Реферат на тему з філософії - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему з філософії. План 1. Предмет філософії. Специфіка філософського вирішення світоглядних питань. Філософія і наука. Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалась. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія). Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні Її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення розумом всезагального. Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей е не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом. Існує взаємний зв'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від грецького опіоз — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та кате-горії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в ан-тичній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньо-грецький філософ Парменід протиставив обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих конкретних пред-метів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, неру-хоме Буття. У Фалеса це була вода, у Анаксімена — повітря, у Акаксімандра — "апейрон", у Демокріта — ато-ми. А у Платона — сукупність "ідей", котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомо-гою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була ка-тегорія субстанції (від лат. — сутність, щось таке, що лежить в основі). Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу. Поряд із категорією "субстанція", част-ково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії "природа" і "матерія". Характер світоро-зуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначаєть-ся різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованіс-тю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо при-роди, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й уста-новка Ф.Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства. За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом пози-тивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають те-оретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду. Філософія, звичайно, -- не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, наро-дним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політич-ного, морального й іншого досвіду та знань — це джерело усієї філо-софської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх "філософських камер Вільсона", "філософських лічильників Гейгера" - "експериментальної бази", яка б прямо, безпосередньо зв'язувала її з природою, її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія "тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі". Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй. У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських прин-ципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу. 2. Західна парадигма філософувань. Натурфілософія давньої Греції. На відміну від східної парадигми філософії, яка витлумачує світ реальних речей і явищ у дусі хи-мерно-фіктивного «серпанкового покривала Майя», західна філософська парадигма пильна саме до речово-предметної буттєвості світу, розглядаючи останній під кутом зору його руху від первісної нерозчленованості («змішаності») — Хаосу — до стану чіткої розмежованості його елементів (речей, предметів, явищ), гармонійно упорядкованих в універсальному світопорядку — Космосі. Таке «предметно-речове» бачення світового Універсуму і становить ментальне підґрунтя західної філософської парадигми, типові риси якої знаходимо в античній філософії давньої Еллади. Ідея «апейрона» (в перекладі з давньогрецької мови «невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно-речових уявлень про пер-шоречовину світу, як іноді вважають, бо ця ідея є конкретно-речовим уявленням про первісний стан буття — хаос, «змішане», ще неупо-пядковане, догармонійне буття. Таким чином для давньогрецьких мислителів світ є живим, гар-монійно упорядкованим (досконалим, подібним у цьому геомет-ричній досконалості кола або кулі), предметно-речовим цілим -Космосом. Натурфілософія — сукупність філософських спроб тлумачити при-роду через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Це перша історична форма філософії. Мислителі цьо-го періоду вдаються до природи, космосу, ще не проти-ставляючи людину світові. Те, що греки розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналі-зу переважно соціально-етичної проблематики, спричи-нене тим, що вони належали переважно до торгово-ре-місничої верстви, для якої передусім важливе було знан-ня про світ. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здо-гади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії ви-явилось плідним для них обох. У сфері науки греки, бу-дучи учнями єгиптян і вавілонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонські математи-ки, наприклад, знали, що" відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних мір-кувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них нау-кове знання формувалося незалежно від релігії, як знан-ня світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої дер-жави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв по-єднанню філософії та науки, став запорукою плідного роз-витку філософії в Давній Греції. Загалом натурфілософи розмірковували над такими ос-новними проблемами: - що є основою (субстанцією) світу, як вона співвід-носиться з конкретними речами (співвідношення загаль-ного та одиничного, єдиного та множинного); як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції; як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій. Поєднанням філософії та зародків науки в натурфі-лософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фунда-торам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що пе-ребуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Осо-бливо відчутним був взаємовплив філософії та математи-ки, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н.е.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галу-зей знання. Давньогрецька філософія виникла в найбільш розви-нутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, збе-рігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що ос-новою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зни-кає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це тверджен-ня, за своєю суттю воно було революційним. Воно перед-бачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, по-яснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою оди-ничне має бути виведене із загального, пояснене через за-гальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була роз-винута математика, така модель мислення не була відо-ма. Там мислення рухалося від одиничного до одинично-го, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншу модель — від загального (пра-вил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) бли-скуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єги-петської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з дов-жиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В ос-нові обох явиш є загальне. Модель мислення від одиничного до загального (по-шуки основи, законів) і навпаки — від загального до оди-ничного (пояснення фактів, одиничного на основі загаль-ного) заклала одну з основних засад європейської науки. Започатковану Фалесом традицію розвинули його по-слідовники: Анаксімандр (611—545 до н.е.), який вважав основою світу апейрон — безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н.е.), який стверджував, що це повітря. За субста-нцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм. Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицілії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа. 3. Основні проблеми філософії середньовічної Європи. Патристика Основними проблемами, які намагалася вирішити середньовічна філософія, були: I. Проблеми філософської теології. Стрижневими питаннями, на які вона прагнула відповісти, були: створення світу було здійснене в повнім часі чи є позачасовим? Світ виник з вічної матерії чи з нічого? Чи сам по собі, чи з волі Бога? II. Проблеми онтології. В середньовічній філософії вирішення проблеми буття концентрувалось не тільки навколо змісту поняття “Бог”, але і його творіння , а також складників буття, таких, як сутність і існування, матерія і форма. Вчення про матерію і форму викликало низку інших питань і, зокрема, таких, як: чи існує духовна матерія? Речі, явища, процеси мають одну форму чи можуть мати їх декілька? Індивідуальність визначає форма чи зміст? і т.д. III. Проблеми гносеології. Вирішення їх, в основному, йшло в руслі теорії “двоїстої істини”. Ця теорія активно розроблялась арабськими вченими Ібн-Сіною (Авіценною) – 980 – 1037 рр. і Ібн-Рушдом (Аверроесом) – 1126 – 1198 рр. Її прихильники вважали, що і наука, і релігія однаковою мірою прагнуть до істини, але осягають її своїми методами. В руслі теорії “двоїстої істини” вирішувалися питання: істина є закінченим процесом пізнання чи постійно змінюється? Що таке душа? Що таке раціональне пізнання і який воно має характер: природний чи надприродний? і т.д. IV. Проблеми етики. Середньовічні філософи намагалися визначити, що лежить в основі етики, місце волі і розуму в моральних вчинках людей, відмінності між справжньою і фальшивою доброчесністю, межі добра і зла і т.д. Кожна з цих проблем вирішувалась через призму світогляду того чи іншого філософа. Релігійні мислителі намагались інтерпретувати етичні проблеми, спираючись на засади Біблії, вчення “отців церкви”. Більшість із них поєднувала теософію з поглядами Арістотеля. Історики філософії умовно поділяють середньовічну філософію на два періоди: патристичний і схоластичний. Патристична філософія (лат. патер – батько) з точки зору її виникнення, в свою чергу, ділиться на філософію Сходу і Заходу, отців грецької і латинської церков. На Сході ця філософія була тісно пов’язана з вченням античних мислителів і розвивалась передусім в осередках, які тяжіли до спекулятивного способу мислення. Її особливістю був високий теоретичний рівень, успадкований від філософських шкіл Стародавньої Греції. На заході патристична філософія в особі її родоначальників, найвизначнішим з яких був Тертулліан (близько 160 – 220 рр.), мала виразно апологетичний характер, але в апологетиці східної і західної патристики теж були істотні відмінності. Отці церкви Сходу основну увагу зосереджували на інтерпретації християнських догматів стосовно сутності Бога, тоді як західні – на стосунках “Бог – людина”, співвідношенні віри і розуму тощо. Для патристичної філософії Сходу і Заходу в певні періоди її розвитку тематика досліджень була майже однаковою. Це коло питань, пов’язаних зі смертністю чи безсмертям душі, апологія надприродної сутності Бога, божественний характер Святої Трійці і т.д. Один із найвидатніших представникі патристики раннього середньовіччя Аврелій Августин зробив спробу взагалі зняти будь-які відмінності між поглядами отців церкви Сходу і Заходу. Аврелій Августин вважав, що людина, яка присвятила свою філософію церкві, не повинна займатись вишукуванням дрібних помилок у іншого теолога. Це не зміцнює авторитет релігійних мислителів, а тільки шкодить йому. Рівень пізнання оточуючого нас світу детермінований вірою в Бога, осяяною одкровенням. Августин бачив, що філософія отців церкви Сходу, яка була тісно пов’язана з неоплатонізмом, більш ґрунтовно підходить до висвітлення питань у царині теософії, теології, теодіцеї, ніж це мало місце у отців церкви Заходу, і тут він не помилявся. Проте згодом розвиток патристичної філософії скрізь завмирає. Закриття всіх філософських шкіл на Сході імператором Юстиніаном, а на Заході – падіння Римської імперії призвело до того, що представники філософської думки в умовах перших кроків становлення держав на теренах колишньої імпереії боролись не за розвиток інтелектуального життя на високому філософському рівні, а за збереження хоча б того, що вже було досягнуто в попередні століття. 4. Трансцендентальна філософія І. Канта. “Коперниканський переворот” у філософії. Вчення про категоричний імператив Родоначальником німецької класичної філософії вважається Ім-мануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблема-тикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кан-тівська філософська система, присвячений вивченню походження пі-знавальної діяльності, її закономірностей та меж. Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре-тичної філософії, її предметом має бути, на думку Канта, досліджен-ня пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів ді-яльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності. У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Кри-тика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвяче-ні осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т. ін. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філосо-фія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обу-мовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути те-орією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Перш ніж говорити власне про проблеми гносеології Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе-реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро-зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере-ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу-кати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм). Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо-го за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю-дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе-номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао-тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта — це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони по-збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев-ні правила (схеми) формування матеріалу. Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність ем-піриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати знання. Категоричний імператив Моральний закон, або категоричний імператив Канта, має декілька формулювань: "Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла завжди стати і принципом загального законодавства". Якщо наш намір не відповідає вимогам загальної закономірності. Від нього треба відмовитись. Природа морального закону позаемпірична, оскільки він стосується не того, що є в емпіричній дійсності, а того, чому належить бути. Його засвоєння, за Кантом, не є проблемою; кожен знає його апріорно. Більше того, кожний, хто припускається вчинків, які суперечать законові, відчуває цю суперечність, так чи інакше переживає її. Адже слідування моральному законові пов'язане з гідністю особистості як громадянина переважно умоглядного (ноуменального) світу. Порушення ж закону знижує людину до рангу природної істоти, зачіпає її гідність. З таким зниженням Кант пов'язував природу зла. Зло породжене зіпсованою або невихованою волею, яка не розуміє високого призначення людини й загрузає в чуттєвих нахилах. У людині йде постійна боротьба двох світів. Завдання виховання, за Кантом, полягає у тому, щоб особа завжди керувалася власним ноуменальним (умоглядним) характером, приймала рішення, керуючись своїми найвищими моральними цілями, зберігала свою гідність у власних очах, перебувала у гармонії з власним сумлінням. Механізм совісті стоїть на варті людської гідності. Неможливо все правильно розуміти, але неправильно вчиняти. Жодні угоди із совістю неприпустимі. Рано чи пізно доведеться відповідати перед нею. Чи не доцільніше вчиняти, керуючись моральним законом? Загальність і необхідність морального закону Кант обґрунтовував постулатами практичного розуму. Вони стосуються найголовніших речей у собі, які виявилися недоступними для розуму теоретичного і постали в попередній "Критиці..." як ідея душі, ідея світу та ідея Бога. У "Критиці практичного розуму" їх буття постулюється як існування окремих речей, що збуджують наше моральне спрямування до прийняття морального закону. Як уже зазначалося, "Критика здатності судження" лише накреслила відповідь на питання "На що я можу сподіватися?", вказала "шлях надії". Культура — кінцева мета природи, людина покликана створювати її. Чи можна при цьому розраховувати на якісь зовнішні сили, окрім власних потенцій? На допомогу надприродних сил, за Кантом, людина не повинна розраховувати. Віра в Бога — це насамперед надія на власні моральні сили. Тому кантівське вчення про предмети надії (релігія) зливається з етичним ученням. У пошуках коренів віри Кант звернувся до проблеми боротьби добра і зла. Останнє переважає в людині, але присутні в ній задатки добра даються взнаки як почуття провини. Переживання вини (і своєї, і чужої) виявляється совістю і тому є основою моралі. Першоджерелом моралі, за Кантом, є продуктивна уява. Страх породив богів, а боги встановили заборони. Найсильніший страх — в уяві. Саме він створює образ постійного свідка й обвинувача — Бога. Згодом цей свідок і обвинувач став совістю людини, яка виявилася головним регулятором релігійності. Совість означає спільне відання, вість; образ того, хто знає все про мене і від кого неможливо сховатися, вплітається в мою самосвідомість. Совість — це страх, що став внутрішнім, спрямованим на самого себе. В церковній вірі, за Кантом, він об'єктивується у вигляді Бога, який дає закон і карає за його порушення, який дає благодать, прощення і милість. Найвища мета морального вдосконалення, яка для людини не є повністю досяжною, — це любов до закону. Відповідно до цієї ідеї у кожній релігії принцип віри мав би бути такий: "Бог є любов". 5. Українська філософія 14-16 ст.: агіографія, український неоплатенізм, полемісти У XIV—XVI ст. філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, роз-вивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти. Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схолас-тична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (1513—1566) та інші. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пі-знати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохит-них законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога. Оригінальною є позиція С.Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми. С.Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, виклада-ли старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окре-ма дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання віль-них наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер. В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжува-лась особлива філософія, в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янсь-ку священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Йова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 -- після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом станов-лення людини як особистості, її самотворенням. Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світ-лом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого пов-чального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книж-ники ґрунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розу-мом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини ос-трозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнаваль-них здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кож-ної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає україн-ський народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як осно-ву саморозвитку, обґрунтовує ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю ді-яльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Бо-гом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писем-ності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. 6. Позитивізм. Основні етапи розвитку. Критичний раціоналізм. Екзистенціальна тенденція в сучасній світовій філософії. Проблема людини. Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вче-них — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математи-ці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) — у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) — в біоло-гії), усвідомлення її значущості для промисловості та сус-пільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало науко-ве знання. Позитивізм — умовний, позитивний, побудо-ваний на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пі-знавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «ме-тафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову про-блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «по-зитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духо-вне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки. Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма. Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень: Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловими-ми першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча-ток заперечення метафізика, яка не дотримується цієї вимоги. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню. Суспільство також піддається науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запо-рукою суспільного прогресу. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією. Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Джоном Стюартом Міллем (1806—1873), який став відо-мим завдяки праці «Система логіки». Мілль — принци-повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци-пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль-ки вірогідний характер. Він проголошував ідею свободи особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу тільки в свободі іншої особи. В етиці Мілль був послідовником англійського філосо-фа-утилітариста Єремії Бентама (1748—1832). Засадою ути-літаризму є прагнення до максимально можливого щастя для якомога більшої кількості осіб за мінімуму страждан-ня. Погляди Мілля вплинули на американського філосо-фа, засновника прагматизму Чарльза Пірса (1839—1914) і на Г. Спенсера. Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903), ба-гатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю в середовищі науково-технічної ін-телігенції другої половини XIX — початку XX ст. Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце-пції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опу-блікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсе-ра, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологіч-ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль-ні явища підлягають певним еволюційним змінам. «Критичний раціоналізм» В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філо-софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994). Він, як і представники аналітичної філософії, від-штовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьо-му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види-мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співто-вариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки (Кун, Фейєрабенд та ін.). Принципово відмінним від позитивістського емпіриз-му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій. Про-довжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкрес-лює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його дум-ку, розум людини не є «чистою дошкою». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко-лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певни-ми упередженостями, попередніми знаннями. Людина зав-жди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це сто-сується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи ін-шої теорії», — стверджував він. У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гу-маністичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представ-никами цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдеггер (1889— 1976), Карп Ясперс (1883— 1969); у Франції — Жан-Поль Сартр (\905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908— 1961), Сімона де Бовуар (1915—1986); в Іспанії -Хосе Ортега-і-Гасет (1883— 1955); в Італії — Пікколо Аббаньяно (1901 — 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригі-нального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіаль-ній Африці і на островах Карібського моря. Послідовники екзистен-ціалізму є також у США (У.Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабсь-ких країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слаб-кість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенці-алізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, став-лення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія захід-но-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж.-П.Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об'єкта. Три форми часу (минуле, сучасне, майбутнє) є трьома структур-ними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення у світі. Специфічність екзис-тенції розкривається через неповторність, унікальність людської осо-би, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проек-тах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній "націленості" на майбутнє. Ще одним важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. К.Ясперс визначає екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. Проте по-няття "трансцендентне" розглядається представниками екзистенціа-лізму неоднозначне. З точки зору Сартра і Камю, транспенденція є "ніщо", яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов'язуючи з ним життя і долю людини. Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу виді-лити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г.Мар-сель, К.Ясперс) та атеїстичний (Ж.—П.Сартр, А.Камю). Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, "трансцендентного" виміру буття. Са-мозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистен-ціалізму, є розширенням лише індивідуального "Я", тому що в цьому процесі підривається егоїстична замкнутість і відкриваються горизонти зв'язку зі своєю епохою і вічністю. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П.Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існуван-ня передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомо-гою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П.Сар-тром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, що екзистенці-алізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. В цьому суть основного принци-пу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає за-даної людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм прово-дить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми. 7. Формування науково-філософського поняття матерія Цей світ, природу, матерію вивчає природознавство і матеріалістична філософія. Необхідно буде завжди строго розрізняти філософське й природознавче поняття матерії. Перше містить у собі констатування того факту, що природа є щось первинне, незалежне від існування і свідомості людини, що сутність світу не є «дух», «ідея», «поняття» і т.п., а щось таке, продуктом чого є всі ці речі самі . Філософське поняття матерії досить «широке», «загальне», «абстрактне», «невизначене» - закиди, котрі ідеалісти роблять матеріалістам і якими вони хочуть осміяти матеріалістичне поняття матерії. Але неважко також урозуміти, що це не хиба (як думають ідеалісти), а перевага зазначеного поняття. Воно повинно відрізнятися всіма цими властивостями, щоб цілком відповідати своєму призначенню. Тому що воно служить єдино і винятково для того, щоб перешкоджати втручанню ідеалістичного і релігійного початку в природознавство. По виконанні цієї функції матеріалістична філософія передає цю «загальну», «абстрактну», «невизначену» матерію природознавству, щоб зробити її конкретною і визначеною. Відтіля вона повертається у формі електрона і протона, у формі атома, молекул, хімічної речовини, вивірки і т.д., тобто достатньо визначеною, щоб вступити з нею потім у подальші, інші філософські відношення. Але ця матерія навіть протягом того часу, що вона ввірена природознавству, подає тільки цінність, що філософія повинна жадати від нього обернено. Вона дана тільки в борг, а не подарована. Вона не може зникнути «безвісти», вона не може і не повинна бути ні втрачена, ні викрадена. В даний час такі спроби змусити матерію «зникнути» знаходяться постійно в порядку дня: «Матерія є об'єктивна реальність, тобто вона існує незалежно від людини, до і після людини, сама людина є тільки розвиток цієї самої матерії. Як би природознавство нею не маніпулювало, одного воно не може почати, одного не може відкрити: небуття матерії. Щоб це запобігти, на те існує матеріалістичне філософське поняття матерії: воно достатньо вузько, достатньо точно, достатньо конкретно, щоб зробити це неможливим, щоб охоронити природознавство від цих помилок». 8. Специфіка соціального пізнання та предмету соціальної філософії У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші — самобутньою реальністю, особливою сферою буття. Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, запитують вони, те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності. Чому суспільство не є безладдям, хаосом таких собі людей-атомів, які, на зразок броунівського руху, снують у різні боки, наштовхуючись один на одного, а постає єдністю, де існують спільність і загальний порядок? Питання ці далеко не риторичні. Філософи завжди прагнули зрозуміти специфіку соціальних явищ, з'ясувати механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок, незважаючи на величезну різноманітність інтересів індивідів та соціальних груп. Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес пізнати закономірності його функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзвичайно багата історія соціальної філософії. На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель — як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємоорієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської соціальної філософії. Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля. Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, — дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій. 9. Поняття суб’єкта історичного процесу: індивід, індивідуальність, особа. Єдність історичного процесу в його сутнісному вираженні означає підпорядкування розвитку окремих товариств логіці загальнолюдського розвитку, тим інтеграційним процесам, що спроможні забезпечити виживаність людства, а отже, і його частин. Не можна намалювати конкретну картину товариства майбутнього, не спираючись на аналіз минулого і дійсного, можна сказати, що товариство рухається від його стана як суммативного цілого, сутність якого визначалася сутністю його структурних елементів, локальних товариств, між якими тривалий час не існував зв'язків, до товариства як цілісності, до тотальності, сутність структурних елементів якого обумовлюється сутністю цілого. Процес цей здійснюється через розгортання різноманіття (диференціація), перехід від нерозвиненого цілого до розвитого, від локальних форм - і до глобально усесвітньої форми (інтеграція), що стане новою підставою подальшого розвитку і забезпечить умови переходу до товариства, у якому людина дійсно стане в якості вищої цілі і цінності суспільного розвитку, до товариства, що забезпечує умови для найбільше повного розвитку всіх спроможностей і задатків особистості, до товариства справжньої свободи. Таким чином, стрижнем історичного процесу є суспільний прогрес, що є не що інше, як процес безупинного становлення і розвитки людської сутності, процес неухильного удосконалювання самої життєдіяльності, спроможностей людини забезпечити необхідні умови свого існування, функціонування, розвиток. Важливе місце в історії, зокрема, належить так називаним «усесвітньо чинним індивідам», справжнім історичним героям, інтереси, потреби і пристрасті яких ведуть до здійснень епохального значення. Їхньої дії, зрозуміло, випливають також з егоїстичних спонукувань. Проте в даний момент є воістину важливим те, що ці спонукування спочивають на визначеній свідомості, що дозволяє реалізувати загальну «волю світового духу» . Свобода громадянина складається в тому, що індивідуум пізнає закони «не тільки як предметну речовність, але саме пізнає себе в них... споглядаю вільна єдність з іншими в інших так, що як вони через мене, так я через інших - споглядаю їх як себе, себе як їх». Дійсний суб'єкт вдосконалення або морального прогресу (як і історичного взагалі) є одинична людина сумісно і неподільно з людиною збірною або суспільством». Т.І.Ящук, «в суспільстві діяльність суб'єкта опосередкована зв'язками, що складають структуру соціального суб'єкта, зв'язками між індивідами, з яких він складається. Щоб включитись в історичний процес, зміст діяльності повинен переломляюватись через організаційні структури суб'єкту, систему його суспільних зв'язків». Отже, між історичним суб'єктом і індивідом немає тотожності. Значною мірою це пояснюється тим, що в суспільстві індивід чинить як сукупний суб'єкт? Суб'єктом, по суті, виступає група типу класу, стану, професійної групи типу політиків тощо. Щодо останніх ці міркування не досить точні, скоректуємо їх нижче, з'ясувавши одну позицію, про яку вже йшлося, а саме, про визнання народу творцем історії. Саме індивід стає каталізатором історичного руху. Без виходу індивіду за межі існуючого, без творення нового неможливе життя суспільства, а головне, його розвиток. Цей розвиток здійснюється окремими індивідами, але його кінцевий результат залежить від сукупної дії індивідів. Знову і знову виникає питання, де криються витоки людської величності, чи можна визначити причини геніальності. Над пошуком відповіді на нього б'ється не одне покоління. Не легка справа їх виявити. Релігія пропонує свій варіант пояснення, згідно з яким ці витоки йдуть від бога. Кант також вважав, що свої вміння геній отримує з рук природи і не може передати його іншим, тим він і відрізняється від тих, кому достатньо лише взірця, щоб і себе проявити відповідним чином. Довгий час в нашій етичній літературі "індивідуалізм" розглядався як нега-тивна риса характеру, як нібито абсолютне відторгнення індивіда від спільних (суспільних) інтересів й прагнення жити лише автономно й незалежно від інших. Як позитивний антипод йому протиставлявся "колективізм" - включеність інди-віда в колектив, особливо в економічному й соціальному вимірі, усвідомлення інтересів колективу як своїх власних тощо, їх ототожнення одного з одним. "Індивідуалізм" аж ніяк не вичерпується тими негативними характе-ристиками (до речі, як і "колективізм" - позитивними), якими вони наділялись. Як довели мислителі епохи Відродження, а їх згодом підтримали й поглибили такі "метри" філософської науки, як Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо і Ф. Ніцше, індивідуалізм безпосередньо пов'язаний із становленням і розвитком індивідуальності й має тому широке гуманістичне звучання. Індиві-дуалізм - це прагнення до самостійності, незалежності, особистої відповідаль-ності за себе й за свою справу. Це - усвідомлення свого власного "Я" як потенційно спроможного до самостійного творення, здійснення того, що не може бути перекладене на плечі колективу. Це - усвідомлення власної гідності індивіда й визнання такої ж чесноти за іншим. Особа — це передусім представник певного суспіль-ства, соціальний індивід із певним набором соціальних ха-рактеристик. Особа є системою фізіологічних, психоло-гічних і соціальних якостей у їх єдності. Поняття особистість вказує на особливу соціальну якість її носія, воно належить особі, яка входить у світ як творчий діяч, здатний до перетворень у світі та в самому собі. Особистість може досягти найвищих рівнів соціаль-ного та індивідуального розвитку. Кожен із нас несе у собі єдність особи, особистості та індивідуальності. Вияви їх різноманітні та багатопланові. У словнику сучасної української мови знаходимо близько 1000 слів, які означають лише якості особистості. Філософи досліджують особу в її історичному становленні, аналізують принципові моменти її розвитку, можливості та обмеження особи у взаємодії зі світом. Різні філософські системи дають своє тлумачення особи та джерел її розвитку. Література Введение в философию. – М.: 1989. Длугач Т.В. И. Кант: от ранних произведений к «Критике чистого разума». – М.: 1990. Кант И. Критика чистого разума // Соч. В 6-ти томах. – М.: 1964. Мотрошилова М.В. Социально-исторические корни немецкой классической философии. – М.: 1990. Історія філософії. – М.: 1991. Н. Хамітов Л. Гармаш Історія філософії: проблема людини. – К.: 2000. Філософія: навчальний посібник. – К.: 1994. Філософія і світопогляд. – М.: 1990. Г.І. Горак Філософія. – К.: 1997. Філософія: навчальний посібник. – за ред. Надольного. – К.: 1997. Є.М. Причепний Філософія. – К.: 2001.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (02.05.2013)
Просмотров: 1453 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: