Реферат на тему Фінансова політика та фінансовий механізм - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Фінансова політика та фінансовий механізм. План 1. Фінансова політика та фінансовий механізм 2. Державне управління фінансами в Україні 3. Організація фінансового контролю в державі Система державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання, з метою виконання державою її функцій, — фінансова політика держави. Фінансова політика, як і фінансове законодавство, відображає суб'єктивні дії певних соціальних верств суспільства або окремих груп людей. Вони пов'язані з процесом прийняття рішень у галузі політики, економіки, фінансів і соціальній сфері. Головні завдання фінансової політики полягають у забезпеченні безперервного відтворювального процесу (насамперед продуктивних сил) та зростанні суспільного багатства. Важливим пріоритетом фінансової політики України є завершення переходу до ринкової економіки. За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюється багатоаспектний регулювальний вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення, а саме: фінанси та фінансова політика активно використовуються з метою сприяння процесові нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання; за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту в цілому та додаткової вартості зокрема; фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили. Отже, фінансова політика є складовою економічної політики держави. У ній конкретизуються головні напрями розвитку народного господарства, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами. Водночас фінансова політика — відносно самостійна сфера діяльності держави, найважливіший засіб реалізації її політики у будь-якій сфері суспільної діяльності. Головна мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення та територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення. Головне призначення фінансової політики — забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності. Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає в себе стратегію й тактику управління. Фінансова стратегія — дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи; загальний напрям і методи досягнення поставленої мети, спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких потрібні час і великі фінансові ресурси. Це політика, розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку країни. Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на розв'язання конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на варіантах рішення, котрі не суперечать прийнятій стратегії. З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошово-кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна, з управління фінансами та фінансовий контроль. Бюджетна політика — це сукупність юридичних, економічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачанні на різні потреби держави. Податкова політика — найтісніше пов'язана з бюджетною політикою, становить систему заходів держави у галузі оподаткування. Бюджетно-податкова (або фіскальна) політика має створювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб'єктів господарювання. Слід зауважити, що в розвинутих країнах світу через державний бюджет відбувається перерозподіл від ЗО до 50 % ВВП. Найчастіше таку політику ототожнюють з фіскальною. Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційна та автоматична. 1. Дискреційна (активна) фіскальна політика — свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою змінення реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією, прискорення темпів економічного зростання. Вона буває двох видів: а) стимулювальна фіскальна політика, яка полягає у збільшенні державних видатків, зниженні податків, одночасному поєднуванні першого та другого. Ця політика здійснюється в період економічного спаду та безробіття, але внаслідок її проведення може зрости дефіцит бюджету, що, в свою чергу, може призвести до інфляції; б) стримувальна фіскальна політика передбачає зниження державних видатків, збільшення податків, одночасне поєднання першого та другого; здійснюється в період високої інфляції, спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету. 2. Автоматична (пасивна) фіскальна політика — проводиться за допомогою "вбудованих стабілізаторів" (податків і державних витрат, трансфертів). Необхідні змінення в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична або вбудована стабільність. Вбудовані стабілізатори — будь-який захід, що має тенденцію збільшити дефіцит державного бюджету в період економічного спаду, або зменшити дефіцит бюджету в період економічного зростання та інфляції без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади. Державний бюджет завдяки фіскальній політиці в період економічного зростання й інфляції повинен мати рестриктивний (стримувальний) вплив, а в період економічного спаду та безробіття — експансивний (стимулювальний). За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний спад та обмежується зростання. Грошово-кредитна (монетарна) політика — сукупність дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а також економічних методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу. Дії грошово-кредитної політики спрямовані на регулювання грошового обігу, що здійснює держава через центральний банк, вони охоплюють ринки грошей, капіталів, цінних паперів. НБУ проводить грошово-кредитну політику з метою впливу на грошову масу в обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу. Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку, як пропозиція (маса) грошей, ставка відсотка, валютний курс, швидкість обігу грошей та ін. Головними інструментами грошово-кредитної політики визначають: 1) облікову або дисконтну політику, механізм котрої полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позики комерційним банкам у порядку їх рефінансування; 2) регулювання норми обов'язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, що мають зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банкові без права їх використання і без виплати з них відсотків; 3) операції на відкритому ринкові, пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах із розвинутими ринковими відносинами такі операції є найпоширенішим методом грошово-кредитного регулювання. Валютна політика — це сукупність економічних, юридичних та організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюють держава та міжнародні валютно-фінансові організації. Регулювання курсу національної валюти відбувається за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, що впливають на попит і пропозицію національної валюти й іноземних валютних цінностей у країні. Інвестиційна політика — політика, пов'язана з державними та приватними інвестиціями на розвиток тих галузей і окремих підприємств, що мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Держава має заохочувати вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та ін.). Політика щодо управління фінансами становить систему заходів стосовно здійснення фінансового менеджменту з організації органів управління, діяльності й вироблення рекомендацій. Ефективність фінансової політики держави тим вища, чим повніше у ній враховуються об'єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси суспільства загалом і його складових, історичні умови й сучасні особливості. Успіх фінансової політики значно залежить від якості її реалізації. Процес реалізації фінансової політики держави включає такі елементи: розробка концепції розвитку фінансової системи держави, конкретних заходів реалізації концепції, напрямів та програм визначення основних напрямів використання фінансової системи в економічній політиці держави, складання цільових програм щодо розвитку загальнодержавних і територіальних фінансів. Фінансова політика реалізовується за допомогою фінансового механізму, що є складною системою впливу на різні аспекти фінансової діяльності окремих суб'єктів. Головний вектор цього впливу — взаємовідносини держави, котра виробляє та реалізує фінансову політику, із суб'єктами господарювання, що забезпечують виробництво ВВП. Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм організації фінансових відносин, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Структура фінансового механізму досить складна. До неї належать різні елементи, що відповідають різноманітності фінансових відносин. У структурі фінансового механізму вирізняють п'ять взаємопов'язаних елементів (рис. 4.2): фінансові методи, фінансові важелі, правове забезпечення, нормативне забезпечення, інформаційне забезпечення. Кожна сфера та ланка такого механізму є складовою єдиного цілого, але разом із тим, вони функціонують самостійно. Ця обставина зумовлює потребу постійного узгодження складових фінансового механізму. Фінансовий метод визначають як засіб впливу фінансових відносин на господарський процес. Фінансові методи діють у двох напрямах: управління рухом фінансових ресурсів та ринкових комерційних відносин, пов'язаних зі зміною витрат і результатів, матеріальним стимулюванням і відповідальністю за ефективне використання грошових фондів. Дія фінансових методів виявляється в утворенні та застосуванні грошових фондів. Фінансовий важіль — засіб дії фінансового методу. До фінансових важелів належать: прибуток, доходи, амортизаційні відрахування, економічні фонди цільового призначення, фінансові санкції, орендна плата, відсоткові ставки з кредитів, депозитів, облігацій та ін. Правове забезпечення функціонування фінансового механізму включає законодавчі акти, постанови, накази, циркулярні листи й інші правові документи органів управління. Залучення юридичних норм дає змогу встановити єдині правила організації фінансових зв'язків, захистити економічні інтереси суспільства, здійснити єдину політику в сфері фінансів, забезпечити фінансову дисципліну. Рис. 4.2. Сутність фінансового механізму До нормативного забезпечення належать інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки, ліміти та резерви. Інформаційне забезпечення складається з різної статистичної, економічної, комерційної, фінансової та іншої інформації. Сюди належать повідомлення про фінансову стійкість і платоспроможність партнерів та конкурентів, ціни, курси, дивіденди на товарному, фондовому, валютному ринках. Той, хто володіє інформацією, володіє й фінансовим ринком. Основне завдання держави під час формування фінансового механізму полягає у забезпеченні відповідності змісту його складових до вимог фінансової політики відповідного періоду, що сприятиме найповнішій реалізації її мети та завдань. Ефективна дія фінансового механізму забезпечиться шляхом злагодженого функціонування усіх його складових. Державне управління фінансами в Україні Ефективне функціонування фінансової системи держави, здійснення цілеспрямованої фінансової політики за допомогою фінансового механізму залежить від організації управління фінансами в державі. Управління фінансами відбувається через систему державних органів та інститутів за допомогою форм і методів організації управлінської діяльності. Така діяльність зумовлена історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави, воно підпорядковується фінансовій політиці держави. В управлінні фінансами вирізняють об'єкти і суб'єкти управління. Об'єктами управління є різні форми та методи фінансових відносин. Суб'єктами — ті організаційні структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи, фінансові відділи підприємств та ін.). Сукупність усіх організаційних структур, що виконують управління фінансами, становить фінансовий апарат. Основне завдання органів управління фінансовою системою в державі полягає в забезпеченні злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями. В управлінні фінансами розрізняють декілька функціональних складових: планування, стратегічне й оперативне управління та контроль. Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Його об'єктом є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом — складання фінансових планів. У процесі планування держава та суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрями їх ефективного використання. У системі органів управління фінансами доцільно виокремлювати органи стратегічного й оперативного управління фінансами (рис. 4.3). Рис. 4.3. Система управління державними фінансами в Україні Стратегічне управління — це загальне управління фінансами, що включає дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни. Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо; здійснення вищими органами державної влади та управління (Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси. У сфері управління фінансами до повноважень Верховної Ради України належать: розгляд проекту та затвердження закону про Державний бюджет України, контроль за виконанням Державного бюджету, ухвалення рішення щодо звіту про його виконання, розгляд і затвердження усіх законодавчих актів, котрі стосуються фінансової системи та фінансової політики в країні, контроль за їх виконанням, використанням позик, одержаних Україною, утвердження усіх рішень, пов'язаних із фінансовою політикою держави. У сфері управління фінансами головними повноваженнями Кабінету Міністрів України є: розробка та реалізація стратегічних напрямів єдиної державної фінансової політики, проекту закону про Державний бюджет України, забезпечення виконання затвердженого Верховного Радою Державного бюджету України та подання звіту про його виконання, забезпечення виконання усіх законів, що стосуються фінансової політики держави. Оперативне управління фінансами — це управління фінансами, що становить сукупність заходів, розроблених на основні оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання й виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами — головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, Державної податкової адміністрації України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій. Центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління фінансами є Міністерство фінансів України, яке входить до складу і підпорядковується Кабінету Міністрів, втілює у життя фінансову політику держави. Основні функції Міністерства фінансів полягають у таких діях:— розробленні та реалізації основних напрямів фінансової політики держави, забезпеченні її втілення в життя;— забезпеченні стабільності державних фінансів, їх активного впливу на соціально-економічний розвиток країни;— організації бюджетного процесу, складанні проекту та забезпеченні виконання Державного бюджету України;— концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України та її регіонів;— аналізі підсумків виконання бюджетів усіх рівнів;— удосконаленні методів фінансово-бюджетного планування;— проведення роботи з розвитку фінансового ринку (ринку цінних паперів, кредитного ринку, ринку фінансових послуг);— здійсненні фінансового контролю за раціональним та цільовим використанням бюджетних коштів, коштів державних цільових фондів;— регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання шляхом установлення правил виконання фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Цей фінансовий орган створений згідно з указом Президента України від 27 квітня 1995 р. з метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України, чіткого контролю за надходженням коштів до Державного бюджету та їх використанням. Головними завданнями Державного казначейства Україні є: — організація виконання Державного бюджету України на основі принципу єдиного казначейського рахунку та здійснення контролю за цим;— управління коштами Державного бюджету України та коштами державних цільових позабюджетних фондів;— фінансування видатків Державного бюджету України;— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;— управління державним внутрішнім і зовнішнім боргами;— здійснення керівництва підвідомчими територіальними органами;— ведення зведених реєстрів розпорядників коштів Державного бюджету, державних позабюджетних фондів;— розроблення нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності й організації виконання бюджетів усіх рівнів для підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів. Отже, Міністерство фінансів України організовує виконання Державного бюджету через Державне казначейство України та його територіальні органи. Основний критерій на якому ґрунтується виконання бюджетів — забезпечення надходжень податків, зборів та обов'язкових платежів до бюджетів усіх рівнів. Цю функцію виконує Державна податкова адміністрація України (ДПАУ) з широкими правами та Податкова міліція, яка перебуває у складі ДПАУ. Державна податкова адміністрація втілює в життя податкову політику держави. Організація фінансового контролю в державі У країнах із ринковою економікою сфера державного фінансового контролю забезпечує реалізацію фінансової політики держави. Фактично фінансовий контроль завершальною стадією управлінського процесу, що складається з трьох взаємопов'язаних елементів: прогнозування або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільних відносин, дія якого втілюється в контрольній функції фінансів. Формально об'єктами фінансового контролю вважають фінансові показники діяльності всіх суб'єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним об'єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово-господарської діяльності. Суб'єктами фінансового контролю є, з одного боку, як державні, так і недержавні структури контролю, з іншого боку — підприємства всіх форм власності та фізичні особи. Фінансовий контроль — специфічний вид діяльності, що здійснюється всіма ланками державної влади й управління, а також недержавними структурами стосовно забезпечення на основі законності відповідного рівня фінансової дисципліни, ефективного руху централізованих і децентралізованих фондів, а також пошуку шляхів удосконалення процесів розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів у країні. Фінансовий контроль, як економічна категорія, поділяється на види за певними критеріями. Залежно від суб'єктів, які виконують фінансовий контроль, вирізняють державний, внутрішньогосподарський, аудиторський (незалежний), громадський, фінансовий контроль (рис. 4.4). Функції державного фінансового контролю розподіляються між вищими органами влади разом із функціями управління фінансовою системою. Державний контроль охоплює загальнодержавний і відомчий контроль. Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю, до яких належать Рахункова палата та Державна контрольно-ревізійна служба України. Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України — постійно діючий орган контролю, утворений Верховною Радою України, він здійснює діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України. До головних функцій та повноважень Рахункової палати належать:— контроль за виконанням законів України, виконанням Державного бюджету та державних цільових позабюджетних фондів;— здійснення за дорученням Верховної Ради України контролю за виконанням бюджету за поквартальним розподілом доходів і видатків, видатків з обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, витрачанням коштів цільових фондів;— контроль за ефективністю управління коштами Державного бюджету Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів бюджету, загальнодержавних цільових фондів у Національному банкові України, уповноважених банках і кредитних установах;— контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, організацій стосовно використання ними бюджетних коштів;— здійснення комплексних ревізій та тематичних перевірок;— унесення пропозицій щодо удосконалення бюджетного законодавства. Рис. Система фінансового контролю в Україні Важливим органом державного фінансового контролю з боку виконавчої влади є Державна контрольно-ревізійна служба України, до складу якої входять Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійні підрозділи та відділи в районах, містах, районах у містах. Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується цьому органу. Контрольно-ревізійні управління на місцях підпорядковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. Державна контрольно-ревізійна служба України координує свою діяльність із місцевими Радами народних депутатів та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою й іншими органами контролю. Внутрішньогосподарський фінансовий контроль на підприємствах, в установах та організаціях здійснюють їх бухгалтерії та фінансові відділи. Такий вид контролю спрямований на виявлення й усунення порушень і недоліків у фінансово-господарській діяльності підприємств, організацій та установ. Надання самостійності підприємствам та організаціям, їх приватизація, створення на їх основі акціонерних товариств, приватних підприємств зумовило потребу створення органу, до обов'язків якого належали б проведення незалежних перевірок фінансово-господарської діяльності підприємств усіх форм власності, забезпечення консультацій з фінансових питань. Таким органом незалежного фінансового контролю стала Аудиторська палата України, яка видає ліцензії юридичним та фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності, атестує аудиторів, веде облік аудиторів, їх фірм, розробляє методичні рекомендації, контролює дотримання вимог законодавства з аудиторського контролю. Аудит — це незалежний фінансовий контроль, що здійснюють незалежні контролюючі організації (аудиторські фірми, окремі аудитори), він передбачає перевірку публічної фінансової звітності, бухгалтерського обліку, первинних документів та іншої інформації стосовно фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, правильності обліку, повноти й відповідності до чинного законодавства. Громадський фінансовий контроль — контроль з боку суспільства за фінансовою діяльністю держави, місцевих органів влади; він не має організованих форм, його виконують представники громадських організацій на засадах добровільності та безоплатності. Важливим критерієм класифікації фінансового контролю є час проведення. На цій підставі розрізняють: попередній, поточний, наступний фінансовий контроль. Особливістю попереднього фінансового контролю є те, що він здійснюється на етапі розробки та ухвалення управлінського рішення з фінансових питань. Такий вид контролю пов'язаний із процесами визначення оптимального обсягу централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів у плановому періоді, а також з їх ефективним розподілом та використанням. Вихідну інформаційну базу для цього контролю становлять фактичні дані й фінансові показники минулих періодів. На рівні держави попередній фінансовий контроль проводиться на етапі розробки та прийняття законодавчих і нормативних актів у сфері фінансів. Поточний фінансовий контроль — оперативний контроль за реалізацією фінансової діяльності держави, місцевих органів влади, суб'єктів господарювання, дотриманням планових фінансових показників, виконанням вимог фінансової дисципліни тощо. Він здійснюється шляхом аналізу, перевірки, обстеження діяльності фінансових органів, суб'єктів господарювання, його завдання — полягає у вчасному реагуванні на зміни умов фінансової діяльності. Наступний фінансовий контроль здійснюється на завершальному етапі виконання планового завдання; його мета — контроль за фінансовими результатами, порівняння фактичних і планових показників фінансової діяльності, оцінювання ефективності проведеної роботи. Такий вид контролю є базою для попереднього контролю майбутнього періоду. Отже, існує тісний взаємозв'язок між попереднім, поточним і наступним фінансовими контролями. Залежно від обов'язковості здійснення розрізняють обов'язковий та ініціативний фінансовий контроль. Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється згідно з вимогами нормативних актів і рішень відповідних органів державного контролю. Ініціативний фінансовий контроль проводиться за власним бажанням суб'єктів господарювання. Вирізняють основні форми фінансового контролю, як перевірка і ревізія. Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються у вигляді довідки або доповідної записки. Ревізія — форма документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень і крадіжок коштів та матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. Ревізія є найдетальнішим обстеженням діяльності господарського суб'єкта з метою оцінювання рівня його фінансової дисципліни. Таку форму контролю здійснюють переважно усі органи контролю. Залежно від об'єкта ревізії поділяють на: повні, часткові, тематичні та комплексні. Залежно від обсягу даних розрізняють суцільні та вибіркові ревізії. За наслідками ревізії складається акт. Література 1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997. 2. Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. —№37—38. 3. Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С. 173—188. 4. Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С. 191—201. 5. Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 2. — С. 189— 212. 6. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С. 333—336. 7. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 3. — С. 132— 136. 8. Закон України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 4. — С. 55—70. 9. Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 26 січня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. 10. Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №23. 11. Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №18. 12. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня 1996 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 11. — С. 177—188. 13. Закон України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 9—10. 14. Закон України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №8.
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (28.04.2013)
Просмотров: 852 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: