Реферат на тему Вчення і доля Сократа - Філософія - Реферати - Каталог статей

Реферат на тему Вчення і доля Сократа. План Вступ..........................................................................................................3 Етапи формування грецької античної філософії.........................4 Мудрець, що не вважав себе мудрим...............…........................5 “Сократівський” метод..................................................................9 Висновок.................................................................................................15 Література...............................................................................................16 Вступ Сократ – яскравий представник ідеалістичного релігійно-морального світогляду, відкрито ворожого матеріалізму. Вперше саме Сократ свідомо поставив перед собою задачу обгрунтування ідеалізму і виступив проти античного матеріалістичного світосприйняття, природно-наукового знання і безбіжжя. Сократ історично був зачинателем „тенденції, або лінії Платона” в античній філософії. Сократ – великий античний мудрець, знаходиться біля джерел раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки. Спосіб життя Сократа, моральні і політичні колізії в його долі, популярний стиль філософствування, мужність, трагічний фінал життя – оточили його ім’я ореолом легендарності. Слава, якої Сократ набув ще за життя, легко переживала епохи і крізь товщу двох із половиною тисячоліть дійшла до наших днів. Сократом цікавилися і захоплювалися за всіх часів. Від сторіччя до сторіччя аудиторія його співрозмовники змінювалася, але не зменшувалась. І сьогодні вона, без сумнівів, чисельніша ніж коли. Сократові належить видатне місце в історії філософії та етики, логіки, діалектики, політичних і правових учень. Його вплив на прогрес людського пізнання відчувається й у наші дні. Він назавжди увійшов в духовну культуру людства. Етапи формування грецької античної філософії Грецька антична філософія сформувалась в VII – VI ст. до н.е. Своїм характером і направленістю змісту, методом філософствування вона відрізняється від східних філософських систем і являє собою першу в історії спробу раціонального осягнення навколишнього світу. В розвитку стародавньої грецької філософії вирізняють чотири основних етапи: досократівський – від формування власного грецького філософського мислення до зламу V – IV ст. до н.е. Філософський рух в періуд життя Сократа є дійсно знаменною межею в розвитку античного філософського мишлення, який, однак, не можна пов’язувати вийнятково з особистістю Сократа. Потреба в новому типі знань, а значить і філософствування, зумовлена, передусім, суттєвою зміною суспільних відносин. Як наслідок цього з’являється новий тип мислителів – софісти. Вони звертають увагу саме на проблематику політичного життя громадян грецького полісу; классичний – пол. Vст. – більша част.IV ст. до н.е. Характеризується впливом і діяльністю Сократа, Платона, Арістотеля. Цей періуд – вершина розвитку грецької рабовласницької демократії. Культурне, наукове і політичне життя зосереджене в Афінах. Хоча після поразки в Пелопонеській війні Афіни втрачають своє вийняткове становище серед грецьких міст, однак лишаються центром науки і культури; елліністичний – кін. IV – II ст. до н.е.. Він пов’язаний із встановленням гегемонії Македонії та економічним і політичним занепадом грецьких міст. На арені з’являється ціла низка філософських напрямків та шкіл. Багато з них з’явились під впливом Платона та Арістотеля, та передусім вони з’явились зміною суспільного стану в античному світі; четвертий етап –I ст. до н.е. – IV - II ст. до н.е. – припадає на періуд, коли вирішальною силою античного світу стає Рим, що є швидше хранителем, ніж продовжувачем грецької філософської думки. Мудрець, що не вважав себе мудрим Сократ (пр. 470 – 399 рр. до н.е.) стародавній грецький філософ, що жив в Афінах. Наприкінці життя був притягнений до суду за “введення нових божеств та розбещення юнацтва”. Осуджений на смерть, відмовившись врятуватися втечею, прийняв у в’язниці отруту, але так і не відмовився від своїх переконань. Він не написав жодного рядка праць. Відомості про його переконання вчені добувають у другорядних джерелах – творах Платона й Ксенофонта. Аналіз цих джерел свідчить, що ніякої філософської „системи” у Сократа не було. Він був народним мудрецем, спосіб життя і поведінка якого справляли не менше враження, ніж зміст його висловлювань. Він запрошував до бесіди будь-кого, хто бажав говорити з ним. Збирав людей на вулицях і критикував стародавню грецьку демократію за хабарництво, „верхівку” – за користолюбство. Стиль і характер цих бесід яскраво відображені в діалогах Платона. Обговорюючи смисл різних моральних понять (благо, мудрість, справедливість та ін.), Сократ, за словами Арістотеля, вперше почав використовувати індуктивні доведення і давати загальні визначення. В етиці Сократ дотримувався суворого раціоналізму, стверджуючи, що доброчинність дорівнює знанню, і, що людина, яка знає, що таке добро, не стане чинити пагано. В центрі сократівськой думки – тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пороків, права і обов’язку, свободи і відповідальності, товариства. Бесіди, що влаштовував Сократ – повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися в цих завжди актуальних питаннях. Звертання до Сократа за всіх часів було спробою зрозуміти себе і свій час. І ми, при усій своєрідності нашої епохи і новизні задач, не виняток. Сократ – принциповий ворог вивчення природи. Роботу людського розуму в цьому напрямку він вважав нечестивим і марним втручанням у справи богів. Світ, за Сократом, є витвором божества, „настільки великого і всемогутнього, що воно усе відразу і бачить, і чує, і всюди є присутнім, і про все має піклування” „История античной философии” в конспект. изложении А.Ф.Лосєва, М.: „Мысль”, 1999.. Потрібні гадання, а не наукові дослідження, щоб одержати вказівки богів щодо їхньої волі. Він дотримувався вказівок дельфійського оракула і радив робити це своїм учням. Сократ виконував усі релігійні обряди. Головною задачею філософії Сократ визнавав обгрунтування релігійно-морального світогляду, пізнання ж природи, натурфілософію вважав справою непотрібною і безбожною. Сумнів “я знаю, що нічого не знаю” Платон. Сочинения в трех томах. Том первый. "Апология Сократа", М.: Республика ,1988. повинен був, за вченням Сократа, призвести до самопізнання - “пізнай самого себе”Платон. Сочинения в трех томах. Том первый. "Апология Сократа", М.: Республика,1988. . Тільки таким індивідуалістичним, шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і осміяли усі старі погляди. Тому, за Сократом, необхідно звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі. Головне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж – це щось вторинне і навіть несуттєве, що не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звернення до власного Я, до суб’єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об’єктивного духу – до божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростає в теологію. Розвиваючи своє релігійно-моральне учення, Сократ на противагу матеріалістам, що закликають „прислухатися до природи”, ссилається на особливий внутрішній голос, який наставляв його в найважливіших питаннях – знаменитий “демон” Сократа. Сократ виступає проти детермінізму старогрецьких матеріалістів і намічає основи теологічного світосприйняття, причому тут вихідним пунктом для нього є суб’єкт, тому що він вважав, що усе у світі має за ціль користь людини. Теологія Сократа виступає у вкрай примітивній формі. Органи почуттів людини, відповідно до цього вчення, за ціль мають виконання визначених задач: ціль очей – бачити, вух – слухати, носа – нюхати і т.п. Так само боги посилають світло, необхідне людям для зору, ніч призначена богами для відпочинку людей, світло місяця і зірки мають допомагати визначенню часу. Боги піклуються про те, щоб земля робила їжу для людини, для чого введений розклад відповідних пір року; більш того, прямування сонця відбувається на такій відстані від землі, щоб люди не страждали від зайвого тепла або надмірного холоду і т.п. Постійне нагадуванні Сократом собі „знаю, що нічого не знаю” полягає в безперестанному поверненні до самих основ розуміння. Сократ завжди готовий почати спочатку, у цьому суть його знання. Як випливає з платоновой «Апології Сократа», він все життя шукав людину, що була б розумніше його самого – у цьому і полягає зміст постійного його учнівства і випитування чужої думки. Сократ при цьому користується грізною і непереможною зброєю – іронією. Cократівская іронія виступає в якості діалектичної пастки, за допомогою якої повсякденний здоровий зміст змушеним вийти з усілякого свого окостеніння і дійти – не до самовдоволеного всезнайства, а до іманентної йому самому істини, - ця іронія є не що інше, як форма, властива філософії в її суб’єктивному відношенні до повсякденної свідомості. Ця іронія здається йде від якоїсь загадкової, демонічної сили Сократа, що ставить його над людьми, які б талановиті і розумні вони не були. Розгадка цієї внутрішньої переваги, цієї сили, схованої за добродушною усмішкою, у тому, що сам Сократ уразливий. У його промовах, що спантеличують, весь час відчувається впевненість і грунтовність людини, що хоча і не має готової відповіді на свої питання, але знає щось більше, як-от: в ім'я чого йде пошук і як саме його треба проводити, що надають його іронії нездоланну силу Антея. Ця внутрішня грунтовність Сократа виходить також із його переконання про можливість раціонального осмислення і розуміння життя в усіх своїх проявах, в усіх, навіть темних і містичних, сторонах і найтонших прямуваннях людської душі й інтелекту. Сократ переконаний, що в усій строкатості життєвих переживань є щось об’єднуюче, якийсь спільний зміст, що може бути виражений єдиною ідеєю, поняттям. Сам Сократ аж ніяк не претендує на звання мудреця, воно, на його думку, личить Богу. Якщо людина самовдоволено думає, що вона на все має готові відповіді, то така людина для філософії втрачена, їй нема чого ламати голову в пошуках найбільш вірних понять, нема чого рухатися далі по безкінечних лабіринтах думки. Вона почиває на лаврах істини, що на перевірку видаються зборами самих убогих, плоских уявлень обивательської премудрості. Так, той, хто вважає себе мудрецем є усього лише премудрим пискарем. “Я знаю тільки те, що нічого не знаю” – це улюблений вислів, кредо сократівської власної позиції. “Я нічого не знаю” – це значить, що якби далеко філософ не просунувся в одисеях думки, він не зупинявся на досягнутому, не обдурював себе ілюзією, що володіє істиною. Не будемо забувати, що Сократа супроводжували не лише захоплені погляди, але і погляди, повні ненависті. Особливо зненавиділи Сократа ті з софістів, що зробили мистецтво доведення правоти і неправоти своєю професією. Хто замахується на самовдоволення темних і порочних людей, той спочатку стає для них людиною неспокійною, потім нестерпною, і нарешті, злочинцем, який заслуговує смерті. Першим напівжартівливим, напівсерйозним обвинуваченням проти Сократа стала постановка в 423 році комедії Аристофана “Хмари”, в якій Сократ зображується майстром “кривих промов”. У один із днів 399 року до н.е. жителі Афін читали виставлений для загального обговорення текст: “Це обвинувачення написав і клятвено засвідчив Молотить, син Мелета, пифеєц, проти Сократа, сина Софранікса з будинку Алопеки. Сократ звинувачувався в тому, що він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів. Обвинувачується він і в розбещенні молоді. Необхідне покарання – смерть” Розсикла Б.“История западной философии”, М.: “Миф“, 1998. . Шахраї думки не вибачили Сократові його іронії, занадто руйнівної для них. У промовах Сократа на суді, з великою художньої силою переданих Платоном, вражає те, що він сам свідомо і рішуче відсікає собі всі шляхи до порятунку, він сам йде назустріч смертному вироку. “Не мене, Сократа, судите ви, а самих себе, не мені виносите вирок, а собі, на вас лягає тавро, що не змивається” Розсикла Б.“История западной философии”, М.: “Миф“, 1998. . Позбавляючи життя мудру й шляхетну людину, товариство себе позбавляє мудрості і шляхетності, позбавляє себе сили, що стимулює, критичної думки. Сократ сам засудив себе на смерть, і, вже засуджений, твердо відмовився від реальної можливості втекти з в’язниці й бути вигнанцем. Пророцтво Сократа збулося: ганьба пала на голови його суддів, і насамперед на голови обвинувачів. Вони, були побиті камінням і, як повідомляє Плутарх, повісилися, тому що не винесли презирства афинян, що позбавили їх “вогню і води”. Власна смерть стала останнім і самим викривальним, самим геніальним філософським витвором Сократа, що викликав глибокий суспільний резонанс протягом багатьох сторіч людської історії. Юний учень Сократа – Платон, що був присутнім на судовому процесі, переніс настільки сильне моральне потрясіння, що тяжко занедужав. “Як жити далі в товаристві, що карає за мудрість?” – питання, що постало перед Платоном в усій своїй драматичності і яке породило інше питання: “Яким повинно бути товариство, побудоване в повній відповідності з мудрістю?” Так народилася перша філософська утопія про “справедливий” (для свого часу) суспільний устрій, що згодом сильно вплинув на виникнення і розвиток утопічного соціалізму. “Сократівський” метод Свого філософського вчення Сократ у письмову форму не висловлював, але поширював його шляхом усної бесіди у своєрідній методологічно спрямованій формі до визначеної цілі суперечки. Не обмежуючись управлінською роллю в межах свого філософсько-політичного гуртка, Сократ ходив по Афінах на площах, на вулицях, у місцях суспільних зборів вів бесіди з афинянами і заїжджими чужоземцями, ставив перед ними філософські, релігійно-моральні питання, вів із ними тривалі суперечки, намагався показати, у чим полягає, за його переконанням, дійсно моральне життя. Розробка ідеалістичної моралі складає головне ядро філософських інтересів і зайнять Сократа. Особливе значення Сократ надавав пізнанню сутності чесноти. Моральна людина повинна знати, що таке чеснота. Мораль і знання з цього погляду збігаються; для того, щоб бути доброчесним, необхідно знатіи чесноту як таку, як загальне, що служить основою всіх особистих чеснот. „Сократівський” метод, що мав своєю задачею виявлення істини шляхом бесіди, суперечки, полеміки, явився джерелом ідеалістичної "діалектики". „Під діалектикою розуміли в стародавні часи мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подоланні цих протиріч”Розсикла Б.“История западной философии”, М.: “Миф“, 1998.. Сократ вперше чітко порушив питання про суб’єктивну діалектику, про діалектичний спосіб мислення. Головні складові „сократівського” методу – „іронія” і „маєвтика” – за формою. „Сократівський” метод – це насамперед метод послідовно й систематично поставлених питань, що мають на меті приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська „іронія”. Проте Сократ ставив своєю метою не лише „іронічне” розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися „істини”. Тому продовженням і доповненням „іронії” слугувала „маєвтика” – „повивальне мистецтво” Сократа (натяк на професію його матері). Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання „загального” як основи істиної моралі. Головна задача „сократівського” методу – знайти „загальне” у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути досягнута за допомогою своєрідної „індукції” і „визначеня”. На рахунок людських чеснот (мудрості, справедливості) давньогрецький мудрець мав свою точку зору. Бесіда Сократа виходить із фактів життя, із конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них спільні елементи, аналізує їх, щоб виявити їхньому об'єднанню суперечні моменти, і, кінець кінцем, поведе їх до вищої єдності на основі винайдених суттєвих ознак. Таким чином він досягає спільного поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів справедливості або кривди відкривало можливість визначення поняття і сутності справедливості або кривди взагалі. “Індукція” і “визначення” у діалектиці Сократа взаємно доповнюють одне одного. Якщо “індукція” – це пошук спільного в особистих чеснотах шляхом їх аналізу і порівняння, тоді “визначення” – це встановлення родів і видів, їхнього співвідношення, “субпідрядності”. Істина і моральність для Сократа – поняття, що збігаються. Між мудрістю і моральністю Сократ не робив розходження: він визнавав людину водночас і розумною і моральною, якщо людина, розуміючи, що є прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи, що є морально потворне, уникає його. Справедливі вчинки і взагалі усі вчинки, засновані на чесноті, прекрасні і гарні. Тому люди, що знають, у чому полягають такі вчинки, не захочуть робити ніякий інший вчинок замість нього, а люди, не знаючі, не можуть його зробити і, навіть якщо спробують зробити, зроблять похибку. А тому справедливі і взагалі усі прекрасні і гарні вчинки засновані на чесноті, тоді з цього випливає, що і справедливість і всяка інша чеснота є мудрість. По Сократові, сумнів веде до самопізнання, потім до розуміння справедливості, права, закону, зла, добра. Сумнів веде до суб’єктивного духу (людина), а потім веде до об’єктивного духу (Бог). Знову ж по Сократові, особливе значення має пізнання сутності чесноти. Він порушив питання про діалектичний метод мислення. Він же переконав, що істина – це моральність. А істинна моральність – це знання того, що є добро. І елітарність знання веде до чесноти. Таємниця Сократа, його смерті, усіх обставин, пов’язаних із нею, хвилювала не тільки близьких за часом їй свідків. Предметом філософської рефлексії ставали усі події останніх місяців життя афінського філософа – осуд Сократа Анітом і Мілетом, судилище над ним, його захисна промова в суді. У Платоновой “Апології Сократа” впадає в око наївність, що не піддається поясненню, людини, настільки обережної у своїх діях, коли справа стосувалася чужих життя і смерті. Вона начебто спеціально викликає несхвалення і дратівливість в присяжних, що вершили її долю і повинні були винести вирок суду. Іншими словами, Сократа неможливо було впіймати на слові, він ніколи б не признався сам у своїй власній великій мудрості, і всі його дії було підпорядковано витисненню навіть малюсіньких ознак дій, що відповідають поняттю величі і заспокоєності в думці. Сократ, як відомо, ніколи не записував тексти своїх бесід, адже це було б украй небажаним свідченням гідностей його філософствування. При такій стратегії поводження Сократ мав можливість використовувати слова оракула як реальну основу власного безсмертя. Признаючи постійно свою розумову ущербність, або принаймні, розумову перевагу будь-кого з ближніх, Сократ, повинен був залишатися в живих, він просто не міг померти раніше того моменту, коли він визнає, що відповідає своєму поняттю наймудріший. У коментарі до сьомої книги Платона М.Хайдеггер інтепретує учення про істину як форму потаєнності і неприхованості. „Істина спочатку означає вирване з тієї або іншої неприхованості. Неприхованість при цьому може бути різного роду: утайка, маскування, приховування, завуальованість, перекручування.” Хайдеггер М. Учение Платона про истину// М.: Время и бытие, 1993. Іронія Сократа і є ні що інше як приховане знання, що відповідає тій формі, у якій воно дісталося Сократу. „Справедливі і взагалі усі прекрасні і гарні вчинки засновані на чесноті, то з цього випливає, що і справедливість і всяка інша чеснота є мудрість” „Сократ, Платон, Аристотель, Сенека” Жизнь замечательных людей, библиографическая библиотека Ф.Павленкова, М.:, «Республика», 2000.. Істинна справедливість, по Сократові, це знання того, що добре і прекрасно, водночас і корисно людині, сприяє її блаженству, життєвому щастю. Трьома головними чеснотами Сократ вважав: 1. Помірність (знання, як приборкувати пристрасті). 2. Хоробрість (знання, як перебороти небезпеку). 3. Справедливість (знання, як додержуватися законів божествених і людських). Тільки шляхетні люди можуть претендувати на знання. А хлібороби й інші робітники дуже далекі від того, щоб пізнати самих себе, бо вони знають тільки те, що має відношення до тіла і служить йому.Тому, якщо пізнання самого себе є ознака розуму, ніхто з цих людей, не може бути розумним у силу одного свого ремесла. Робітнику, реміснику, хліборобу, тобто усьому демосу (не говорячи вже про рабів), знання недосяжні. Сократ був непримиренним ворогом афінських народних мас. Він був ідеологом аристократії, його вчення про вічність і незмінність моральних норм виражає ідеологію саме цього класу. Сократівска проповідь чесноти мала, напевне, якоюсь мірою і політичне призначення. Він сам говорить про себе, що піклується, щоб підготувати якнайбільше осіб, здатних зайнятися політичною діяльністю. При цьому політичне виховання афінського громадянина велося їм у такому напрямку, щоб підготувати відновлення політичного панування аристократії, повернутися до “завітів батьків”. По Ксенофонтові, Сократ захоплюється “самими стародавніми і самоствореними державами і народами”, тому що вони “самі побожні”. Більш того: „ ...він думає, що йому не соромно буде взяти за зразок перського царя”„Краткий очерк истории философии” под редакцией М.Т. Иовчука, Т.И. Ойзермана, И.Я.Щипанова, М.: „Мысль”, 1998., тому що перський цар вважає землеробство і військове мистецтво благочиннішими заняттями. Земля і військове мистецтво – споконвічна приналежність “шляхетних панів”. Сократ, оспівує землеробство. Він дає можливість давати „гарні обіцянки рабам” і „заохочувати робітників і схиляти їх до слухняності”. Сільське господарство – матір і годувальниця усіх мистецтв, краще заняття і краща наука. Воно надає тілу красу і силу, спонукає до хоробрості, дає відмінних і найбільше відданих спільному благу громадян. При цьому сільське господарство протиставляється міським заняттям, ремеслам, як тим, що шкодять справі і руйнують душу. Сократ на боці відсталого села – проти міста з його ремеслами, промисловістю і торгівлею. Такий ідеал Сократа. Він говорить про хоробрість, розсудливість, справедливість, скромність. Він хотів би бачити в афінських громадянах людей хоробрих, але скромних, не вимогливих, розсудливих, справедливих по відношенню до своїх друзів, але аж ніяк не до ворогів. Громадянин повинен вірить у богів, приносити їм жертви і узагалі виконувати усі релігійні обряди, сподіватися на милість богів і не дозволяти собі „зухвалості” вивчати світ, небо, планети. Словом, громадянин повинен бути смиренним і богобоязливим. Сократ також намітив класифікацію державних форм, таких як: монархія, тиранія, аристократія, плутократія і демократія. Монархія, за його поглядами, тим відрізняється від тиранії, що спирається на законні права, а не на насильницьке захоплення влади, а тому і має моральне значення. Давньогрецький філософ був також і супротивником афінської демократії. По Сократові, аристократія – це найкраща форма державного устрою. На суді симулюючи свою дурість, Сократ так чи інакше виявляє справжнє розуміння речей, і тим самим доля наздоганяє його. Часу, відпущеного на життя, зрештою надається рівно стільки, щоб це героїчне протиборство Сократа і долі явилося в закінченості своєї трагіко-іронічній форми. Доля Сократа завершується тоді, коли написаний текст цієї долі, і в цьому тексті кожна мить належить Сократові. Він утримується в житті кожну мить, відвойовує щосекунди свого життя, оскільки самою своєю мудрістю він приречений на смерть. Висновок Сократ був цільною людиною, для якої власне життя поставало філософською проблемою, а найважливішою з проблем філософії було питання про сенс життя і смерті. Не відділяючи філософії від дійсності, від усіх інших сторін діяльності, він ще менше винний у розчленовуванні самої філософії. Його світогляд був земним, життєвим, повним і глибоким вираженням духовного життя й античного світу. Найважливіша заслуга Сократа в історії філософії полягає в тому, що в його критиці діалог став основним методом накопичення істини. Якщо ранні мислителі догматично постулювали основні принципи своїх вчень, то Сократ намагався критично роздивитися всі можливі точки зору, зарання не приєднуючись до жодної з них. Антидогматизм Сократа виявлявся і в його відмові від претензій на володіння позитивним значенням; в силу цього він вважав себе не вчителем мудрості, а всього лише людиною, що здатна пробуджувати в інших прагнення істини. Його політичні погляди базувались на тому, що влада в державі повинна належати „кращим”, тобто моральним, справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадяням. Виходячи з цього, він суворо критикував недоліки тогочасної грецької демократії. Також він ввів в філософію метод діалога та теорію визначення понять. Образ Сократа, змальованний Платоном, увійшов у свідомість наступних поколінь, як найвищий приклад кришталево чистого незалежного мислителя, що ставить пошук істини вище за всі інші прагнення. Література 1. “История античной философии” в конспект. изложении А.Ф.Лосева, М.: “Мысль”, 1999. 2. История философии в кратком изложении”, М.: “Мысль”, 1999 3. “Краткий очерк истории философии” Под редакцией М.Т. Иовчука, Т.И. Ойзермана, И. Я. Щипанова, М.: “Мысль”, 1998. 4.Платон. Произведения в трех томах. Том первий. “Апология Сократа“ М.: Республика, 1988. 4. Розсикла Б.“История западной философии”, М.: “Миф“, 1998. 5. “Сократ, Платон, Аристотель, Сенека” Жизнь замечательных людей, биографическая библиотека Ф.Павленкова, М.:, Республика, 2000. 6. “106 философов. Жизнь, судьба, учения”, Симферополь: “Таврия”, 1995. 7. Хайдеггер М. Учение Платона про истину// М.: Время и бытие, 1993.
1 2 3 4 5 Категория: Філософія \| Добавил: Aspirant (01.05.2013)
Просмотров: 1705 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: