європейського валютного союзу - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Формування Європейського валютного союзу. ПЛАН 1. Валютна інтеграція в Європі. 2. Структура Європейської системи центральних банків. 3. Грошово-кредитна політика Європейського центрального банку. 4. Валютно-фінансова конвергенція як умова макроекономічної стабільності. 5. Євро як складова міжнародної валютної системи. 6. Передумови перетворення євро на ключову валюту. 7. Причини зовнішньої нестабільності євро у 1999-2001 р.р. 1. Валютна інтеграція в Європі. Європейські валютні союзи мають тривалу історію: вони створювалися як у давні часи, так і за доби Середньовіччя. В середині XIX ст. — першій чверті XX ст. в Європі існувало два класичні типи валютних союзів: 1) які виникли в результаті політичного об'єднання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав, кантонів, провінцій, князівств та вільних ганзейських міст у національну державу та делегування їй повноважень щодо проведення єдиної грошової політики; 2) які постали внаслідок централізації грошової політики незалежних національних держав. З правового погляду ці два типи суттєво відрізняються один від одного. У випадку політичної уніфікації відмова від регіонального грошового суверенітету є остаточною, відновлення його означає припинення політичної уніфікації та розпад національної державності. У середині XIX ст. окремі малі держави, відмовляючись від своїх суверенних повноважень, мали одночасно делегувати їх інституції, яка виникала в результаті політичної уніфікації. Рішення про вихід або вступ до такого валютного союзу мало прийматися лише централізовано, а не окремими його членами. Приклади валютних союзів першого типу: Швейцарська конфедерація (1848—1927), Італійське королівство (1861 — 1926) і Німецький рейх (1871—1909). У другому випадку відмова від грошової незалежності мала добровільний характер, вона не закріплювалася в міждержавних актах, грошовий суверенітет за бажанням члена валютного союзу міг бути в будь-який час відновлений. Кожний член союзу мав право вступати або виходити з валютного союзу, а також порушувати закріплені договором зобов'язання. Приклади: Німецько-Австрійський валютний союз (1857—1867), Латинський валютний союз (1865—1927), Скандинавський валютний союз (1872—1931). Характерним для обох типів валютних союзів було те, що в договорах про їх утворення не передбачалося формування наднаціонального регулятивного органу у вигляді національного банку або валютного інституту. Грошово-кредитна компетенція делегувалася союзові, який мав знеособлений та неформальний характер. Таким чином, рішення з грошової політики ухвалювалися окремими членами валютного союзу. Усі валютні союзи другого типу, які є прототипами Європейського валютного союзу, розпалися, на противагу валютним союзам, що виникли в результаті політичного об'єднання. Після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи країни світу опинилися перед вибором одного з трьох режимів валютних курсів: фіксованих, плаваючих або введення спільної грошової одиниці. Кожна з цих альтернатив має свої вади. Так, фіксація валютного курсу під час проведення країною експансіоністської грошової політики веде до зростання внутрішніх цін швидшими темпами, ніж у решті країн — її торговельних партнерів. Це спричиняється до погіршення платіжного балансу і втрати валютних резервів. Валютні спекуляції та хеджування валютних ризиків урешті-решт закінчуються девальвацією національної грошової одиниці. Для системи плаваючих валютних курсів характерною є значна мінливість валютного курсу. Експансіоністська грошова політика може призвести до недооцінки курсу. Це стимулює експорт, але негативно позначається на імпортних цінах. "Вільне плавання" валютних курсів у поєднанні з кейнсіанськими підходами дер-жавного регулювання в економіці не забезпечують стабільності нині чинної Ямайської валютної системи. Застосування єдиної валюти дає змогу уникати зазначених проблем, проте, якщо ціни і заробітна платня є нееластичними, а ринки кредиту і капіталу слабо інтегрованими, відновлення рівноваги в умовах погіршення макроекономічних змінних за відсутності інструменту валютного курсу ускладнюється. Про те, що із введенням євро потенційна небезпека валютних коливань на міжнародних фінансових ринках не зникає, яскраво свідчить такий приклад. Між 190 національними валютами світу, визнаними за класифікацією МВФ, теоретично можна утворити 17955 комбінацій двосторонніх валютних курсів. І хоча з введенням євро кількість валют знизилася до 179, це все ще означає, що можливо утворити 15931 комбінацію двосторонніх валютних курсів. З огляду на викладене проблемі вибору оптимальної моделі валютного курсу приділялася ключова увага протягом тривалого періоду розбудови спільної європейської валютної архітектури Етапи європейської валютної інтеграції Створенню Європейського валютного союзу (ЄВС) передував багатоетапний процес європейської валютно-фінансової інтеграції, який було започатковано ще в перші повоєнні роки. Спершу валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися головним чином на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог та зобов'язань, пільгове кредитування. В 1947—1950 pp. було укладено понад 400 валютних клірингових угод, на які припадало майже дві третини внутрішньоєвропейського товарообміну. Наступним етапом розвитку валютних відносин стало функціонування у 1950—1958 pp. Європейського платіжного союзу, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Із підписанням у 1957 р. Римського договору про створення Європейського економічного співтовариства було започатковано новий етап у розвитку валютних відносин та закладено підвалини формування спільного європейського ринку. У 1958 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) утворило Валютний комітет, функції якого полягали в наданні рекомендацій і підготовці засідань Ради міністрів економіки та фінансів ЄЕС, а також сприянні координації й аналізові монетарної політики країн-членів. У 1964 р. створено Комітет голів центральних банків. Реакцією на значні коливання валютних курсів після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи стала підготовка в 1970 р. "плану Вернера" (П. Вернер — тодішній прем'єр-міністр та міністр фінансів Люксембургу), який передбачав створення протягом 15 років Європейського економічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху через суттєві розбіжності в поглядах "монетаристів" і "економістів" щодо цілей монетарної стратегії та неготовність країн відмовитися від національного суверенітету. * До табору "монетаристів" належали Франція і Бельгія, які вбачали шлях до валютного союзу передусім через монетарні заходи — звуження діапазону двосторонніх коливань валютних курсів, створення резервного валютного фонду та ін. "Економісти" (Німеччина, Нідерланди та Італія) навпаки, наполягали на інтеграції ринків та політичному зближенні, які мали передувати валютній інтеграції. Зі спільної ініціативи Франції та Німеччини в 1979 р. було створено європейську валютну систему. Ця система базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах. Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (16 разів у 1979—1993 pp.) та значні валютні коливання в 1992—1993 pp., запровадження європейської валютної системи було вдалим кроком, який значною мірою стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього пе-реходу до Європейського валютного союзу. Наступним важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акта. Він передбачав реформування Римського договору за двома головними напрямами: формування розгалуженої інституційно-організаційної структури і завершення лібералізації руху капіталів та створення спільного ринку. З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про здійснення "плану Делора" (Ж. Делор — тодішній президент Європейської комісії), який, на відміну від "плану Вернера", становив компроміс щодо поглядів "монетаристів" та "економістів". На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз. Цей договір, підписаний у нідерландському місті Маастрихт, набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС). Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи. Перший етап почався 1 липня 1990 р. і охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах економічної, фінансової та грошової політики. Під час другого етапу, з 1 січня 1994 p., було створено Європейський валютний інститут — попередник Європейського центрального банку. На цьому етапі політична незалежність центральних банків країн ЄС була закріплена законодавчо. Відтоді центральним банкам заборонялося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів. З початком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЄВС, валютні курси членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську. Монетарна політика переходить до сфери компетенції Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з Європейського центрального банку та національних банків країн ЄВС. У грудні 1995 р. у Мадриді на конференції Європейської Ради глав держав та урядів було остаточно затверджено назву нової європейської валюти — євро — та розроблено сценарій її введен-ня в обіг. 1 січня 1999 р. постав Європейський валютний союз, у безготівковий обіг запроваджено спільну європейську валюту євро для 11 країн ЄС (нині 12 країн — Греція набула членства з 1.01.2001). Із запровадженням готівкового євро з 1 лютого 2002 р. 12 суверенних держав ЄС остаточно відмовилися від своїх національних валют на користь єдиної європейської валюти, а також передали компетенцію з розробки і проведення єдиної монетарної політики наднаціональній Європейській системі центральних банків (ЄСЦБ). Данія, Швеція та Велика Британія утримуються від приєднання до ЄВС із політичних причин, але мають право в будь-який час вступити до валютного союзу 2. Структура Європейської системи центральних банків До 1999 р. засади монетарної політики країн ЄС розробляли національні центральні банки. З початком третього етапу форму-вання ЄВС компетенція з розробки і контролю монетарної політики перейшла до Європейської системи центральних банків, а головні повноваження отримав Європейський центральний банк (ЄЦБ). Відповідно до ст. 2 Протоколу "Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ" головна мета ЄЦБ полягає у підтриманні цінової стабільності в ЄВС. Маастрихтський договір закріплює незалежність ЄЦБ від європейських та національних політичних органів. Разом з цим ЄЦБ має забезпечувати спільну економічну політику в ЄС, якщо це не загрожує досягненню його першочергової мети — підтриманню цінової стабільності. У ст. З Протоколу "Про Статут ЄСЦБ та ЄЦБ" визначаються такі основні завдання ЄСЦБ: * розробка та реалізація грошової політики; * проведення валютних операцій; * зберігання та управління офіційними валютними резервами членів ЄВС; * сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної системи; * підтримання дій компетентних органів банківського нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функцій за діяльністю кредитних інституцій та із забезпечення цінової стабільності. Відповідно до ст. 106 Маастрихтського договору керівними органами ЄЦБ є Рада управляючих (Governing Council) та Виконавча рада (Executive Board). Третім органом є Розширена рада (General Council), яку створено для регулювання відносин із членами ЄС, що з різних причин тимчасово не беруть участі у ЄВС. До Розширеної ради входять президент та віце-президент ЄЦБ, а також президенти всіх центральних банків країн ЄС. Рада управляючих ЄЦБ є найвищим керівним органом, до складу якої входять члени Виконавчої ради та президенти цент-ральних банків країн ЄВС. її завдання полягають у: * розробці директивних напрямів та ухваленні рішень щодо забезпечення належного виконання покладених на ЄСЦБ завдань; * розробці грошової політики для країн—членів валютного союзу та ухваленні рішень щодо проміжних цілей, центральних процентних ставок та обсягів грошової емісії. Кожний член Ради управляючих ЄЦБ має один голос. Її рішення ухвалюються звичайною більшістю голосів, крім тих рішень, які стосуються капіталу, мінімальних резервів та розподілу прибутків ЄЦБ: ці рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів, причому вага голосу залежить від частки країни в капіталі ЄЦБ, а голоси членів Виконавчої ради не враховуються при голосуванні. Виконавча рада складається з президента, віце-президента та ще чотирьох його членів. її головними завданнями є: підготовка засідань Ради управляючих ЄЦБ; виконання грошово-політичних рішень Ради управляючих ЄЦБ; організація поточної роботи ЄЦБ. Відповідно до Маастрихтського договору члени Виконавчої ради ЄЦБ призначаються урядами країн-членів ЄВС із кола досвідчених і визнаних експертів із валютних та банківських питань за рекомендацією Ради міністрів ЄС та після заслухання Європейським парламентом. Президент Виконавчої ради призначається терміном на 8 років, віце-президент — на 4 роки, а інші члени — терміном від 5 до 8 років без права повторного призначення. 3. Грошово-кредитна політика Європейського центрального банку Стратегія ЄЦБ підпорядковується меті дотримання грошової стабільності в Європі. До створення ЄВС грошова політика країн ЄС мала однако-ву мету — підтримання стабільності національної валюти. Однак шляхи окремих країн щодо досягнення цієї мети були доволі різними. Так, деякі країни намагалися досягти цінової стабільності шляхом регулювання зростання монетарних агрегатів (монетарний цільовий орієнтир), виходячи з того, що регулювання обсягу грошової пропозиції за достатньо стабільного попиту на гроші відповідним чином впливатиме на рівень цін та процентних ставок. Інші країни віддавали перевагу прив'язці національної валюти до більш стабільної іноземної валюти (країни "блоку німецької марки" та ін.). Треті країни обрали шлях прямого регулювання інфляції без офіційного встановлення проміжних цілей. Цей метод використовувався переважно в країнах, у яких регулювання грошової маси та процентних ставок утруднювалося через нестабільний грошовий попит. ЄЦБ використовує режим регулювання інфляції, хоча явно, виразно поряд із цільовим орієнтиром інфляції встановлює монетарну ціль. Цінова стабільність у Єврозоні вважається досягнутою тоді. коли річне зростання цін у країнах-членах, виражене через гармонізований індекс споживчих цін, не перевищує 2% порівняно з попереднім роком. * Гармонізований індекс споживчих цін (ГІСЦ) служить для Ради управляючих ЄЦБ інструментом оцінки цінової стабільності в єврозоні. ГІСЦ був розроблений Європейською комісією (Євростатом) разом із національними статистичними інститутами та Європейським валютним інститутом, а згодом ЄЦБ з тим, щоб виконати вимоги Маастрихтського договору щодо розробки індексу споживчих цін на порівняльній базі, яка б ураховувала відмінності в національних дефініціях цінових індексів. ГІСЦ єврозони складається з 77 компонентів, які упорядковано у п'ять основних груп: перероблені продукти харчування — 13,4 %, неперероблені продукти харчування — 9,0 %, неенергетичні промислові вироби — 32,5 %, енер-гетичні продукти — 8,8 %, послуги — 36,3 %. Для підтримання цінової стабільності ЄЦБ використовує комбіновану стратегію грошової політики, яка має два напрями. Перший — регулювання широкої грошової маси МЗ, річний "маяк" зростання якої встановлено на рівні 4,5 %. При цьому ЄЦБ не має на меті контролювати зростання таким чином, щоб досягти "маяка" — він виконує роль інструменту. Передумовами дотримання монетарного "маяка" є щорічне зростання реально-го ВВП на 2—2,5 % і щорічне уповільнення темпу зростання грошового агрегату МЗ на 0,5—1 %. Другий напрям — широка оцінка загального розвитку цін та ризиків їх стабільності в Єврозоні. Ця оцінка здійснюється ЄЦБ шляхом аналізу численних кон'юнктурних та фінансових індикаторів. У відповідності до міжнародних стандартів ЄСЦБ визначила власну структуру агрегатів грошової маси. Вона складається з грошових агрегатів Ml, M2 та МЗ. Таблиця 5.2 Складові грошових агрегатів ЄСЦБ Складник \| Частка в М3, 2001 рік \| М1 \| М2 \| М3 Гроші поза банками \| 6% \| Х \| Х \| Х Депозити «овернайт» \| 34% \| Х \| Х \| Х Строкові кошти терміном до 2 років \| 20% \| Х \| Х Строкові кошти з попереднім повідомленням за 3 місяці \| 24% \| Х \| Х Цінні папери за угодами РЕПО \| 4% \| Х Цінні папери грошового ринку \| 9% \| Х Казначейські векселі терміном до 2 років \| 3% \| Х Джерело: European Central Bank. The Monetary Policy of the ECB. 2001. P. 33; European Centra] Bank. Monthly Bulletin. December 2001. 4. Валютно-фінансова конвергенція як умова макроекономічної стабільності В основу стабільності ЄВС закладено рамкові умови правового та інституційного характеру. Головною передумовою вступу до ЄВС є виконання країнами певних стабілізаційних вимог. Ці вимоги відповідають філософії Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, передусім повинні бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі. Конвергенція – це зменшення розриву (зближення) в показниках економічного розвитку між країнами. Розрізняють поняття реальної і номінальної конвергенції. Номінальна конвергенція - зближення таких номінальних змінних, як ціни, виробничі витрати та валютні курси. Реальна конвергенція характеризує зниження різниці в таких ре-альних змінних, як продуктивність праці, доходи та рівень життя Створення європейського спільного ринку сприяло посиленню як реальної, так і номінальної конвергенції країн ЄС. Проте неможливо гарантувати стабільність номінальної та реальної конвергенції доти, доки вони не супроводжуватимуться інституційною конвергенцією, тобто гармонізацією діяльності економічних інституцій та практики, а також установленням рамкових умов, які служать орієнтиром для поведінки окремих суб'єктів ринку. Заснування Європейської системи центральних банків є важливим компонентом інституційної конвергенції у сфері грошової політики. Проте компетенція в таких сферах, як фінансова сфера або сфера регулювання ринку робочої сили, залишається на національному рівні. Для підвищення ефективності економічної політики в межах інтегрованого союзу ці елементи на подальших етапах інтеграції мають також бути гармонізовані й перенесені на наднаціональний рівень. Стаття 109J Маастрихтського договору передбачає певну процедуру вступу країн у ЄВС, яка складається з таких етапів:* Європейська комісія разом з Європейським центральним банком (для перших членів ЄВС — Європейський валютний інститут) у своїх звітах дають оцінку стану економічної та інституційно-правової конвергенції кандидатів;* на підставі оцінок Європейської комісії та Європейського центрального банку Рада міністрів економіки та фінансів ЄС (ECOFIN) разом з Європейським парламентом рекомендує кандидатів до участі в ЄВС Європейській Раді глав держав та урядів; ¦ на підставі рекомендацій Ради міністрів економіки та фінансів ЄС і Європейського парламенту Європейська Рада глав держав та урядів кваліфікованою більшістю голосів (кваліфікована більшість голосів Європейської Ради дорівнює 62 голосам, разом Рада має 87 голосів ) ухвалює рішення про те, які країни дотрималися умов для введення спільної валюти. Зазначимо, що із розширенням ЄС на Схід кількість голосів Ради ЄС значно збільшиться. У цьому зв'язку можуть бути переглянуті правила щодо визначення кваліфікованої більшості голосів, оскільки країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) є переважно невеликими як за кількістю населення, так і ВВП. Маастрихтський договір визначає такі критерії валютно-фінансової конвергенції: · досягнення належного рівня цінової стабільності. Рівень інфляції в країні — потенційній учасниці ЄВС за рік, що передував року перевірки, має не більше ніж на 1,5 % перевищувати середній показник інфляції в трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції; · забезпечення належного стану фінансових показників у довготривалому періоді з метою запобігання надмірному бюджетному дефіциту та надмірній державній заборгованості. Дефіцит бюджету країни має становити не більше 3 % ВВП (референтна, або максимально допустима величина). Згідно зі ст. 104с Маастрихтського договору ця вимога може вважатися виконаною тоді, коли рівень дефіциту перевищує референтну величи-ну, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 3%-ї позначки. Під надмірною державною заборгованістю мається на увазі відношення фактичних державних боргів до ВВП, яке не перевищує встановлену референтну величину заборгованості (60% ВВП). Ця умова, згідно з Маастрихтським договором, також може вважатися виконаною тоді, коли рівень заборгованості перевищує референтну величину, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 60%-ї позначки; · дотримання протягом останніх двох років діапазону коливань валютних курсів у межах механізму валютних курсів Європейської валютної системи без девальвації валют щодо валют інших членів (згаданий діапазон дорівнює ±15 %. Між Німеччиною та Нідерландами до вступу в ЄВС існувала двостороння домо-вленість підтримувати діапазон ±2,25 %); · уніфікація довгострокових процентних ставок. За рік до перевірки рівень номінальних довгострокових процентних ставок (наприклад, за 10-річними державними цінними папе-рами) потенційного члена ЄВС має не більш ніж на 2,0 % перевищувати середній рівень довгострокових процентних ставок у трьох країнах ЄС, у яких ці ставки є найнижчими. Незважаючи на недотримання фінансових критеріїв переважною більшістю кандидатів, за рекомендацією Європейської комісії всі країни-штрафники, крім Греції, отримали «зелене світло» для членства у ЄВС. Це є відвертим порушенням умов фінансової конвергенції, яка допускає перевищення рівнем заборгованості встановленої референтної величини лише за умови, якщо квота заборгованості швидко знижається та невпинно наближається до референтної величини. 5. Євро як складова міжнародної валютної системи Із започаткуванням ЄВС євро став важливою складовою міжнародної валютної системи. У цьому зв'язку розглянемо два аспекти його нового статусу: інституційні рамкові умови; міжна-родне визнання. В рамках ЄВС слід розрізняти два типи валютного регулювання: щодо валют країн—нечленів ЄС; щодо валют країн ЄС, які не стали членами ЄВС. Згідно з Маастрихтським договором, формальні рішення стосовно режиму валютного курсу євро може ухвалювати Рада міністрів ЄС. Таке рішення було прийнято на користь режиму вільного плавання, тобто формування валютного курсу євро відповідно до співвідношення попиту і пропозиції на світових валютних ринках. Водночас Рада міністрів ЄС залишила за собою право загальної орієнтації поточної валютної політики відносно третіх країн, якщо при цьому не порушується першочергова мета ЄСЦБ щодо підтримання стабільності цін. У червні 1997 р. Рада ЄС доповнила це положення, наголосивши на тому, що проведення валютних інтервенцій на підтримку курсу євро на світових ринках можливе лише "за надзвичайних обставин", за наявності загрози "значних курсових коливань". Для інших країн ЄС, які не входять до валютного союзу, діє модифікований варіант механізму валютних курсів Європейської валютної системи, так званий ERM II. У межах ERM II ці країни здійснюють прив'язку курсів своїх валют до євро з урахуванням діапазону коливань ±15 % (de-facto-floating), успадкованого від старого варіанта Європейської валютної системи. Якщо валюти цих країн виходять за межі діапазону, їхні центральні банки та ЄЦБ зобов'язані вжити захисних заходів, але за умови, що при цьому не пору-шується мета цінової стабільності. Історія валютних відносин свідчить про те, що між міжнародним значенням валюти і розмірами ВВП та зовнішньої торгівлі країни, до якої ця валюта належить, існує прямий зв'язок. Переважна роль фунта стерлінгів до 1930 р. та провідна позиція долара до сьогоднішнього дня є прикладами такого зв'язку. Розглянемо низку ознак, характерних для ключової міжнародної валюти, а також проаналізуємо ступінь відповідності євро цим показникам. Ключова міжнародна валюта визначається домінуванням її частки на ринку при виконанні таких міжнародних функцій:* валюти розрахунків (міжнародний платіжний засіб: виставлення рахунків-фактур у зовнішній торгівлі; роль посередника у валютній торгівлі "vehicle currency");* валюти міжнародних депозитів та інвестицій (міжнародний засіб нагромадження вартості; засіб емісії та депозиту міжнародних облігацій, акцій та банківських кредитів);* резервної валюти центральних банків (використання валютних резервів для "покриття" зовнішньоекономічної діяльності країни (імпорту) і для проведення валютних інтервенцій);* валюти прив'язки, або "якоря" (використовується іншими країнами для прив'язки своїх валют, міжнародна роль яких є незначною). Валюта розрахунків Напередодні введення євро 44 % міжнародних розрахунків здійснювалося у валюті США. Ця цифра майже в 4 рази перевищувала їхню питому вагу у світовій торгівлі. Друга за значенням грошова одиниця — німецька марка — забезпечувала лише 16 % світової торгівлі, 15 % припадало на інші валюти Європейської валютної системи, 5 % належало японській єні. За оцінками ЄЦБ, у 2002 р. в євро здійснювалося від 40 % до 50 % міжнародних розрахунків Єврозони. Ринкова частка євро практично дорівнює сумі часток валют, які замінив євро. У 1998 р. на валютних біржах світу частка торгівлі доларом США становила 87% (при визначенні частки ви-ходимо з 200 % — сума продажу та купівлі валюти), німецької марки — 30 %, єни — 21 %, фунта стерлінгів — 11 %, французь-кого франка — 5 %. У 2002 р. частка долара у валютній торгівлі становила 84,4 %, євро — 43 %. Тож за цією ознакою долар має безперечні переваги. Валюта міжнародних депозитів та інвестицій Ринок державних облігацій ЄВС удвоє менший за американський. У 1997 р. частка облігацій, деномінованих у доларах США, становила на міжнародних фінансових ринках 46 %, у єнах — 11 %, у німецьких марках — 10 %. На всі європейські валюти разом припадало близько 24% міжнародного ринку облігацій. Є кілька аргументів на користь зростання частки євро у цьому сегменті ринку. По-перше, євро став найпопулярнішою емісійною валютою: вже в перший місяць після створення ЄВС на нього припало близько 55 % сукупного обсягу нової емісії (для порівняння — відповідний показник для долара становив лише 40 %). По-друге, довгострокова інвестиційна привабливість євро залежить від темпів та рівня інтеграції фінансових ринків євросистеми. До введення євро європейський ринок облігацій був дуже сегментованим унаслідок обігу різних валют, розбіжностей у національних законодавствах, податкових режимах та ринкових звичаях. Введення євро ліквідувало ризик валютних коливань і має посилити процеси інтеграції та гармонізації ринкової практи-ки в країнах ЄВС. На початку 2002 р. частка долара у світовому ринку облігацій становила 45,6 %, євро — 24,1 %. Вадою розвитку європейського ринку цінних паперів, зокрема акцій, є те, що до цього часу кожна країна має своє національне акціонерне право. Вже протягом 10 років триває дискусія про заснування загальноєвропейського акціонерного товариства, але воно досі не створене. Це веде до переміщення операцій з акціями за кордон. Акціонерне право в США є більш суворим, і це дуже вигідно акціонерам. Англійське право ліберальніше і більш прихильне до підприємців. Резервна валюта центральних банків Якщо в 1996 р. частка офіційних валютних резервів світу в доларах США дорівнювала 63,7 %, у валютах ЄС — 19,5 %, японських ієнах — 6,2 %, то на початку 1999 р. резерви в дола-рах, євро та єнах співвідносилися як 57,1% : 19,6% : 4,9%, а на кінець 2001 р. - 68,3 % : 13 % : 4,3 %. Таким чином, очікуваної диверсифікації валютних резервів на користь євро не відбулось. За даними опитування, проведеного в середині 2002 р. журналом "Central Banking" (Лондон), лише 8 із 40 провідних центральних банків світу протягом року збираються збільшити частку євро у своїх валютних резервах. Відповідно до ст. 30 статуту ЄСЦБ члени ЄВС передали до ЄЦБ частину своїх резервів у розмірі 50 млрд. євро (65 млрд. дол. США за курсом 1996 p.). Частка окремої країни розраховується залежно від розміру частки країни в капіталі ЄЦБ. Капітал ЄЦБ формується лише за рахунок валют третіх країн, передусім долара США, та золота. Резервні позиції в МВФ, СПЗ і валюти країн ЄС згідно з Маастрихтським договором заборо-няється використовувати для формування капіталу ЄЦБ. Золотовалютні резерви ЄЦБ склали на початку 2003 р. близько 360 млрд. євро. Валюта прив'язки, або "якоря" На середину 2002 р. 54 країни мали режим валютного курсу, що тим чи іншим чином був прив'язаний до євро. По-перше, євро відіграє роль "якоря" при визначенні режимів валютних курсів інших країн ЄС. Таку прив'язку здійснила Данія. По-друге, країни ЦСЄ, які стоять напередодні вступу до ЄС, прив'язали свої валюти до євро або використовують останній як референцію. За умов стабільності євро та з огляду на значні розбіжності в темпах інфляції в країнах Східної та Західної Європи прив'язка до євро теоретично мала б сприяти стабілізації економік держав Центральної та Східної Європи за рахунок "імпорту" зовнішніх конкурентних переваг, зниження процентних ставок та залучення нових інвестицій. По-третє, зважаючи на інтенсивність торговельних відносин між країнами ЄВС та країнами—членами Європейської асоціації вільної торгівлі (серед них є і країни ЦСЄ), можна стверджувати, що і для цих країн прив'язка до євро мала б позитивні наслідки. По-четверте, прив'язка валют країн Середземноморського регіону до євро також може стати чинником їхньої макроекономічної стабілізації. У 1995 р. ЄС підписав з 12 країнами Середземноморського регіону так звану Барселонську декларацію. Такі країни, як Мальта, Ізраїль, Йорданія, Саудівська Аравія та ОАЕ, вже здійснили часткову прив'язку своїх валют до євро. По-п'яте, специфічну рису ЄВС становить прив'язка до євро франка CFA. Франк CFA є колективною валютою 14 країн Західно- та Центральноафриканського валютного союзу з твер-дою прив'язкою до французького франка. 65% валютних резервів цих країн зберігаються у Франції, а французький уряд до створення ЄВС гарантував повну конвертованість франка CFA у французький франк. У 1998 р. Рада ЄС ухвалила рішення про подальшу конвертацію франка CFA в євро. 6. Передумови перетворення євро на ключову валюту Ми проаналізували, якою мірою євро виконує функції ключової міжнародної валюти. За кількістю населення та розмірами ВВП країни ЄВС є порівнянними зі США. Розглянемо тепер, яким вимогам має відповідати євро, щоб претендувати на роль, яку сьогодні відіграє долар США в міжнародній валютно-фінансовій системі. Як кваліфікаційну основу світового статусу валюти американський дослідник Ф. Бергстен висунув п'ять критеріїв до країни, що випускає цю валюту:* розмір та структура економіки;* масштаби зовнішньої торгівлі та структура державних фінансів:* структура ринку капіталів та характеристика його ліквідності;* внутрішня стабільність валюти (цінова стабільність);* форми застосування валютного контролю. На підставі цих критеріїв проведемо емпіричне порівняння США як "батьківщини" долара та ЄВС як "батьківщини" євро. Розмір та структура економіки За цим критерієм ЄВС виглядає трохи гірше за США. У 2000 р. на ЄВС припадало 16%, на США — 22% світового ВВП За останні кілька років економічне зростання США випереджало європейське. Однак, за прогнозами МВФ, у довготривалій перспективі темпи економічного зростання в обох регіонах зрівняються. Отже, їхній економічний потенціал можна вважати приблизно ідентичним. Водночас низка невирішених проблем структурного характеру в багатьох країнах ЄВС (політика на ринку праці, податкова та соціальна політика) робить позицію щодо США вразливою. Масштаби зовнішньої торгівлі та структура державних фінансів Обсяги торгівлі США і ЄВС є також приблизно однаковими. У 2000 р. частка Єврозони у світовому експорті становила 19 %, США — 15 %. Залежність країни від зовнішніх чинників можна виміряти також за коефіцієнтом "відкритості" економіки (тобто частки суми імпорту та експорту товарів і послуг у ВВП). У 2000 р. цей коефіцієнт дорівнював для ЄВС 14,5 % ВВП, для США — 10 %. Це свідчить про незначну залежність обох економік від зовнішніх шоків. Негативним аспектом економічного розвитку США є зростання дефіциту торговельного балансу, рівень якого у 2001 р. становив 423,6 млрд. дол. (4 % ВВП). Крім того, США є найбільшим дебітором світу, розмір їхнього зовнішнього боргу в 1997 р. перевищив 1 трлн дол. і зростає щороку на 15—20 %. На противагу цьому ЄВС виступає нетто-кредитором фінансових засобів і має позитивне сальдо торговельного балансу, яке у 2002 р. становило близько 130 млрд. дол. За цим критерієм ЄВС має безумовні переваги відносно США. Структура ринку капіталів та характеристика його ліквідності За цим критерієм США виглядають значно краще, ніж ЄВС. Американський ринок цінних паперів є надзвичайно розвинутим, він майже вдвоє більший за об'єднаний європейський. Протягом останніх років спостерігається значне зростання ринкової капіталізації відносно ВВП у всіх країнах—членах ЄС. Так, у 1993—2000 pp. цей показник у Нідерландах збільшився з 62 % до 173 %, у Швеції — з 57 % до 140 %. Частка Європи у світовій капіталізації становить близько 33 %, Північної Амери-ки — 54 %, частка Східної й Південно-Східної Азії — 12 %. На цей час у ЄС функціонує 32 національні фондові біржі, тоді як у СІЛА їх лише 8, причому на NYSE і NASDAQ припадає близько 95 %, що свідчить про високу концентрацію біржової торгівлі у США, чого не можна сказати про ЄС. Загальна сума короткострокового боргу, емітованого резидентами Єврозони на кінець 2000 p., становила 579,0 млрд євро, або 9,0 % ВВП, довгострокового — 5,897 млрд. євро, або 92 % ВВП. Російський дослідник С. Матросов відзначає такі відмінності між європейським і американським фондовими ринками: на противагу європейському (крім Великої Британії й Люксембургу) американський фондовий ринок переважно орієнтований на іноземних емітентів; у США фондовий ринок є основним, а в деяких випадках єдиним джерелом кредитування підприємств, фінансування інвестицій і державного бюджету, тоді як у континентальній Європейський фондовий ринок виступає переважно як індикатор фінансового стану емітентів; усі американські біржі є комерційними організаціями, тоді як у Європі процес приватизації бірж лише розпочинається; у Європі банки надалі відіграють вагомішу роль у фінансуванні підприємств на європейському фінансовому ринку, а роль інших фінансових посередників є обмеженою. Європейські фінансові ринки ще дуже децентралізовані — як на національному, так і на міждержавному рівні. В Європі немає центральної урядової позичальної установи на зразок американської державної скарбниці (U.S.Treasury), яка б координувала діяльність спільного європейського ринку капіталів. Крім того, без участі Великої Британії в ЄВС позиції Європи в цій сфер порівняно зі США виглядають скромно. Треба згадати деякі позитивні тенденції в розвитку європейських фінансових ринків протягом останнього часу. По-перше, у Європі активізується міжнародна емісійна діяльність, пов'язана з випуском цінних паперів на неєвропейських ринках. По-друге, у 1995р. показники торгівлі ф'ючерсами у ФРН та Франції разом уперше перевищили аналогічні цифри на американському ринку. По-третє, загальна вартість облігацій державної позики в ЄС у 1,5 рази вища, ніж у США. В цілому, незважаючи на зазначені досягнення, говорити про ідентичність фінансових ринків США та ЄС ще зарано. Отже, США в цій сфері мають безперечні переваги. Внутрішня стабільність валюти (цінова стабільність) У ЄВС та в США приділяється однакова увага питанню стабільності цін, які останнім часом не створювали приводів для стурбованості. Отже, з огляду на цей критерій євро та долар] мають однакові конкурентні позиції. Форми застосування валютного контролю В умовах світової глобалізації дедалі більше країн переконуються в перевагах системи гнучких валютних курсів. Саме CША та країни Західної Європи на початку 70-х років були піонерами у скасуванні валютних обмежень та контролю за рухом капіталів. Тому застосування цього критерію як для США, так і для Європи є безпідставним. 7. Причини зовнішньої нестабільності євро (1999—2001 pp.) Незважаючи на попередні прогнози щодо стабільності нової європейської валюти, євро через три роки з часу впровадження втратив понад 23,4 % зовнішньої вартості відносно долара США. Подальше падіння курсу євро пов'язане зі зростанням інфляційних тенденцій та "втечею" капіталів від нестабільної валюти. Назвемо кілька причин негативного розвитку обмінного курсу євро в 1999—2001 pp.:* неузгодженість політичної ситуації за умов відсутності політичного союзу; » брак довіри в біржових та фінансових колах до заяв керівників центральних європейських банківських установ щодо тимчасової нестабільності курсу євро, спричиненої, мовляв, його завищенням на самому початку; * тривале економічне зростання у США на противагу спаду ділової активності в Європі; * висока зайнятість у США на противагу ЄВС: рівень безробітних у США коливався у межах 4—5 %, натомість у Європі — 10-12 %; * існування розриву в темпах зростання заробітної платні у США та ЄВС; динаміка зростання заробітної платні в ЄВС перевищує темпи зростання продуктивності праці; * рівень прибутковості цінних паперів у США майже вдвоє перевищував відповідні показники європейського фондового ринку; * Косовський конфлікт негативно відбився на довірі до євро; витрати, пов'язані з воєнними діями, збільшили дефіцит бюджетів країн ЄВС—членів НАТО.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (29.04.2013)
Просмотров: 348 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: