Реферат на тему Фінансово-управлінські технології формування бюджету - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Фінансово-управлінські технології формування бюджету. У бюджетному менеджменті синтезуються і синхронізуються функції планування, виконання і контролю бюджету. Бюджетне планування забезпечує взаємозв'язок між видатками і доходами з метою реалізації поставлених урядом завдань виконання бюджету. Виконання бюджету означає досягнення головної мети — успішне формування державних доходів та ефективне їх витрачання. Контроль передбачає законодавче встановлений порядок перевірок повноти та правильності витрачання бюджетних коштів. Одним із засобів контролю є аудит, призначений для перевірки адресного витрачання асигнувань. У сфері бюджетного менеджменту перебуває як сам бюджет, його кількісні і вартісні показники, так і ефективність діяльності фінансованих з бюджетів структур. Тут на перший план виходять дії адміністративного апарату, його здатність забезпечити максимум корисного ефекту на одиницю витрат. У реальній практиці бюджетного менеджменту дані функції не ізольовані одна від одної, а взаємозв'язані. На думку західних економістів, названі три функції складалися поступово, на кожному етапі їм відповідали певні технології бюджетної роботи, що ілюструє періодизація, запропонована американським ученим Гровером Старлінгом (табл. 70)'. Віддаючи належне спробі розглянути цей процес в історичному аспекті, ми водночас не можемо погодитися з відособленням окремих функцій у часовому вимірі. На наш погляд, усі функції відображають невід'ємні і дуже важливі складові бюджетного менеджменту, існують і діють разом. Додамо також, що автор не згадує передісторії розвитку бюджету. Таблиця 70 Еволюція бюджетних технологій Функції \| Бюджетні технології \| Періоди Контроль \| Складання розпису доходів і видатків \| XVIII — початок XX ст. Контроль і менеджмент \| Бюджетні статті групуються за цільовим призначенням; Бюджет складається з урахуванням кон'юнктурних змін \| 1915— 1935рр. 1935— 1960рр. Контроль, менеджмент і планування \| Запровадження процедури програ-мування-планування складання бюджету; Розроблення бюджету на нульовій основі \| 1960— 1970рр. 1970— 3980рр. Так, уперше про розпис доходів і видатків Французького королівства згадується в 1302 р., а регулярне бюджетне рахівництво й звітність ведуться у Франції з 1814 р. Аналогічні дати для Англії— відповідно 1379 і 1689 рр. Не менш давню історію мають бюджет і бюджетне рахівництво в Німеччині. Бюджет, бюджетний процес і бюджетний менеджмент еволюціонували разом. В умовах сучасних західних демократій бюджетний менеджмент — це не просто форми і методи бюджетної роботи, а особлива, складна і специфічна соціально-діалогова система зворотної взаємодії громадян-виборців, політиків, державних службовців, які беруть участь у процедурах підготовки, обговорення, затвердження, виконання і контролю бюджету. Створений у такий спосіб бюджет не тільки відображає у вартісному еквіваленті масштаби державної діяльності, а й водночас обмежує її певною сумою видатків. Контроль величини видатків неможливий без управлінських заходів, орієнтованих на кінцевий результат і за рівнем ефективності наближених до рішень менеджерів у сфері приватного бізнесу, що, як правило, вважається еталоном раціональності. У цьому сенсі сучасні економічно й соціальне розвинуті держави нагадують гігантські фірми, підпорядковані реалізації сукупності оптимально поєднаних цілей за мінімальних витрат. У теоретичному плані повна ефективність окремих видів державної діяльності досягається в той момент, коли гранична суспільна вартість зрівнюється з граничною суспільною вигодою, але не перевищує її. Ефективне виконання державних функцій досягається за умови наявності якомога повнішої інформації про вартість фінансованих за рахунок бюджету благ (послуг) та результативність доступу до них з боку членів суспільства. Збір і обробка такої інформації є «дуже нелегким завданням». Вважається, що особливо важко оцінити за критеріями економічної ефективності процеси перерозподілу коштів від одних громадян до інших через бюджетні трансферти. На рубежі XX і XXI ст. після десятиліть дефіцитного фінансування уряди західних країн продемонстрували здатність вести державне фінансове господарство на засадах, близьких до підприємницької шкали цінностей. Зміни якісного стану бюджетів відповідають реалізації доктрини неолібералізму в державному секторі, що серед інших економічних параметрів передбачає збалансування бюджетів через обмеження державних видатків, децентралізацію витрачання коштів, жорстку їх економію і особливо підвищення ефективності їх використання тощо. Чи не вперше у фінансовій історії було спростовано давнє упередження, що діяльність держави у сферах економіки і фінансів іманентно приречена бути збитковою, неефективною, дефіцитною. Так, президент США Рональд Рейган (1911—2004) висміяв процес обговорення та приймання бюджету в Конгресі, назвавши його «безвідповідальними фокусами Міккі-Мауса». Критика була сприйнята як заклик до дії. В останні десятиліття XX ст. наука державного управління не лише в США, айв інших західних країнах набула більш динамічного розвитку в контексті активізації бюджетного і кадрового менеджменту, вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення бюджетного процесу. На передньому краї наукових пошуків — розробки досконаліших способів складання та виконання бюджетів різних рівнів, відомчих кошторисів і цільових програм на основі методів системного і фінансового аналізу, а також процесуальних процедур приймання рішень, що дістали загальну назву бюджетування. Більшістю методів останнього ще належить оволодіти вітчизняним фахівцям. Якісні перетворення у сфері державного бюджету відбулися завдяки політичній волі національних еліт західних держав та постійній інтенсивній роботі фінансово-наукової думки. На Заході, зокрема в США, Канаді, Німеччині, були розроблені спеціальні технології «бюджетування», що об'єднують аналіз, приймання бюджетних рішень та управління бюджетним господарством, фінансами на державному, регіональному й місцевому рівнях. Вони підпорядковані сакральним мотиваціям західного суспільства — економічному раціоналізму та демократизму приймання рішень1. Під бюджетувштям як найважливішою і домінуючою складовою бюджетного менеджменту розуміють процес управління бюджетним господарством на основі врахування сукупності соціально-економічних факторів, які обумовлюють державні потреби й відповідні витрати коштів. Бюджетування робить акцент на нормативних, аналітично-калькуляційних, адміністративно-управлінських компонентах бюджетної роботи в контексті більш широких політичних та інформаційних процесів, у яких задіяні урядові структури та представники суспільства в цілому (електорат, парламентарії, партійні діячі та ін.). Отже, бюджетування — сукупність технологічних процедур бюджетної роботи з аналітично-розрахункової підготовки бюджетів, кошторисів і програм за допомогою порівняння відносної корисності альтернативних варіантів витрачання бюджетних коштів на конкретні види державної діяльності з урахуванням вартості витрат на досягнення кінцевого результату й упущених вигід. У бюджетуванні, крім власне спеціальних знань і навиків розроблення і виконання бюджетів (кошторисів, програм), застосовують елементи менеджменту й адміністрування, які посилюють ефективність бюджетування. Бюджетування — інструмент управління, що грунтується на застосуванні економічних принципів і підходів у сфері бюджетного менеджменту. У цьому сенсі бюджетування є продовженням прийомів ринкового вибору в державному секторі. Крім фінансових, у бюджетуванні задіяні також організаційні ресурси. Бюджетування враховує певні пріоритети та відображає наміри політичного, соціального, економічного характеру. Отже, ми розглядаємо бюджетування як специфічну форму бюджетного менеджменту, його важливу складову, пов'язану з розробленням і аналізом бюджетів, а також окремих кошторисів і державних програм. У теоретичному плані бюджетування спирається на теорію граничної корисності, за постулатами якої цінність (вартість) благ визначається на основі суб'єктивного сприйняття їх корисності та рідкості (доступності) для споживачів. Прихильники цієї теорії вважають, що бюджетування через оцінку граничних витрат та корисності альтернатив створює можливість знайти критерій для оптимального розподілу бюджетних коштів між конкуруючими варіантами їх застосування, тобто визначити ту комбінацію видатків, яка забезпечить максимальну суспільну корисність. За образним висловлюванням американського економіста Аллена Шіка, кожен учасник процедур бюджетування стає «бюджетною людиною» — колегою «економічної... та адміністративної людини»1. (Поняття адміністративної людини ввів у вжиток класик науки управління Герберт Саймон.) В основі технологій бюджетування лежить проблема оптимального розподілу ресурсів, оскільки потреби як на індивідуальному мікрорівні, так і на державно-суспільному макрорівні, на відміну від ресурсів, необмежені. Порівняно з попитом на них фінансові ресурси завжди в дефіциті. Беручи до уваги, що економіка — це і соціальна наука, яка вивчає мотивації і поведінку людей у контексті вибору напрямів використання об'єктивно лімітованих ресурсів (котрі мають безліч альтернативних застосувань), не можна не погодитися з одним із фундаторів теорії бюджетування, американським економістом В. О. Кі-молодшим (1908—1963). Він вважав, що головне питання формування видаткової частини бюджету таке: «На основі чого приймається рішення виділити X доларів для діяльності А замість В?»2. Якщо навіть допустити, що певне відомство витрачає виділені йому бюджетні асигнування з максимальною ефективністю, то залишається питання: чи потрібне взагалі це відомство, чи не варто перерозподілити кошти на користь іншої державної діяльності, яка забезпечує більшу суспільну корисність? У контексті вимог бюджетування стверджувати, що певні витратні статті необхідні, недостатньо з суспільного погляду. Треба довести, що саме в цьому випадку видатки мають більшу корисність, тобто забезпечують більше благ, вигід і потреб, ніж якщо вони були б витрачені на інші цілі. Обмеженість ресурсів ставить учасників процедур бюджетування — депутатів парламенту, функціонерів міністерства фінансів та інших відомств, чиновників місцевих органів влади — перед необхідністю вибору. Адже можна дозволити витрати на перше або на друге чи на третє і т. д., але і на перше, і на друге, і на третє і т. д., напевно, бракуватиме коштів. Тому центральна проблема бюджетування — на яких підставах робити вибір, який суспільно-політичний механізм може забезпечити адекватний вибір? Відповідь на це питання пропонує теорія суспільного вибору, головна роль у розробленні якої належить Джеймсу Б'кженену. У кінцевому підсумку через процеси бюджетного менеджменту, бюджетного адміністрування та бюджетування визначають, яку роботу треба виконати, які надати послуги і блага, які потреби задовольнити, а понад усе — яких державних цілей досягти та які суспільні завдання виконати через відповідне розміщення бюджетних коштів. У системі бюджетування виконавча влада стоїть не нижче законодавчої, а нарівні з нею. По суті, представницько-законодавчі структури ставлять лише певні межі для «екзекуційних», за висловом Л. Штейна, дій виконавчих органів. Завдяки своїм спеціальним знанням та професійній компетентності в найважливішій сфері державного життя фінансова адміністрація в принципі не може бути поставлена в абсолютну залежність від депутатів парламенту. На думку деяких дослідників, саме в цьому полягає причина постійних бюджетних конфліктів між законодавчою і виконавчою гілками влади в демократичних державах. Це досить актуальне питання і для сьогоднішньої України. Процес бюджетування поступово став поширюватися на всі сфери фінансів: державні, корпоративні, фінанси домогоспо-дарств. Так, американський учений, автор посібника з організації фінансів домогосподарств Джером Кохен вважає, що навіть на рівні окремих індивідів бюджетування має елементи стратегії, тобто не зводиться до дріб'язкового обліку всіх грошових операцій. Він пише, що бюджетування «по суті належить до планування, а не до бухгалтерського обліку». «Бюджетування — порадник щодо витрачання грошей, його не можна розглядати як непорушний шаблон, якому має відповідати кожний витрачений цент»1. Поняття бюджетування включає і психологічну компоненту. Так, за оцінками експертів Королівського банку Канади, 2,5 % особистого бюджету варто витрачати, не задумуючись. «Ця сума подібна до масляної рідини, що заспокоює бурхливі води. Вона приховує помилки й допомагає уникнути головного болю». Щоправда, в державних фінансах подібні вольності формально не допускаються, хоч фактично бюджетні кошти можуть витрачатися неефективно і в більших пропорціях. Запобігання нераціональному витрачанню іманентне обмежених коштів є сутнісним призначенням бюджетування. Процедури бюджетування дають змогу «ув'язати надходження державних коштів з їх витрачанням, а також визначити коло тих, хто платитиме, і тих, хто отримає вигоди в результаті складного комплексу бюджетних рішень». Маючи такі властивості, бюджетування чутливо реагує на кон'юнктуру, більш адекватно відображає фінансові потреби у світлі суспільних пріоритетів. Користуючись методом бюджетування, аналітик визначає мету та її вартість, враховує вплив різних соціально-політичних сил, від яких залежить фінансово-ресурсне забезпечення державної, відомчої, муніципальної діяльності. Кілька слів стосовно розуміння і сфери вживання самого терміна «бюджетування» в українській фінансовій теорії і практиці. Ми звертаємо на це увагу тому, що сьогодні, за дуже рідкісним винятком", цей термін у російськомовній та українській літературі з корпоративних фінансів досить широко вживається не за призначенням, тобто не відповідає його змісту, ролі і сутнісним завданням. Термін «бюджетування» запозичений (на наш погляд, некритично, без необхідних наукових роздумів і підстав) російськими авторами з частини західних підручників, в яких розглядаються питання організації і сутності фінансового господарства і фінансового менеджменту корпорацій, а багатьма українськими авторами — переважно з російських джерел. У цій літературі категоріальна дефініція «бюджет» широко вживається на рівні корпоративних фінансів, при цьому називається близько двадцяти різних бюджетів. Більшою або меншою мірою це ж характерно і для фінансової практики. Слід підкреслити, що в західній економічній літературі дефініції «бюджет» і «бюджетування» історично завжди застосовувалися виключно як поняття макроекономічного рівня (державних фінансів) і тільки значно пізніше, у зв'язку з розвитком корпоративних фінансів, вони почали вживатися і в літературі, присвяченій їх проблематиці. В американській, англійській і німецькій літературі поняття «бюджет» стосовно акціонерних товариств пов'язується з рухом грошових потоків (касовий бюджет) , або інвестицій (бюджет капітальних вкладень, інвестицій), а бюджетування — з капітальними вкладеннями1. Але якщо на Заході вживання термінів «бюджет» і «бюджетування» на рівні корпоративних фінансів має на те свої причини і значною мірою йшло від практики, представників якої не дуже цікавлять тонкощі фінансової теорії, то в Україні поширення цих термінів іде переважно від науковців. Більше того, не зовсім коректне вживання термінів «бюджет» і «бюджетування» з «легкої руки» українських авторів деяких підручників поширилося і в дисертаційних роботах аспірантів. На наш погляд, така ситуація склалася через загальний досить низький рівень фінансової науки і практики в Україні, значне їх відставання від світової фінансової думки і західної практики, відсутність у багатьох сьогоднішніх науковців фундаментальних знань з основ економічної і фінансової теорії. Як це не прикро, але нам доводиться ще й ще раз констатувати, що вітчизняна фінансова наука (як і фінансова практика) значною мірою зупинилась у своєму розвиткові на постсоціалістичному рівні (з більшістю старих догм і штампів). Достатньо тільки проглянути зміст більшості підручників, навіть не читаючи їх текст, з багатьох фінансових дисциплін, щоб це зрозуміти. Насамперед це стосується категоріальних домінуючих дефініцій фінансової науки, знань сучасної фінансової теорії і практики Заходу. На нашу думку, як з погляду генези, теорії, так і фінансової практики «бюджет» — категорія макроекономічного рівня, державного господарства. Й історично, і з погляду економічної природи, внутрішньої фінансової сутності, якісних рис, і наукової логіки бюджет є домінуючою, центральною складовою категоріального апарату державних фінансів. При цьому необхідно особливо підкреслити — це категорія макрофінансового рівня, державного фінансового господарства поряд з такими категоріями, як державні фінанси, державні доходи, податки, державний кредит, державні видатки, державний борг тощо. Водночас є і мікрофінансовий рівень, де функціонують корпоративні фінанси. І саме тут існують свої, притаманні тільки цьому фінансово-економічному середовищу, категорії, свій специфічний категоріальний апарат: фінанси суб'єктів господарювання (і їх специфічна форма — корпоративні фінанси), капітал, прибуток, амортизація тощо. Доречно нагадати, що питання теорії фінансів підприємств ще з радянських часів є найслабшим місцем вітчизняної фінансової науки. Категорії макро- і мікрофінансового рівня виражають принципово відмінні економічні відносини, внутрішню природу і сутність, логіку функціонування і руху. На макроекономічному рівні перед державою стоять зовсім інші цілі і завдання, які вона вирішує і розв'язує за допомогою різних інструментів і важелів, у тому числі і бюджету, ніж на мікроекономічному рівні перед корпорацією. Саме тому бюджет пов'язаний не стільки з вигодою держави, скільки із забезпеченням ефективного перерозподілу частини вартості національного продукту для стимулювання суспільного виробництва, надання суспільних благ і задоволення суспільних потреб. Наявність бюджетного дефіциту, за інших рівних умов, ще не свідчить про зниження ефективності виробництва і масштабів надання суспільних товарів, послуг і благ. Якщо на макроекономічному рівні перед державою передусім стоїть завдання розподілу і перерозподілу вартості, то на мікроекономічному рівні — її створення. Поняття «вигода» — це насамперед поняття мікроекономічного рівня, корпоративних фінансів. Мета корпорації — підвищення її вартості, одержання прибутку, зростання добробуту акціонерів. Усе це яскраво проявляється в її фінансовій діяльності, зорієнтованій на вигоду — прибуток. Мета державної політики у сфері економіки — підвищення ефективності суспільного виробництва, в соціальній сфері — загального добробуту. Якщо на мікроекономічному рівні рішення приймаються, як правило, тільки тоді, коли вигода перевищує пов'язані з нею витрати, то на макроекономічному рівні рішення у сфері державної політики приймаються і при дефіциті бюджету. Бюджет є інструментом задоволення загальнодержавних потреб, корпоративні фінанси — приватних інтересів акціонерів. Державний бюджет виражає відносини примусового вилучення частини доходів фізичних і юридичних осіб (на основі закону) і їх подальшого перерозподілу. Сфера функціонування цих відносин обмежується рамками перерозподілу частини вартості національного продукту на загальнодержавному рівні для надання суспільних товарів, послуг і благ, задоволення суспільних потреб. Корпоративні фінанси виражають відносини формування доходів корпорації, їх розподілу і перерозподілу в інтересах отримання максимального прибутку, підвищення добробуту акціонерів. Отже, необхідно розрізняти макро- і мікроекономічний (фінансовий) рівні та категорії і поняття, що їм внутрішньо притаманні, і правильно їх застосовувати до кожного з них. Звідси похідними від бюджету категоріями макрофінансового рівня (а не корпоративних фінансів — мікрорівня) є: бюджетний дефіцит (профіцит), бюджетний менеджмент, бюджетний контроль, бюджетування тощо. Отже, бюджетування, як складова бюджетного менеджменту, — невід'ємне поняття макрофінансового рівня і вживання його на рівні корпоративних фінансів з наукового погляду недоцільне. Науковцям, які досліджують проблематику мікрофінансового рівня — корпоративних фінансів, мабуть, слід більш енергійно і плідно працювати над категоріальним апаратом, об'єктивно притаманним саме цій сфері фінансів, питаннями теорії і практики її функціонування. У другій половині XX ст. обсяги державних бюджетів, методи і процедури бюджетного менеджменту зазнавали швидких і суттєвих змін. Особливо це стосується найбільш розвинених країн Заходу, де бюджетні технології пройшли три етапи розвитку: традиційний бюджет; бюджет від результатів (інша назва — бюджет від виконання); бюджет на основі цільових програм. Щоправда, запровадження нових процедур на кожному з етапів не означало, що при цьому повністю відмовлялися від корисних елементів попередніх підходів. Завдяки модернізованим системам класифікації витрат, обліку та інформаційного забезпечення нові технології сприяли ефективнішому розподілу й використанню фінансових ресурсів, загальному підвищенню якості бюджетного менеджменту. Для описання реформ у сфері бюджетних технологій у професійний і науковий вжиток були впроваджені такі терміни, як бюджетування на нульовій основі, бюджет автоматичного припинення фінансування програм («сансет»), програмне орієнтований бюджет та ін. Усі нововведення об'єднує програмно-цільовий метод розроблення бюджетів. За традиційного управління бюджетом ведеться жорсткий і регулярний фінансовий контроль за видатками підпорядкованих бюджетних організацій (або з боку законодавчих органів за діяльністю структур виконавчої влади). Традиційно бюджет обґрунтовується на основі співвідношення по суті витратних показників наявності ресурсів, рівня цін і кількісних характеристик діяльності бюджетних установ. Головний недолік складеного за традиційним підходом бюджету полягає в тому, що він не дає уявлення про те, чи досягнуті поставлені цілі, достатньо чи замало асигновано коштів на ту чи іншу діяльність. Бюджет від виконання (або бюджет на основі результатів) виходить із концепції приймання бюджету за функціями, видами діяльності та її результатами. Головне в цьому підході — реалізація і контроль здійснюваних операцій через раціональний розподіл ресурсів. Бюджет від виконання певною мірою вирішує частину завдань: ефективного використання існуючих ресурсів для досягнення цілей, що стоять перед організацією; забезпечення оперативного контролю за виконанням конкретних завдань відповідно до графіка. Під час складання такого бюджету спочатку визначають вид діяльності, збирають інформацію про неї, а потім порівнюють витрати з результатами. Щоправда, подібне завдання просте, коли йдеться про конкретні результати від витрачених коштів (площа побудованих приміщень, кількість погашених пожеж, довжина побудованих доріг тощо). Складніше визначити ефективність бюджету від виконання у разі фінансування нематеріальних послуг і сфер діяльності (освіта, охорона здоров'я й наукові дослідження тощо). З огляду на ці обставини система планування бюджету й управління ним від виконання співіснувала з традиційним підходом затратного типу. У зв'язку з цим використовувалися і відповідні форми та методи бюджетного менеджменту. Орієнтація тільки на контроль і ефективність управління не давала бажаних результатів, бо не завжди передбачала глибокий і ретельний попередній аналіз діяльності та вибір найбільш економного варіанта (з існуючих альтернатив) досягнення мети. Проте підхід до управління бюджетом насамперед на основі кінцевих результатів рішуче розривав із старою традицією, оскільки під час розподілу асигнувань означав переорієнтацію уваги від фінансування організації як такої до результатів її діяльності. А це, у свою чергу, вело до якісних змін у самому бюджетному менеджменті. Починаючи з 60-х років відбувається перехід до планування бюджету й управління ним на основі аналізу альтернатив. У зв'язку з цим останні десятиліття в західних країнах найбільшого поширення набули програмно-цільові бюджети (у тому числі на се-редньостроковий і довгостроковий періоди), відомі також під назвою бюджетів пріоритетів. Останні призначені для реалізації загальнонаціональних стратегічних інтересів, залежно від яких виділяються ліміти коштів окремим відомствам, галузям, регіонам, програмам, проектам, грантам. Західні економісти дуже високо оцінюють систему програмно-цільового управління бюджетом. Деякі з них навіть вважають, що вона ознаменувала революцію у сфері бюджетного менеджменту. Найбільш інтенсивного розвитку система програмно-цільового управління бюджетом і споріднені з нею технології одержали в Сполучених Штатах Америки і країнах Західної Європи. Великого значення набули питання програмування бюджету, у тому числі на середньостроковий і довгостроковий періоди. Програмне бюджетування базується на системно-теоретичній концепції, яка виходить з наявності чотирьох важливих сфер функціонування політичного управління1: планування, яке охоплює визначення цілей і напрямів державної діяльності та їх конкретизацію в розрізі окремих відомств, техніко-операційні дефініції; програмування, що пов'язане з аналізом можливостей реалізації цілей шляхом розроблення альтернативних програм для їх здійснення. На цій стадії активно застосовується аналіз методом витрати—вигоди; бюджетування, що означає на практиці трансформацію поточної, середньострокової і довгострокової програми дій у щорічний бюджет; оцінка виконання включає контроль реалізації цілей, який охоплює бюджетний контроль і насамперед контроль результатів. Удосконалення бюджетного планування і менеджменту стало можливим завдяки дії важливих соціально-економічних та інформаційних чинників. По-перше, бюджет у західних країнах стали досліджувати за допомогою макроекономічних методів аналізу, запропонованих кейнсіанською школою економічної думки. Вплив кейнсіанства на бюджетний процес полягав у тому, що при формуванні бюджету замість простих вимог щодо його збалансування та справляння податків на достатньо низькому рівні почали враховувати загальний ефект впливу державних видатків на економіку. Кейн-сіанство реабілітувало сам термін «планування», створило умови для розроблення бюджету на основі макроекономічних і макро-фінансових показників, економічної класифікації функціонального призначення державних видатків. По-друге, значною мірою система програмно-цільового бюджетування (СПЦБ) веде своє походження від спроб прихильників економіки добробуту розробити теоретико-методологічні засади бюджету на основі принципу граничної корисності. (Нагадаємо, що йдеться про альтернативну трудовій теорії вартості доктрину визначення вартості або цінності благ на основі їх корисності та рідкості, а не на основі трудових затрат на їх виробництво.) Теоретично критерій корисності забезпечує оптимальний розподіл ресурсів шляхом порівняльної оцінки витрат і вигід на реалізацію різних бюджетних програм та дає змогу з'ясувати, яка комбінація програм максимізує суспільну корисність. Цей підхід до бюджетного планування і бюджетного менеджменту означає, що остаточне рішення не приймається, доки не будуть розглянуті всі можливі варіанти його наслідків. Один із авторів СГЩБ писав із цього приводу ще на початку розроблення даної бюджетної технології: «За рахунок аналізу витрат і доходів різних взаємозамінних елементів у розділах програм, СПЦБ відкрила можливість використання в бюджетному процесі аналізу на основі категорій корисності та граничних витрат». По-третє, на створення СПЦБ значною мірою вплинуло розроблення сучасних інформаційних технологій і процедур приймання рішень. Саме вони методологічно відповідають підвищеним вимогам СПЦБ щодо обробки інформації та аналізу альтернатив. Уже сама назва «система програмно-цільового бюджетуван-ня» говорить про комбінацію трьох взаємодіючих і взаємодоповнюючих етапів бюджетного планування. Перший етап передбачає формулювання та прогнозування довго- і середньострокових цілей діяльності певної бюджетної організації чи програми, а також розроблення стратегії для реалізації поставлених цілей і завдань. На цьому етапі бюджетне планування передбачає визначення існуючих фінансових коштів та їх ефективне використання. Бюджетне планування супроводжується цільовим плануванням завдань, визначенням кінцевої та проміжної цілей, способів їх досягнення. На другому етапі складають самі програми, що включає аналіз і відбір програм, проектів, видів діяльності на певний період, а також визначення величини фінансових ресурсів, необхідних для їх реалізації. На цьому етапі відбувається розподіл обов'язків між окремими органами управління як інституційними виконавцями. Третій етап і є власне складанням бюджету. Він передбачає розподіл зусиль персоналу, матеріалів, грошових коштів, необхідних для виконання затвердженої програми. На даному етапі бюджетного планування вимоги до ресурсного забезпечення ставлять у залежність від результатів роботи організації. Із запровадженням програмно-цільових методів бюджетне планування стало більш комплексним і системним. СПЦБ запропонувала більш логічно обґрунтоване приймання рішень у сфері бюджетної політики щодо розроблення програм і розподілу ресурсів на основі реалістичних оцінок. Вирішальна її перевага полягає у високій професійній культурі інтегрування технологій бюджетного менеджменту в загальну систему державного управління, формуванні обґрунтованішого бюджету. Програмно-цільове бюджетування — не просто нова технологія калькулювання витрат на різні види державної діяльності. Це система всеохопно-го аналітичного підходу до процесу приймання рішень щодо бюджету у державному секторі. До основних складових СПЦБ відносять: меморандум про програму; спеціальні дослідження; багаторічні програми і фінансові плани, їх структуру, результати, системний аналіз. Меморандум про програму дає докладне пояснення її стратегії і спрямованості з чітким зазначенням підстав для приймання рішень щодо її виконання. Спеціальні дослідження передбачають наукову підтримку програми, тобто виконання відповідних розрахунків та підготовку аналітичних документів, які визначають якість СПЦБ. Зміст цих документів зводиться до: визначення специфічних потреб національної економіки чи соціальної сфери, пов'язаних із даною програмою; постановки конкретних завдань перед відповідними установами; аналізу можливої ефективності та довгострокових витрат на виконання програми; описання та порівняння всіх альтернативних програм, запропонованих для досягнення тих самих цілей; коректного визначення пріоритетів серед розділів програми, встановлення їх взаємно порівнянної значущості. Мета багаторічних програм і фінансових планів полягає у визначенні перспективи на кілька років наперед щодо фінансування витрат, а також впливу рішень, що приймаються сьогодні, на видатки майбутніх періодів. Завдяки багаторічній калькуляції витрат розрахунки на майбутнє дають можливість приймати об-ґрунтованіші рішення, своєчасно відкидати ті програми, котрі не варті вкладених у них грошових коштів. Розрахунки на перспективу потребують значних затрат часу на підготовку та узагальнення даних, а також урахування фіксованих видатків. Калькуляція майбутніх видатків потрібна в тому разі, коли сьогоднішнє рішення призведе до виникнення фінансових зобов'язань у майбутньому, зокрема виплати субсидій, податкових знижок, соціальної допомоги тощо. Крім того, знати про обсяг майбутніх видатків корисно і тоді, коли видатки, передбачені нинішнім рішенням, не дадуть очікуваних результатів без їх продовження в майбутньому. Так, починати будівництво греблі немає сенсу, якщо є сумнів у можливості здачі її в експлуатацію після завершення будівництва через декілька років. Американський економіст Аллен Стейсс визначає програму як «обгрунтовану розрахунками та значиму групу взаємозалежних видів діяльності і проектів, що перебувають під єдиним управлінням і потребують відповідних ресурсів для досягнення загального результату». Державні програми групуються на основі спільних завдань у межах певної ієрархії програм, за принципом об'єднання менших взаємозамінних або споріднених у більші. Головна мета об'єднання програм — перенесення уваги з організації діяльності певної державної установи на завдання та результати її діяльності, «прив'язування» ресурсів до результатів, чітке визначення відповідальності за їх досягнення на різних організаційних рівнях, створення відповідної системи обробки інформації, обліку і контролю. У системі програмно-цільового бюджетування показник результату ключовий для всіх процедур бюджетного планування і менеджменту. Як показує досвід західних країн, перебудова роботи з орієнтацією на результативність найважча, «неприємна» для державних службовців, звичних до традиційних методів. Крім того, державні інститути не завжди достатньо гнучкі для того, щоб оперативно реагувати на фінансово-економічні, політичні чи соціальні зміни і відповідно коригувати відображену в програмах діяльність. Результати вимірюються кількістю кінцевих благ або послуг, вироблених (наданих) завдяки даній програмі. У межах СПЦБ термін «результат» передбачає кілька параметрів визначення досягнень та ефективності, а саме:* можливості СПЦБ (програми або сукупності програм) виконувати покладені на неї функції;* безпосередній продукт діяльності (товари, блага, послуги);* вигоди для певних суспільних груп у зв'язку з запровадженням СПЦБ;* кількість і/або види соціальних груп, які одержують ці вигоди;* вплив одержаних вигід на інші показники, що визначають стан добробуту тієї чи іншої групи населення;* чистий результат змін, обумовлений усією сукупністю чинників. Важливе місце в СПЦБ займає оцінка програм. Це — систематизоване оцінювання реалізації програми з погляду відповідності завданням, зазначеним у державному бюджеті. Оцінка полягає у визначенні результатів і вигід, очікуваних у процесі здійснення державної програми, а також затрат економічних ресурсів і бюджетних коштів. Вона показує, чи справді програма відповідає своєму призначенню, чи виконується за найкращого співвідношення результатів і витрат, за використання найефективніших методів бюджетного менеджменту, тобто найбільш економним способом. Системний аналіз — ключова ланка програмно-цільового бюджетування — охоплює всі види аналізу, що стосуються повного, логічного, ретельного вивчення альтернатив під кутом зору відносних витрат і ефективності на основі певних критеріїв. Окремі методи системного аналізу можуть передбачати аналіз «витрати—вигоди», аналіз окупності витрат, різних впливів, чинників тощо. Системний аналіз у технологіях СПЦБ передбачає:* з'ясування цілей і завдань;* визначення критеріїв оцінки ефективності досягнутих результатів;* пошук альтернативних способів реалізації поставлених завдань;* оцінку альтернативних варіантів за критеріями, обумовленими конкретними завданнями. Отже, аналіз за процедурами СПЦБ передбачає вивчення відносних витрат і результатів альтернативних підходів до вирішення певної проблеми в рамках фінансованої програми, тоді як традиційне бюджетування обмежується розглядом одного варіанта. Системний аналіз застосовується не лише на стадії підготовки програми або вибору альтернативних видів діяльності під програму, а й на всіх інших етапах бюджетної роботи. Наприклад, коли програма вже затверджена і виконується, проміжні результати аналізують з погляду досягнення поставленої мети. На основі одержаної інформації програму можуть скоригувати або навіть припинити фінансування у випадку, якщо результати не відповідають поставленим завданням. На концептуальній основі бюджетування в західних країнах в останні десятиліття було розроблено й запроваджено в практику ціле сімейство аналітично-управлінських технологій оптимізації бюджетів усіх рівнів, а також відомчих кошторисів. Під різними назвами широко використовуються численні складові СПЦБ: класифікація витрат, визначення завдань, оцінювання ефективності та ін. Однією з новацій став бюджетний процес на збалансованій основі (Ваіапсеії Вазе Виа%еі Ргосезз), запропонований у США з метою нейтралізувати гегемонію законодавчої влади під час розроблення бюджетів штатів. Актом про збалансований бюджет і надзвичайний контроль над дефіцитом у 1985р. (більше відомого під назвою закону Гремма—Рудмена—Холлінгса) було передбачено забезпечити стратегічний контроль над розробленням бюджетів, поліпшити менеджмент та посилити фінансовий контроль на всіх рівнях виконавчої влади. Головним у бюджетному процесі на збалансованій основі є лімітування й адресне витрачання коштів за критеріями національних або регіональних пріоритетів. На основі заявок і обґрунтувань, поданих зацікавленими структурами, проектується розподіл очікуваних доходів за призначенням з урахуванням передбачених обмежень. Адміністрація кожної установи має узгодити величину видатків з установленими базовими обмеженнями. За принципом збалансованого бюджету сума всіх видатків повинна дорівнювати величині очікуваних доходів. Щоб не порушити бюджетного балансу, кожне можливе збільшення асигнувань на певну мету компенсується скороченням іншої статті видатків. Процедура поширюється лише на кошторис бюджетної установи в цілому, а не на здійснювані нею програми. Це означає, що менеджери в межах своєї компетенції вільні в розподілі загальної суми виділених коштів між конкретними програмами. Найважливішою перевагою бюджетного процесу на збалансованій основі є те, що бюджетні призначення щорічно розглядаються централізовано за декларованим критерієм однаково справедливого ставлення до всіх претендентів на бюджетне фінансування. Адже адміністрація штату не визначає пріоритетності програм, визначення яких передається на розсуд самих установ. Крім того, бюджетний процес забезпечує ефективніший контроль над витратами, посилює відповідальність менеджерів, сприяє своєчасному виявленню проблем. Загалом система бюджетного процесу на збалансованій основі суттєво підвищує роль губернатора та відповідальність адміністративного апарату за виконанням бюджету штату. На ідею бюджетування спирається і процедура зменшеного бюджетування. Вона передбачає скорочення фінансування нижче того рівня, що забезпечує проведення урядової політики в поточний момент. Призначення даної процедури полягає в гармонізації макро- і мікрорішень шляхом переосмислення й відповідної реорганізації діяльності державних установ у такий спосіб, щоб знизити її вартість і привести у відповідність з наявними фінансовими ресурсами. На форми і методи менеджменту, обсяг і структуру бюджетних видатків можуть впливати стан економічної кон'юнктури та темпи інфляції, — обставини, котрі обумовлюють інкременталь-не й декрементальне бюджетування. За інкрементального бюджетування фінансування програм збільшується на величину вищу, ніж темпи інфляції. Цей метод широко застосовувався в США в 1940— 1970-ті роки в період економічного пожвавлення та експансії державних функцій. Надбавки розраховуються на підставі статистичних даних, а аналіз зосереджується на розробленні поступового, порівняно невеликими сумами, але послідовного нарощування державних видатків. Американський економіст А. Вілдавський вбачає переваги фінансової політики «малих кроків» над радикальними «шоковими» змінами в тому, що така політика менш політичне й соціальне конфліктна, не потребує тривалих і дорогих досліджень, стабілізує бюджетні норми й очікування, економить час персоналу фінансових органів, збільшує вірогідність урахування в бюджеті економічних і політичних обставин1. Проте інкременталізм має той недолік, що не прописує процедур приймання рішень та способів оптимальної алокації (розміщення) додаткових коштів. В альтернативному випадку декрементального бюджетування приріст видатків, навпаки, менший від темпу інфляції, що вимагає деякого скорочення асигнувань. Дискреційне, тобто на розсуд виконавчої влади, зменшення бюджетних видатків відбувається у такий спосіб, щоб скорочення були легко здійснимими та не потребували змін законодавства. Скорочення найбільшою мірою стосується тих програм, які фінансуються за рахунок щорічних бюджетних асигнувань, що виділяються у розмірі на кілька процентних пунктів нижчому, ніж у попередньому періоді. Завдяки декрементальному способу може досягатися значна економія коштів без суттєвого перегляду існуючих програм, оскільки за зменшення фінансування не скорочується їх кількість. Метод послідовно-постатейних бюджетів відображає структуру бюджету в її традиційній формі переліку законодавче передбачених статей видатків і видів доходів відповідно до чинної бюджетної класифікації та правил бюджетного обліку. Даний метод розроблення бюджетів (кошторисів) зручний в інформаційному плані, але він не дає цілісного уявлення про порівняльну вартість утримання окремих структур чи ефективність фінансованих програм. Інформаційно-аналітичне зосередження на вартості одиниці послуг у межах фінансованих програм чи певних бюджетів (кошторисів) є ключовим моментом функціонального бюджетування (Рег/огтапсе Висі&ейщ). Ця процедура була запроваджена в США адміністрацією президента Франкліна Рузвельта (1882— 1945) в 1939 р. одночасно зі створенням Бюджетного бюро для «інформування президента про діяльність урядових установ під кутом зору запропонованої, а також фактично розпочатої і виконаної роботи»1. Ідея полягає в координації функцій державних установ з метою економного витрачання асигнованих коштів, запобігання паралелізму й дублювання діяльності державних структур. Вважається, що в процесі приймання рішень такий порядок дає змогу спрямувати додаткові ресурси структурам, діючим з максимальною ефективністю, за рахунок скорочення фінансування менш ефективних. По суті функціональне бюджетування на рівні кошторисів і програм є гнучким фінансовим плануванням, що враховує коливання вартості, обумовлені кон'юнктурними факторами. Остання обставина пояснює і недоліки функціонального бюджетування: вартість одиниці благ (послуг) може коливатися незалежно від зусиль певної установи, але на неї покладається відповідальність за результати діяльності, усі параметри якої нею не контролюються. Крім того, американські спеціалісти вважають, що функціональне бюджетування, даючи змогу економити деякі кошти, не створює, проте, основної умови ефективного витрачання ресурсів — конкуренції. Серед програмних технологій першого покоління варто назвати систему «планування — програмування — бюджетування» (скорочено СППБ), яка діяла в США і деяких інших країнах. СППБ — форма програмного бюджетування, оператори якої обґрунтовують бюджетні рішення, спираючись більше на поставлені цілі й кінцеві результати (за принципом оиіриг), ніж керуючись ресурсними обмеженнями. Уперше СППБ було розроблено і введено в практику в США. її було впроваджено тодішнім міністром оборони Макнамарою в 1961 р. для свого відомства. У 1966 р. згідно з розпорядженням президента Ліндона Джонсона (1908—1973) вона стала використовуватись на рівні управління державою. Головна мета СППБ — «мінімізувати суспільні витрати і максимізувати соціальні вигоди». В епіцентрі програмного бюджету міститься програмна структура, яка встановлюється кожним міністерством і органом влади, її мета — класифікувати різні види діяльності органів державної влади й управління з орієнтацією на ціль, виявити і відобразити похідні завдання, а також фактори, які при цьому впливають на бюджет. Фактично програмна структура відповідає на питання: що треба робити? Навіщо це робити? Хто, скільки і для чого отримує фінансових ресурсів? Окремі показники видатків — найнижчий рівень кожної програмної структури — становлять базис піраміди «цілі — субцілі — ресурси» для досягнення поставленої мети. Це вже зовсім інший підхід, ніж до складання традиційного плану бюджету, оскільки під час розроблення подібних програмних структур виходять з цілі програми, бажаного «продукту» діяльності держави (оШриі), а не з інституційних затрат факторів виробництва (іприї). Приклад піраміди «цілі — субцілі — ресурси» наводиться на рис. 42. Надалі за допомогою сучасної техніки прийняття державних рішень у сфері економіки і фінансів на основі різних методів аналізу численних можливих програмних альтернатив вибирається найефективніша. Складаються програмний і фінансовий плани терміном на кілька років. рис. Піраміда “цілі-субцілі-ресурси” Тому СППБ у західній літературі називають «концепцією бюджетування, зорієнтованою на досягнення мети, продуктивність або результат». Відтак програмний бюджет залежить не тільки від того, скільки коштів у наступному році надійде, а й від того, яка їх сума буде необхідна для реалізації мети. Отже, при розробленні програмного бюджету вихідною позицією є запрограмована мета діяльності держави, а не інституційні затрати факторів виробництва Схематично взаємодія всіх складових системи планування, програмування і бюджетування зображена на рис. 43. Таким чином, у системі СППБ спочатку планується досягнення певної мети державної діяльності незалежно від витрат, а потім підбираються оптимальні обсяги фінансування. Визначаючи кількісні показники, що дають змогу порівняти альтернативні способи дій для вибору найефективніших варіантів програм та вигід від їх реалізації, менеджери СППБ комбінують прогнозування з системним аналізом. Останній оперує різними елементами СППБ: цілями існуючих і альтернативних програм, способами їх здійснення, загальними і структурними витратами, досягнутими й передбачуваними результатами та ін. У кінцевому підсумку методами системного аналізу діагностується ситуація та оцінюються рішення, що приймаються. У політичному плані для системи СППБ важливо, що бюджетні програми мають знайти громадську підтримку на своєрідному суспільному ринку, а тому на них поширюються критерії пропозиції, попиту, розподілу стосовно тих благ і послуг, які забезпечуються через проектовані чи виконувані програми. Відповідно фінансовані з бюджету програми сприймаються як виробничі й розподільні інструменти, а їх альтернативи пропонують інше співвідношення витрат і вигід. Реалізація програм оцінюється за кінцевими результатами, вимірюваними в показниках ефективності та затрат часу. СППБ діяла в США до 1971 р. Як відзначають німецькі економісти Генріх Реінерман і Пауль Сенф, однією з головних причин припинення її функціонування була відсутність належного менеджменту. Під час упровадження СППБ нічого не було зроблено «в галузі організації відповідних форм ефективного менеджменту в межах окремих відомств», для «організаційної і мотиваційної підготовки поведінки і дій службовців, адекватних їх новим функціям», фактично не було «введено програмного менеджменту». Відміна експерименту з СППБ у США в 1971 р., найважливішої моделі програмного бюджету першого покоління, зовсім не свідчила про закінчення реформ у сфері бюджетного менеджменту ні в США, ні в інших країнах. Недоліки традиційної поступової «покрокової» концепції бюджетного планування глибоко проникли у свідомість осіб, відповідальних за ефективність бюджетного менеджменту. Майже в усіх країнах західного світу і в міжнародних організаціях, таких як ООН, ОЕСР і Рада Європи, докладали чимало зусиль, щоб уважно вивчити помилки експерименту з СППБ, удосконалити і «запустити в роботу» менш складні, більш практичні, раціональні й ефективні методи бюджетного менеджменту. На заміну СППБ і ряду інших моделей, які в західній літературі визначають як «програмні бюджети першого і другого покоління», прийшла система «Раціоналізація бюджетного вибору». В основу її функціонування були закладені як нові ідеї, так і деякі принципові позиції СППБ. її вперше було введено у Франції у 1968 р. після чотирьох років розгляду у французькій адміністрації. Метою моделі «Раціоналізація бюджетного вибору» було «поліпшення підготовки прийняття рішень і контролю адміністрації», її функціонування починається з аналізу проблеми як вихідної основи формування мети на базі конкретного відомства, визначення і вибору програми. У процесі роботи використовуються різні «раціональні технології» прийняття рішень за допомогою сучасних форм і методів аналізу (наприклад, методом витрати—вигоди, ефективності витрат, «аналізу за мультикритеріями» тощо). Слід підкреслити, і це є суттєвою ознакою французького варіанта програмного бюджету, остаточне рішення про вибір програми, необхідних дій залежить від відповідальної особи і визначається адміністративно. Програмний бюджет є стрижнем моделі «Раціоналізація бюджетного вибору», державно-адміністративною, політичне раціональною програмою дій. Важлива його складова — програмна структура як результат трансформації (агрегації) нижчих і елементарних програм міністерств і відомств в основні програми. Модель «Раціоналізація бюджетного вибору» надає окремим міністерствам досить широкі можливості для організації «свого» процесу планування і водночас на центральному рівні — для систематичної роботи з поліпшення методів прийняття рішень, модернізації управління, підвищення ефективності бюджетного менеджменту. Отже, модель «Раціоналізація бюджетного вибору» слід розглядати в прагматичному плані як спробу вдосконалити систему прийняття державних рішень у сфері бюджету і бюджетного менеджменту. Канадські спеціалісти створили систему політичного й витратного менеджменту, задум якої полягає в інтеграції витратних параметрів фінансованих програм з рішеннями щодо їх виконання. У межах цієї системи централізоване приймання рішень на макрорівні (кабінет міністрів) комбінується з децентралізованим витрачанням коштів на мікрорівні (окремі структурні одиниці відомчих міністерств). За правилами канадської моделі, розпорядники бюджетних асигнувань можуть вносити в кошториси лише незначні зміни і тільки такі, що відповідають цілям уряду та перебувають під його контролем. Програмне бюджетування — спосіб розроблення бюджетів, який фокусує увагу на алокації коштів між окремими програмами та дає змогу кількісно виміряти вплив видатків на кінцеві результати реалізації програм. За даним методом бюджети (кошториси) розраховуються під певні національні пріоритети і державні інтереси. Залежно від цих стратегічних індикаторів визначаються ліміти окремим розпорядникам і споживачам бюджетних коштів. Принципи програмного бюджетування вперше були запроваджені в США у рамках діяльності державної корпорації за регіональною програмою «Розвитку водного, енергетичного і сільського господарства долини ріки Теннессі (ТУА)» і пізніше перенесені на федеральний рівень. Програмний бюджет, або бюджет пріоритетів, крім іншого, виконує також функції планування розвитку на короткострокові періоди та розрахунку його ресурсного забезпечення за методом «зміни плюс зростання». Переваги програмного бюджетування ілюструє такий приклад. Одночасно фінансуються різні програми, що мають на меті поліпшення здоров'я населення та продовження тривалості життя: науково-медичні дослідження, запобігання травматизму, безпека руху, контроль за станом довкілля та ін. Якщо кошториси всіх програм з даним функціональним призначенням незалежно від відомчої підпорядкованості передаються на централізовану експертизу в міністерство фінансів, то порівняльний аналіз методом програмного бюджетування дає змогу виявити таку комбінацію програм, які забезпечують задані стандарти здоров'я за оптимальних витрат1, а тому можуть розраховувати на громадську (точніше — парламентську) підтримку. З таких міркувань бюджетні менеджери здійснюють коригування й перерозподіл асигнувань, які неможливі, якщо програми розглядаються ізольовано на відомчому рівні. Ключовим моментом програмного бюджетування є поєднання економічних і політично-адміністративних міркувань. Перерозподіл коштів між програмами здійснюється за критерієм оптимального співвідношення вартість/ефективність і/або на користь суспільне популярних програм за рахунок менш популярних. Справді, науковий аналіз державно-фінансових явищ має враховувати різні економічні, політичні і соціальні чинники, що, утім, не звільняє метод програмного бюджетування від звинувачень у недостатньому аналітичному потенціалі для порівняльної оцінки різних програм. Найпоширенішою версією програмного бюджетування є програмно-цільовий менеджмент, адже у західних країнах налічується сотні програм як засобів приймання бюджетних рішень та управління державними фінансами. Не претендуючи на радикальне реформування фінансової системи, призначення програмно-цільового методу полягає в удосконаленні її функціонування та ефективному здійсненні фінансової політики. Ця модель підпорядкована п'ятифазній послідовності адміністративних дій та аналітичних процедур: Формування ієрархічного реєстру цілей: стратегічних, проміжних, галузевих (відомчих), кінцевих; визначення способів їх досягнення за даних умов та існуючих засобів. Розроблення програм як методу приймання рішень, сукупності заходів для досягнення конкретної мети як предметно-відособленої статті бюджетного фінансування, інтеграція програм в їх предметно-матеріальній формі з їх фінансовою вартістю; складання програмно-фінансового плану з додатком аналізу та пояснювальної записки (меморандуму). Документування й тиражування фінансової інформації для службового (урядового) і публічного (парламентського, відкритого для ЗМ1) користування Організація виконання: визначення повноважень, компетенції, відповідальності управлінських структур та персоналій, задіяних у реалізації програм. Отже, програма є комбінованою п'ятичленною структурною послідовністю досягнення певної мети державної діяльності з відповідним цільовим фінансуванням. Під програмно-цільовим кутом зору державна установа, яка виконує програму, є аналогом фірми, котра випускає певну продукцію. Кінцевій меті підпорядковуються субцілі. Наприклад, освітня програма має такі субцілі: будівництво й утримання шкіл, підготовка персоналу, випуск навчальної літератури тощо. У деяких країнах щодо бюджетних установ діє законодавство типу «Сансет», що легітимізує припинення фінансування певної установи, якщо тільки право на її діяльність не поновлюється на новий термін. Передбачаючи режим законодавче дозволеного фінансування протягом певного обмеженого часу, після закінчення якого фінансування автоматично припиняється, назва «Сансет» виражає сутність методу — можливість періодичної ліквідації непотрібних програм і/або неефективних установ. У протилежних ситуаціях діє процедура «Бипгізе» — «схід сонця». Модель «Зипзеї» було впроваджено в США в середині 1970-х років, її мета — зобов'язати законодавчу владу посилити контроль за діями держави. Згідно з конституцією цей контроль стосується як ефективності й економічності виконання завдань органами виконавчої влади (контроль результатів), так і доцільності запровадження вже прийнятих програм, раціональності витрачання в їх межах грошових коштів. Усі програми в процесі функціонування «Sanset» (відповідно і діяльність органів влади щодо них) диференціюються за термінами виконання (наприклад, до трьох років, від трьох до п'яти, від п'яти до восьми, від восьми до десяти років тощо). Сам процес функціонування «Sanset» в ідеальному (чистому) вигляді складається з кількох етапів. Одним з найважливіших є розроблення плану з його складовими — блоками завдань і термінами їх виконання, зорієнтованого на досягнення головної мети. Приблизно за один рік до встановленого терміну закінчення робіт по блоку заінтересовані інстанції разом з контрольними установами виконавчої влади перевіряють стан справ, складають звіти зі своїми оцінками, висновками і пропозиціями, які направляються до парламенту. На базі цих звітів після проведення відкритих слухань шляхом голосування вирішується подальша доля окремих програм і установ. Приймається рішення про продовження їх функціонування або про їх ліквідацію. Причому для політиків зовсім не обов'язково категоричне рішення «так» чи «ні». Навпаки, бажано, «так, але...», яке відкриває можливості для виправлення недоліків бюджетного менеджменту і поліпшення роботи адміністрації. Як вважає німецький професор Берт Рюруп, «модель «5ип$еі» розкріпачує і вивільнює потенціал реформ у системі виконавчої влади, спонукає органи влади ефективніше працювати, розробляти раціоналізаторські пропозиції і подавати їх до парламенту» . Список використаної літератури: Андрущенко В. Камералістика: витоки фіскально-адміністративної науки // Вісник податкової служби України. — 2003. — Квітень— травень. — С. 46—53. Андрущенко В. Л. Фінансова думка заходу в XX столітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). — Львів: Каменяр, 2000. — 302 с. Бентом Й. Избр. соч.: Пер. с англ. — СПб., 1867. — С. 321. Бессон 3. Бюджетньїй контроль во Франции й заграницей: Пер. с франц. — СПб., 1901. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки: Пер. з нім. / Передмова і наук, редагування. В. М. Фе-досова. — К.: Либідь, 2000. — 654 с. Бруно С. Фрай, Райнер Айхенбергер. По той бік територіальної монополії держави: федералізм за допомогою РОСІ // Ринок цінних паперів України. — 2001. — № 2—3. — С. 7, 9. Бюджетна система України: Навч. посіб. / С. І. Юрій, Й. М. Бескид, В. Г. Дем'янишин та ін. — К.: НІОС, 2000. — 400 с. Вагнер А. О научном мьішлении й популяризации в науке: Пер. с нем. — СПб., 1900. — С. 4. Василик О. Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. — К.: НІОС, 2002. — 608 с. Германчук П. К., Стефанюк І. Б., Рубан Н. І., Александров В. Т., Назарчук О. І. Державний фінансовий контроль: ревізія та аудит. — К.: НВП «АВТ», 2004. — 424 с. Годме П. М. Финансовое право: Пер. с франц. — М.: Прогресе, 1978. Добриловський М. Основи фінансової науки: Курс лекцій. — Подебради: Українська господарська академія в ЧСР, 1934. Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д'яконова І. І. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посібник. — К.: Наук, думка, 1999. — 303 с. Загородній А. Г., Вознюк Г. Л., Смовженко Т. С. Фінансовий словник. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. — С. 58. Ивановский В. В. Учебник государственного права. — Казань, 1913. —С. 56. Казначейська система виконання бюджету: Підручник / За ред. С. О. Булгакової. — К.: КДТЕУ, 2000. — 250 с.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (27.04.2013)
Просмотров: 408 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: