Реферат на тему Ж.-Ж. Руссо - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Ж.-Ж. Руссо. ВСТУП Просвітництво являлось політичною ідеологією, філософією і культурою, епохою падіння феодалізму і утвердження капіталістичного суспільства. Представники німецької класичної філософії високо оцінювали внесок Просвітництва в розвиток революційної філософської думки. Кант пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людини, сутність якого полягає в широкому використанні людського розуму для розвитку соціального прогресу. Гегель характеризував Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII століття в області культурного і духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі. Найбільшими мислителями й ідеологами цієї епохи стали Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Руссо й ін., вони розробили нові людські і суспільні ідеали "просвітницького життя" і вплинули на розвиток прогресивної буржуазної ідеології. У даній роботі будуть розглянуті основні положення світоглядної системи Жана-Жака Руссо і його внесок у формування нового образу суверенної людини і суспільства в цілому. Епоха просвітництва і Руссо. Епоху Просвітництва в Західній Європі випереджає поширюваний в XVII столітті суспільний прогрес реальних знань, необхідних для потреб матеріального виробництва, торгівлі і мореплавства. Наукова діяльність Г.Гобса, Р.Декарта, Г.В. Лейбніца, І.Ньютона, Б.Спінози знаменувала новий етап у звільненні науки від духовної влади релігії, розвитку і поширенні точних і природничих наук - фізики, математики, механіки, астрономії, становлення матеріалізму Нового часу. Виникнувши в XVII столітті в Англії (Локк), просвітницька ідеологія одержує широке поширення у Франції XVIII століття (Монтеск'є, Гельвецій, Вольтер, Гольбах, Руссо). В другій половині XVIII століття і перших десятиліттях XIX століття антифеодальна ідеологія Просвітництва розвивається в Північній Америці (Франклін, Купер, Пейн), Німеччині (Месінг, Кант), Росії (Радіщев, Новіков, Козельский) і країнах Східної і Південно-Східної Європи (Польща, Югославія, Румунія, Угорщина). Розвиток просвітницької ідеології країн Сходу в XIX столітті – початку XX століття, незважаючи на національну своєрідність, свідчить про теоретичну єдність основних ідей Просвітництва. Найважливіші ідеї Просвітництва - ідея знання, просвітництва і ідея здорового глузду. З культом здорового глузду, розуму пов'язане прагнення мислителів підкорити ідеальному началу суспільний лад і державні установи, яким належить піклуватися про "загальне благо". Проти феодально-абсолютистської держави була спрямована теорія суспільного договору, відповідно до якої держава являла собою інститут, що виник шляхом договору між людьми; ця теорія надавала право народу позбавити влади правителя, який порушив умови договору. Для просвітницьких поглядів на історію найбільш характерним є наступне: виключення теології з пояснення історичного процесу, негативне відношення до середньовіччя, преклоніння перед античністю, віра в прогрес, визнання закономірного згідно з "природними законами" характеру розвитку. В області економіки більшість мислителів вважали нормальним змагання приватних інтересів, вимагали введення свободи торгівлі, правових гарантій приватної власності від феодальних обмежень і свавілля. Вони не тільки нещадно критикували пережитки середньовічної системи виховання, але і внесли нові принципи в педагогічну науку (Локк, Гельвецій, Дідро, Руссо й інші) - ідеї вирішального впливу середовища на виховання, природної рівності здібностей, необхідності відповідності виховання людській природі, природним здібностям дитини, висували вимоги реального утворення. Діячі Просвітництва протиставляли християнсько-релігійній моралі з властивою їй ідеєю відмови від мирських благ ідеї емансипації особистості, індивідуалістичні теорії "розумного егоїзму", мораль, засновану на здоровому глузді. Але в цю же епоху, особливо напередодні Великої Французької революції, розвинулись і інші принципи - виникла ідея нової громадянськості, що вимагала самообмеження особистості. Благо держави, республіки ставиться вище блага окремої людини. Філософська система Ж.-Ж. Руссо складна і багатозначна. Його альтернативна концепція про глибину людської істоти і діалектику соціального життя зіграла важливу роль у розвитку філософської думки. Світоглядна система Ж.-Ж. Руссо представляє переплетення різних течій: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області релігійних світоглядів. Питання про самопізнання для Руссо настільки ж філософське як і актуальне. Грецьку мудрість він намагається поєднати з гострими питаннями сучасності про волю і рівність. Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину саму від себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчуття від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитись на ньому самому, щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання. Однієї з головних проблем, що досліджує Руссо, являється проблема людини, її справжньої сутності. Імператив: "Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою" - виявляється лише тоді, коли природна співчутливість витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку вимоги, що спонукують до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почуттях. По природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною, коли, люблячи добро, ще й здійснює його через боротьбу і подолання в собі внутрішньої боротьби поглядів. Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям. Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй природі, і згідно зі своїм поняттям, невідчужувана. Уся справа в тому, що в самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, перетворивши людську природу, "подібно тому, як, щоб встановити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.45). Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумного Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні вона не є тим, чим повинна бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність встановлення рівності Руссо висуває як політичну вимога часу й обґрунтовує її результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування. Філософ розрізняє природну і соціальну нерівність: природа створює людей різними, ці ж розходження обумовлюють соціальну нерівність - його причиною є приватна власність. Руссо бачить три причини нерівності: по-перше, це нерівність суспільна; по-друге, вона виникла історично; по-третє, вона пов’язана з появою приватної власності. Приватна власність виникає при переході людства від природного стану до суспільного, тобто являється продуктом цивілізації. З погляду Руссо, формування асоціації, названої суспільним договором, припускає вільний вступ у договірні відносини, рівність всіх окремих осіб і прийнятті ними основних законів, які б виражали загальні інтереси. Спільність інтересів - це, цілком реальна передумова. Кожний із членів асоціації добровільно віддає себе - свою особистість і усі свої сили на користь колективного цілого. Умови рівні для всіх, кожен, підкоряючи себе всім, не підкоряє себе кожному окремо. Кожний стає невід'ємною частиною цілого. Появляється деяке загальне Я, що одержує за допомогою акта об’єднання своя єдність, своє життя і волю. Для Руссо, на відміну, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам. Особливість поглядів Руссо, з якими не погоджувалися потім ніхто з просвітників, полягала у тому, що всяка постанова, хоча б сама корисна і розумна, що наказує будь-що населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні, буде не законом, а буде наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль: "Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальною волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша - інтересів частки" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, в свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні якої-небудь людини, ні у відношенні якого-небудь факту" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.173). Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в суспільному житті повинен замовкнути. Вирішення проблеми без зовнішнього примусу повинне полягати в подоланні розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості над іншою її стороною - перемогу суспільного над партикулярним у кожній свідомості. Лише забувши про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє загальне Я, протилежне окремому Я. Те, що дані положення не є утопією підтверджується досвідом Великої французької революції, що звільнила політичний дух від ланцюгів і виділила його як, загальнонародну справу, як щось, що існує незалежно від специфічних елементів особистого життя. Висновок. Отже, Жан-Жак Руссо, дійсно, залишив глибокий слід не тільки в історії філософської думки Франції, але й в історії усього людства. Своїми працями він на кілька десятиліть передбачив ті передові демократичні перетворення, які відбулися в Європі наприкінці XVIII - початку XIX ст. і продовжують розвиватися в усьому світі дотепер. Величезний внесок цього найбільшого мислителя французького Просвітництва в розробку і дослідження ідей соціального рівності, народного суверенітету і т.д., і хоча у своїх роботах він не знаходить багатьох протиріч, те що він піднімає ці питання підкреслює глибину думки філософа. Багато ідей Руссо про суспільство, людину, моральність дуже актуальні і сьогодні, в епоху науково-технічного прогресу і наступаючої екологічної кризи. Література: 1. Длугач Т.Б. Подвиг здорового глузду, чи Народження ідеї суверенної особистості (Гольбах, Гельвецій Руссо) -М.: Наука, 1995. 2. Верцман І.,Ж.-Ж. Руссо. М:Рослитиздат, 1958. 3. Палаців А.Т.,Ж.-Ж. Руссо. М:Наука, 1980. 4. Французька просвітництво і революція. АН СРСР, Інститут філософії, М:Наука, 1989. 5. Філософський словник. Під ред. И.Т.Фронова. М:Политиздат, 1991. 6. Філософський енциклопедичний словник. Гол.ред. Л.Ф.Ільїчев. М:Радянська енциклопедія, 1983.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (03.05.2013)
Просмотров: 1114 \| Комментарии: 1 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: