Реферат на тему Фінанси підприємств - Фінанси - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Фінанси підприємств. План 1. Особливості фінансів підприємств в Україні 2. Проблеми інноваційної діяльності підприємств України Особливості фінансів підприємств в Україні Фінанси підприємств, або фінанси суб'єктів господарювання, призначені для забезпечення їхньої виробничої діяльності. Основою фінансів підприємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів із метою забезпечення відтворення виробництва, отримання прибутку для власників. Фінансова діяльність підприємств відображається в грошових потоках, які характеризують різноманітні й різнобічні відносини. В основі фінансової діяльності підприємств лежить здійснен-ня витрат і формування доходів. Проведення витрат забезпе-чується за рахунок фінансових ресурсів, які перебувають у розпорядженні підприємств. Підсумки фінансової діяльності відображаються у фінансових результатах — прибутках чи збитках. Фінансові ресурси підприємств спрямовуються на формуван-ня основних фондів і оборотних коштів. За рахунок фінансових ресурсів здійснюються витрати підприємств на виробництво та реалізацію товарів, робіт і послуг, а також інші витрати, пов'я-зані з діяльністю підприємства. За рахунок отриманих доходів забезпечуються фінансові відносини з державою—платежі в бюджет і цільові фонди, з банків-ською системою — погашення кредитів і сплата відсотків. Ці відносини опосередковуються вихідними грошовими потоками. Після відшкодування проведених витрат, виплати заробітної плати, розрахунків із бюджетом, цільовими фондами і банками визначаються фінансові результати — прибуток чи збиток. Прибуток — це перевищення валових доходів над валовими витратами. Збиток — це перевищення валових витрат над валовими доходами. Отриманий прибуток підлягає подальшому розподілу і використанню. Сума прибутку після сплати податку на прибуток характеризує чистий прибуток підприємства. Частина чистого прибутку може спрямовуватись у централізовані корпора-тивні фонди, якщо підприємство входить до певного корпора-тивного об'єднання (внутрішньокорпоративні грошові потоки). Певна частина чистого прибутку може бути спрямована на по-повнення статутного фонду — капіталізацію прибутку (внут-рішні грошові потоки). З чистого прибутку формуються фонди і резерви підприємств, за рахунок яких проводяться певні витрати. У такому разі здійснюється фондовий рух грошових потоків. Крім того, мож-ливий канальний рух грошових потоків, коли фонди не створю-ються, а оплата передбачених витрат проводиться безпосеред-ньо за рахунок прибутку. З фондів та безпосередньо з чистого прибутку може проводитись оплата праці у вигляді премій і допомог (внутрішні грошові потоки). Тимчасово вільна частина чистого прибутку може бути розмі-щена на фінансовому ринку, на якому підприємство може також отримати інвестиції для свого розвитку, як у багатьох країнах світу. В Україні в цьому плані поки є багато невирішених проблем. Внаслідок процесів роздержавлення в Україні сформувався недержавний сектор економіки, на який у 2004 р. припадало 75,7 % промислового виробництва та 48,8 % інвестицій в основний капітал. Швидкість обертання грошей у підприємств недер-жавного сектору в 1,8 рази перевищувала відповідний показник державних підприємств. Проте і нині держава залишається власником великих пакетів акцій вітчизняних акціонерних товариств. Державні корпоративні права становлять лише 8 % власності акціонерних товариств, але державі належить 48,3 % кор-поративних прав, які перевищують 5 % від статутного фонду. У 2004 p. держава мала частку в статутному фонді 2304 акціонер-них товариств, більшість з яких становили підприємства промисловості (45,1 та транспорту (18,9 %). Основним фактором розвитку системи фінансового менеджменту в корпораціях України були масова приватизація дер-жавних підприємств і їх реорганізація в акціонерні товариства. Одним із таких підприємств є відкрите акціонерне товариство ВАТ "Дніпропетровський хлібокомбінат № 2". Здатність виплачувати дивіденди акціонерним товариством підтверджує його платоспроможність та високий рівень фінансового менеджмен-ту. Пропонована система показників, згідно з дослідженнями кандидата економічних наук СІ. Головка, характеризує оцін-ку рівня дивідендних виплат досліджуваного акціонерного то-вариства, а також загальну ефективність фінансового менеджменту корпорації (табл. 8.1). Таблиця 8.1. Основні показники фондового ринку ВАТ "Дніпро-петровський хлібокомбінат № 2" (2000—2004 pp.) Показник \| 2000 р. \| 2001 р. \| 2002 р. \| 2003 р. \| 2004 р. Прибуток на акцію, грн.. \| 3,31 \| 2,99 \| 6.61 \| 6,94 \| 7,15 Активи на акцію, грн.. \| 413,20 \| 428,90 \| 607,80 \| 712,40 \| 724,50 Капіталізація підприємства, млн.. грн.. \| 1,80 \| 2,20 \| 3,30 \| 3,70 \| 4,10 Відношення ціни акції до прибутку на акцію \| 1,63 \| 1,54 \| 1,97 \| 2,13 \| 2,22 Рентабельність продажу, % \| 1,34 \| 1,25 \| 1,66 \| 1,72 \| 1,78 Рентабельність акціонерного капіталу, % \| 0,92 \| 0,84 \| 1,09 \| 1Д2 \| 1.14 Норма валового дивіденду, % \| 8,15 \| 7,84 \| 11,00 \| 11,11 \| 11,16 Частка валового дивіденду, % \| 12,14 \| 11,16 \| 13,63 \| 14,12 \| 14,69 Покриття дивіденду, разів \| 3,70 \| 3,30 \| 4,60 \| 4,9 \| 5,00 Коефіцієнт співвідношення ринкової ціни акції та її но-мінальної вартості \| 1,15 \| 1,11 \| 1,24 \| 1,29 \| 1,31 Наведені показники свідчать про зростання фінансової ста-більності підприємства та можливість виплати ним дивідендів. Виплата дивідендів на підприємствах України поки не є ефективною процедурою фінансового менеджменту з погляду виконання зобов'язань перед інституційними інвесторами і акціонерами — працівниками корпорації. Одним із найважливіших акціонерів у багатьох акціонерних товариствах на сьогодні є держава. Фінансовий менеджмент акціонерних товариств із дер-жавною часткою власності в основному спрямований на реінвестування отриманого прибутку, що збільшує вартість підпри-ємства та його статутний капітал. Однак для державного бю-джету подібна практика обертається значним недоодержанням дивідендних коштів від акціонерних товариств, нарахованих на державний пакет акцій. Аналіз закордонного досвіду функціонування корпоративних структур показує, що у світі є три корпоративних моделі: англо-американська, японська та німецька (рейнська). Порівнюючи ці моделі з практикою фінансового менеджменту, можна зробити висновок, що в Україні складається система корпоративних від-носин найбільш подібна до англоамериканської. За структурою власності серед вітчизняних корпорацій можна виокремити три основні групи: акціонерні товариства, переважними власниками яких є аутсайдери (учасники, які не беруть прямої участі в організації та управлінні діяльністю); акціонерні товариства, пе-реважними власниками яких є інсайдери (учасники, які беруть пряму участь в організації та управлінні діяльністю, тобто є поса-довими особами товариства або посадові обов'язки яких передба-чають таку участь); акціонерні товариства, в яких інсайдери та аутсайдери здійснюють спільне управління. Переважання інсайдерської або аутсайдерської власності свідчить про можливість відповідної групи акціонерів на законних підставах блокувати будь-які вигідні для них дії акціонерів-опонентів. В акціонерних товариствах зі спільним володінням жодна з груп власників не має більшості та вимушена шукати партнерів для створення коаліцій. Станом на 1 січня 2005 р. загальний обсяг зареєстрованих емісій цінних паперів в Україні становив 47,29 млрд.. грн.., з яких акцій — 16,79 млрд.. грн.. У структурі випуску акцій за цей період найбільшу частку становили акції підприємств — 92,56 %, у тому числі емісії акцій відкритих акціонерних товариств — 62,57 та закритих акціонерних товариств — 29,99 %. Значна кількість емісій акцій у 1996—1999 pp. була зареєстрована в про-цесі корпоратизації та приватизації державних підприємств. Навіть після закінчення масової приватизації у 2000 р., частка таких емісій становила 14,85 % (2,112 млрд.. грн..) від загального випуску акцій акціонерних товариств. Серед інституційних інвесторів, які активно здійснювали операції з акціями в Україні, варто назвати інвестиційні фонди, страхові компанії і банки. Інвестиційні фонди і компанії залучають фінансові засоби дрібніших інвесторів шляхом емісії і поширення інвестиційних сертифікатів. У 2004 р. структура продажу на первинному ринку цінних паперів була такою: акції — 87 %, векселі — 3, деривативи — 5, облігації підприємств — 4, інвестиційні сертифікати — 1 %. Станом на 1 січня 2005 р. обсяг випуску акцій, зареєстрова-них ДКЦПФР, із вирахуванням скасованих випусків, становив 428,9 млрд.. грн.. При цьому протягом 2005 р. комісією було за-реєстровано випусків акцій на суму 28,3 млрд.. грн.. із вирахуван-ням скасованих випусків (без вирахування скасованих випусків — 29,5 млрд.. грн..). Обсяг зареєстрованих ДКЦПФР випусків акцій постійно змінюється. Так, за останні вісім років зафіксовано тенденцію, коли кожні три роки після зменшення зареєстрованих обсягів акцій відбувається їх поступове збільшення. Так, у 2004 р. ДКЦПФР зареєструвала 1705 (із вирахуванням 257 скасованих випусків) випусків цінних паперів на загальну суму 28,3 млрд.. грн.. Порівняно з 2003 р. сума зареєстрованих випусків акцій зросла на 10,3 млрд.. грн.. Протягом 2004 р. найбільшу кількість і обсяг зареєстрованих випусків акцій було зафіксовано у ПІ кварталі 2004 р. — відповідно 511 випусків акцій на суму 10,49 млрд.. грн.. До регіонів, емітенти яких зареєстрували найбільші обсяги випусків акцій, належать Київська область (36 % ) і м. Дніпропе-тровськ (25 %). Частка їхніх акцій становить 61 % від загально-го обсягу зареєстрованих випусків цінних паперів. У 2004 р. було зареєстровано найбільші випуски акцій відкритих акціонерних товариств на суму 15,15 млрд.. грн.., що на 7,22 млрд.. грн.. більше ніж у 2003 p., закритих — на суму 11 млрд.. грн.., що на 4,3 млрд.. грн.. перевищує показник 2003 р. Як переконує досвід, підприємства промисловості часто вдаються до такого залучення коштів, як емісія акцій, і не один, а кілька разів. Це дуже привабливий вид інвестиційних ресурсів (як для підприємства, так і для інвестора). За січень — травень 2006 р. підприємства України одержали фінансовий результат від звичайної діяльності у сумі 18,3 млрд.. грн.., або 74 % від обсягів за відповідний період минулого року. 61,8 % підприємств були прибутковими (30 млрд.. грн.. прибутку), а 38 % підприємств працювали збитково (11,1 млрд.. грн.. збитків). Звичайно, нестабільна політична ситуація певною мірою гальмувала розвиток українського підприємництва, але були й інші, не менш вагомі, причини, зокрема: - відсутність чіткої системи правових актів державної по-літики у сфері підтримки малого підприємництва; - збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцен-зування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо); - відсутність реальних та дійових механізмів фінансово-кредитної підтримки; - надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; - невпевненість підприємців у стабільності умов здійснення бізнесу; - надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб'єктів господарювання. Проте темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ — про необхідність вироблення та реалізації державної політики, спрямованої на підтримку малого підприємництва, що відповідає стратегії розвитку економіки. Проблеми інноваційної діяльності підприємств України Сучасні процеси в економіці України не сприяють технологічним змінам належної інтенсивності. Висока інфляція у перші роки незалежності, постійна зміна інституційного середовища, невдала промислова політика сприяли тому, що багато інноваційних проектів перестали функціонувати. Різкі та непередбачувані зміни в умовах функціонування економіки України сприяли тому, що динаміка оновлення продукції була надзвичайно нерівномірною. Аналізуючи період 1999—2001 pp., за відносно сталих макроекономічних умов, можна відзначити стабільно низький рівень оновлення продукції машинобудування. Не зросла також кількість підприємств України, що займалися впровадженням інновацій у цей період. Серед них частка підприємств, які впроваджували нові ресурсозберігаючі технології, становила тільки 12 %. Суттєво скоротилась частка видатків на дослідження та розробки. Таке скорочення було зумовлене зростанням витрат на закупівлю прав промислової власності та на проведення маркетингових досліджень. Ще одним фактором, що мав негативний вплив на розвиток інноваційної діяльності промислових підприємств України, є зниження темпів інвестицій в основний капітал в Україні з початку 90-х років XX ст. У 2000 р. обсяг інвестицій в основний капітал в Україні становив 11—31 % рівня 1991 р. У 2000 р. уперше темпи зростання обсягу капіталовкладень перевищили темпи зростання виробництва, але такий обсяг капіталовкладень не є достатнім для забезпечення стійкого зростання еконо-міки. Фінансування інноваційної діяльності, як і раніше, в основному відбувалося за рахунок коштів замовників, у тому числі іноземних. В Україні розподіл обсягів фінансування наукових та науко-во-технічних робіт за джерелами фінансування в 1997 р. (у дуж-ках дані за 2002 р.) був такий: за рахунок державного бюджету — 35,4 % (28 %); власних коштів — 2,5 % (5,6 %); коштів вітчизняних замовників — 34 % (35,7 %); коштів замовників інозем-них держав — 20,8 % (26,2 %); інших джерел — 7,3 % (4,5%). Дані експертів свідчать, що частка державного фінансування в країнах "Великої сімки" не перевищує 15 %, у США — 15,5 %. В Україні цей показник удвічі більший — 35,4 %. А оскільки всі розробки, здійснені за рахунок коштів іноземних держав, не є нашою інтелектуальною власністю, ми знову продовжуємо активно працювати на розвиток інших. У 2003—2006 р. ситуа-ція змінилася, підприємства почали активніше впроваджувати інновації. Рівень інноваційної активності промислових підприємств протягом 1998—2001 pp. знизився з 18,7 до 16,5 %. Утім, у 2002 р. спостерігалося пожвавлення: частка інноваційно активних підприємств підвищилась до 18 %. Продовжувала змінюватися структура напрямів інновацій-ної діяльності. Протягом 1998—2001 pp. спостерігалося знижен-ня частки інноваційно активних підприємств, що виконували наукові та науково-технічні роботи (ННТР) або купували їх результати (з 31,4 до 24,1 %). У 2002 р. цей показник (24,1 не змінився. Водночас протягом 1999—2001 pp. зростала частка інноваційно активних підприємств, що купували машини та обладнання, ліцензії, ноу-хау, нові технології, а також займали-ся технологічною підготовкою виробництва (з 67,9 до 72,2 %). Подібні тенденції збереглися й у 2002—2006 pp. Частка інноваційної продукції в обсязі промислового виробництва, інноваційна активність підприємств у промисловості, частка промислових підприємств, які впроваджували інновації, залишаються на досить низькому рівні. Так, у 2004 р. ці показники становили відповідно 5,6,12,5,11 %. Наукомісткість виробництва промислової продукції становила 0,9 %. Усе це свід-чить не лише про недостатні обсяги фінансування інноваційного розвитку в Україні, а й про повільні темпи структурної перебудови її економіки. За даними Державного комітету статистики (Держкомстату) України, у першому півріччі 2005 р. інновації здійснювали лише 952 підприємства. Таким чином, частка підприємств, що здійснювали інновації, становила 9,8 % від загальної кількості підприємств. Для порівняння: в Японії цей показник сягає 70— 80 %, у країнах ЄС — 50—70 %. Водночас упродовж 2001—2004 р. зафіксовано певні пози-тивні тенденції. Зросла кількість підприємств, що впроваджу-ють засоби автоматизації і механізації. Активніше впроваджу-ються прогресивні технології (нині цим займається третина інноваційно активних підприємств). За даними Держкомстату, впродовж перших дев'яти міся-ців 2005 р. понад три чверті інноваційно активних підприємств (771 підприємство) створювали та впроваджували нову продукцію або значно її вдосконалювали, 44,7 % (452) — нові виробни-чі процеси, 25,2 (255) — нові засоби механізації й автоматизації виробництва, 6,5 % (66) придбали нові технології. За цей період упроваджено у виробництво 2508 інноваційних видів продукції, з них машин, устаткування, апаратів, приладів — 459 найменувань. Нові технологічні процеси впроваджувало майже кожне третє підприємство, що здійснювало інновації (1383 процеси, з них майже кожний третій — маловідходний та ресурсоощадний). Понад дві третини нових технологічних процесів (971) упроваджено підприємствами машинобудування, 52,8 % підприємствами міста Києва (464) та Запорізької області (266 процесів). Для здійснення інновацій промислові підприємства придба-ли 135 нових технологій, понад 60 % із них придбано підприємствами міста Києва (49), Харківської (17), Донецької (13), Дніпропетровської областей (10 технологій). Підставою для певного оптимізму може стати збільшення на 18,4 % кількості освоєних нових технологічних процесів — ця тенденція спостерігається вже впродовж кількох років. Проте потенціал такого оновлення використовується недостатньо. Збільшення порівняно з 9 міс. 2004 р. обсягу інноваційної про-дукції у вартісному вимірі у 2,6 раза досягнуто за рахунок зростання обсягів реалізації її однорідних видів. Водночас кількість найменувань освоєних нових видів продукції зменшилася на 17,2 %, що відповідає тенденції до сповільнення інноваційних процесів та свідчить про неефективність зв'язку "технологія — виробництво". За даними обстеження Держкомстату, інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують: брак фінансування (на це вказали 86 % респондентів), великі витрати (40), відсутність коштів у замовника (40), високі кредитні ставки (39), недосконалість законодавства (32), труднощі з сировиною і матеріалами (29), високий економічний ризик (24), відсутність по-питу на продукцію (15), недостатня інформація про ринки збуту (11%). На жаль, вплив інноваційної складової на розвиток промисловості мінімальний. На підставі спеціального опитування фахівці встановили, що частка продукції, виробленої за новими технологіями, у машинобудуванні становила 26,5 % (частка приросту прибутку в результаті впровадження інновацій у за-гальному зростанні прибутку становила лише 11,3%). Ще гірша ситуація склалася у металургії (відповідно 22 і 8,4 % ), хімічній промисловості (20 і 8,4 %), на підприємствах харчової та легкої промисловості. Найбільшу частку інновацій упроваджують підприємства авіабудування, медичної, суднобудівної, скляної, електротехнічної промисловості, хімічного, нафтового, сільськогосподарського машинобудування, металургії. Найпоширеніший напрям інноваційної діяльності — створення та впровадження нової продукції, тобто здійснення продуктивних інновацій. У першо-му півріччі 2005 р. роботи, спрямовані на технологічне оновлення продукції, виконували понад три чверті інноваційно актив-них підприємств (що майже на 25 % більше порівняно з першим півріччям 2004 p.). Процесові інновації запровадили 413 підприємств (43,4 % інноваційно активних підприємств), із них 267 (або 28 упроваджували у виробництво прогресивні технологічні процеси (868 процесів). Уряд і досі не створив механізму надання пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інновації. Частка витрат на впровадження ресурсоощадних технологій у структурі фінансування науки і техніки зменшилася з 29 % упродовж 1994— 1996 pp. до 22 % у 2003 p., а частка витрат на перспективні інформаційні технології — відповідно з 22—25 до 12—15 %. Як показує зарубіжний досвід, головну роль у стимулюванні інноваційного розвитку промислових та інших підприємств України має відігравати держава, створюючи сприятливі умови для здійснення промисловими компаніями науково-дослід-ної діяльності, запроваджуючи різні види податкових і амортизаційних пільг. Проблема полягає в тому, що у нашій країні дія цих пільг періодично призупиняється. Українське законодавство передбачає встановлення певних амортизаційних пільг, зокрема, ст. 21.4 Закону України "Про інноваційну діяльність" інноваційним підприємствам передбачено дозвіл на прискорену амортизацію основних фондів і встановлено щорічну 20-відсоткову норму прискореної амортизації основних фондів групи 3. Прискорена амортизація дає підприємствам можливість швидко накопичувати кошти для заміни застарілого обладнання і технологій. Законом України "Про інноваційну діяльність" передбача-ються й інші пільги стосовно оподаткування інноваційних підприємств. Зокрема, ст. 21 передбачено пільгу в "50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаних від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз". Цією статтею передбачена і пільга для інноваційних підприємств на земельний податок "за ставкою у розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування". Цим законом також передбачені пільги стосовно митного регулювання інноваційної діяльності, що полягають у звільненні від оподаткування при ввезенні в Україну сировини, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів (крім підакцизних), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, необхідних для випуску особливо важливого інноваційного продукту. Спеціальний Закон про режим інноваційної діяльності, що встановлює податкові пільги для технопарків, набрав чинності 1 січня 2000 р. Не зважаючи на всі недоліки створюваної системи технопарків, початкове рішення влади організовувати їх на базі різних НДІ Академії наук було, у принципі, правильним: так само створювалися аналогічні структури і в європейських країнах. Але надання 100-відсоткових пільг із ПДВ і податку на прибуток не тільки технопаркам, а й їх дочірнім підприємствам, створеним разом із ними СП, а також просто "стороннім" учасникам реалізації проектів говорить саме за себе. Ці пільги поширювалися на будь-який затверджений проект і діяли протягом п'яти років. Нараховані таким підприємствам суми ПДВ і податку на прибу-ток не перераховувалися до бюджету, а йшли на їх спецрахунки, а потім мали витрачатися на науково-технічні потреби проекту. Такі привілеї обіцяли величезну економічну вигоду учасникам технопарків, оскільки фактично давали їм змогу не сплачувати податки. І це без урахування звільнення від ПДВ і ввізного мита деяких товарів, що імпортуються. Як і попередні нормативні документи, закон про спеціальний режим інноваційної діяльності не містив визначення критеріїв інноваційної продукції, чим і скористалися лобістські структури промислово розвинутих регіонів, щоб "пробити" пільги для своїх великих підприємств. У липні 2002 р. був прийнятий Закон "Про інноваційну ді-яльність", який дав визначення інноваційного продукту, однак під це визначення за бажанням можна було підвести мало не будь-який товар. У прийнятому в січні 2003 р. Законі "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" Кабінетом Міністрів України було включено в перелік інноваційних пріоритетів майже всі види господарської діяльності: від розвитку лазерних і нанотехнологій до виробництва добрив, побутової техніки, електровозів і реконструкції портів. Стати учасником технопарку могло будь-яке підприємство. Схема була проста: підприємство мало лише звернутися в один з технопарків з ідеєю інноваційного проекту. Потім, якщо керівництво технопарку вважало цю пропозицію гідною уваги, інноваційний проект мав пройти довгий ланцюжок узгоджень у НАН України, Міністерстві освіти і науки (МОН) України та інших зацікавлених міністерствах і комісіях. У кінці цього шляху підприємство укладало договір про спільну діяльність із технопарком і одержувало в МОН України свідоцтво про реєстрацію проекту. Саме цей документ давав право на отримання податкових пільг. Сьогодні, за даними МОН України, діють 8 вітчизняних тех-нопарків, які розробляють у цілому 61 інноваційний проект. Із них, за даними експертів, 17 так і не запрацювали, 24 проекти за планом мали бути реалізовані в 2005—2006 pp. 2 січня 2006 р. Президент України В. Ющенко підписав Закон "Про спеціальний режим діяльності технопарків" чим, по суті, повернув їм податкові преференції. Принципи державної підтримки і схема роботи технопарків у новому законі практично нічим не відрізняються від колишніх, що може призвести до певних зловживань. Основними елементами державної фінансової політики спри-яння розвитку інноваційного середовища є: створення фінансо-вих механізмів державної підтримки інноваційної діяльності у напрямі фінансування через систему державних науково-технічних програм різного рівня та через спеціально створені фонди; організаційно-правові методи впливу держави на формування інфраструктури інноваційної сфери; створення інформаційної бази на ринку інноваційної продукції; інституційне та органі-заційно-правове забезпечення функціонування ефективного механізму реалізації фінансової політики держави. Протягом 1991—2004 pp. основними джерелами фінансування наукових та науково-технічних робіт були кошти замовників — Державного бюджету України та вітчизняних суб'єктів господарювання. За 1995—2004 pp. обсяги фінансування наукових програм зросли у 6,5 раза, проте ще не досягли показників 1991 р. Одним із потужних засобів інноваційного розвитку вітчизняної економіки є державний фінансовий сектор. За допомогою бюджетних коштів потрібно стимулювати таких виробників, які не можуть розвиватися та функціонувати самостійно за раху-нок власних ресурсів, особливо це стосується суб'єктів інноваційної сфери. Серед доходів бюджету особливе місце займають кошти, отримані від приватизації державного майна, які можуть слугувати потужним джерелом фінансування інноваційного оновлення і модернізації державних підприємств. Важливою складовою політики фінансового забезпечення інноваційного розвитку в Україні на сучасному етапі є податкова політика. У контексті утвердження інноваційної моделі еко-номічних перетворень ефективною буде лише податкова політи-ка, яка ґрунтуватиметься на таких засадах: максимальній узго-дженості та взаємозалежності фінансової, інноваційної та податкової політики; активізації функціонування податкової системи у забезпеченні інноваційного розвитку економіки; застосуванні податкових пільг, пільгового кредитування інноваційних проектів та відповідної амортизаційної політики і політики для стимулювання інноваційної діяльності. На основі аналізу проблем оподаткування суб'єктів підприєм-ницької та науково-технічної діяльності експертами доведено, що вітчизняна система оподаткування потребує радикального реформування щодо диференційованого і жорсткого упорядку-вання механізму надання податкових пільг та посилення конт-ролю за цільовим використанням коштів від їх отримання. Крім того, пільговий режим оподаткування мав охоплювати всі стадії життєвого циклу інновацій, а також етапи розробки, виробниц-тва, реалізації, використання та обслуговування нововведень. Невід'ємною складовою стратегії фінансової підтримки інноваційного розвитку є створення умов для найширшого залучення різноманітних джерел фінансування суб'єктів інноваційного процесу. В Україні ні фінансовий ринок, ні банківська система не можуть у повному обсязі задовольнити потреб інноваційного розвитку національної економіки. Однією з основних проблем банківської системи України є домінування короткострокових кредитів, які не здатні забезпечити повний цикл реалізації інноваційних продуктів. В Україні дотепер не набула достатнього рівня розвитку інституційна інфраструктура фінансової підтримки інноваційної діяльності. Так, позабюджетні галузеві фонди, фонди підтримки наукових ініціатив та спеціалізовані фінансово-кредитні установи не стали дієвими учасниками реалізації на макро- і мікро-рівнях інвестиційно-інноваційної політики, спрямованої на технічну модернізацію підприємств, упровадження новітніх науково-технічних розробок та відродження вітчизняного конкурентоспроможного виробництва. В Україні немає належних інформаційних елементів інно-ваційної інфраструктури — інформаційно-інноваційних центрів і маркетингових компаній, які б своєчасно забезпечува-ли необхідною інформацією суб'єктів інноваційного підприєм-ництва. Збирання та систематизація інформації про характеристики новацій, термін їх використання, можливий еконо-мічний ефект від упровадження у виробництво, а також обізнаність щодо поточних і перспективних потреб та вимог світового ринку інновацій дадуть змогу стимулювати залучення фінансових ресурсів для підтримки інноваційних процесів у державі. Ефективність проведення реструктуризації підприємств та економіки на інноваційних засадах у цілому залежить від оптимального співвідношення джерел фінансування інноваційного розвитку. У промислово розвинутих країнах для вирішення проблеми пошуку фінансування інноваційного розвитку залучають-ся пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні та венчурні фонди, які оперують так званими "довгими грошами", що надає їм можливість брати участь в інноваційних проектах зі значним терміном реалізації та здійснювати довгострокове інвестування. Важливу роль відіграє венчурне (ризикове) фінансування як одна з успішних форм організації інноваційної діяльності у сві-товій економіці. Аналіз процесів, які відбуваються в Україні, доводить, що інноваційний розвиток економіки держави потребує зростання інтелектуального капіталу, що неможливо без реструктуризації ринку праці та, відповідно, підвищення ефективності ви-користання наявного кадрового потенціалу. Рівень інноваційного забезпечення розвитку економіки по-в'язаний із необхідністю пошуку нових методичних підходів, що дають змогу оцінювати найефективніший напрям наукових досліджень, технологій, відновлення виробничого потенціалу і випуску нової продукції відповідно до вимог ринку. Отже, фінансова політика інноваційного розвитку має базу-ватися на логіці реалізації інноваційного продукту, а саме включати фінансове забезпечення освіти і науки (науково-дослідні роботи і програми), виробництва та продажу інноваційних продуктів. Ефективність фінансової політики інноваційного розвитку залежить від сприйняття інноваційного продукту, формування ринку інноваційних технологій та зростання попиту на них. Література 1. Андрущенко В.Л. Фінансова думка Заходу в XX ст. — Л.: Каменяр, 2000. — 303 с. 2. Базилевич В.Д., Валастрик Л.О. Державні фінанси. — К.: Атіка, 2002. —368 с. 3. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії. — К.: Либідь, 2000. — 654 с. 4. Бляхман Л., Kpomoe М. Россия и Содружество Независимых Государств: уроки первого десятилетия // Рос. зкон. журн. — 2001.—№10. 5. Бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку України: У 6 т. / Редкол.: М.Я. Азаров (голо-ва) та ін. — К.: НДФІ, 2004. 6. Бюджетна система. Вишкіл студи: Навч. посіб. / СІ. Юрій, Й.М. Бескид, В.Г. Дем'янишин таін. — К.: КНЕУ, 2004. — 864 с. 7. Бюджетний менеджмент: Підручник / В. Федосов, В. Опарін, Л. Сафоноватаін. — К.: КНЕУ, 2004. — 864 с. 8. Василик ОД., Павлюк КЗ. Бюджетна система України: Підручник. — К.: ЦУЛ, 2004. — 544 с. 9. Василик ОД", Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. — К.: НІОС, 2002. — 608 с. 10. Волощук Г.О., Пасічник Ю.В., Пряму хіна Н.В. Фінансові фонди соціального спрямування в Україні: Навч. посіб. — К.: ЦУЛ, 2004, —184 с. 11. Гайдуцький А.П. Підвищення інвестиційної привабливості аграрного сектору шляхом розширення бюджетної підтримки // Фінанси України. — 2005. — № 10. — С. 111—115. 12. Герасимчук З.В., Вахович І.М., Камінська І.М. Фінансова політика сталого розвитку регіону. — Луцьк: Надстир'я, 2006. —220 с. 13. Державна фінансова політика та прогнозування доходів бюджету України / М.Я. Азаров, Ф.О. Ярошенко, Т.І. Єфименко та ін. — К.: НДФІ, 2004. — 712 с. 14. Державні фінанси / За ред. Ю. Немеца і Г. Райта: Пер. З англ. — К.: Основи, 1998. — 306 с. 15. Державні фінанси в розвиткових країнах: Пер. з англ. — К.: К.І.С., 2006. — 400 с. 16. Державні фінанси в транзитивній економіці: Навч. посіб. / М.І. Карлін, Л.М. Горбач, Л.М. Новосад та ін. — К.: Кондор, 2003. —220 с. 17. Долішній М.Т. Фінансова політика і стабілізація еконо-міки України // Регіон, економіка. — 2000. — №3. — С. 45—52. 18. Евтух О.Т. Ипотека — механизм эффективного использования ресурсов. — Луцк: Волын. обл. тип., 2001. — 314 с
1 2 3 4 5 Категория: Фінанси \| Добавил: Aspirant (28.04.2013)
Просмотров: 204 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: